Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Бойова і диверсійна діяльність наприкінці 1942 – 1943 рр.






Осінь 1942 р. наближала докорінний перелом у ході Другої світової війни на користь антигітлерівської коаліції. Пам’ятними подіями цього часу стали битва на Волзі, наступ британських військ під Ель-Аламейном та десантна операція в Північній Африці. За­значені обставини створювали сприятливий ґрунт для розширення та поглиблення масштабів партизанської боротьби. Важливе зна­чення мали також зміни в настроях населення на окупованих тере­нах України. Зокрема, в інформації від 29 жовтня 1942 р. команду­вача оперативним тилом групи армій “Б” (до зони відповідальності якого входили північні райони Чернігівщини, Сумщини і Харків­щини) наголошувалося, що ставлення населення до німців погір­шується через “жорстокість і насильство при вербуванні робочої сили для відправлення до Німеччини”, і це посилює активність пар­тизанів, зокрема в районах Брянських і Хінельських лісів[72].

Водночас у доповіді батальйону пропаганди німецьких зброй­них сил на південній ділянці Східного фронту за жовтень 1942 р. повідомлялося, що наступальні дії більшовиків, особливо тривалі бої під Сталінградом і ширші масштаби діяльності партизанів, роз­глядаються місцевим населенням України “як слабкість німецько­го вермахту”, а тому “явно відчувається зростаюче негативне ставлення до німців і зневіра до їхніх заходів”[73].

Відлік другого періоду партизанського руху в Україні почина­ється від затвердження на засіданні нелегального ЦК КП(б)У 11 − 12 листопада 1942 р. плану дій партизанських загонів України на зимовий період 1942 − 1943 рр. і ознайомлення з ним 18 листопада 1942 р. Голови ДКО Й. Сталіна[74]. Однак першим реальним кроком став рейд сумських партизанів під командуванням С. Ковпака та О. Сабурова на Правобережну Україну. 26 жовтня 1942 р. обидва з’єднання (1084 і 1628 бійців) рушили із Сумщини на захід.

Долаючи щодобово по 25 км, партизани 7 листопада 1942 р. підійшли до Дніпра в районі білоруського міста Лоєв і наступного дня форсували річку, опинившись на Правобережжі. Під час рейду партизани розгромили гарнізони поліції в райцентрах Понорниця, Холми та Лоєв, в низці інших населених пунктів. Було знищено 6 залізничних і 5 шосейних мостів, підірвано бронепотяг та ешелон, захоплено 6 мінометів, 21 кулемет, 108 автоматів і гвинтівок, за­паси продовольства. Втрати ворога вбитими й полоненими оціню­валися відповідно в 117 і 26 чол.[75]

10 листопада 1942 р. член Політбюро ЦК КП(б)У Л. Корнієць у спеціальному повідомленні Й. Сталіну так підсумував перші ре­зультати рейду партизанів С. Ковпака і О. Сабурова: “1) у глибокому тилу противника немає військових частин, крім гарнізонів поліції, які не здатні чинити серйозний опір партизанам; 2) боєздатність загонів товаришів Ковпака − Сабурова гарантує успішне виконан­ня поставленого перед ними завдання; 3) населення окупованої території України дружньо ставиться до партизанського руху і всіляко сприяє в бойових операціях загонів; 4) необхідно всебічно прискорити виконання намічених заходів з розгортання партизан­ського руху в Україні й особливо на Правобережжі” [76].

Упродовж грудня 1942 р. − березня 1943 р. завершилося ста­новлення системи управління радянським партизанським рухом в Україні. У підпорядкуванні УШПР перебували представництва при військових радах Воронезького, Південно-Західного і Пів­денного фронтів та обласні штаби партизанського руху. Перші здійснювали керівництво партизанською боротьбою у прифрон­товій смузі, другі − у глибокому тилу противника. Сам УШПР з квітня 1943 р. перебував у оперативному підпорядкуванні Став­ки Верховного головнокомандування. Політичний контроль за діяльністю УШПР та його системи здійснював ЦК КП(б)У.

До квітня 1943 р. чисельність особового складу партизанських формувань, які перебували в підпорядкуванні УШПР, збільшилася майже втричі до 15 тис. бійців. І це не рахуючи місцевих партизан­ських загонів і груп. Водночас для потреб партизанів було переки­нуто літаками за лінію фронту 3 гармати, 62 міномети, 109 ПТР, 67 кулеметів, 15, 4 тонн вибухівки, понад 2 млн. патронів тощо.

Отож, невипадково в доповіді рейхскомісара України про ста­новище в регіоні у березні − квітні 1943 р. зазначалося, що завдяки постачанню партизанів із радянського тилу їхня діяльність в північ­ній частині Волинської, Житомирської і Київської областей помітно активізувалася. Це особливо стосувалося диверсійної діяльності партизанів. За даними оперативного відділу УШПР, у першому кварталі 1943 р. було підірвано 155 ворожих ешелонів на 183-х ді­лянках залізниць[77], що було більше, ніж за 1941 − 1942 рр.

Яскравою сторінкою партизанської боротьби в Україні в перші місяці 1943 р. став “Степовий” рейд з’єднання сумських партизанів під командуванням М. Наумова з Хінельських лісів, який тривав з кінця січня до початку квітня 1943 р. і носив драматичний характер. Особливо драматично розвивалися події після того, як 26 лютого 1943 р. партизани форсували Дніпро біля с. Воронівка й вийшли в район Чигирина.

Таке глибоке проникнення партизанського з’єднання у ворожий тил викликало занепокоєння противника, який почав поспішно стя­гувати до Чигирина до тисячі солдатів та офіцерів, танки, бронема­шини, артилерію. 11 березня 1943 р. у с. Шляхова Кіровоградської області партизани витримали важкий бій з ворогом (до 40 автомашин з піхотою, 8 танків та 8 бронемашин), під час якого вбили та пора­нили понад 200 ворожих солдатів та офіцерів, підбили танк. Втрат зазнали й партизани: серед загиблих були комісар та начальник штабу партизанського загону ім. С. М. Кірова, зникли без вісти комісар та начальник штабу загону “Червоний”.

Після виходу з бою з’єднання 13 березня зайняло с. Грузьке, а 14 травня 1943 р. − с. Станіславчик Одеської області, де було вирішено очікувати літаки з тилу з вантажем боєприпасів і протитанкових рушниць. Однак партизани знову були атаковані противником. Район Голованівських лісів був щіль­но блокований гітлерівцями, які організували бомбардування лісо­вого масиву з повітря, а також обстріл з важкої артилерії. 14 березня 1943 р. було прийнято рішення здійснити прорив на північ для виходу в район Овруча Житомирської області. 15 березня 1943 р., вправно маневруючи, з’єднання почало рух на північ. Партизани здійснювали раптові атаки на невеликі гарні­зони фашистів та пости поліції, поповнюючи за рахунок трофеїв свій бойовий арсенал. 30 березня 1943 р. в Кодрі з’єднання було атаковане майже 2-ма тис. ворожих солдатів та офіцерів. Наступного дня партизани форсували р. Тетерів у районі Біла Криниця − Вишевичі, 5 квітня, відбиваючись від наступаючого ворога, зайняли с. Молочки, а потім с. Старий Радин Поліської області БРСР, де зустрілися з партизана­ми С. Ковпака.

Під час рейду загони з’єднання пройшли 2396 км, форсували 18 річок, перетнули 15 залізничних, 33 шосейні дороги, провели 47 боїв з ворогом, зайняли 10 райцентрів, міст, містечок. Втрати партизанів склали 114 вбитими, 85 − зниклими безвісти, 77 − по­раненими[78]. Сам командир так оцінював підсумки згаданого рейду: “Спочатку я хотів вийти в Молдавію, а потім − в Прикарпаття, а потім, можливо, також і в Закарпатську Україну. Але цей рейд в мене був зірваний, він в мене не вдався: я втратив радіостанцію і втратив зв’язок з Великою землею. Без цього зв’язку не було сенсу мені туди йти і гинути”[79]. М. Наумов був нагороджений “Золотою Зіркою” Героя Радянського Союзу і підвищений у військовій ранзі з капітана до генерал-майора.

7 квітня 1943 р. ЦК КП(б)У затвердив оперативний план бойо­вих дій партизанських загонів України на весняно-літній період 1943 р., який 26 квітня цього року схвалив ЦК ВКП(б). Водночас Державний комітет оборони ухвалив постанову “Про забезпечення заходів щодо розвитку партизанського руху в Україні”. Зазначений план передбачав організацію рейдів партизанських формувань у західні та південно-західні райони України, виведення оперативних груп ЦК КП(б)У і УШПР на територію Вінницької, Дрогобицької, Кам’янець-Подільської, Львівської, Станіславської, Тернопільської та Чернівецької областей з метою розгортання там партизанської боротьби.

Особлива увага в запланованих заходах відводилася диверсій­ним діям на ворожих комунікаціях. Перед партизанами ставилося завдання вивести з ладу 26 найважливіших залізничних вузлів (Ні­жин, Фастів, Шепетівка, Коростень, Рівне, Здолбунів, Ковель, Сар­ни, Білокоровичі, Козятин та ін.), розгромити 24 залізничні станції, підірвати 97 великих залізничних і 22 шосейних мостів, щоб у такий спосіб паралізувати оперативні перевезення вермахту.

Однак керівні органи явно перебільшували реальні можливос­ті партизанських формувань, недооцінювали труднощі проведення рейдів на далекі відстані. Не було ясного розуміння становища в західних областях, де сильні позиції мали українські повстанці[80].

12 червня 1943 р. рушило у свій рейд Сумське партизанське з’єднання С. Ковпака, нараховуючи понад 1, 9 тис. бійців. Партиза­ни мали на озброєнні 9 гармат, 33 міномети, 32 ПТР, 140 кулеметів, 384 автомати, іншу легку зброю[81]. Швидко минувши терени Жито­мирської і Рівненської областей, ковпаківці вже в ніч з 6 на 7 липня перетнули кордон між рейхскомісаріатом України і дистриктом “Галичина”. Здивуванню місцевої адміністрації не було меж, адже ніхто не очікував появи радянських партизанів у цьому тиловому регіоні. 24 липня 1943 р. С. Ковпак і С. Руднєв у радіограмі на ім’я Сталіна повідомляли: “Поява нашого з’єднання, особливо в Галичи­ні, викликала паніку і розгубленість серед німців. Після виведення з ладу залізниці Тернопіль − Проскурів і шосейних шляхів вони нас вважають великим радянським десантом”[82].

Про те, як рейд ковпаківців занепокоїв німців, свідчить теле­грама рейхсфюрера СС Г. Гіммлера від 3 серпня 1943 р. на адресу групенфюрера СС Е. фон дем Бах-Зелевського, який відповідав за боротьбу з партизанами на Сході. Рейхсфюрер наголошував: “Ков­пак живим чи мертвим [повинен] опинитися в наших руках”[83].

Через деякий час німецька влада оговталась і почала стягувати до Прикарпаття резервні частини. Насамперед німці намагалися не пропустити партизанів у гори. 11 разів ворог оточував з’єднання, але ковпаківці стрімкими ударами проривали кільце й увійшли в гірський район, де приступили до нищення нафтовидобувних об’єктів. Проте невдовзі гітлерівці, зосередивши значні сили, за­блокували партизанів, їхні позиції піддавалися постійним ударам з повітря. За цих обставин командування Сумського з’єднання орга­нізувало прорив блокади. Вранці 4 серпня 1943 р. 1, 5 тис. партиза­нів раптово атакували гарнізон противника в Делятині. Після ко­роткого бою загони з’єднання вирвалися з оточення, а потім, роз­бившись на сім груп, почали відходити зі Станіславщини.

Розстрілявши всі боєприпаси, знищивши в горах важку зброю, маючи відчутні втрати, Сумське партизанське з’єднання не могло утриматися в Прикарпатті. До 1 жовтня 1943 р. основна маса ковпаківців, рухаючись окремими групами й уникаючи великих боїв, дісталася хутора Конотоп Житомирської області.

Рейд у Карпати, який тримав майже сто днів, був розцінений ЦК КП(б)У і УШПР як найблискучіший з усіх рейдів радянських партизанів України. Загони Сумського з’єднання пройшли по оку­пованій території понад 4 тис. км. У боях і диверсіях було підбито 2 літаки, 4 танки, 5 гармат, 333 автомашини. Партизани зруйнували 40 нафтових веж, 13 нафтосховищ, 3 нафтопереробні заводи, піді­рвали 19 ешелонів, 47 залізничних і шосейних мостів. Партизани втратили третину бійців. Загинув і комісар з’єднання С. Руднєв. Але С. Ковпак, підводячи підсумки рейду, писав, що, хоча “противнику вдалося завдати нам серйозних втрат, але основні сили наші він не розбив і бойового духу не зламав” [84].

Показова оцінка дій партизанів-ковпаківців українськими по­встанцями. У звіті ОУН ч. 6 “Відомості з діяльності партизанки в Надвірнянському повіті від 19.07-03.08.43” повідомлялося, що місцеве українське населення до німців ставиться вороже у такій мірі, що, коли б повернулися партизани, “половина пішла б з ними”[85]. Проте не варто було очікувати, що одне, не­хай і боєздатне формування, в змозі спровокувати радянський пар­тизанський рух у Прикарпатті.

Крім рейдів, радянські партизани помітно активізували свою діяльність по всій окупованій території, особливо в районах на захід від Дніпра. Лише впродовж серпня 1943 р. в оперативному тилу групи армій “Південь” було зафіксовано 204 випадки появи парти­занських загонів, з якими відбувся 941 бій. Більше того, 8 серпня 1943 р. командувач німецькими окупаційними військами в Україні розтлумачив командуванню 73-ї піхотної дивізії, що вся територія України, яка контролюється німецькими військами, вважається партизанським районом[86].

Однак складними виявилися умови збройної боротьби на Чер­нігівщині та Сумщині, де німецьке командування напередодні операції “Цитадель” (Курська битва) провело в травні − червні 1943 р. низку потужних антипартизанських акцій, в яких узяли участь до 25 тис. солдатів та офіцерів. Противник завдав поразки формуванням російських та українських партизанів у південній частині Брянських лісів. У жорстоких боях загони С. Гмирі, К. Горюнова, П. Логвина, А. Чайки та інших командирів втратили до 4, 5 тис. чоловік. Серед загиблих були кілька командирів загонів і начальник Сумського обласного штабу партизанського руху М. Бой­ко. Під час прориву з оточення біля с. Софіївка 6 липня 1943 р. за­гинув командир з’єднання М. Попудренко[87].

Пріоритетною формою бойової діяльності партизанів у 1943 р. стала боротьба на комунікаціях вермахту. Під час “війни на рейках”, з 1 квітня по 1 серпня 1943 р. було підірвано 713 ешелонів проти­вника, знищено або пошкодивши 788 паровозів, 8030 платформ, цистерн, вагонів, зруйновано 108 залізничних та 283 шосейних мостів, розібрано або підірвано 57, 5 км рейок. Під ударами парти­занів перебувало 40 залізничних напрямків і ділянок, загальною довжиною близько 4 тис. км. Ще масштабнішими виявилися здо­бутки липня − серпня 1943 р., коли пішли під укіс 1023 ворожі ешелони[88].

Навесні-влітку 1943 р. відбулося помітне зростання чисельнос­ті партизанських формувань. Якщо на квітень 1943 р. на обліку в УШПР перебувало 10 з’єднань (12 загонів) і 43 окремих загони загальною чисельністю понад 15 тис. бійців, то у вересні 1943 р. УШПР керував діями 27-ми з’єднань (166 загонів) і 84 окремими загонами (загалом 34 170 партизанів)[89].

Тим часом подальше зростання лав учасників партизанського руху гальмував брак необхідної кількості зброї та набоїв. Вже на­прикінці травня 1943 р. командир партизанського загону, який діяв на Житомирщині, А. Грабчак повідомив УШПР, що до нього що­денно приходить 20 − 30 добровольців. Але через брак зброї він не може їх зарахувати до лав партизанів. 6 червня 1943 р. начальник Кам’янець-Подільського обласного штабу партизанського руху С. Олексенко доповідав ЦК КП(б)У і УШПР, що молодь щоденно десятками йде до партизанів, але поповнення немає чим озброюва­ти, загони мають 30 − 60 % неозброєних. А за повідомленням уповно­важеного ЦК КП(б)У по Київській області І. Чепурного від 16 серпня 1943 р., до партизанських загонів області можна було при­йняти 5 тис. чоловік[90].

Партизани весь час потребували зброї. Як згадував заступник начальника УШПР І. Старінов: “Партизани вимагали вибухівку постійно! Особливо настирливим був О.Ф. Федоров. Його тогочасні радіограми − справ­жній відчай душі”. На думку І. Старінова, якби Й. Сталін, його оточення та командування Червоної армії приділили більше уваги діяльності партизанів на німецьких комунікаціях, то вже “влітку 43-го можна було б відрізати ворожі війська від джерел постачан­ня, поставити противника в катастрофічне становище”[91].

Крім того, прорахунки не дозволили перекинути на територію Дрогобицької, Львівської, Станіславської, Тернопільської та Черні­вецької областей оперативні групи уповноважених ЦК КП(б)У і УШПР. А партизанський загін ім. Чапаєва, при якому перебував уповноважений по Дрогобицькій області Д. Хижняк, був розбитий на Волині українськими повстанцями, а сам уповноважений по­трапив у полон до бульбівців і був ліквідований. Не вдалося реалі­зувати й плани виведення партизанських загонів на територію Вінницької, Ізмаїльської областей та Молдови. Драматичний рейд на Вінниччину (19 червня − 18 серпня 1943 р.) партизанського з’єднання Я. Мельника не досяг поставленої мети.

Масове витіснення з території України нацистів, яке розпоча­лося після поразки німецьких військ під Курськом, висунуло перед партизанами України нові завдання. Починаючи з 19 вересня 1943 р., партизани Чернігівщини та Київщини приступили до організації і утримання переправ для радянських військ на Десні, Прип’яті, Дніпрі в зоні відповідальнос­ті Центрального, Воронезького та Степового фронтів. Всього було організовано 25 переправ, зокрема, 3 − на Десні, 12 − на Дніпрі, 10 − на Прип’яті. Військова рада Воронезького фронту в наказі від 10 жовтня 1943 р. відзначила, що партизанські формування І. Бовкуна, М. Таранущенка, В. Ушакова, І. Хитриченка та інших коман­дирів “поставлене їм бойове завдання щодо захоплення і утриман­ня до підходу частин Червоної армії переправ на ріках Десна, Дніпро і Прип’ять виконали успішно”[92].

28 листопада 1943 р. начальник УШПР Т. Строкач зобов’язав з’єднання О. Сабурова, М. Салая та С. Маликова тісно взаємодіяти з військами 13-ї та 60-ї армій Першого Українського фронту. У цих боях помітною подією стало захоплення О. Сабуровим, спільно з армійськими підрозділами м. Овруч[93].

Загалом же другий період радянського партизанського руху в Україні (листопад 1942 р. − грудень 1943 р.) став часом най­більших досягнень. За 1943 р. партизанські загони та з’єднання, які підпорядковувалися УШПР, здійснили 292 напади на гарнізони, комендатури й кущі поліції, 24 − на штаби військових і тилових підрозділів і частин противника, 19 − на залізничні станції, оволоді­ли 21-м районним центром. Було підірвано 3688 ворожих ешелонів. Від партизанів надійшло до УШПР 1260 донесень, які містили 2011 фактів розвідувального характеру[94]. Зазначені показники були най­вищим за всю історію будь-чиєї партизанської боротьби в Україні.

Однак вище керівництво СРСР явно недооцінило стратегічне значення партизанського руху в Україні у порівнянні з іншими ре­гіонами. У 1941 – 1942 рр. й пізніше саме на окупованих українських землях німці мали найрозгалуженішу інфраструктуру: тут прово­дився середній та дрібний ремонт бойової техніки, відпочивали й переформовувалися фронтові частини, інтенсивно використовува­лися продовольчі та інші сировинні, а також людські ресурси для потреб Третього райху. По українській території в період кривавих боїв під Сталінградом і на Північному Кавказі (а пізніше й на Кур­ській дузі) проходили основні комунікації німецької армії. Натомість радянське керівництво більше уваги приділяло білоруським партизанам. Й. Сталін у 1941 − 1943 рр. постійно очікував наступу німецьких військ на московському напрямку й на Ленінград, а тому надавав пріоритетного значення розвитку партизанської боротьби саме на цих напрямках, включаючи Білорусію, де проходили осно­вні комунікації групи армій “Центр”.

 


2.2. Радянські партизани на завершальному етапі звільнення України від окупації (січень – жовтень 1944 р.)

Станом на січень 1944 р. у підпорядкуванні УШПР перебувало близько 48 тис. бійців, найбільше за всю Другу світову війну. Перед ними було поставлено завдання не тільки взаємодіяти з Червоною армією, а й здійснити низку рейдів у західні області України. Зокре­ма, в Дрогобицьку область мали вийти з’єднання М. Наумова та В. Чепіги, загін П. Назарька; у Львівську – з’єднання О. Сабурова, І. Федорова, А. Грабчака, М. Рудича, окремі загони з’єднань С. Маликова, загони І. Нирка, І. Савицького; у Станіславську – з’єднання П. Вершигори, І. Скубка, С. Олексенка, А. Одухи, загін М. Яремчука; в Тернопільську − окремі загони з’єднання І. Шитова; в Черні­вецьку – з’єднання Я. Мельника, Л. Іванова. У Волинській області мали діяти загони О. Федорова[95].

Але виконати цей план було практично неможливо. За словами М. Наумова, багато партизанських командирів не хотіли йти туди”, бо розуміли, що зіткнуться з багатьма труднощами[96]. Вже 4 січня 1944 р. командир з’єднання І. Скубко доповів ЦК КП(б)У і УШПР, що його загонам пробитися з Городницького району Житомирської області на захід не дають німці. Першого лютого І. Скубко знову доповів, що він немає змоги вийти й у південні райони через спротив німців та українських по­встанців. 16 січня 1944 р. надійшла інформація від командира з’єднання С. Олексенка, що його загони не можуть пробитися на південь, а тому він змушений обходити з півночі Рівне і Дубно, щоб вийти у назначений район.

30 січня 1944 р. до ЦК КП(б)У і УШПР надійшла радіограма від С. Маликова, І. Скубка та І. Шитова, де зазначалося, що бойові дії партизанів в умовах прифронтової смуги, насиченої живою си­лою і технікою противника, перетворюються на фронтальні зіткнен­ня, а тому вихід з’єднань на захід, в тил противника, без великих втрат неможливий. У зв’язку з цим висувалася пропозиція пере­формувати всі з’єднання в партизанські дивізії і передати їх у під­порядкування армійському командуванню. Однак ця пропозиція була відхилена[97].

З 27 січня по 11 лютого 1944 р. війська Першого Українського фронту провели Рівненсько-Луцьку наступальну операцію, в якій активну участь взяли партизани з’єднань В. Бегми, І. Федорова, О Федорова, М. Таратути, С. Маликова та інших командирів. 16-18 лютого 1944 р. 12 партизанських загонів (2, 3 тис. бійців) з форму­вань С. Олексенка, А. Одухи, Ф. Кота спільно з частинами Червоної армії оволоділи м. Ізяславом та низкою інших населених пунктів. Проте спроби з’єднань О. Федорова і С. Маликова штурмом оволо­діти Ковелем завершилися невдачею.

Тим часом, партизанські формування, виконуючи вказівки ке­рівних центрів, знову намагалися пробитися на територію Західної Волині та Галичини, а також перейти на польську територію для активізації дій у ворожому тилу. Однак вони напоролися на впертий спротив німецьких частин та загонів УПА. 19 квітня 1944 р. коман­дир партизанського з’єднання ім. Ф.М. Михайлова А. Одуха по­відомив УШПР: “Перебуваю у важких умовах. 7-й день тримаю оборону в оточенні, боєприпасів немає... 7-й батальйон перепра­вився за Буг, але після добового бою повернувся звідти. По той бік Бугу суцільна оборона”. 28 квітня 1944 р. надійшла радіограма від І. Артюхова (з’єднання ім. С. Будьонного): “Противник сильними гарнізонами перетнув нам шлях на південь і захід”. 9 травня 1944 р. командир загону С. Ксензов доповів штабу, що у зв’язку із стабілі­зацією фронту і діями українських повстанців не може вийти у за­даний район[98]. І таких повідомлень надходило чимало.

З великими труднощами зіштовхнувся УШПР і під час спроб вивести низку партизанських формувань на територію Молдови. Упродовж весни − літа 1943 р. на Чернігівщині та Поліссі розпо­чалося формування молдавських загонів. Було організовано три з’єднання і один загін, всього 2 375 бійців. Але, як зазначалося у довідці про роботу Молдавського відділу УШПР, станом на 6 лю­того 1944 р. “жодне з’єднання чи загін до цього часу в Молдавію не прийшли”.

Причиною вважали відсутність у цих формуваннях молдаван та небажання командування йти до Молдови. Проте була ще й інша вагома підстава − великі партизанські формування не могли пройти через степові райони України без втрат особового складу та озбро­єння. Тільки 18 березня 1944 р. кінній групі партизанів під коман­дуванням Я. Мухіна (колишнє 3-тє Молдавське з’єднання) вдалося вийти на кордон України та Молдови південніше Томашполя, де вона з’єдналася з частинами Червоної армії. Не досягай помітних успіхів і представництва УШПР при військових радах фронтів. Так, з 8-ми партизанських загонів і груп, перекинутих у січні − квітні 1944 р. до Молдови, 5 було розбито противником[99].

Драматизмом відзначалися рейди партизанських формувань під командуванням П. Вершигори, М. Наумова та М. Шукаєва на тери­торію Східної Галичини. Вже 5 січня 1944 р. рушили на виконання бойового завдання загони Сумського партизанського з’єднання (П Вершигора). Метою їхнього рейду був вихід у Станіславську область і диверсійні дії на залізницях Станіслав − Калуш, Стані­слав − Чортків, Станіслав − Коломия. Рухаючись у напрямку Соба­чин − Стадин − Колодня − Малевичі − Кримне − Володимир-Волинський − Турійськ − Порицьк − Горохів, з’єднання вийшло в район Рави-Руської (Львівщина), але через спротив німців, а також УПА було змушене форсувати р. Західний Буг і перейти на польську територію. 4 березня 1944 р. П. Вершигора в радіограмі на адресу ЦК КП(б)У і УШПР розтлумачив причини, які змусили його зміни­ти маршрут рейду й ухилитися від виходу в Станіславську область: велика концентрація військ противника вздовж лінії Львів − Краків, недостатня чисельність власних сил, відсутність великих лісових масивів, неприхильне ставлення українського населення Галичини до радянських партизанів[100].

Упродовж 20 лютого − 23 березня 1944 р. 1-а Українська пар­тизанська дивізія ім. С. Ковпака (колишнє Сумське партизанське з’єднання), ведучи важкі бої, пройшла біля Любліна, Холма, Вар­шави, кордону Східної Прусії, перейшла на східний берег Західно­го Бугу і вийшла в район Кобрина (Білорусь). Звідси П. Вершигора надіслав кілька радіограм до ЦК КП(б)У і УШПР. В одній із них говорилося: “За час Львівсько-Варшавського рейду з лав дивізії ви­було понад 400 бійців і командирів, є багато поранених... Вибули з лав і загинули від поранень переважно старі бійці і командири... В санітарних частинах немає жодного бинта, немає пакетів і меди­каментів... Просимо вислати все необхідне, бо буквально нічого немає”[101].

Рейд виснажив морально й фізично більшу частину особового складу партизанів. Нервував і сам командир. 2 квітня 1944 р. П. Вершигора отримав радіограму від начальника УШПР. “Ваш рейд, − писав Т. Строкач, − заслуговує особливої подяки. Все йшло добре, але декілька Ваших радіограм з легкими висновками, грубими нападками на інші з’єднання, наполягання на виході в наш тил негативно впливає на Ваш авторитет. Дуже прошу це врахувати...” [102].

7 серпня 1944 р. М. Хрущов повідомив П. Вершигору, що йому та його командирам (Д. Бакрадзе, В. Войцехович, П. Брайко, С. Тутученко, Л. Кульбака, О. Ленкін) присвоєно звання Героя Радянсько­го Союзу, 786 партизанів нагороджено орденами і медалями СРСР. Командир дивізії також отримав військове звання генерал-майора.

Після тривалого перебування в Білорусі (квітень − липень), відпочинку та відновлення сил 1-а Українська партизанська дивізія ім. С. Ковпака в серпні 1944 р. була передислокована в Україну й передана органам НКВС для боротьби з ОУН та УПА. Перед цим П. Вершигора відхилив пропозицію УШПР, щоб його

 

 

дивізія ви­рушила в новий рейд на територію Польщі та Чехословаччини[103].

Упродовж 25 січня − 22 березня 1944 р. відбувся рейд по за­хідних областях України з’єднання М. Наумова (близько 1, 5 тис. бійців), яке мало завдання вийти на територію Дрогобицької об­ласті та діяти на комунікаціях противника Самбір − Комарно, Самбір − Хирів. Загони досить швидко просувалися на захід по теренах Волині, долаючи опір відділів УПА, і вже 10 лютого форсували р. Західний Буг. Наступного дня був розбитий фашистський гарнізон в Магереві. Поява партизанів у безпосередній близькості від Львівського залізничного вузла викликала серйозне занепокоєння німець­кого командування і проти них були кинуті великі сили. Значний опір чинили наумовцям і загони УПА-Захід.

14 лютого 1944 р. у важкому бою в районі переїзду Мазури, біля населених пунктів Воля Лацька і Остра Гура, загони з’єднання з гармат, мінометів і ПТР розстріляли три ворожих ешелони, а потім розбили гарнізон в Острій Гурі. Перетнувши шлях Львів − Пере­мишль і вийшовши в район Руставечка (5 км на південний захід від Мостиськ), партизани зайняли кругову оборону й відбили 7 атак ворога. Тим часом німці посилили тиск на партизанів і змуси­ли їх 21 лютого відійти на північ від шляху Львів − Перемишль (20 км на північний захід від Рави-Руської). Маючи до 150 поране­них, з’єднання 23 лютого відійшло на територію Люблінського воєводства Польщі, плануючи обхідним шляхом, із заходу, проби­тися на терени Дрогобиччини.

В одній із радіограм до УШПР М. Наумов зазначав, що з’єднання впродовж місяця веде вперті бої, противник не дає часу для відпо­чинку, особовий склад перевтомлений, всі “відчайдушні спроби про­рватися за будь-яку ціну в Дрогобицьку область невдалі”. Командир також підкреслив, що танення снігу обмежує маневреність загонів, а ріки стають “неподоланною перешкодою”. За цих обставин було при­йнято рішення пробитися в район Рава-Руських лісів. 27 лютого 1944 р. командування з’єднання звернулося до ЦК КП(б)У і УШПР з проханням змінити бойове завдання і замість виходу в Дрогобиць­ку область дозволити загонам діяти на лінії Люблін − Тернопіль, дислокуючись в районі Горай-Мриглоди (7 км на північний захід від Рави-Руської). Сам М. Наумов вважав, що нові спроби пробитися на Дрогобиччину “можуть завершитися розгромом з’єднання” [104].

Рейд партизанів М. Наумова, який тривав 45 діб, став помітною подією. З’єднання пройшло 2241 км по окупованій території Рів­ненської, Волинської, Львівської, частини Дрогобицької областей і Люблінського воєводства Польщі, дали 72 бої з противником, піді­рвали 21 ешелон, підбили 10 і знищили 6 танків, 2 бронемашини, 102 автомашини, зруйнували 38 мостів, 2 електростанції, 5 вузлів зв’язку, 7 спиртозаводів, захопили 6 мінометів, 22 кулемети, понад 650 гвинтівок і автоматів, 58 тис. патронів тощо. Втрати противни­ка партизани оцінювали в майже 5 тис. вбитими, що було, звичайно, явним перебільшенням. У партизанів 96 бійців пропали безвісти або ж були вбиті, близько 300 дістали поранення, загинуло кілька командирів і начальників штабів окремих загонів з’єднання[105].

Утім значення рейдів з’єднань П. Вершигори і М. Наумова ви­знавав і противник. Вже 1 березня 1944 р. у доповідній записці відділу “Іноземні армії Сходу” Генерального штабу Німеччи­ни підкреслювалося, що в північно-західній частині тилу групи армій “Південь” добре озброєні радянські партизанські формуван­ня увійшли на територію Польського генерал-губернаторства і здійснюють численні диверсійні дії, загрожуючи залізничним ліні­ям Перемишль − Люблін, Львів − Люблін та деяким військовим і промисловим об’єктам.

Уже в повоєнний час відомий німецький військовий історик В. Герліц назвав рейд М. Наумова “чудовим прикладом ведення оперативної партизанської війни”. За його словами, радянські пар­тизани тривалий час завдавали удари з лісових районів у витоках таких річок, як Західний Буг і Стрий

 

 

по важливих залізничних комунікаціях, і німцям не вдалося розбити ворога[106].

Не менш цікавою сторінкою партизанської боротьби став рейд на захід з’єднання ім. Сталіна під командуванням М. Шукаєва, яке перебувало у підпорядкуванні представництва УШПР при Військо­вій раді Другого Українського фронту. 23 квітня 1944 р., отримавши завдання вийти в район Борислав − Дрогобич, з’єднання (900 бійців), просуваючись по території Станіславської, Чернівецької і Дрогобицької областей, 22 травня досягло оперативного району. До 9 липня 1944 р., перебуваючи в районах Борислав − Дро­гобич − Стрий, Сколе − Воловець, Турка − Самбір − Сянок, партиза­ни провели 9 боїв з німцями і 2 − з УПА, організували 16 засад на шосейних дорогах, підірвали 21 ворожий ешелон, 6 залізничних і шосейних мостів. Було також знищено 22 резервуари з пальним, один нафтопереробний і три лісопильних заводи. Виконуючи нові вказівки ЦК КП(б)У і УШПР, загони М. Шукаєва перетнули поль­ський кордон і 26 серпня 1944 р. дісталися Словаччини[107].

У порівнянні із згаданими партизанськими з’єднаннями, рейди інших формувань переважно не досягали мети, поставленої перед ними оперативним планом бойових дій партизанів на січень − бе­резень 1944 р.

У травні − червні 1944 р. у зв’язку із очищенням більшої час­тини території України від німців головна увага УШПР зосеред­жувалася на керівництві тими партизанськими загонами, які мали діяти за межами України. Партизани почали стимулювати розгор­тання радянізованого партизанського руху в Польщі, Чехословаччині, Румунії та Угорщині. При цьому з огляду на неможливість виведення на територію Дрогобицької і Львівської областей великих партизанських формувань, УШПР згідно з розробленим планом перекинув на ці терени в червні − липні 1944 р. 10 загонів і груп (176 осіб).

16 липня 1944 р. УШПР, переоцінюючи можливості партизанів, дав вказівку І. Артюхову, Г. Ковальову, С. Чижову, Б. Шангіну, І. Яковлєву, В. Яремчуку та іншим командирам (понад 8 тис. бійців) у зв’язку з наступом Червоної армії, яка увійшла на польську тери­торію, відходити на захід за річки Сан та Вісла. Однак невдовзі це рішення було відмінено. 24 липня загони Б. Шангіна та Г. Ковальо­ва допомогли радянським частинам захоплювати населені пункти Майдан, Громада, Наджече, Білгорай.


У середині серпня 1944 р., коли після завершення Львівсько-Сандомирської наступальної операції Першого Українського фрон­ту було в основному закінчено вигнання фашистів з території за­хідних областей України (крім Закарпаття), більшість партизанських формувань опинилася в тилу Червоної армії. УШПР, запропонував­ши своєму представництву при Військовій раді Першого Україн­ського фронту перекинути найбільш боєздатні загони до Словаччи­ни, приступив до розформування залишків з’єднань і загонів. Упродовж 1 − 15 серпня 1944 р. близько 3, 7 тис. чоловік були звіль­нені з партизанських лав, у тому числі 1, 3 тис. передавалися вій­ськовим частинам.

Цим актом була фактично завершена бойова діяльність партизанів України, яка розпочалася влітку 1941 р. Окремі парти­занські формування продовжували діяти за межами кордонів того­часної УРСР в Закарпатті (Угорщина) та у східній частині Словач­чини. На завершальному етапі війни на українській території в січні – серпні 1944 р. партизанські загони і з’єднання підірвали 1015 ешелонів противника, зруйнували 464 залізничних і шосейних мостів, розгромили 52 гарнізони і штаби, знищили 638 одиниць бронетехніки, 4 647 автомашин, захопили багато трофеїв[108].

Радянські партизани активно взаємодіяли з Червоною Армією в боях за населені пункти, переправи, постійно завдавали ударів по німецьких комунікаціях. Оцінюючи діяльність українських парти­занських загонів і з’єднань в січні-серпні 1944 р., можна послатися бодай на думку відомого німецького воєначальника, генерал-полковника Г. Гудеріана: “Дії партизанів наприкінці війни особливо активізувалися й охоплювали всі райони бойових дій. Це примушувало використовувати для боротьби з партизанами цілі з’єднання, які були вкрай необхідні на фронті” [109].

2.3. Розвідувальна і контррозвідувальна діяльність радянських партизанів в Україні

Партизанські загони і з’єднання України 1941 − 1944 рр. не могли успішно вести свою бойову діяльність без належного розвідуваль­ного і контррозвідувального забезпечення. Хоч процес створення партизанських спецслужб розпочався невдовзі після початку війни, проте сталих форм він набув на зламі 1942 − 1943 рр. Система роз­відувальної служби партизанського руху України включала розвід­увальний відділ УШПР, розвідувальні органи представництв УШПР при військових радах фронтів, оперативні частини партизанських загонів і з’єднань, окремі розвідувальні загони і групи, підпорядковані УШПР[110].

Крім німців, об’єктами партизанської розвідки, починаючи з кінця 1942 р., були підпільні осередки ОУН, формування УПА, частково польські нелегальні організації, орієнтовані на емігра­ційний уряд Польщі в Лондоні, які почали активізувати свою ді­яльність на Волині та Поліссі. Якщо до УШПР у 1942 р. надійшло лише 4 розвідувальні донесення про українських повстанців, то в 1943 − 1944 рр. − вже 90. До рук партизанів потрапило також багато документів ОУН і УПА політичного, оперативно-військового, іде­ологічного та іншого характеру. На підставі цієї інформації штаб підготував 14 аналітичних документів у вигляді спецповідомлень, тематичних довідок, доповідних записок про програму та ідеологію українських націоналістів, їхні плани і тактику, місце перебування членів центрального і місцевих проводів ОУН, дислокацію форму­вань УПА, її баз і складів, наявність озброєння, взаємовідносини між ОУН(б), ОУН(м) і формацією Т. Бульби-Боровця, про ставлення до поляків, про контакти з німцями[111].

Порівняно з ОУН і УПА, масштаби розвідувальної діяльності партизанів проти польських нелегальних організацій не були значними. Всього за 1942 − 1944 рр. УШПР підготував 10 аналітичних документів. Серед них – “Про антинімецький рух на території західних областей України і Польщі” (1942 р.), “Про польські загони”, “Про польські військові організації”, “Про польські загони і настрої польської інтелігенції” (1943 р.), “Про діяльність політичних партій в партизанському русі в Польщі” (1944 р.)[112].

Розвідувальна діяльність партизанів дістала схвальну оцінку військового командування і розвідувальних органів Червоної армії. У листі Головного розвідувального управління Наркомату оборони СРСР від 7 вересня 1944 р. на ім’я начальника УШПР зазначалося, що “розвідувальні дані по арміях наших противників, що отримували від Вас, є вельми цінні. У своїй більшості відомості є правдоподібними і підтверджувались наступним перебігом подій. Отримання вказаних даних і в подальшому є надто бажаним”. 26 вересня 1944 р. розвідувальний відділ Першого Білоруського фронту “Розвідувальні дані Українського штабу партизанського руху, які ми отримували через Військову раду Першого Білоруського фронту, допомагали нашим розвідорганам у засвіченні противника, котрий діяв перед лівим крилом фронту. Значна частина отриманих даних сприяла своєчасному і правильному викриттю перегрупувань і намірів противника”[113].

Всього за 1942 − 1944 рр., до УШПР надійшло від партизанів розвідувальних повідомлень, переважна більшість яких торкалася дислокації штабів і гарнізонів (1013), перегрупування живої і техніки (453), транспорту (429), оборонних споруд (362) та ін. На підставі цих повідомлень УШПР склав 235 розвідувальних зведень, 36 спецповідомлень, 67 тематичних довідок, 36 доповідних записок. Представництвами УШПР при військових радах Першого, Другого, Третього і Четвертого Українських фронтів було підготовлено 225

матеріалів розвідувального характеру[114]. Крім розвідки, радянські партизани вдавалися й до контррозвідки. На відміну від Росії, де контррозвідувальне забезпечення партизанів нерідко здійснювали оперативно-чекістські групи місцевих органів НКВС, в партизанському русі України контррозвідувальну роботу проводили оперативні частини, які безпосередньо підпорядковувалися розвідувальному відділу УШПР. У 1942 − 1944 рр. основними завданнями партизанської контррозвідки вважалися: виявлення та ліквідація в партизанських формуваннях ворожої аген­тури, засилання власних агентів та розвідників у вороже середови­ще, протидія контрпартизанським заходам противника, виявлення і ліквідація так званого “ворожого елементу” − бургомістрів, старост, поліцейських, осіб з антирадянським минулим, повстанців, пропагандистська робота серед особового складу відділів УПА, поліцейських підрозділів та частин німецької армії, організація за допомогою спеці­альних агентів терористичних актів проти представників німецької окупаційної адміністрації і службовців фашистських спецслужб, їхніх посібників, виявлення політично неблагонадійних партизанів, котрі могли стати об’єктом уваги ворожої розвідки, боротьба з проявами мародерства й дезертирства серед партизанів[115].

Крім невеликого контррозвідувального апарату, в розпоряджен­ні партизанської контррозвідки була розгалужена мережа внутріш­ньої агентури. Так, в партизанському з’єднанні ім. М. Хрущова під командуванням Д. Ніколайчика внутрішню агентуру формували 11 резидентів, 15 агентів і 150 інформаторів, а в партизанському з’єднанні І. Шитова внутрішня агентурно-інформативна мережа нараховувала понад 190 осіб (16 резидентів, 21 агент, 154 інформа­торів). По деяких інших партизанських з’єднаннях картина вигля­дала так: І. Артюхов − 18, І. Скубко − Ф. Кот − 62, О. Сабуров − 69, М. Салай − П. Коротченко − 50 агентів внутрішньої мережі. А всього внутрішня агентура партизанських загонів і з’єднань України на кінець 1943 р. на­раховувала 1978 осіб[116].

Діяльність партизанської контррозвідки уособлювала для мирного населення “око Москви”. А та, кинувши людей на поталу німцям, цинічно вимагала жертвувати усім, бажано життям, заради того, щоб повернулися... репресії, голодомори, колективізації. Тав­ро “посібника фашистів” міг отримати кожен, хто волею-неволею контактував з німцями, від поліцая до прибиральниці, яка пішла на працю, щоб елементарно вижити. Крім того, в умовах воєнного часу для партизана була велика спокуса спрямувати зброю проти свого особистого кривдника, або проти того, хто не дав харчів, одягу тощо чи дав недостатньо.

Одним із перших прикладів зачистки “ворожого елементу” може бути рейд партизанського загону ім. С. Будьонного під командуван­ням І. Копьонкіна по території Полтавської і Харківської областей у вересні 1941 р. − лютому 1942 р. Проходячи по Полтавщині, партизани, за словами командира, скрізь розстрілювали старост, інших “громадян, лояльно налаштованих до німецької влади”, а також червоноармійців-оточенців, котрі не хотіли йти з партиза­нами. Під час перебування загону в селах Велика і Мала Обухівка, Панасівка і Олефіровка було розстріляно 27 осіб, зокрема 5 чоловік, завербованих німецькою розвідкою, 2-х старост, 3-х дезертирів, 17 священиків. У селі Касянка бійці загону захопили 12 поліцейських, яких завели до лісу і знищили[117].

Про масштаби боротьби з ворожою агентурою і ліквідації так званого пособницького елементу свідчать такі дані. Так, в партизанському з’єднанні під командуванням І. Шитова станом на 17 грудня 1943 р. було взято на оперативний облік 300 партизанів (138 колишніх поліцейських, 41 козак з німецьких добровольчих формувань, 3 колишні вояки Російської Визвольної Армії (РВА) та ін.), з яких 53 особи було розстріляно. Така ж доля спіткала й 130 місцевих мешканців, яких кваліфікували як “ворожий елемент”. Серед них були

 

 

54 поліцейських, 30 працівників окупаційних установ, 22 націоналісти[118].

У Кам’янець-Подільському партизанському з’єднанні ім. Ф. Михайлова (А. Одуха) станом на 20 березня 1944 р. оперативною час­тиною було знищено серед партизанів та місцевого населення 183 особи: 43 націоналісти, 41 німецький агент, 31 німецький чиновник і військовополонений, 39 поліцейських і 2 начальники поліції, 9 фашистських агітаторів і пропагандистів, 13 антирадянськи налаштованих осіб і дезертирів, один вояк РВА. Ще страшніші дані по Чернігівсько-Волинському партизанському з’єднанню (О. Федоров), яким впродовж березня 1943 р. − березня 1944 р. було ліквідовано 290 осіб “ворожого елементу”, в тому числі 120 чоловік кваліфіковано як агентів і зрадників[119].

Серед ліквідованого “ворожого елементу” значну кількість становили службовці української допоміжної поліції. Їх, як правило, розстрілювали переважно в 1941 − 1942 рр., а потім стали приймати о складу партизанських формувань. Щоб потім репресувати вже ісля закінчення Другої світової. Як писав у своєму звіті начальник особливого відділу Чернігівського партизанського з’єднання М. Попудренка В. Васюк, “якщо в 1942 р. ми поголовно винищува­ли поліцейських як зрадників Батьківщини, то в 1943 р. ми кращу їх частину почали зі зброєю в руках сміливо приймати в партизанські загони”. До цього з’єднання, наприклад, було прийнято 150 колиш­ніх співробітників поліції.

Набули поширення невиправдані з юридичної та моральної точок зору страти людей, навіть неповнолітніх. Приміром, жахливий випа­док стався на Чернігівщині. Тут, в с. Куликівка Куликівського району, у 1943 р. партизани розстріляли двох підлітків (14 − 16 років), братів Чави, яких запідозрили в тому, що вони начебто видали поліції місце знаходження партизанського загону. А їхній же батько і старший брат воювали в цей час в лавах Червоної армії. Правду про загибель цих хлопців не вдалося встановити і в післявоєнний час.

Всього внаслідок здійснення агентурно-оперативних і контррозвідувальних заходів безпосередньо в партизанських з’єднаннях і загонах України впродовж 1942 − 1944 рр. було викрито і знищено 1069 осіб (930 агентів противника і 139 зрадників). Серед місцевого населення було виявлено і ліквідовано 8 ворожих агентів і 1790 осіб, котрих кваліфіковано як зрадників[120].

Утім, розправа партизанів з тими особами, які в різній формі співпрацювали з німцями, не була чимось особливим у роки Другої світової війни. З посібниками окупантів жорстоко поводилися й учасники європейського Руху Опору. Тільки у Франції вже після визволення країни було знищено без слідства і суду понад 40 тис. чоловік. Такі факти зафіксовані і в інших державах Європи (Юго­славія, Бельгія, Голландія).

 


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.019 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал