Створення і структура Українського штабу партизанського руху

Поразка радянських військ у травневих боях 1942 р. в Криму і під Харковом спонукала Кремль радикально переглянути своє став­лення до партизанського руху. 30 травня 1942 р. ДКО ухвалив по­станову про створення при Ставці Верховного головнокомандування (ВГК) Центрального штабу партизанського руху (ЦШПР на чолі з П. Пономаренком) та підпо­рядкованої йому системи спеціальних штабів[61]. При Військовій раді Південно-Західного напрямку організувався Український штаб пар­тизанського руху (УШПР), який розпочав свою діяльність з 20 черв­ня 1942 р., на чолі із заступником наркома внутрішніх справ УРСР Т. Строкачем. Зазначені заходи суттєво посилили керівництво партизанським рухом[62].

Станом на 26 червня 1942 р. на обліку в УШПР перебувало 704 загони (26, 8 тис. бійців) і 622 винищувальні групи (1483 особи), але штаб мав радіозв’язок лише з 22-ма загонами (3310 бійців), котрі діяли в північних районах Лівобережжя. За даними ЦШПР в Укра­їні воювало 238 загонів чисельністю 12133 бійців[63]. Отож, за період від жовтня 1941 р. до липня 1942 р. загальна чисельність партизанів в Україні зменшилася більш ніж удвічі. Ця тенденція зберігалася фактично до кінця 1942 р. й негативно позначилася на бойовій і диверсійній діяльності партизанських загонів.

УШПР був фактично створений як міжфронтовий штаб партизанського руху, який стосовно загальних питань партизанської боротьби підпорядковувався ЦШПР у Москві, а відносно укомплектування кадрами, матеріально-технічного постачання і оперативного використання партизанських сил − Військовій раді Південно-Західного напрямку. До складу його керівництва, крім Т. Строкача, увійшли начальник розвідувального відділу Південно-Західного напрямку І. Виноградов та секретар ЦК КП(б)У з кадрів М. Співак.

29 червня 1942 р. у зв’язку з ліквідацією командування і Військової ради Південно-Західного напрямку постановою ДКО Український штаб набув більшої самостійності і став республіканським штабом партизанського руху, маючи головним об’єктом своєї діяльності окуповану територію України. Разом з тим УШПР був зобов’язаний вести свою роботу у “тісному контакті з військовими радами Південно-Західного і Південного фронтів”. Відбулися зміни у керівному складі штабу: з нього вибув І. Виноградов, а увійшли − член Військової ради Південного фронту І. Сиромолотний, начальники розвідувальних відділів Південно-Західного та Південного фронтів О. Камінський і М. Шершньов[64].

У середині червня 1942 р. Наркомат оборони СРСР затвердив штати УШПР в кількості 63 одиниці. Структура штабу складалася з командування і відділів: оперативного, розвідувально-інформаційного, зв’язку, підготовки партизанських кадрів, матеріально-технічного постачання, а також відділень − фінансового, загальносекретного, шифровального й комендатури. При УПІПР створювались також радіовузол, про який вже йшлося вище, і школа підготовки кадрів[65].

Формування УПІПР розпочалося у Ворошиловграді (нині − Луганськ) і, за словами Т. Строкача, відбувалося “у винятково тяжких і несприятливих умовах у зв’язку з широким наступом німецько-фашистських військ влітку 1942 року...” [66]. Особливо складним виявилося питання укомплектування штабу кадрами, які б мали досвід партизанської боротьби. Однак розв’язати його було важко через брак необхідних спеціалістів. Кадрові проблеми УШПР вирішував за допомогою органів НКВС УРСР, відділів кадрів Південно-Західного і Південного, а потім Сталінградського фронтів, Головного управління кадрів НКО СРСР і ЦК КП(б)У. Вже у першій половині червня 1942 р. НКВС УРСР відрядив до УШПР 31 співробітника. Серед них були: О. Мартинов, Я. Мельник, І. Нирко, Я. Коротоков, П. Кононов, П. Солоїд, О. Прокопенко, І. Тимофєєв, І. Череваш та інші, котрі обійняли керівні посади як в штабі, так і в партизанських формуваннях України. ЦК КП(б)У направив для роботи в штабі заступника завідуючого відділом кадрів ЦК Л. Дрожжина, а також заступника правління Укоопспілки С. Маликова.

Офіційна діяльність УПІПР розпочалася 20 червня 1942 р., коли був затверджений його склад у кількості 21 особи. Оперативний відділ очолив О. Мартинов, інформаційно-розвідувальний − І. Уралов, зв’язку − Я. Мельник, підготовки партизанських кадрів − Л. Дрожжин, матеріально-технічного постачання − С. Маликов. Начальником фінансового відділення призначили К. Півня. Водночас затвердили на посадах начальників оперативних груп армій, які входили на той час до складу Південно-Західного і Південного фронтів. Невдовзі аппарат УНІПР поповнили спеціалісти, котрі мали досвід оперативно-штабної роботи. Так, начальником оперативного відділу був призначений підполковник В. Погребенко, а розвідувально-інформаційний відділ очолив підполковник Ф. Коваленко. У серпні 1942 р. за наказом командуючого Сталінградським фронтом у розпорядження спецшколи УНІПР прибули три кваліфікованих спеціалісти радіосправи.

5 липня 1942 р. Центральний штаб визначив кордони діяльності створених штабів партизанського руху і встановив порядок і форми звітності про бойову діяльність партизанів. Зона відповідальності УНІПР включала прифронтові смуги Південно-Західного і Південного фронтів, а також територію Західної України, Крим і Молдавську РСР. Правда, незабаром Крим вийшов із підпорядкування Українського штабу і для керівництва діючими там партизанськими загонами створювався Кримський обласний штаб партизанського руху, підзвітний ЦШПР.

Наприкінці липня 1942 р. умови діяльності УШПР, який фактично ще не завершив свого формування, різко погіршились. У зв’язку із залишенням радянськими військами території України постало питання про переміщення штабу з підпорядкованими йому структурами (школа підготовки кадрів, радіовузол, склади майна) на схід. За словами Т. Строкача, впродовж липня-серпня 1942 р. УПІПР “перебував на колесах”, сім разів змінюючи місце своєї дислокації, доки у вересні не опинився в Саратові, де в цей час знаходився ЦК КП(б)У.

Відступаючи на схід разом з військами Червоної армії, штаб опинився на значній відстані від території України, частково був порушений радіозв’язок з діючими партизанськими формуваннями, а зв’язок з допомогою кур’єрів-зв’язників взагалі став практично неможливим. За цих обставин у Москві взагалі виникла думка про недоцільність існування УШПР. Однак проти цього виступив ЦК КП(б)У. 28 липня 1942 р. УШПР отримав відповідь з Москви. Там визнали необхідність подальшого існування Українського штабу і наголосили, що він насамперед відповідає за “керівництво партизанськими загонами, які діють на території України”. ЦШПР погодився із створенням оперативних групп УШПР у кількості 3 − 5 працівників при військових радах Воронезького, Сталінградського і Південного фронтів.

Після наказу народного комісара оборони СРСР від 5 вересня 1942 р. «Про завдання партизанського руху» відбулися помітні зміни в існуючій системі партизанських штабів. 28 вересня Державний Комітет Оборони ухвалив постанову, згідно з якою всі фронтові штаби партизанського руху, крім Ленінградського, перетворювалися в представництва ЦШПР при військових радах фронтів. Поряд із вже діючим Українським штабом створювалися інші республіканські та обласні штаби партизанського руху, керівництво якими здійснювали ЦШПР, ЦК компартій союзних республік та обкоми партії[67].

Згадані заходи докорінно поліпшили становище УШПР, який, залишаючись в оперативному зв’язку з Центральним штабом у Москві, був підпорядкований ЦК КП(б)У і набув більших можливостей для своєї оперативно-бойової діяльності. На УШПР покладалось керівництво підготовкою партизанських кадрів, відбір кандидатів на командні посади в партизанському русі, узагальнення досвіду збройної боротьби у тилу противника; фінансування діяльності підпорядкованих йому органів, грошове забезпечення партизанів та їх родин; ведення обліку всіх партизанських з’єднань, загонів та груп, які перебували у нього на зв’язку; підготовка матеріалів щодо відзначення партизанів орденами і медалями СРСР.

Для поліпшення роботи УШПР принципове значення мало переведення його апарату із Саратова до Москви, куди штаб прибув 8 жовтня 1942 р. У цей час в столиці СРСР перебував ЦК КП(б)У, інші вищі керівні органи УРСР. Однак перші тижні перебування УШПР в Москві були нелегкими. Аппарат штабу розміщувався лише в трьох кімнатах, були відсутні приміщення для особового складу Української окремої диверсійної бригади (УОДБ) та тих партизанських загонів і груп, які формувалися для перекидання в Україну, не вистачало складських приміщень для зберігання зброї, боєприпасів, спорядження, продовольства тощо.

26 листопада 1942 р. Державний Комітет Оборони розглянув і вирішив питання про уточнення структури і штатів УШПР. Зокрема, інформаційно-розвідувальний відділ був перетворений у розвідувальний, а відділ підготовки партизанських кадрів у відділ кадрів. Створювалося адміністративно-господарське відділення. Замість оперативної групи для керівництва партизанським рухом в Молдавії в складі УПІПР підлягав сформуванню за домовленістю з ЦК Компартії Молдавії окремий відділ. До штатного розпису штабу додатково вводилися посади заступників начальника УПІПР із зв’язку та матеріально-технічного забезпечення. Штатна чисельність штабу збіль шувалася з 63 до 88 одиниць, в тому числі відповідальних − 59, технічних – 29[68].

Наприкінці 1942 р. в основному завершилося укомплектування кадрами відділів і підрозділів УШПР, що сприяло нормалізації функціонування його апарату. Заступниками начальника штабу були призначені: по зв’язку − секретар ЦК КП(б)У з електропромисловості і електростанцій П. Мацуй, з матеріально-технічного постачання − нарком коммунального господарства УРСР І. Табулевич; відділ матеріально-технічного забезпечення очолив заступник наркома промисловості будівельних матеріалів О. Шинкарьов. Для роботи в УШПР із офіцерського резерву кадрів Наркомату оборони СРСР було відряджено 4 командири з бойовим досвідом. У грудні 1942 р. відповідно до рішення нелегального ЦК КП(б)У УШПР створив штаби партизанського руху по Житомирській та Київській областях, які поряд з вже існуючим штабом партизанського руху Чернігівщини стали територіальними органами керівництва збройною боротьбою в тилу ворога. В наступному році аналогічні штаби виникли і в ряді інших областей[69].

Слід зауважити, що 5 жовтня 1942 р. нелегальний ЦК КП(б)У розглянув пи­тання “Про розвиток народного партизанського руху в Україні”. В ухваленій постанові пафосно зазначалося, що фашисти “не змогли покорити український народ” і “тисячі партизанських загонів ве­дуть боротьбу в тилу німецької армії”[70].

ЦК КП(б)У постановив домогтися поліпшення керівництва ра­дянським партизанським рухом й активізувати бойову діяльність партизанів. Було вирішено створити обласні оперативні групи ЦК КП(б)У та УШПР. Доручалося підготувати 1000 осіб, котрі після перекидання за лінію фронту мали приступити до організації нових партизанських формувань. Штаб мусив також встановити постійний зв’язок із партизанами, забезпечити їх озброєнням, боєприпасами, іншим спорядженням та майном[71].

Отже, перший період партизанського руху (22 червня 1941 р. − 19 листопада 1942 р.) був часом найтяжчих іспитів для щойно створених партизанських загонів, часом гірких поразок і прикрих втрат. Узагальнена характеристика бойової діяльності партизанів України в цей час подається у звіті оперативного відділу УШПР: “Головним недоліком партизанського руху того періоду було те, що діючі загони не вели систематично активних бойових дій, не про­водили великих операцій з руйнування залізничних вузлів, промисло­вих підприємств, відновлених німцями”.