Взаємини радянських партизанів з ОУН, УПА і польським підпіллям

У стратегічному вимірі радянські парти­зани і українські повстанці керувалися цілковито іншими мотивами й вирішу­вали різні завдання. Перші бачили свою основну мету в дезоргані­зації тилу німецької армії та збиранні розвідувальної інформації для потреб Червоної армії; другі − вважали своїм головним завданням створення на окупованій території власного запілля як бази ви­звольного руху за незалежність України.

Засаднича позиція ОУН та УПА як провідних сил українсько­го самостійницького руху втілилася у відомій стратегії “двофронтової” боротьби проти імперіалізмів Москви і Берліна. Її сутність, зокрема, чітко викладена в одній із публікацій у часописі ОУН “Ідея і чин” за 1943 р.: “...Якщо большевики мають основне програти і тим вторувати дорогу німецькій “Новій Європі”, то ніхто з укра­їнців не сміє помагати німцям у закріплюванні наших кайданів. З другого боку, якщо Німеччина має програти на сході і вторувати большевикам дорогу на Україну, то нашу працю треба вести під кутом боротьби з большевиками”[121]. Тому, наприклад, діяльність боївок ОУН і підрозділів УПА в 1943 − 1944 рр. не спрямову­валися проти німецьких об’єктів військового призначення, які за­безпечували потреби вермахту на Східному фронті.

Уже навесні 1942 р. структури ОУН(б) зафіксували активізацію комуністичного партизанського руху і підпілля. У “Суспільно-політичному огляді життя на українських землях”, складеному крайовим проводом ОУН на північно-західних українських землях (ПЗУЗ), зазначалося: “З приходом весни комуністи скріпили свою діяльність... В терені діє комуністична сітка. її творять з людей місцевих і військових втікачів... Тепер іде на Поліссі партизанка, головно в теренах Берестейщини, Дрогочинщипи, Лунинеччини, Олевщини”. За словами авторів огляду, партизани “нападають на німецькі автомашини та магазини”, намагаються “входити до урядів, поліції і в цей спосіб діяти з середини” [122].

У діях червоних партизанів керівництво ОУН(б) слушно вгле­діло своїх основних ідеологічних суперників. Ставлення ОУН(б) до партизанського руху було вперше оприлюднене у летючці “Парти­занка і наше ставлення до неї” (червень і жовтень 1942 р.). Визна­валося, що Німеччина своєю антиукраїнською політикою “штовхає горячіші елементи на шлях збройної боротьби”. Але, на думку ОУН(б), партизанський рух не є справою українського населення, яке не хоче бути “знаряддям чужих сил”, а партизани − це “агенти Сталіна і Сікорського”. Внаслідок партизанських провокацій, німці вдаються до масових репресій щодо українського населення[123].

Конфіденційний документ ОУН(б) “До внутрішнього положен­ня” (кінець 1943 р.) так визначає загрози від радянських партизанів: “Шкідливість дій червоної партизанки полягає в слідуючому: 1) Провокує німців до виступів проти українського народу. 2) Ни­щить свідомий український елемент. 3) Є одиноким чинником, що веде комуністичну роботу на українських землях й через це вводить дезорієнтацію серед частини населення (промосковська орієнта­ція). 4) Своїми діями старається паралізувати визвольний рух українського народу. 5) Є передовим загоном московського імпері­алізму й тим самим є ворогом визвольної боротьби поневолених народів…” [124].

Відповідно реагували й теренові провідники ОУН(б). 7 верес­ня 1943 р. один із окружних осередків пропаганди ОУН(Б) на за­хідноукраїнських землях (ЗУЗ) надіслав надрайонним проводам вказівки стосовно радянських партизанів. У них зазначалося, що останнім часом на теренах Галичини, особливо в південних районах Станіславської і Тернопільської областей, з’явилися “большевицькі партизани, які успішно ведуть свої акції. Німці проти них взагалі не реагують, бо є, очевидно, безпорадні і не мають сили їх зліквідувати. Партизани майже у кожній місцевості ведуть зручно свою пропаганду, не перебираючи у засобах та не жалкуючи навіть слів про “неньку Україну”, за яку і вони воюють”.

Окружний політреферент “Архип”, який підписав згаданий вище документ, був стурбований тим, що радянські партизани дезорієнтують населення і навіть членів ОУН(б), вдаючи себе борця­ми за Україну. З огляду на ситуацію, “Архип” закликав своїх під­леглих “рішуче протиставитися і зайняти до партизанки ворожу поставу”, а “населення не сміє йти партизанам на руку, лише му­сить трактувати як своїх ворогів” [125].

Аналогічно діяв і провідник ОУН (Б) Підгаєччини (Тернопіль­ська область) “Сич”, який зобов’язав теренових провідників термі­ново зібрати звіти “про дії партизанських банд, куди переходять і де діють в їхньому терені. Подати, яка сила, їхнє озброєння, роди зброї, відношення до населення, яку ведуть пропаганду і далі”.

24 грудня 1943 р. Головна команда і Головний військовий штаб УПА затвердили “Тактичну інструкцію” − документ, який визначав бойові завдання армії на кілька найближчих місяців та характери­зував ставлення до основних ворожих чинників самостійницького руху: німців, Червоної армії та партизанів. Щодо останніх, то від­діли УПА мали й надалі вести зачіпну, тобто наступальну боротьбу проти “большевицької партизанки”, “стараючись цілковито її знищити, щоб викурити з наших теренів”.

Бойові дії між радянськими партизанами й українськими по­встанцями завжди мала запеклий характер. Сторони добре знали можливості одна одної. “Боротьба з червоними партизанами, − пише відомий історик ОУН та УПА Л.Шанковський, − була куди складніша за боротьбу з німцями. Партизани − це був бойовий, відважний і жорстокий противник, що знав мову і місцеві умови та вмів прекрасно маскуватися. У боротьбі з цим противником УПА здобувала важливий досвід прийдешньої боротьби” [126].

Зі свого боку, радянська сторона вважала українських повстан­ців навіть важливішим противником ніж німці. Так, заступник на­чальника УШПР І. Старінов, порівнюючи німців і націоналістів, вважав, що останні для партизанів “загрозливіший і прихованіший ворог”. Колишній секретар Кам’янець-Подільського підпільного обкому КП(б)У С. Олексенко у своєму звіті до ЦК КП(б)У писав, що “націоналісти міцно билися”. “Партизани, учасники цих боїв, − підкреслював він, − говорили, що таких нахаб в боях ще не бачили”. Віддавав належне боєздатності загонам УПА М. Наумов. Перед рейдом свого з’єднання до Галичини він записав у своєму щоден­нику під 24 грудня 1943 р.: “Я молю свого Бога, щоб німці до мого прибуття вигнали б бандерівські банди з Крем’янецьких лісових масивів і взагалі із Західної України. Тоді було б легше”. Одним із постійних критиків боєздатності українських повстанців був П. Вер­шигора, але й він у радіограмі від 4 лютого 1944 р. був таки змуше­ний визнати, що УПА “добре вчить своїх людей воювати”.

Хоча в тактиці й методах бойових дій партизанів та українських повстанців було чимало спільного, однак кожен із противників мав свої сильні і

слабкі сторони. Радянські партизани, як правило, пере­важали в озброєнні[127]. У їхніх лавах було багато кваліфікованих офі­церських кадрів, бійців з великим бойовим досвідом. Зате вояки УПА мали на західноукраїнських теренах широку підтримкою міс­цевого українського населення, що давало свої помітні переваги.

М. Наумов відзначав, що радянським партизанам було важко встановити контакти з українським населенням у західних областях, отримати від нього будь-яку розвідувальну інформацію. Більш того, за його словами, місцеві мешканці часто-густо вводили в оману партизанських розвідників, замість допомоги підставляли загони під удар противника. Діяльність відділень і окремих груп розвід­ників була практично неможлива, вони несли постійні втрати.

Г. Балицький (з’єднання О. Федорова) писав у своєму щоден­нику: “...Ворог зараз сидить в лісі, він добре його знає і з кожного куща він може вцілити в партизана, вбивати нас”. І далі робить висновок, що відділи УПА “загрозливіші, ніж німецькі каральні загони”, бо вони, повстанці, “знають ліс далеко краще, ніж ми, вони ж місцеві... Ми ліс, зрозуміло, знаємо по карті − не більше, але цього далеко недостатньо”[128].

Першу інформацію про українських повстанців УШПР отримав від О. Сабурова. В радіограмі від 1 грудня 1942 р. повідомлялося: В районах Пінська, в лісах Острог, Шумськ, Мізоч є великі групи українських націоналістів... Групи партизанів націоналістами роз­зброюються і піддаються побиттю. В летючках націоналісти пишуть: “Бий кацапа-москаля, гони його відціля, він тобі не по­трібен”. Проти німців вони роблять окремі засідки”.

А вже 11 грудня 1942 р. голова РНК УРСР Л. Корнієць та на­чальник УШПР Т. Строкач надіслали С. Ковпаку, С. Маликову та уповноваженому ЦК І. Сиромолотному таку радіограму: “Уважно розберіться з фактичним станом загонів українських націоналістів, котрі діють в Житомирській, Рівненській та інших областях. Ді­знайтесь про кількість, чисельність, озброєння загонів, звідки при­були, чи місцеві жителі, ставлення до них населення. Чи ведуть в дійсності націоналісти боротьбу проти німців, ставлення остан­ніх до націоналістів. Здійсніть заходи щодо пильності, не дозволя­ючи проникненню агентури до партизанських загонів” [129].

На початку 1943 р. ЦК КП(б)У і УШПР мали об’ємну інформа­цію про програму й тактику ОУН(Б) і ОУН(М), формації Т. Боровця-Бульби, ставлення до німців і СРСР. При цьому в партизанських повідомленнях значна увага надавалася загонам “Бульби”, який був тоді найактивнішим представником націоналістичного табору.

Упродовж лютого 1943 р. до УШПР надійшло чимало повідомлень від партизанів про активізацію українських повстанців на теренах Волині − Полісся. Зокрема, С. Ковпак та С. Руднєв (Сумське з’єднання) доповідали, що українські повстанці роззброюють і знищують дрібні групи радянських партизанів на території Рівнен­щини. В інформації керівництва рівненських партизанів йшлося про нищення повстанцями партизанів, комуністів та поляків[130].

Уже в лютому 1943 р. Сумське партизанське з’єднання під час рейду по районах Рівненської області на підставі агентурних даних спробувало провести першу операцію проти націоналістичних осередків на території Людвипольського району. Однак її результа­ти виявилися мізерними, бо українські повстанці вміло уникали бойових зіткнень, а кілька заарештованих осіб з числа місцевого населення після короткого переслуховування були звільнені.

Вперше офіційне ставлення радянського керівництва до укра­їнських повстанців було висловлено у відомому листі М. Хрущова від 23 березня 1943 р. на адресу С. Ковпака та С. Руднєва. Голо­слівно зазначалося, що буцім “керівники українських буржуазних націоналістів − це німецькі агенти” і їх треба всіляко викривати як ворогів українського народу. Щодо рядових бійців націоналістичних загонів, то частина з них “палко бажає боротися з німецькими окупантами, але вони обдурені українськими націоналістами”. Про­понувалося не вступати в контакт із націоналістичними загонами, не виступати збройно проти них, якщо вони перші не нападають[131]. Пізніше згаданий лист у вигляді радіограми був надісланий коман­дирам усіх партизанських формувань Правобережної України.

Тим часом у квітні − травні 1943 р. на теренах Волині − Поліс­ся зіткнення партизанів з українськими повстанцями ставали все частішими. Як писав у своєму звіті секретар Кам’янець-Подільського підпільного обкому КП(б)У і керівник обласного штабу партизан­ського руху С. Олексенко, “з квітня 1943 р. націоналісти почали відкрито переслідувати партизанів, стали нападати не тільки на дрібні групи, ай на більші загони”. За словами командира з’єднання І. Шитова, з квітня 1943 р. партизани вели боротьбу на два фронти, “з німецькими окупантами, з одного боку, і з українськими націоналістами Бульби, Бандери та інших, з другого боку”. Аналогічно оцінювали становище й інші партизанські командири.

За таких обставин начальник УШПР віддав одне з найсуворіших розпоряджень стосовно повстанців. У вказівках, переданих по рації командиру з’єднання О. Сабурову, говорилося: “Дії загону до 24-ї річниці Червоної армії щодо знищення націоналістів схвалюю. В кожному випадку їхнього нападу - жорстоко карати. Листівками попередити, що за одного партизана буде знищено 15 оунівців та їх німецьких хазяїв”[132].

А 13 травня 1943 р. на адресу командирів з’єднань В. Бегми, І. Шитова, С. Маликова, О. Сабурова, О. Федорова і Я. Мельника надійшла нова радіограма: “Враховуючи, що націоналісти спрямо­вують свою діяльність проти партизанів, пропоную тих націона­лістів, котрі нападають на партизанів, знищувати, інші загони розкладати різними способами, спрямовувати проти німців, при можливості роззброювати і розпускати”.

14 червня 1943 р. УШПР підготував спецповідомлення “Про діяльність українських націоналістів”. У ньому зазначалося, що ОУН, включаючи проводи С. Бандери, А. Мельника і Т. Боровця-Бульби, “останнім часом активізує роботу і намагається розповсюдити свій вплив на значну частину окупованої території Украї­ни”. При цьому збройні сили Т. Боровця-Бульби оцінювалися у 6 тис., а ОУН С. Бандери в 20 тис. чоловік. У спецповідомленні підкреслювалося, що тактика повстанців характеризується відмовою від активних дій проти німців з метою збереження кадрів і накопичення сил, щоб за сприятливих умов “виступити проти німців і більшовиків”. Щодо партизанських загонів, то констатувалося, що вони “інколи ведуть бої з націоналістами” [133].

Улітку 1943 р. УПА перетворилася на серйозну бойову силу, з якою мали рахуватися і німці, і радянські партизани. Проте ні пер­ші, ні другі не мали реальної можливості водночас успішно побо­рювати УПА. За цих обставин прагнули не стільки розбити по­встанців, скільки, бодай, нейтралізувати їх або ж використати у власних цілях. Відтак у 1943 р. і в першій половині 1944 р. боротьба між УПА та радянськими партизанами була епізодичною. ОУН та УПА, очікуючи виснаження німців і більшовиків у війні, бачили свою основну мету в тому, щоб, користуючись нагодою, розбудува­ти власні збройні сили та запілля, накопичити необхідні матеріаль­ні ресурси для вирішальної боротьби за самостійну Україну.

Протиборство між партизанами і повстанцями велося у кіль­кох основних напрямах. Обидві сторони намагалися насамперед завоювати прихильність місцевого населення. Гірше виглядали справи в радянських партизанів, які часто-густо були змушені вда­ватися до реквізицій, хоча й обіцяли в майбутньому компенсацію.

У звітній доповіді Рівненського підпільного обкому КП(б)У та обласного штабу партизанського руху (10 квітня 1944 р.) говориться, що на господарські операції партизани виходили підрозділами від 50 до 100 бійців, озброєних кулеметами і автоматами[134].

Особливо болісно ОУН та УПА сприймали диверсії радянських партизанів на залізничних комунікаціях гітлерівців. Зумовлювало­ся це тим, що німці надзвичайно нервово реагували на збої у своїх залізничних перевезеннях і під час відплатних каральних акцій за­вдавали ударів по запіллю. Тому упівці намагалися всіляко пере­шкоджати партизанам, влаштовували засідки на шляхах пересуван­ня диверсійних груп. Так, 15 серпня 1943 р. керівник рівненських партизанів В. Бегма повідомив УШПР, що націоналісти напали на групи мінерів-підривників з партизанських загонів ім. У. Кармелга­ка та ім. Т. Шевченка, і він вимушено спрямував проти них 4 загони, щоб розчистити шлях диверсійним групам до залізниці Ковель − Сарни. Аналогічна інформація надходила й від інших командирів.

Об’єктами пильної уваги з боку ОУН та УПА були також пар­тизанські розвідники і зв’язківці. Полюючи на них, українські по­встанці намагалися отримати інформацію про радянських партиза­нів, їхні зв’язки з місцевим населенням. Зокрема, в 1943 − 1944 рр. до рук УПА потрапило 12 розвідників партизанського загону ім. С. М. Кірова (з’єднання О. Федорова), яких потім було страче­но[135]. Закономірною виявилася доля й багатьох інших партизанів-розвідників, зокрема, Героя Радянського Союзу М. Кузнецова.

Загострення ж відносин партизанів з українськими повстанця­ми з весни 1943 р. було викликане кількома обставинами. Поразки німецьких військ робили реальним факт повернення радянської влади в західний регіон України. Упродовж жовтня 1942 р. − квітня 1943 р. Москва перевела з Лівобережної України до білорусько-українського Полісся 5 формувань (С. Ковпак, О. Сабуров, М. На­умов, Я. Мельник, О. Федоров). Проте Волинь та Полісся в цей час були епіцентром формування УПА і, на думку проводу ОУН, більшовицькі партизани, “опановуючи окремі лісові масиви, становили поважну перешкоду для молодої УПА”.

Як зазначається у довідці заступника начальника розвідвідділу ЦШПР за вересень 1943 р., у Рівненській і Тернопільській областях “населення перебуває під впливом українських націоналістів, котрі перешкоджають розви­тку партизанського руху. Дрібні партизанські групи націоналісти просто знищують. Вступаючим в ці області партизанським загонамм створюються неможливі умови, влаштовуються засідки, постійні напади на загони великими силами”. У документі також підкреслювалося, що повстанці прагнуть “перенести свою діяль­ність у східні області”, ведуть там посилену пропаганду, створюють в окремих місцевостях “підпільні озброєні куркульські осередки”, планують “захопити до приходу Червоної армії Київ і не пустити Червону армію за Дніпро”[136].

І справді з осені 1943 р. керівництво ОУН та УПА поновило спорядженя повстанських загонів у східні терени України, головним чином у правобережні області. Так, 14 вересня 1943 р. командир з’єднання Л. Іванов повідомив УШПР, що із західного регіону в район Києва просуваються бандерівці групами по 200 чоловік. Вважалося, що до міста просочилося до 1, 5 тис. повстанців. Части­на з них концентрується також в районі Білої Церкви. 28 вересня 1943 р. ця інформація була підтверджена радіограмою О. Федорова, котрий доповідав, що з району Колки (Волинь) в напрямку Києва і Цілої Церкви рухається повстанський загін “Залізняка” (до 300 бійців). Його завдання зводиться до того, щоб “піти в підпілля, потім активізуватися і, залишившись в тилу Червоної армії, нищити залізничні мости, підривати ешелони і паралізувати комунікації”. Прагнення УПА поширити свій вплив на східні області України підтверджуються й німецькими джерелами. Зокрема, в інформа­ції відділу контррозвідки штабу командувача німецькими окупаційними військами в Україні від 15 вересня 1943 р. повідомлялося, що начебто створено “три основні ударні групи під назвами: північна, центральна, південна”, які мають завданням наступати із Західної України в напрямку до Дніпра[137].

Однак попри всі старання закріпитися на території правобереж­них областей відділи УПА не зуміли й були змушені повертатися на Волинь та Полісся. Єдине, що вдалося зробити, так це закласти свої підпільні осередки в окремих районах Вінницької, Житомир­ської, Кам’янець-Подільської та Київської областей.

Зі вступом Червоної армії на початку 1944 р. на територію За­хідної України протистояння радянських партизанів з повстанцями посутньо загострилося. 21 січня 1944 р. Т. Строкач інформував М.Хрущова, що українські повстанці нападають на партизанів “значними збройними силами”. Водночас до УШПР надійшло повідомлення від О. Федорова, що на території Волині відділи УПА захоплюють розвідників і зв’язківців, мінують підступи до заліз­ниць, що веде до втрат особового складу партизанських заго­нів[138].

15 березня 1944 р. від командира Житомирської партизанської дивізії ім. М.О. Щорса С. Маликова надійшла інформація, що впродовж лютого і березня її частини мали 26 бойових зіткнень з відділами УПА, в результаті яких 88 повстанців було вбито, 14 по­ранено, 19 захоплено в полон. Власні втрати оцінювалися в 18 за­гиблих і 6 поранених. 17 березня 1944 р. заступник начальника УШПР І. Старінов у радіограмі до УШПР підкреслив, що діяти партизанам на території Львівської і Тернопільської областей буде важче, ніж у Німеччині. І під кінець наголосив: “Четверту війну воюю, але ніде ще не зустрічав такого ворожого середовища, як у звільнених районах Тернопільської області”[139].

У західній частині Волині впертий спротив українських по­встанців не дозволяв їм форсувати р. Західний Буг і вийти на польську територію. Типовою є радіограма, яка 21 березня 1944 р. надійшла від коман­дира з’єднання І. Шишка до УШПР: “Підійшов до Бугу. Групи в районі Забужжя при спробі форсувати Буг 19 березня витримали тригодинний бій з націоналістами. Велика насиченість [району] націоналістами, не дає можливість вести розвідку по Бугу... ”[140]. В кінцевому рахунку ні І. Шишко, ні багато інших командирів з’єднань не зуміли із своїми загонами перейти згаданий водний рубіж.

25 березня 1944 р. про важкий бій з повстанцями в с. Велика Мощаниця (Рівненська область) повідомив УШПР командир з’єднання А. Одуха. Радіограма закінчувалася такими словами: “Подальше просування по Рівненській області виявляє велику на­сиченість території націоналістами”. Не поліпшилася ситуація й надалі. Як повідомляв командир з’єднання І. Артюхов, 12 травня 1944 р., у зв’язку зі стабілізацією лінії фронту “націоналісти підвищили свою активність”, а “Дії в складі роти неможливі. Населення, особливо в Галичині, повністю підтримує націоналістів”[141].

Ведучи мову про безкомпромісний характер збройного проти­борства між українськими повстанцями та радянськими партизана­ми не можна оминути відомі факти переговорів між ними в 1942 − 1943 рр. При цьому, звичайно, йшлося не про спільні дії про­ти німців, а головним чином про встановлення нейтралітету. Пер­шими ініціювали переговори (з Т. Боровцем-Бульбою) партизанські командири Д. Медведєв і А. Бринський, оскільки їхні загони виконували головним чином розвідувальні завдання НКВС і НКДБ і Розвідуправління Генштабу Червоної армії.

У другій половині 1943 р. переговори з українськими повстан­цями вели з’єднання С. Ковпака, О. Сабурова, Я. Шкрябача, загін Г. Балицького. Однак серйозних практичних результатів досягнуто не було. Наприклад, під час зустрічі у вересні 1943 р. представників з’єднання О. Сабурова з уповноваженим УПА останній заявив, що припинити боротьбу проти партизанів неможливо, оскільки вплив Москви в Україні є більшим злом, ніж вплив Берліна[142].

19 жовтня 1943 р. до УШПР звернувся командир з’єднання А. Грабчак. Він просив розтлумачити йому, чи буде правильно, коли він домовиться з командиром УПА “Климом Савуром” про нейтра­літет. При цьому повідомив, що “Клим Савур” наказав своїм загонам не вступати в бій із з’єднанням “Буйного” (Грабчак), бо це справжній партизанський загін, “який не грабує людей і завдає багато шкоди німцям. Інші партизанські загони наказав бити, бо вони грабіжни­ки, не захищають села від німців”[143].

Серед керівників радянського партизанського руху показову позицію обстоював комісар Сумського з’єднання С. Руднєв. Попри вороже ставлення до націоналістичної ідеології та ідеї незалежнос­ті України, водночас він закликав по можливості уникати збройних зіткнень з українськими повстанцями. На думку С. Руднєва, такі зіткнення будуть на користь німцям, бо радянські партизани проти­ставлять себе західним українцям. На підставі переговорів із загоном повстанців 25 − 26 червня 1943 р. в с. Здвиждже (Рівненщина) комі­сар дійшов висновку, що треба “...бити німців спільно, а жити окремо, бо кожна сторона знає свою політичну мету”.

Отже, зіткнення двох партизанських рухів – українського націоналістичного і радянського, − було неминучим. На рубежі 1942/1943 рр. керівництво партизанським рухом хоч і відмічало активність українських націоналістів на теренах Волині-Поліссі, проте недооцінювало можливість їх впливу на розвиток в тому регіоні партизанської боротьби. Впродовж 1943 р. ОУН і УПА стали серйозною перешкодою для радянських партизанів в розповсюдженні комуністичного впливу на Волині-Поліссі, обмежували їхні дії проти німецьких окупантів. ОУН і УПА зуміли захистити галицькі терени від поширення на них радянського партизанського руху. Жодне радянське партизанське формування, починаючи з Сумського партизанського з’єднання С. Ковпака, не зуміло закріпитися для постійної бойової діяльності в Галичині. Водночас, незважаючи на значні зусилля, ОУН і УПА в 1943 − 1944 рр. не зуміли закріпитися на території Вінницької, Житомирської, Кам’янець-Подільської та Київської областей.