Виникнення перших партизанських загонів

22 червня 1941 р. Німеччина перейшла в наступ на фронті від Балтики до Чорного моря. Друга світова війна вступила в нову фазу. Колишні союзники й підпалювачі війни стали запеклими ворогами. Катастрофічний перебіг подій на фронті впродовж першого тижня бойових дій змусив Кремль усвідомити, що на цьому етапі противник виявився сильнішим, а відтак ефективним засобом виснаження сил агресора мала б стати партизанська боротьба в тилу ворожих військ, про що свідчив досвід більшовиків часів громадянської війни.

Однак в радянській воєнній доктрині, яка розглядала дії Зброй­них Сил СРСР у майбутній війні крізь наступальну опцію, не зна­йшлося місця партизанській боротьбі як важливому фактору отри­мання евентуального агресора. Заходи, які здійснювалися з кінця 1920-х і на початку 1930-х років у СРСР і, зокрема, в Україні щодо підготовки матеріальної бази й кадрів майбутнього партизанського руху були згорнуті, кадри частково репресовані, а склади зі зброєю та припасами ліквідовані. Тому розгортання збройної боротьби в тилу противника доводилося починати, як-то кажуть, “з чистого аркуша”, діяти наосліп, йти шляхом хиб і помилок.

Й.Сталін і його найближче оточення, розробляючи заходи щодо евентуальної відсічі нацистській агресії, не сумнівалися, що напад буде відбито з перенесенням бойових дій на територію ворога. Це цілком відповідало радянській військовій доктрині, яка, перебільшуючи реальні можливості РСЧА, уважала її здатною бити ворога “малою кров’ю” й отримувати при цьому допомогу від “революційного пролетаріату” капіталістичних країн. Вкладаючи у стратегію збройних сил ідею наступальних дій проти будь-якого вірогідного противника, військово-політичне керівництво СРСР відкидало саму думку про можливість глибокого вторгнення агресора на власну територію. У зв’язку з цим радянське військове мистецтво приділяло недостатню увагу питанням ведення оборонних стратегічних операцій і фактично не розглядало можливість організації в тилу наступаючого противника партизанського руху як додаткового фактора розгрому агресора[26].

А між тим до середини 1930-х рр. у відповідних військових органах і штабах РСЧА питанням партизанського руху приділялася досить велика увага. Німецький генерал-полковник Л. Рендуліч мав усі підстави стверджувати, що саме в Радянському Союзі ще в 1933 р. було розроблено “доктрину ведення партизанської війни”[27]. Однак указані вище зміни у воєнній доктрині CPCP та політичні репресії 1930-х рр. призвели до згортання всіх заходів, спрямованих на організацію партизанських дій під час війни. За словами відомого радянського фахівця з організації диверсійної діяльності полковника І.Старинова, “було репресовано повністю всіх партизан − підпільників, диверсантів”[28], розукомплектовано нагромаджені запаси зброї, боєприпасів, спорядження. Проте, слід зазначити, що хоча у CPCP і було згорнуто всі програми, пов’язані з підготовкою партизанської війни на власній території на випадок вторгнення військ агресора, однак радянське керівництво враховувало доцільність використання своєї закордонної агентури для організації на час війни диверсійно-підривної роботи в тилу потенційного противника, зокрема, у Німеччині.

29 червня 1941 р. була ухвалена директива РНК СРСР і ЦК ВКП(б) партійним організаціям прифронтової смуги про пере­будову всієї роботи на воєнний лад. Одним із найважливіших за­вдань визнавалося створення на окупованій території партизанських загонів і диверсійних груп[29]. 18 липня 1941 р. директива була допо­внена постановою ЦК ВКП(б) про організацію боротьби в тилу німців, яка зобов’язала партійні організації надати партизанській боротьбі “найширший розвиток і бойову активність” [30].

Вважається, що директива Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 р. та виступ по радіо 3 липня того ж року И. Сталіна “стали початком створення широкої мережі підпільних парторга­нізацій і партизанських загонів в областях України, тимчасово захоплених фашистами”[31]. Вже 30 червня 1941 р. на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У було розглянуто питання про “ство­рення партизанських загонів, підпілля і диверсійних груп” й організована для цієї мети Опе­ративна група на чолі з секрета­рем ЦК КП(б)У з кадрів М. Спі­ваком. Загальне керівництво групою здійснювали секретарі ЦК КП(б)У М. Бурмистенко і Д. Коротченко[32].

6 липня 1941 р. було опри­люднено звернення Президії Верховної Ради УРСР, Ради на­родних комісарів УРСР та ЦК КП(б)У “До українського народу”, де містилися заклики відродити “славні традиції українських пар­тизанів”, створювати “кінні і піші партизанські загони, диверсійні групи для боротьби з частинами ворожої армії”. Визначалися й основні завдання партизанів в тилу ворога: висаджувати в повітря мости, дороги, знищувати телеграфний і телефонний зв’язок, під­палювати ліси і склади, громити обози противника[33].

При цьому організацією радянського партизанською руху за­ймалися паралельно, партійні організації, органи НКВС, військові ради й політуправління фронтів, політичні та розвідувальні відділи армій. Координації не було. Кожен із зазначених чинників мав власне бачення і розуміння поставлених завдань.

Як згадував колишній заступник наркома внутрішніх справ УРСР Т. Строкач, починаючи з 5 липня 1941 р. він разом із начальником оперативної групи НКВС генерал-майором Петровим приступили до формування партизанських полків і диверсійних груп з працівників внутрішніх справ та міліції. За словами колишнього відповідального співробітника ЦК КП(б)У Л. Дрожжина, “Київ був на початку війни центром організації партизанського руху в Україні, центром форму­вання перших партизанських загонів, які почали

діяти в лип­ні-серпні 1941 р.” [34]. Сюди при­бували партизанські загони з Донбасу, Харкова й Полтави, які мали оперувати разом з парти­занами Київщини в тилу нацист­ських військ.

За деякими даними, перший партизанський загін було
сформовано НКВС і розвідувальним відділом Південно-
Західного фронту в Києві у ніч з 11 на 12 липня 1941 р. з 40-ка
бійців на чолі з капітаном Демченком. Перед особовим складом було поставлене завдання розгорнути бойові та диверсійні дії в тилу німецько-фашистських військ, які наступали на Київ. У наступні місяці інформація про цей загін буде постійно фігуру­вати в документах НКВС УРСР і НКВС СРСР, у радянсько-партійній пресі. Однак насправді діяльність загону не була тривалою і резуль­тативною. У першій декаді серпня 1941 р. він був розбитий німця­ми й розпався[35].

Упродовж 18 − 24 липня 1941 р. в Києві було завершене форму­вання 1-го і 2-го партизанських полків НКВС УРСР у складі 19 ба­тальйонів кожний (усього понад 2 тис. осіб). Перший полк (ко­мандир О. Чехов) мав діяти в тилу нацистів на території Житомир­ської області перед позиціями 5-ої армії Південно-Західного фронту. Другий полк був скерований у південно-східну частину Київщини.

За даними НКВС УРСР, у липні − вересні 1941 р. було сформо­вано і спрямовано в тил противника 122 партизанських загони (5809 бійців) і 69 диверсійних груп (743 особи). Крім того, 192 загони і диверсійні групи залишили в окупованих районах Сумщини, Дніпро­петровщини, Київщини, Миколаївщини та Кіровоградщини[36].

У липні − серпні 1941 р. в цілому сформувалася система органів керівництва партизанським рухом в Україні: оперативна група ЦК КП(б)У, обкоми, міськкоми і райкоми партії; 4-е управління НКВС УРСР та його місцеві управління і відділи; військові ради, політичні управління і розвідувальні відділи Південно-Західного і Південного фронтів та їхніх армій.

Отже, улітку 1941 р. радянське курівництво здійснило перші кроки до формування партизанського руху в Україні. Під егідою НКВС було утворено перші партизанські загони.