Бойова і диверсійна діяльність партизанів в Україні на початковому етапі німецько-радянської війни

Наприкінці липня 1941 р. приступили до бойової діяльності батальйони 1-го і 2-го партизанських полків НКВС. З 25 липня по 20 серпня 1941 р. бійцями 1-го полку було знищено близько 260-ти солдатів і офіцерів, захоплено 11 автомашин і 18 мотоциклів. Парти­зани також ліквідували 93 особи, кваліфіковані як шпигуни, дивер­санти, дезертири, представники окупаційної влади. Батальйони 2-го партизанського полку НКВС, рейдуючи у південних районах Київ­щини, розгромили кілька німецьких гарнізонів і поліцейських станів, прикривали вихід з оточення окремих частин 6-ї і 12-ї армій Південно-Західного фронту, проводили диверсії на дільницях Цвіткове − Горо­дище, Воронцово − Городище. Активно боровся на північ від столи­ці України київський партизанський загін “Перемога або смерть” (командувач С. Осєчкін), який до 10 вересня 1941 р. напав на 16 автоколон гітлерівців, знищив понад 800 солдатів і офіцерів. Активно діяли в районі Києва й партизанські загони, які прибули з Донбасу (І. Боровик), Харкова (Пашков і Ковальов), Полтави (Дзюба).

У записці наркома внутрішніх справ СРСР Л. Берії на ім’я Голови Державного комітету оборони (ДКО) Й. Ста­ліна від 8 серпня 1941 р. позитивно характеризувалася діяльність партизанів України, зокрема, повідомлялося про їхні успішні бої в районі Коростишева (Житомирщина) та біля с. Озерна (Київщина)[37].

Діяльність партизанських формувань у липні − серпні 1941 р. відбувалася за складних умов. Їхній особовий склад не мав належ­ної підготовки і необхідного бойового досвіду, бракувало зброї. Перші бої виявили низку недоліків. Так, в інформації командування 1-го партизанського полку НКВС від 20 серпня 1941 р. відзначало­ся, що частина бійців і командирів фізично і морально неспромож­на виконувати свої обов’язки. Внаслідок недостатньої підготовки командного складу відчувалася розгубленість, що стало однією з причин низької ефективності дій окремих підрозділів. Громіздкою була структура 1-го партизанського полку. Брак засобів радіозв’язку унеможливлював централізоване керівництво батальйонами, роз­киданими по значній території[38].

Наприкінці серпня − на початку вересня 1941 р., у зв’язку з на­ближенням лінії фронту до Дніпра, почали переходити на методи партизанської боротьби винищувальні батальйони Придніпров’я і південних районів України. Однак лише частина з них виявилася боєздатною. Так, з 9-ти партизанських загонів чисельністю 900 бійців, які Дніпропетровський обком КП(б)У залишив на правому березі Дніпра, жоден не закріпився. Але й на Лівобережжі активність виявив лише загін Нікопольського району під командуванням Рижикова. Інші загони, як говорилося у звіті 4-го відділу політвідділу 6-ї армії Південно-Західного фронту, “ніякої діяльності не показу­вали”. А у Чкаловському та П’ятихатському районах Дніпропетров­ської області партизанські загони внаслідок зради “частково роз­біглися і частково були розгромлені ворогом”. У низці районів Кі­ровоградської області винищувальні батальйони виявилася небоєз­датними й при наближенні німців відійшли зі своєї території[39].

Під час розмови 11 вересня 1941 р. по телефону між другим секретарем ЦК КП(б)У М. Бурмистенком і членом Військової ради Південно-Західного фронту М. Хрущовим з’ясувалося, що на Чер­нігівщині деякі відповідальні за керівництво партизанським рухом працівники відступили разом з радянськими військами, а секретар Чернігівського підпільного обкому КП(б)У М. Попудренко зали­шився без зв’язків, без конспіративних квартир, без відомостей про місце закладання баз продовольства. У Путивльському районі Сум­ської області при наближенні у вересні 1941 р. німецьких військ працівники підпільного райкому партії втекли, і партизанські за­гони залишилися без будь-якого керівництва. Така ж картина спо­стерігалася й у Кіровоградській області, звідки перебралися в радянський тил члени підпільного обкому партії та деякі керівники районних підпільних організацій[40].

Неузгодженість у діях партизанських формувань, які підпоряд­ковувалися різним відомствам, насамперед турбувала військове командування, яке очікувало більшої допомоги від партизанів. Вже в доповіді від 21 липня 1941 р. командування Південного фронту підкреслювалося, що відсутня “ще реальна робота партизанських загонів, організованих партійними комітетами і органами НКВС на залишеній нами території”[41]. Командувач 5-ю армією Південно-Західного фронту генерал-майор М. Потапов у серпні 1941 р. в розмові з представником 4-го Управління НКВС УРСР сказав: “Партизани нічого не роблять, сидять у лісі і чекають приходу Червоної армії і відновлення радянської влади”[42].

Несприятливий перебіг бойових дій на Південно-Західному фронті, коли радянські війська терміново залишили західні області, зірвав заходи щодо розгортання у цьому регіоні партизанського руху. Хоча в липні − вересні 1941 р. в західні та Чернівецьку області були перекинуті через лінію фронту 37 партизанських загонів (понад 550 чоловік) і 233 організатори підпілля, більша частина з них розпа­лася або була ліквідована німцями.

Крім того, загравання окупаційної адміністрації в липні − ве­ресні 1941 р. з українським населенням, − звільнення з полону червоноармійців-українців, дозвіл на відкриття церков, створення національних громадських організацій, видання української преси, перепоховання жертв терору НКВС, − помітно обмежувало його участь в партизанському русі. При цьому серед певних прошарків українського суспільства, які були об’єктом більшовицьких репресій, зміцнилися антирадянські настрої й зародилася віра в доціль­ність співпраці з нацистською Німеччиною для відновлення укра­їнської державності. Однак серйознішою перешкодою на шляху організації радянського партизанського руху в Західній Україні стала діяльність ОУН.

В інформаціях командира 1-го полку НКВС капітана Чехова за 1 і 2 серпня 1941 р. зазначалося, що в окремих селах Олевського району Житомирської області місцеві мешканці недружньо став­ляться до партизанів, що по лісах, шляхах і селах діють групи озброєних дезертирів, що нацисти організовують “великі загони народної міліції, переважно з дезертирів, під керівництвом білогвардійців”[43].

Проте вже перші дії партизанів України викликали занепоко­єння німців. В наказі від 14 вересня 1941 р. командувач оперативним тилом групи армій “Південь” генерал Роквес відзначав, що в “пар­тизанах ми зустрічаємо дуже діяльного, спритного, рухливого і рішучого противника, який відмінно вміє використовувати місце­вість, проводить свої операції переважно вночі і, діючи у власній країні, в більшості випадків, користується підтримкою населення”[44].

А 16 вересня 1941 р. наказ штабу Верховного командування вер­махту про “придушення комуністичного повстанського руху”, який торкався всієї окупованої території СРСР, засвідчив, що партизани вже стали загрозою “для німецького керівництва війною”[45].

Командувач 6-ю армією, яка діяла на Україні, фельдмаршал В. фон Райхенау видав (10 жовтня 1941 р.) свій сумно відо­мий наказ “Про поведінку військ на Сході”. У документі наголо­шувалося: “У випадку застосування зброї в тилу армії з боку окре­мих партизанів, вживати щодо них рішучих і жорстких заходів”. А 9 листопада 1941 р. В. фон Райхенау вже вимагав доповідати йому особисто про всі випадки знищення більш як 10 партизанів[46]. І справи не розходилися з ділом. Тільки за жовтень − грудень 1941 р. було розстріляно 2388 чоловік, кваліфікованих як партизанів, ди­версантів, парашутистів[47].

Згадуючи ті часи, партизанський командир П. Вершигора писав: “То були важкі дні. Німець був сильним, сильним не тільки своєю технікою, військовим престижем, але сильним ще й нашим незнан­ням, нашою не навченістю” [48]. Такої ж думки дотримувався й О. Сабуров, зазначаючи, що “відсутність партизанської тактики багато в чому обмежувала дії партизанів, а там, де проводилися бойові операції, вони були малоефективними і в більшості невдалими”[49].

Після поразки німецьких військ під Москвою в грудні 1941 р. партизанський рух активізувався. В Україні особливо вдало діяли об’єднані загони С. Ковпака, М. Воронцова, О. Сабурова, О. Федорова, які базувалися в північних районах Чернігівщини та Сумщи­ни. За даними НКВС УРСР, за період з 1 серпня 1941 р. по 1 берез­ня 1942 р. українські партизани знищили 1652 об’єкта військового призначення, в тому числі підірвали 27 ворожих ешелонів. Втрати противника оцінювалися в понад 12 тис. солдатів і офіцерів[50].

Тим часом відсутність єдиного керівного центру помітно впли­вала на ефективність діяльності партизанів. Одні загони довго за­тримувалися з виходом у тил ворога, інші − самовільно покидали окуповану територію, частина розпалася. Станом на 15 березня 1942 р. із 1376 загонів та груп, які перебували на обліку в НКВС УРСР, інформації про бойові дії надійшли лише від 141. Доля інших була невідомою. Де того ж, партизани часто відчували брак засобів радіозв’язку, досконалої міннопідривної техніки, зброї.

Однак, попри все це, партизанська боротьба у ворожому тилу не вщухала. Зокрема, у звіті поліції безпеки і СД Харківської окру­ги від 6 липня 1942 р. зазначалося, що територію в районах Холми, Конотоп, Ворожба, Глухів і Грем’яч слід вважати переповненою партизанами, котрі мають зв’язок із загонами в Брянських лісах. Крім того, німці відзначали дії дрібних груп партизанів в районі на північ від Києва й до Остра, на схід і північний схід від Ніжина, північніше Полтави й Кременчука. Всього ж, за німецькими даними, з січня по червень 1942 р. на окупованій території України на схід від Дніпра було зафіксовано 258 диверсійних акцій з боку партиза­нів, чисельність, яких оцінювалася майже в 11 тис. бійців. За цей час відбулося також 107 боїв між німцями та партизанами[51].

На середину літа 1942 р. суспільно-політичне становище в Україні було надзвичайно складним і малосприятливим для розви­тку партизанського руху. До того ж сам Український штаб пере­бував у стадії формування, постійно змінював місце дислокації, не мав у своєму розпорядженні належних засобів радіозв’язку з пар­тизанами та необхідних матеріальних ресурсів для забезпечення діючих партизанських загонів.

Під тиском німців радянські війська залишали українські тере­ни і 22 липня 1942 р. фашисти повністю захопили територію Укра­їни, встановивши на ній жорстокий окупаційний режим. Не­вдачі на фронті і відступ Червоної армії з України позначилися на моральному стані населення. Як згадував О. Сабуров, хоча “насе­лення, здатного носити зброю, було багато, але всі були залякані фашистським терором, відчувалась розгубленість в народі перед страхом терору і німецькою технікою” [52]. А інший відомий партизан­ський командир М. Наумов говорив: “У партизани ніхто не йшов... Коли в місяць прийде до загону одна людина з оточення − це вже добре”. За його словами, нерідко доводилося застосовувати примусо­ву мобілізацію, загрожувати у разі відмови розстрілом[53].

Бували й випадки дезертирства з лав партизанів. Ось що напи­сав у своєму щоденнику за 9 серпня 1942 р. один із партизанських ватажків М. Попудренко (з’єднання О. Федорова): “Із Щорсівського загону дезертирувало 11 чоловік, взяли РПД; із Кіровського − 9 чо­ловік. Мотив цих дезертирів простий: небажання брати участі в боях і бажання добре поїсти”[54]. У таких умовах партизанські ко­мандири воліли стати на звичний для політики Москви шлях репре­сивних заходів. На зустрічі зі Сталіном восени 1942 р. командири вели мову про примусове залучення до партизанської боротьби військовозобов’язаних осіб на окупованій території. Звісно, той не міг не погодитися з такою пропозицією і зауважив: “Усіх треба піднімати, хочуть чи не хочуть вони йти воювати. У крайніх ви­падках розцінювати тих, хто не хоче воювати, як дезертирів” [55].

Однак партизанський рух в Україні все ж не зачах, про що ви­разно свідчать німецькі документи. Так, у серпні 1942 р. команду­вання охорони тилу німецької групи армій “Б” повідомляло, що в зоні його відповідальності діяло 5 тис. партизанів. У районі Льгов − Бахмач − Щорс – Грем’яч − Середина Буда сталося 59 бойових зіт­кнень німців із партизанськими загонами. За даними поліції, без­пеки і СД Німеччини з окупованих східних територій, упродовж серпня − вересня 1942 р. були також зафіксовані бойові сутички з партизанами в районах Димера, Житомира, Чернігова, Конотопа, Путивля, Глухова, Сталіно, Кременчука. Активізувалися партизани на північ від лінії Дніпропетровськ, Павлоград, Лисичанськ і особ­ливо на південний схід від Харкова. 1 вересня 1942 р. начальник СС і поліції рейхскомісаріату України наказав “припинити негайно рух машин всіх систем поодинці в рейхскомісаріаті України, в областях на північ від за­лізничної лінії Чернігів − Овруч − Бічокоровичі − Олевськ − Сарни − Ковель – Любомль” [56].

Але радянський партизанський рух ще мало впливав на перебіг подій на Східному фронті. Напади партизанів на об’єкти ворожого тилу були не систематичними. Часто-густо партизанські командири захоплювалися боротьбою з дрібними поліцейськими гарнізонами та постами. Поза рухом залишалася більшість районів степової смути і Правобереж­ної України, не кажучи вже про західний регіон[57].

Малопомітною була діяльність радянських партизанів на за­лізничних комунікаціях. З 22 червня 1941 р. по 1 вересня 1942 р. зафіксовано лише 107 випадків підриву ворожих ешелонів. Уже згадуваний вище М. Попудренко відверто занотував у своєму що­деннику за 10 серпня 1942 р.: “Вірно одне, що на комунікаціях ми не працювали, а це для фронту має основне значення”[58].

Бої в районах Сталінграду і Північного Кавказу, де німецькі війська досягай значних успіхів, змусили Москву знову перейняти­ся проблемами партизанського руху. Наприкінці серпня 1942 р. до столиці СРСР були викликані командири й комісари найактивніших партизанських формувань Білорусії, Росії та України, зокрема С. Ковпак та О. Сабуров. Після переговорів з партизанами в ЦШПР з ними зустрівся сам Й. Сталін. Відбувалося дві бесіди, тривалістю по 3 − 4 години.

Як згадував учасник тих зустрічей О. Сабуров, хоча Й. Сталін і цікавився станом партизанського руху, але справжнього уявлення про партизанів та їхні потреби не мав. Був здивований, наприклад, що партизани мають на озброєнні гармати та міномети. Врешті-решт 5 вересня 1942 р. був виданий наказ наркома оборони СРСР “Про завдання партизанського руху”. Основним завданням партизанів ви­знавалися: “руйнування тилу противника, знищення його штабів та інших військових установ, руйнування залізниць і мостів, підпалення і підрив складів і казарм, знищення живої сили противника, захоплен­ня в полон або знищення представників німецької влади”[59]. Що стосується України, то 2 жовтня 1942 р. ЦК ВКП(б) створив нелегаль­ний ЦК КП(б)У, який мав “очолити партизанський рух в Україні” [60].

Отже, упродовж осені 1941 – весни 1942 р. більшість радянських партизанських загонів були розгромлені німцями та їх союзниками. Залишилися декілька десятків партизанських загонів, діяльність яких була малопомітною. Лише після централізації управління партизанським рухом (травень − жовтень) були вжиті додаткові заходи, спрямовані на вдосконалення керівництва партизанським рухом в Україні та активізацію дій партизанів, поліпшення їхнього матеріально-технічного забезпечення.