Діяльність етнографічної комісії ВУАН.

Дослідження історіографії. Опублікував програму Думанського.: вважає, що етнографічні знання накопичились з початком ро-ку цивілізації; перший, хто дослідив козацькі літописи як етнографічне джерело; здосліждує становлення методології.

В своїй праці описує етнографію Русі 11-13 століття.

Розділ 1. 1)Про початок укр. Етнології; 2) Етнологія в К.Р. Етнологічна спадщина росіян, українців, білорусів.3) Етнологія в Україні 15-17ст. Пише, що в 16 ст 1 пол.17 ст. поступово Полісся було пов’язане з культурами українців, білорусів, росіян. Говорить про такі цінні пам’ятки як Густинський літ, ’’ПВЛ’’, історичні пісні і думи «про козака Голоту»,. Цінні етнознання можна знайти в І.Вишенського, Бельського, Литвина, Боплана.Розділ 2. Після 1654 підвищилися з росіянами етнопрадідів українців «Синопсис». 2) Г. Новицький велиий вклад українського вивчення у історіографію + Григорвич і Барський. 3) дальше нагромадження відомостей про культуру, побут українців (літопис Грабянки), вірші Клим. Зинов’єва.Розділ 3 1) Міллер, Радіщев, Ломоносов- внесок в українську етнологію. Рос АН організувала «Велику сказательную експедицію» (програма збирання відомостей, о топографії карти Малоросї, що робилось найкращими топографами Чернігівського і Харківського намісництв виконані Шафонським, Загорським. Опис праці Рігельмана, Марковича 2) Просвітитество – демократичний напрямів Україській етнології. Г Сковорода, Калиновський (українське весілля ’Енеїда’ Котляревського)

Розділ 4 40-ві 19 ст. в етнології виділяються 2 протилежні напрями: ревоюційно-демократичний, ліберально-буржуазійний. Діяльність Т.Г. Шевченка, М. Гулак; РГТ відділ етнографії. Українська культура, побут у працях членів РГТ

2.Вивчення етнографії України в 20-х -30 –х роках 20 століття: наукові центри, школи, персоналії.

Плідна праця етнологів 1926-29 роках –українізація.

З упадком російського царизму розвиток української етнографії: широке розгортання українознавчих досліджень 20-х років у системі Всеукраїнської академії наук, заснування численних народознавчих осередків у різних місцевостях України, організація інтенсивних польових досліджень, внаслідок чого зібрано багатий фактологічний матеріал, виходили спеціальні видання " Етнографічний вісник" (1925—1932), " Краєзнавство", дослідження Дмитра Яворницького, Андрія Лободи та Василя Кравченка.

При Всеукр. АН була створена Етнографічна комісія, очолена А. Лободою і в 1921 р. заснований Музей (кабінет) антропології та етнології ім. Ф. Вовка на чолі з А. Носівим; вийшло 16 номерів " Бюлетеня етнографічної комісії" і три томи " Матеріалів до етнології".

В 1925 р. у Києві було засноване Етнографічне товариство. Воно видавало " Записки етнографічного товариства", журнал " Побут" і " Бюллетень". Активно працювали у сфері етнографії Віктор Петров, Климент Квітка, але " рішуча перебудова" з кінця 20-х років методології етнографічної науки, переведення її на так звану марксистську основу, розкручування боротьби проти українського націоналізму, хвиля масових репресій звели нанівець усі позитивні починання і відкинули українську етнографічну науку далеко назад.

Були репресовані або зазнали переслідувань М. Грушевський, А. Лобода, А. Носів, Н. Заглада, В. Кравченко, Д. Яворницький, Л. Шульгіна, Ю. Павлович, М. Рудинський та багато інших вчених. Закривались музеї, наукові товариства, інститути.

На західноукраїнських землях, які у 20—30-х роках перебували під пануванням режимів Польщі, Румунії і Чехословаччини, у зв'язку з цілеспрямованою антиукраїнською політикою урядів окупаційних держав помітно занепала дослідницька робота в Етнографічнній комісії НТШ. Водночас виникли регіональні краєзнавчі осередки, з діяльністю яких пов'язані значна активізація етнографічного вивчення на місцях і організація краєзнавчо-етнографічних музеїв та видань. До найвідоміших належало товариство і музей " Бойківщина" у м. Самборі на Львівщині, що мало неперіодичне видання " Літопис Бойківщини"; Етнографічне товариство Підкарпатської Русі в Мукачевому, музеї: " Гуцульщина" в Коломиї, " Верховина" в Стрию, Музей ім. Князя Василька у Теребовлі. Ці осередки об'єднували значну кількість ентузіастів-етнографів, у їх діяльності брали участь і відомі вчені, зокрема Філарет Колесса, Станіслав Людкевич, Зенон Кузеля, Володимир Кубійович, Іван Крип'якевич.

Певна роль в етнографічному вивченні українців належала створеному у 1924 р. у Львівському університеті так званому Етнографічному закладові, очолюваному професором Адамом Фішером — автором етнографічного нарису " Русини". Тут розпочинали діяльність українські народознавці Роман Гарасимчук і Катерина Матейко. Чимало праць з української етнографії опублікував російський вчений Петро Богатирьов, котрий у 20-30-х роках провів велику дослідницьку роботу на Закарпатті.

У Києві 1936 р. було створено Інститут фольклору АН УРСР, у 1939 р. відкрито його Львівський філіал, очолений Ф. Колессою.

3. Внесок Віктора Петрова в розвиток української етнології.

(1894 — 1969)

Він був серед перших науковців новонародженої Української Академії наук. З 1919 по 1941 роки працює в різних наукових установах. З початком війни В. Петров евакуювався з Академією наук до Уфи, де працював ученим секретарем Інституту суспільних наук.

Петров працював в Етнографічній комісії Української Академії наук. Разом з Андрієм Лободою був редактором Етнографічного вісника (1925-1929) та головою Етнографічної комісії (1927-1933).

1942 р. він з'являється в окупованому Харкові, де активно включається в тогочасне культурне життя, створює й редагує журнал «Український засів». Відступаючи з німецькими військами, у 1943 р. очолює кафедру етнографії Українського наукового інституту у Львові, потім — співробітник Українського наукового інституту в Берліні.

З його історичних праць одна з найвизначніших - " Походження українського народу", в якій дослідник простежує українську історію з 5 тисячоліття до н.е.

Був одним із засновників Мистецького українського рух. Петров в 1947—1949 рр. викладав етнографію на філософському факультеті в Мюнхені^[1] та у Теологічній академії Української автокефальної православної церкви. Як етнограф написав статті на такі теми, як сонце у народних віруваннях українців, легенди про подоження відьом, культ вогню таслов'янська міфологія в Українській радянській енциклопеді. Він написав монографії про походження українського народу (1947), скіфську мову та етнос (1968) та етногенез слов'ян (1972). Він писав статті про Трипільську, Зарубинецьку таЧерняхівську культуру, про давніх слов'ян, скіфські та східно-слов'янські імена, гідроніми, топоніми та опублікував записки Вікентія Хвойки про розкопки в Зарубинцях.

Аналізуючи сьогоднішні етнографічні залишки, Петров віднаходить їхнє коріння в трипільській культурі, переконливо доводячи безперервність культуро-генезу на теренах України. Він проводив великі польові дослідження трипільських і скіфських поселень, відкрив низку важливих памяток. В 1968 році в Києві вийшла його книжка " Скіфи - мова і етнос", в 1972 році - " Етногенез слов'ян". Довгий час було непорушним твердження, що скіфи були іраномовним народом. Петров довів хибність цієї теорії.

Петров В. (1894-1969) письменник, літературознавець, етнограф, член НТШ. 1941 директор інституту українського фольклору. Співробітник інституту археології в Києві.

4. Внесок Климентія Зіновіїва в укр. етнографічну науку.

(р. н. невід. – 1712) – поет і етнограф. Походив із козац. роду. Освіту здобув у дяківській школі, а потім у Київ. колегіумі (див. Києво–Могилянська академія). Прийняв чернечий постриг, був монастирським писарем, мав сан ієромонаха. Подорожував по Україні та за її межами (був у Росії, Польщі, Білорусі, Литві). Представляв оригінальну нар. к–ру, носіями якої були мандрівні дяки.

Автор віршованої збірки (укладена на поч. 18 ст.) про повсякденне життя простолюду. Зб. складається з чотирьох циклів. Герої тв. З. – селяни, ремісники, міщани, бурлаки, нижче духовенство. Вірші охоплюють найрізноманітніші сфери побуту та звичаїв тогочасного укр. сусп–ва, в них зображено реалістичні картини життя, докладно описано різноманітні промисли й ремесла (бл. 100).

Це маловідомий поет, вірші якого являють енциклопедію життя і побуту різних верств тодішнього українського суспільства. 1700–09 уклав зб. «Приповісті посполиті», до якої увійшли бл. 2 тис. записаних ним під час подорожей приказок, вмістив їх в алфавітному порядку в своєму збірнику. Значна частина приказок і прислів’їв має побутовий характер. Він звертався до читачів із закликом доповнити його збірку. У своїх віршах він описав майже все ремісниче виробництво і промисли України кінця 17-поч.18 ст. В багатьох випадках давав уявлення про технологію даного ремесла. Він перший хто описав побут наймитів і бурлаків, що працюють на промислах. Його вірші відбили народні погляди, повір’я, наприклад про дітей, що помирають нехрещеними. Він описував і звичаї інших народів – Литви.

5. Внесок М. Грушевського у розвиток української етнології.

Грушевський М.С. (1866–.1934) – історик, організатор української науки, літературознавець, соціолог, публіцист, письменник, політичний, громадський і державний діяч. Очолив Історико-філософську секцію Наукового товариства імені Шевченка, редагував «Записки Наукового товариства імені Шевченка».

Наукову діяльність розпочав під керівництвом В.Антонович. Професор Київського університету. У 1984 – голова історико-філософської секції НТШ. У 1897 очолив НТШ: збирання фондів, бібліотеки, музею. Притяг до співробітництва І.Франка. Голова НТШ до 1913 р. Заснував у Львові школу істориків. В 1898 р. разом із Франком очолював «Літературно-науковий вісник». 1924 – член ВУАН. Відновив при ВУАН історичну секцію. Організував науку академічних комісій для дослідження української історії, фольклору. Редагував час. «Україна» (1924-1930), який став друкованим органом УНТ і заг.-укр. журналом наук. Українознавства. «Історія України-Русі», «Історія української літератури» - українська народна творчість і письменництво до початку 1917 р., у зв’язку з історією розвитку укр. культури.

1924 у Києві розгорнув велику наук.-орг. роботу. Прагнув згуртувати представників різних шкіл укр. істориків, створюючи для них єдиний координаційний центр. Створив Науково-дослідну кафедру історії України при ВУАН (НДКІУ), очолив Археогр. комісію ВУАН., На базі НДКІУ створив київ. істор. шк. (О.Баранович, К.Грушевська, М.М.Ткаченко, С.Шамрай, В.Юркевич та ін.). З київ. істор. шК., на відміну від її прямої попередниці – львів. істор. шК., виходили дві групи спеціалістів – з історії України та з соціології, етнографії і фольклору. Розробив проект Укр. істор. ін-ту та Ін-ту для досліду пережитків примітивної к-ри і нар. творчості України (1928). Під його керівництвом було зоріентвано студії примітивної культури.На його думку укр. Народ сформувався ще за КР. Надавав великого значення історично-соціологічним дослідженням. Працював над «Історією України-Руси».

Він продовжує активно співпрацювати з " Киевской стариной" і львівськими " Записками Наукового товариства імені Шевченка", видає два томи матеріалів у серії редагованого В. Антоновичем " Архива Юго-Западной России". Йому допомагала його донька Катерина Грушевська.

6. Галицько-Волинський літопис як історичне джерело

Зберігся в Іпатіївському літописному зведенні. Охоплює події 1201—1292 років. Відомо 5 редакцій даного літопису. Літопис пронизаний християнським духом, оскільки його писали монахи XIII—XIV ст. для народу України позначені завоюваннями, руйнацією, порушенням комунікацій між окремими землями. Літопис є Основними джерелами з культури й побуту українців.

За своїм змістом Галицько-Волинський літопис відобразив події ХШ ст., які стосуються земель Галицької і Волинської з містами – Галич, Теребовль, Перемишль, Холм, Володимир-Волинський, Луцьк, Пінськ, Берестя, Доргочин та ін.

Поряд з історичними свідченнями у літописі можна знайти багато цінної етнографічної інформації. До цієї важливої інформації відноситься повідомлення стосовно побуту і культури давньоруського населення того періоду:

1. про конструкцію жител, церкву, її начиння – ікони, чаші, дорогоцінні каміння, фрески і т. п., а також детально описується сам процес спорудження храму [3, с.394-446];
2. про військову справу, озброєння – мечі, лук з стрілами, щити, списи, боброві сагайдаки, шоломи [3, с.401-423];
3. про ремесла і заняття – сідельники, лучники, сагайдачники, ковалі заліза, міді, срібла, різьбярі, талановиті зодчі, мисливці, які полювали на бобрів, куниць, вовків, лисиць та інших тварин [3, с.418-423], вирощували жито, льон, овес, пшеницю, ячмінь, хміль; розводили свиней, корів, овець, курей, велику рогату худобу [3, с.452];
4. про вживання хмільних напоїв: вино і пиво [3, с.382];
5. згадується про різноманітні легенди та перекази. Зокрема між ними найбільш цікавим є оповідання про євшан-зілля, що згадується на початку літопису. Це оповідання безпосередньо своїми мотивами перегукується з відомим “Словом о полку Ігоревім” [4, с. 28];
6. містяться також дані про чаклунів і волхвів [3, с. 402]. Починаючи від 1264 p., після смерті Данила Романовича, літописні оповідання являють собою уривки переважно з історії Волинської землі та про відносини Південної Русі з Литвою та Польщею.

Отже, Галицько-Волинський літопис містить багато історичних і етнографічних даних, дає нам загальну характеристику матеріальної і духовної культури народу Київської Руси, сповідування ними тих чи інших звичаїв, обрядів. Коротко викладаються основні засади релігійного світогляду, подається опис внутрішніх інтер’єрів церкви тощо.

7. Григорій Новицький і його твір «Краткое описание в народе остяцком»

Григорій Ілліч - полковник, письменник, етнограф, місіонер. Народився у сім’ї охочекомонного полк. І. Новицького. Після закінчення Києво-Могилянської академії служив військ, канцеляристом. Був одружений з рідною сестрою дружини ген. писаря П. Орлика. Восени 1708 підтримав виступ гетьмана І. Мазепи. Призначений ним резидентом при польському коронному гетьмані Адамові Сенявському. Внаслідок поразки Мазепи емігрував, а після його смерті на поч. 1709 прибув з повинною у ставку Петра І, де за наказом останнього його було заарештовано і за вироком царської похідної канцелярії вислано на поселения до Сибіру. Перебуваючи на засланні, близько зійшовся із земляком — митрополитом Сибірським і Тобольським Ф. Лещинським. супроводжував митрополита для проповідей перед остяками і вогулами. Подорожуючи Сибіром, вивчав побут і звичаї місцевого населення. 1715 підготував книгу «Краткое описание о народе остяцком и вогульском и о крещении их», яку по праву вважають однією з найбільш ранніх у світовій літературі етнографічних монографій. Дослідження Новицького вперше видано в 1884 р. Л. Майковим, а у витягах і в перекладі нім. мовою та без вказівки на ім’я автора було опубліковано 1720 в Німеччині, познайомило європейців з народами Сибіру.

В главі першій: про кордони Сибірі, її природні багатства. Деяку ін.-цію він почерпну в сибірського літопису Савви Есипова. Автор не вважає остяків аборигенами цієї місцевості. Глава закінчується розповіддю про походження назви народу хенте, чому їх почали називати остяками. Глава друга – про побут(головне заняття-оленярство) і звичаї народу. В третій главі описуються релігійні вірування, їхні ідоли —старець Обской, Гусь, Кондійский та ін. — і обряд служіння їм.

За дорученням митрополита Лещинського Новицький наглядав за дотримуванням християнських обрядів та норм християнської моралі новохрещеними остяками і вогулами. Загинув, ймовірно, на ґрунті релігійного непорозуміння від рук місцевого населення.

8. Густинський літопис та його значення в етнології.

Густинський літопис – цінне джерело української історіографії і мовознавства початку XVII ст.(блю 1620р.) – є разом з тим і чудовою етнографічного пам’яткою. Складався у Густинському монастирі. Вважають, що автором його міг бути відомий на той час український письменник Захарій Копистенський. Ця етнографічна пам'ятка дійшла до нас у списку, викопаному Михайлом Лосицьким у 1670 р. в Густинському монастирі.

Що ж до етнографічного змісту літопису, то тут особливо помітна ґрунтовна розробка проблеми походження Русі. Оригінальною в пам’ятці є розвідка про походження терміну Русь. Він зрештою приєднується до думки Нестора і виводить Русь від Рурика. Цінним в етнографічному відношенні є невеличкий розділ “О козаках”. Термін “козак” автором Густинського літопису виводиться від власного імені “Козак”, яким начебто називався перший вибраний отаман козаків. Окремий розділ присвячується походженню козацтва, їхній етнічній ідентичності, способу життя, звичаям. Виникнення запорізького козацтва справедливо пов’язується автором з боротьбою проти турецько-татарських загарбників. Однак козаки розглядаються не стільки як захисники українського народу, скільки у вигляді молодців, що почала в татарску землю ходити, а звідти велику здобич приносити та пакостити Татарам і Туркам. Цінним в етнографічному плані є розділ літопису “О идолах Руских”. Тут ми зустрічаємо одну -з найдавніших розвідку про ранні форми вірувань слов’ян, зокрема тотемізм.
У цьому ж розділі наводяться короткі, але досить ґрунтовні нотатки про кожного з стародавньоруських богів. На перше місце, як головне божество ставиться Перун. Пережиток тотемічних, анімістичних уяв­лень автор бачив у звичаї обливатися водою на другий день Великодня. Особливо цінні свідчення автора про форми купальської обрядовості – це найбільш ранній опис народного свята Івана Купала.

Крім того, літописець був добре ознайомлений з іншими народами і згадує про еллінів, римлян, печенігів, половців, варягів. Серед сусідів українців -москва, іурки, татари, ляхи, литва. На території України він виокремлює такі регіони, як Волинь, Подолля, Украйну, Підгір'я.

Таким чином, етнологічна традиція давньоруського літописання знаходить своє продовження в українських літописах XVI – початку XVII ст., зокрема Густинському, який хоч і є в першу чергу історичним джерелом, все ж таки містить багато відомостей з етнографії України.

9. Державні кордони та етнічні межі України.

Державний кордон України — лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, визначає межі державної території, — суші, вод, надр, повітряного простору — тобто межі державної території України, просторові рубежі дії державного суверенітету України.

Поза Україною проживає майже 5 частина українців, значна частина яких припадає на прилеглі райони., котрі є етнічною територією України. Етнічні межі: суцільні(укр.. переважають в націон. структурі) та змішані(укр.. становлять 10-25-50% усіх жителів).

З приводу етнічних меж і досі точаться наукові дискусії, започатковані ще Петровим і пізніше Рудницьким, Кушніром. Представництво етносу грає важливу роль при визначені етнічних територій, проте вони мають пов’язуватися з історією самої країни, заселення цих територій, під впливом політичних факторів. Відомо, що більшість етнічних територій України, які нині перебувають у складі інших держав, є споконвічними її земляками, хоча не завжди там проживали українці.

Найпротяжніші Етнозони на сході, що включають в себе Слобідську України і Донщину. Тривалий час ці території були «диким полем» між Україною і Московією з одного боку і Кримським ханством з іншого. Першим хто наважився захистити їх від кримської орди був Дмитро Вишневецький. Від тоді козаки стали повноправними господарями цих територій. Почалася колонізація Слобожанщини. На цьому було акцентовано увагу після лютневої, а потім жовтневої революції 1917 де постало питання розмежування слобідської України від Росії. Але вимоги української сторони про етнічні межі були відхилені. Таким чином, етнічні українці переважають в обширній зх. частині Пн. Кавказу. На Сх. від Зх.частини укр. етносу Пн. Кавказу обширною смугою з пн. на пд. простягається укр.-рос. змішана територія, яка доходить до Чорного моря (пд. від м Сочі).

Західні етнічні межі українства включаються до територій сусідніх держав: Польщі, Словаччини, Румунії. В суміжних з Україною районах Польщі такими територіями є Холмщина, Перемишлянщина, Бойкіщина, Лемківщина. Крім цих земель у Польщі існує ще ряд регіонів з переважно українським населенням утворених внаслідок приєднання до неї окремих територій або міграцій.

У результаті встановився нинішній держ кордон Укр з Польщею, який проходить від Карпат до Нижанович, від Рави-Руської, по р. солонія і Зх. Буг до кордону з Білорусією.

В Румунії етнічні мужі автохтонного українства включають два регіони Буковини – 1) межує з Чернівецькою.2) з Закарпатською обл. Продовженням основного етнічного масиву українців на Заході є райони Сх. Словаччини – Пряшівщина, Гуменнє, Свидник. Етнічна межа укр. Земель в Угорщині пролягає по Закарпаттю. Тягнеться південніше від лінії Виноградів-Мукачева-Ужгорода.(угор. етнічна територ. в Укр – м. Берегове)

Межі укр. Етнічних земель у Білорусії досить важко визначти, оскільки наявна досить широка смуга змішаних укр.-білоруських говорів. Загалом то, держкордон укр.. з Білорусією не співпадає з етнічною межею. Остання проходить значно північніше і пн.-західніше від державного кордону.

10. Діяльність Бориса Грінченка в галузі етнографії.

Б. Грінченко (1863-1910) --- Відомий він і як мовознавець, фольклорист та етнограф, педагог, публіцист, організатор
видавничої справи, бібліограф.

Вагомим внеском в українську фольклористику й етногра­фію другої половини XIX ст. були праці Б. Грінченка «Литература украинского фольклора...», «Яка тепер народна школа в Україні» (обидві 1896), «Народні вчителі і вкраїнська школа» (1906), «На беспросветном пути. Об украинской школе» (1906), збірка «Думи кобзарські» (1895) та три книги «Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях» (т. 1—3, 1895—1899).

Грінченко боровся за навчання українських дітей рідною мовою, виступав за чистоту української літературної мови. Перших підручників з української мови й літератури, зокрема «Українська граматика» та «Рідного слова» — книжки для читання в школі. Організатор товариства Просвіта, перший бібліографічний покажчик.

Етнографічні дослідження привели Грінченка до збирання матеріалів мовника, що увійшли у відредагований ним «Словник української мови»(працював над ним 3о років). Він охоплює етнографічні записи і літературні твори 1798-1870: діалектні слова, етимологію слів. Великий пісемний матеріал, приказки, прислів*я та ін.

Деякий час Грінченко працював у Чернігівському музеї української старожитності колекціонера Василя Тарновського. Музей на той час був одним з найбагатших зібрань з історії, мистецтва, літератури, етнографії та археологічних знахідок на Україні. Цілими днями і вечорамипроводив упорядкування нагромаджених безцінних скарбів української старовини. У 1900 році був складений і виданий великий том " Каталога музея украинских древностей ". Багато довелось їздити по Україні і розшукувати нові невідомі експонати.

Опублікував праці: «записи весілля», «іст ро-ток поховального обряду» (голосіння). Йому вдалося відійти від старої етнографічно-побутової манери письма в оповіданнях «Дзво­ник» (1897), «Каторжна», «Украла» (1891), «Як я вмер», «Сама, зовсім сама» (обидві 1885), «Олеся» (1890), «Чудова дівчина» (1884) та ін

Діяльність етнографічної комісії ВУАН.

За радянського часу тема етнографічних осередків в Україні була суворо табуйована. Із заснуванням 14 листопада 1918 р. Української академії наук у Києві продовжується розвиток етнології. У 1920—1925 рр. створено основні нау­кові етнографічні центри в системі ВУАН. До провідних осередків належали: Етнографічна комісія ВУАН (1921 — 1933) Андрія Лободи; Музей (а згодом Кабінет) антропології та етнології імені Ф. Вовка (1921—1934), Кабінет примітивної культури кафедри історії України (1925—1933) під керівництвом Михайла Грушевського, Кабінет музичної етнографії (1922 — 1933) під керівництвом Климентія Квітки, Краєзнавча комісія (1922). Так, Етнографічна комісія ВУАН випускала " Етнографічний вісник" за редакцією А. Лободи і В Петрова. Також з метою організаційної роботи ЕК видавала " Бюлетені топографічної комісії ВУАН ". У бюлетені друкувалися програми для збору етнографічного матеріалу, плани засідань Комісії та обговорення наукових доповідей, Десять книг " Етнографічного вісника ". Під впливом західної науки розвивалася й українська етнологія. Так, з'явилися теоретичні статті " Міфологема сонця в українських народних віруваннях та візантійсько-еліністичний культурний цикл" В. Петрова, " Обряди збору врожаю у слов'янських народів у найдавнішу добу розвитку. Н. Дмитрук помістив свою публікацію про голод в Україні 1921 р. П'ята книга " Етнографічного вісника" стала ювілейним збірником на пошану академіка Дмитра Багалія). З 1928 р. політична ситуація в Україні почи­нає змінюватися. Назрівало усвідомлення неминучості конфлікту між реаліями і більшовицькими гаслами. Багатьох це лякало. Шоста книга " Етнографічного вісника" (1928) була присвячена Данилові Щербаківськом у. (вміщені статті К. Квітки, В. Петрова, М. Корниловича.)Тут же подавалася інформація С. Якимовича про діяльність Музею Слобідської України ім. Г. Сковороди в Харкові. Створений він був 1920 р. на основі однієї із колекцій старожитностей Етнографічного музею Харківського історико-філологічного товариства при Харківському університеті, яка виникла ще в 1834—1935 рр. По­чаткові фонди музею складалися з етнографічних експонатів Харківського художньо-промислового музею, приватних зібрань. У системі академічних видань виходив також науковий Збірник Історично-філологічного відділу ВУАН, де лише в 1927 р. були опубліко­вані наукові статті: М. Левченка " З поля фольк­лористики й етнографії"; Г. Павлуцького " Історія українського орнаменту", В. Петрова " Місце фольклору в краєзнавстві". В цій же серії вийшла окрема велика праця

Є. Марковського " Український вертеп. Розвідки й тексти". Етнографічна комісія, поширивши безкоштовно серед населення програми для збирання народних звичаїв, прислів'їв, вірувань, дитячих забавок, народних знань тощо, створила широку мережу кореспондентів. Загалом було розіслано понад шість тисяч примірників різних програм. У кінці 1920-х років із Комісією співпрацювали більше десяти тисяч збирачів-аматорів. Було зібрано фактичний матеріал передусім з різних ділянок традиційної культури українців та національних меншин з різних регіонів України. Архів Етнографічної комісії становить велику наукову цінність: він дає уявлення про традиційний світогляд, культуру, етнокультурні реалії, які ще не були зруйновані тоталітарним режимом.