Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Розкрийте зміст основних джерел дисидентського руху в СРСР.






Дисиденти - опозиційно налаштовані громадяни країни, котрі стали на шлях політичного і громадянського протесту. Від опозиції в звичайному розумінні цього слова відрізняються відсутністю фактичної можливості легально висловлювати свою позицію.

Слово «дисидент» (від лат. dissidens, dissi-dentis — незгодний) — термін, який увійшов до сучасного політичного лексикону з історії релігії. В епоху Середньовіччя дисидентом в Західній Європі називали усякого віроотступника, єретика. Після Реформації дисидент — це людина, яка не підтримувала тогочасне віровчення, і тому в залежності від зміни влади та її релігійної орієнтації дисидентами ставали то католики, то протестанти.

Витоки радянського руху дисидентів були закладені ще в 1921 р., Коли була заборонена фракційна діяльність всередині комуністичної партії. Послідовна ліквідація всіх інших політичних партій і опонували офіційної партійної лінії течій всередині самої ВКП (б) до початку 1930-х років привела до повної неможливості публічно заперечити політику керівництва країни, не зазнавши репресій.

Дисидентський рух складався з трьох основних течій, що то розходились, то зливались:

1. Правозахисне, або демократичне дисидентство, репрезентоване у Росії А. Сахаровим, О. Солженіциним та їх однодумцями, а в УРСР — Українською Гельсінською Групою (УГГ) — тобто групою сприяння виконанню Гельсінських угод, що стосувались прав людини і були підписані СРСР у 1975 р.

2. Релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Найбільш яскравими представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.

3. Національно орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їх співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. Певна частина цієї течії обстоювала ідею відокремлення України від СРСР мирним шляхом. До цього напрямку належали І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл, Ігор та Ірина Калинці, М.Косів та ін.

Характерна риса усіх трьох напрямів дисидентства — відстоювання національних інтересів українського народу, тобто органічне включення у сферу діяльності національного фактора. Специфіка дисидентського руху полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об'єднань), ні цілісної загальної програми.

Дисидентство значною мірою виросло з дес-талінізації, з послаблення «паралічу страху», що було зроблено М. Хрущовим. Але обмежене викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликало розчарування і лише посилило опозиційний настрій, особливо серед інтелігенції, що в подальшому призвело до виникнення і розростання дисидентського руху.

Аналізуючи причини виникнення дисидентського руху в Україні в середині 50-х років XX ст., я дійшла висновку, що їх можна структурувати за трьома групами, а саме: соціально-економічні, суспільно-політичні, національно-культурні.

Я склала відповідну таблицю, де припустилася помилок, які ви повинні виправити.


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.007 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал