Виникнення перших шкіл у світовій цивілізації

Найдревнішими у людській цивілізації вважаються піктографічні школи (від гр. рісіох - писаний фарбою, мальований і гатта - пишу; мальоване письмо). Ці школи виникли в ІІІ-ІІ тис. до н.е. на території нинішньої Мексики. У той час там проживали племена інків та майя. Тому у деяких історичних дослідженнях цей період називають культурою майя.

Згодом перші школи з'являються в країнах Сходу: Ассірії, Вавилоні, Єгипті, Китаю, Індії. Саме у цих країнах зростала роль міст, розвивались ремесла, торгівля, складався апарат державної влади. Поступово виникли писемність, початки математики, астрономії та прикладних наук. Все це вимагало довготривалого й планомірного навчання.

У древньосхiдних країнах виховання підростаючого покоління вже чітко виділяється як самостійна соціальна функція суспільства.

Найголовнішою його ознакою у цей період була поява спеціальних навчально-виховних закладів – шкіл, де відбувалося систематичне навчання дітей. Появі шкіл сприяло створення різних систем письма (шумерське, єгипетське, китайське i т.д.) та накопичення наукових знань, що розвивалися завдяки запитам виробництва (побудова складних споруд, іригаційних систем), військовим, медичним, релігійним і ін. потребам.

Перші школи виникли у III-II тисячол. до н. е. у таких державах як Шумер, Єгипет, Індія, Китай. Навчання з цього часу стає основною, але не єдиною, стороною виховання.

Школи у Шумері виникли у середині III тис. до н.е. Шумер – рання рабовласницька держава, яка існувала з V до кінця II тис. до н.е. на території Дворіччя (між річками Тигр i Євфрат).

Шумери перетворили піктографічне письмо у клинопис, який являв собою передачу інформації за допомогою комбінації різноманітних вертикальних і горизонтальних клиновидних рисок. Ця система письма була складною і тяжкою для вивчення. Вона нараховувала біля 600 знаків.

Школи у шумерів виникали з метою підготовки писарів – людей, які вміли користуватися клинописом. Власної назви вони не мали і називалися “будинки глиняних табличок“, вчитель – “батько будинку глиняних табличок“, учень – “син будинку глиняних табличок“. Це тому, що писали шумери на глиняних табличках (по мокрій глині).

Тексти на знайдених вченими глиняних табличках свідчать, що у шумерських школах вивчали відомості з ботаніки, зоології, географії, математики, астрономії.

Школи у Єгипті також виникають у III тис. до н.е. Приблизно у цей час тут з’являється і писемність.

Єгиптяни використовували для письма папірус. Саме письмо було ієрогліфічним, тобто – “священним“ (ієрогліф – священний знак). Воно було надзвичайно складним (нараховувало близько 700 різних ієрогліфів).

У Єгипті існували двірцеві школи, школи для жерців, школи писарів, школи для різних службовців. Саме у цей період і з'являються два типи шкіл: школи жерців (їх називали школами каліграфічного письма) та школи писарів (школи ієратичного письма).

Найпершими тут виникли, як i в Шумері, школи для писарів. Учень спочатку вправлявся у письмі на глиняних табличках або навощених дощечках і тільки тоді, коли набував достатніх навичок, йому давали папірус. Писарі використовували спрощений варіант письма – ієратичне.

Лише у школах для жерців вивчали ієрогліфічне письмо, яке вважалося священним. У цих школах все огорталося містикою і таємничістю, тут передавали уміння відправляти релігійні культи, а також повідомляли наукові відомості з математики, астрономії, географії і медицини, які трималися у таємниці від інших людей.

Загалом в школах жерців навчалися хлопчики із жрецьких родин. Кількість учнів становила не більше 10. Вони вивчали ієрогліфи (читання), письмо, рахунок, арифметику, астрономію, астрологію, давньоєгипетський релігійний культ. Школи ці влаштовувалися при храмах і називалися рамессеум. Термін навчання сягав до десяти років, оскільки надто складно давалося оволодіння магією, чаклунством, народною медициною, а також навичками зображення ієрогліфів. Всіма цими знаннями, уміннями володіли жреці, що становили пануючу касту у Єгипті. Оволодіння грамотою, науками набувало тут кастового й релігійного характеру. Однак потреби господарського, суспільного життя, управління державою спонукали до створення у ІІІ-му тис. шкіл писців. Саме у цих закладах готували майбутніх державних чиновників Єгипту.

У стародавньому Китаї перші навчальні заклади з'явилися на початку періоду Шань-Інь (1766 р. до н.е.). У ці часи школи мали назви: Сян, Сюй, Сюе.

У Стародавньому Китаї писали ієрогліфічним письмом, яке на­раховувало кілька десятків тисяч ієрогліфів. Навчання грамоти тривало багато років, воно було доступне лише дітям чиновників і заможним родинам. Першими китайськими школами були общинні школи, які згодом поділялися на центральні і місцеві. Для підготовки різних чиновників відкривалися спеціальні навчальні заклади: юридичні, математичні, медичні, художні. З розвитком науки у Китаї виникають вищі аристократичні школи, де навчали, передусім, ораторському мистецтву, філософії, релігійної моралі, астрономії, медицини тощо.

Крім державних існували також приватні школи. Першу приватну школу відкрив Конфуцій.

Зміст навчання у школах древнього Китаю передбачав оволодіння знаннями, які складали основу навчання (" шість мистецтв"): стрільба з лука, управління конем (колісницею), музика, письмо, арифметика (лічба), етикет. Вивченню письма і рахунку не надавали такого особливого значення як всім іншим дисциплінам.. Загалом, навчалися у школах понад 15 років. Лише біля 10 років хлопчики витрачали для того, щоб навчитися читати й писати ієрогліфи (потрібно було завчити 3-4 тисячі знаків).

З часом у країні виник нечуваний культ писемності, ієрогліфа, культ конфуціанських освічених моралістів-начотчиків, вчених-чиновників, які вміють читати, розуміти і тлумачити мудрість священних книг, прошарок письменних інтелектуалів, які зосередили в своїх руках монополію на знання, освіту й керівництво, зайнявши в Китаї місце, яке в інших суспільствах посідало дворянство, духовенство, бюрократія разом узяті.

Досконале знання стародавніх текстів, уміння вільно оперувати висловлюваннями мудреців і, як взірець, уміння писати твори, в яких вільно викладалась і коментувалась мудрість стародавніх - такою була програма навчання в китайській школі; державній і приватній. Протягом тисячоліть саме це вважалося у Китаї наукою.

У китайській традиційній культурі (на відміну від античної) сповідувалася гармонія тіла, душі й природи. Основою культури було моральне самовдосконалення людини, яке впливало на збереження традицій взаємин між особистістю та суспільством, родинні стосунки, шанування старших і допомогу ближньому. У ІІ тис. до н. е. в китайській стародавній культурі етико-ритуальні принципи з відповідними їм нормами поведінки й моралі отримали назву “китайські церемонії”, які були позбавлені міфічного змісту. У церемонії відбувалось дійство, у котрому міфологія та релігія поступались етико-ритуальним нормам. Цей процес знайшов своє відображення у вченні Конфуція (551-479 рр. до н. е.), яке у II ст. до н. е. було канонізовано й стало основою офіційної ідеології феодального Китаю. Дао (кит. 道 – шлях, що веде людину до вищого рівня її духовної та фізичної чистоти), тобто етична поведінка в грі, заснована на моралі соціального порядку. За китайською традицією духовне та фізичне вдосконалення людини в грі – це її шлях до одночасного розкриття нею природи речей, явищ і сутності власної природи, а саме: духовно-енергетична (космічна); кількісно-якісна (фізична); динаміка розвитку; максимальний потенціал; межі простору й часу; середовище. В іграх закладалися принципи гуманності – жень. Сутність їх полягала в такому: чжун – відданості; лі – доброчесності; юн – хоробрості; мінь – кмітливості; гун – шанобливості; сінь – вірності; куань – великодушності; чуй – доброті; ті – повазі до старших і вищих за суспільним становищем, сяо – повазі до батьків. В основу ігор закладався принцип справедливості, який проявлявся через доброчесність. Там, де воно є, діяв закон дао.

При династії Цинь (II ст. до н.е.) була спрощена і уніфікована ієрогліфічна писемність, що істотно полегшило навчання грамоті. Була створена централізована система освіти з урядових (казенних) шкіл (Гуан Сюе) і приватних шкіл (Си Сюе).

У період династії Хань (II ст. до н.е. - II ст. н.е.) з'явився папір, що дозволило здійснити справжню революцію в засобах навчання. У цю епоху набула досить чіткі обриси триступенева система освіти - початкові, середні та вищі школи. Перші вищі школи (Тай Сюе) були столичними державними установами і призначалися для заможних людей. У таких школах навчалося до 300 студентів.

На рубежі I i II ст. н. е. у Китаї вперше було запроваджено систему державних екзаменів на зайняття державних посад: хто хотів у майбутньому стати вченим або чиновником, повинен був складати ряд екзаменів впродовж кількох років. Тому вся розумова освіта, як правило, спрямовувалася на підготовку до здачі цих екзаменів.

В епоху Хань офіційною ідеологією виховання та освіти стає конфуціанство. Класичні конфуціанські трактати стають головним предметом вивчення в школах. Повний навчальний курс засвоєння конфуціанських канонів був розрахований на 10 років. Після закінчення курсу можна було здати іспити на вчену ступінь, що дозволяло зайняти місце в державному апараті.

Особливий розквіт переживали культура та освіта середньовічного Китаю протягом III - X ст. Розширювалася мережа навчальних закладів. Благоденствували вищі школи. З'явилися перші навчальні заклади університетського типу. Відбулися важливі зміни в державних іспитах. До них почали допускати практично будь-якої людини, незалежно від соціального походження. Замість усних іспитів були введені письмові. Вищі навчальні заклади присуджували вчений ступінь фахівця з п'яти класичним конфуціанським трактатів: " Книга, t змін", " Книга етикету", " Весна і осінь", " Книга поезії", " Книга історії".

Китайська академія Ханьлінь, створена у 738 р., не лише готувала науковців та фахівців з управління, але була також своєрідним органом державного управління, перевіряла відповідність претендентів на зайняття державних посад встановленим вимогам, була імператорською канцелярією, здійснювала ідеологічний нагляд та цензуру літературних творів, займалася офіційною історіографією Китаю та виконувала багато інших функцій.

Під кінець " золотого століття" китайського середньовіччя все сильніше проявлявся відрив системи освіти від практичних потреб. Деякі вчені намагалися виправити становище. До їх числа ставився Ван Анеші (1019 - 1086). Розпочата ним реформа, однак, не принесла успіху.

Можливість подолати застій в освіті багато мислителів вбачали в коректуванні конфуціанства як ідейної основи теорії та практики виховання. Вони стверджували, що конфуціанство перетворилося на догму і схоластику. У цій ревізії особлива заслуга належала філософу і педагогу Чжу Сі (1130-1200), який трактував життя як перемогу людського розуму і правил любові. У кінцевому рахунку, обгрунтовувалися ідеї безумовного підпорядкування молодших старшим, дітей - батькам, підлеглих - начальникові, що цілком вкладалося у вимоги, які висувало середньовічне китайське суспільство підростаючому поколінню.

Нові фарби в палітрі освіти і виховання з'явилися при монгольської династії Юань (1279-1368). Поряд з традиційними ієрогліфічним письмом і типами навчальних закладів поширюються монгольські школи, і писемність. У країні діяла велика мережа навчальних закладів (близько 25 тис. в 1289 р). Багато шкіл покривали свої витрати за рахунок знаходилися в їх володінні земельних ділянок. Розвиток природничих і точних наук призвело до появи математичних, медичних, астрономічних і інших спеціалізованих шкіл.

Важливий етап в історії середньовічного освіти в Китаї - правління династії Мін (1368-1644). У цей час виникли передумови організації загального початкового навчання за рахунок збільшення мережі навчальних закладів елементарної освіти. У Пекіні і Нанкіні були створені спеціалізовані вищі навчальні заклади для підготовки кадрів вищої адміністрації. Тривали реформи державних іспитів. Вони були ще більш ускладнені і регламентовані. Екзаменують, наприклад, ставилося писати в установленому стилі, від якого не можна було відступати. Екзаменаційне твір має складатися з восьми розділів зі строго обмеженим числом ієрогліфів (не менше 300 і не більше 700). Предметом твори могли бути лише події, що мали місце після 220 р. і т.д.

Китайська школа в останній відрізок середньовічної історії - при маньчжурської династії Цин (1644-1911) не зазнала жодних серйозних змін.

Прийшовши вперше до школи, хлопчик кланявся зображенню Конфуція, припадав до ніг вчителя і отримував інше - шкільне ім'я. Поняття навчального року було відсутнє, так як прийом до школи відбувався в будь-який час року. Вчилися весь рік, за вирахуванням свят і новорічних канікул, з 7 години ранку до 18 годин вечора з перервою на двогодинний обід. Символ влади вчителя - бамбукова тростина красувалася на видному місці і раз у раз застосувалась. Кожен вчився у власному ритмі. Головним способом було мнемонічне навчання. Відповідаючи урок, учень повертався спиною до тексту і намагався відтворити його по пам'яті. Звідси, до речі, назва китайського ієрогліфа, який одночасно означає " повернутися спиною" і " вчити напам'ять". У підсумку початкового навчання потрібно було завчити 2 - 3 тис. ієрогліфів. Програма передбачала послідовне заучування текстів трьох класичних книг - " Троесловіе" (начала філософії, літератури та історії), " Прізвища всіх пологів" (типологія китайських імен), " Тисячесловнік" (вміст схоже з " Троесловіем").

Склавши іспит у початковій школі, учні могли продовжити освіту на наступному ступені. Навчання тут тривало п'ять-шість років. До програми входили філософія, література, історія, стилістика. В якості навчальних посібників використовувалися два конфуціанських компендіуму: " Чотирикнижжя" і " П'ятикнижжя". Програма природничо-наукової освіти фактично була відсутня. Викладалися лише початку арифметики. Учні регулярно здавали іспити (місячні, семестрові, річні). Після закінчення школи 18-19-річні юнаки могли готуватися до складання державних іспитів.

По суті, державні іспити підміняли функції школи, яка була лише початковою стадією багаторічної і багатоступінчастої процедури навчання і самоосвіти. При цьому іспити аж ніяк не сприяли виявленню талантів. В історії Китаю чимало прикладів, коли відомі вчені так і не зуміли подолати бастіони восьмічленних екзаменаційних творів. Для успішної здачі іспиту не були потрібні зовсім творчі здібності. Як говорили в Китаї, " щоб витримати іспит, потрібно володіти жвавістю скакуна, упертістю віслюка, нерозбірливістю воші, витривалістю верблюда".

У II тис. до н. е. виникли школи в Індії. Про їх існування свідчать Веди – найдавніший пам’ятник релігійної індійської літератури. Веди були складені санскритом – стародавньою індійською мовою.

В Індії була розвинута усна традиція, яка до останнього часу залишалася її характерною рисою. Вже у III ст. до н. е. тут існували два алфавіти – кхароштхі та брахмі. Останній є джерелом всіх пізніших індійських алфавітів.

Матеріалом для письма в Індії служило пальмове листя. На півночі країни для письма використовували внутрішню сторону берести.

У Ведах збереглися відомості про школи для двох вищих станів (" варни"): школи брахманів та школи кшатріїв.

На час навчання учні жили у будинку вчителя. Навчання у школі тривало 10-12 р. Для учня день розподілявся на дві частини. Частина дня виділялася для виконання різних господарських обов’язків у домі вчителя, обумовлених при вступі дитини до школи. Інша частина дня призначалася для шкільних занять. Заняття полягали, передусім, у заучуванні напам’ять віршів, гімнів й інших релігійних текстів. Письмо у школах прививалося, як і у суспільстві в цілому, дуже повільно.

У різні періоди у древньоіндійських школах вивчалися: граматика, література, математика, історія, медицина, етика, танці, музика, філософія, красномовство.

Індуїстська і буддійська педагогічні традиції зазнали в середньовічному індійському суспільстві певну еволюцію.

Середньовічні елементи культури і освіченості зародилися в Індії після падіння імперії Гупта (V ст). При цьому зберігалася кастова система побудови суспільства, що обмежувало доступ до освіти певних груп населення. Більше того, навіть серед трьох вищих каст наростало нерівність при отриманні освіти. Чільне становище займали брахмани, чиї діти готувалися до заняття посад священнослужителів. У той же час посилювалася практична спрямованість навчання представників двох інших вищих каст. Вайшья, наприклад, повинен був уміти сіяти і розрізняти родючі і неродючі землі, вимірювати вагу, площа, об'єм і пр. Вайшья також міг знайомитися з основами географії, вивчати іноземні мови, набиратися досвіду в торговельних операціях та ін Всі ці знання здобувалися не тільки в школі, а й у батьків.

Більш демократичний характер мала буддійська система освіти, яка не брала до уваги кастові відмінності. Буддисти відмовилися від домашнього навчання, передавши освітні функції ченцям. У буддійських монастирях діти і підлітки навчалися 10 - 12 років. Від учнів чекали повного послуху, порушників дисципліни виключали. Навчання мало суто релігійно-філософську основу. З часом програма збагачувалася, в навчання були включені граматика, лексикологія, медицина, філософія, логіка.

Поступово відбувалося зближення брахманской і буддійської педагогічних традицій, в результаті чого склалася єдина культурно-освітня система.

Ця система прийшла в занепад у XI - XII ст., Коли значна частина Індії опинилася під владою вторглися мусульман. Вогню були віддані багато сховища рукописів. Мусульманські владики чинили перешкоди розвитку культури і освіти індусів. Лише значно пізніше з'явилися володарі, які стали прихильно ставитися до навчання немусульманського населення.

Виховання і освіта в середньовічній Індії не були прерогативою держави і розглядалися насамперед як особиста справа людини і сім'ї в залежності від релігійних переконань. Крім традиційних релігійно-філософських вчень - брахманізму і буддизму, в рамках яких еволюціонували педагогічні ідеї, навчання і виховання, помітний відбиток на теорію і практику виховання накладав проник до Індії іслам.

Мусульманська педагогічна концепція мала помітно інтелектуалістського сенс. Вважалося, що вершини вихованості досяг чоловік, активно використовує знання (істинні ідеї). Передбачалося, що засвоєнню " істинних ідей" заважають дві перешкоди: неточність слів і неясність думки. При вихованні та навчанні пропонувалося знаходити адекватні слова і думки для розуміння " істинних ідей". Серед наук, необхідних для вирішення таких педагогічних завдань, на особливе місце ставилася логіка.

Неодмінною умовою навчання і виховання мусульманина було вивчення Корану арабською мовою. Крім того, в XVI - XVII ст. в ряді шкіл навчали перської мови, який використовувався державними чиновниками і вченими.

Система мусульманського освіти в середньовічній Індії багато в чому була подібна до тієї, яка існувала в усьому ісламському світі. Разом з тим у неї були свої особливості.

Освіту можна було отримати за допомогою домашніх вчителів і в школах. Школи існували при мечетях і монастирях. Домінувало навчання у приватних вчителів і в приватних навчальних закладах. Матеріальна підтримка залежала від примхи влади і багатих покровителів. В кінці навчання викладачі могли розраховувати на плату від учнів. Постійним приробітком було листування рукописів, за які отримували чималі гроші.

Існували чотири типи мусульманських шкіл початкового і підвищеного початкової освіти: школи Корану (читання Святої книги, без уроків листа і рахунку); перські школи (рахунок, читання і письмо перської мови на зразках поезії Сааді, Хафіза та ін); школи перської мови і Корану (поєднувалася програма перших двох шкіл); арабські школи для дорослих (читання і тлумачення Корану, літературна освіта в дусі перської традиції).

У давній Месопотамії, Греції, Єгипті та Римі сповідувався культ гармонії й краси тіла. Кам’яні плити, глиняні таблички, папіруси етрусків, хетів, ассирійців, єгиптян розповідають про певну вже на той час систему фізичного гарту. Однак лише за часів Стародавньої Греції, де наука, освіта, культура, мистецтво та філософія набули найвищого розквіту, фізичне виховання було проголошене основою життя й доведене до рівня культу. У V ст. до н. е. Олімпійські ігри (першу згадку про змагання в місті Олімп датовано 776 р. до Різдва Христового) стають традиційними та супроводжуються різними бенкетами, різноманітними рухливими іграми й розвагами, цінними подарунками, які тривали по декілька днів.

Економічний i культурний розквіт держав Стародавньої Греції датується VI-IV ст. до н. е. Добре відомі дві виховні системи тогочасної Греції: спартанська (Спарта – головне місто Лаконiї) й афінська (Афiни – головне місто Аттики).

Спільні риси афінської і спартанської виховних систем:

– призначалися тільки для заможного повноправного населення;

– зневажливе ставлення до фізичної праці і до людей праці (неповноправного населення та рабів).

Особливості спартанської виховної системи. Виховання у Спарті мало яскраво виражений військово-фізичний характер. Його головним завданням виступала підготовка мужнього, фізично розвинутого, здорового, загартованого i витривалого воїна – захисника земельної аристократії.

Виховання було державним і строго нею контрольованим. Контроль держави над виховання починався з перших днів життя дитини: новонароджених оглядали у спеціальному місці, що називалося лесха. Тільки здорові діти поверталися батькам.

До 7 років здійснювалося сімейне виховання. З 7 і до 18 років хлопчики перебували у спеціальних закладах інтернатного типу – агелах, а в проміжок часу від 18 до 20 років переходили у групу ефебів (“ефебiя“ – молода людина, молодість) і несли гарнізонну військову службу. Після військової служби юнаки ставали повноправними громадянами Спарти. Громадянське повноліття наступало у 30 років.

Залежно від року навчання дітей в агелах ділили на окремі загони. Керівник агелу – пейдоном – спеціальна посадова особа від держави. До виховної діяльності залучалися найбільш спритні і розумні юнаки віком 15-17 років. Їх називали iренами.

Устрій життя в агелах був повністю побудований за військовим зразком. Все виховання спрямовувалося на вироблення беззаперечної слухняності, розвиток витривалості і засвоєння науки перемагати. На першому місці стояли фізичне виховання і військові вправи. Багато уваги приділялося таким військово-гімнастичним вправам як біг, боротьба, метання диска i списа, прийоми кулачного бою. До цього приєднувалися музика, спів i релігійно-обрядові танці. Мистецтво читати i писати офіційно не входило до змісту навчання. Про особливості спартанського виховання досить яскраво свідчить стародавній історик Плутарх у своїх “Порівняльних життєописах”.

Одним із найбільш важливих напрямків розумового виховання в агелах вважалося уміння юнаків коротко і влучно відповідати на поставлені запитання (" лаконічна мова").

З 15-річного віку юнаки отримували право носити зброю і приймати участь у так званих криптiях – нічних облавах на ілотів.

Після кожного року навчання проводилися публічні випробування – агони.

Виховання дівчат у Спарті мало чим відрізнялося від виховання юнаків.

Особливості афінської виховної системи. Тут виховання мало виражений індивідуалістичний характер. Афіняни прагнули до поєднання розумового, морального, естетичного та фізичного розвитку. Кінцевою метою виховання виступала гармонійно розвинута особистість. Ця мета визначалася грецьким поняттям " калокагатiя" (внутрішня і зовнішня досконалість). Ідеальна людина – той, хто прекрасний тілом i душею.

Сімейне виховання для хлопчиків тривало до 7 років, а для дівчаток – до заміжжя. Виховання дівчат було обмеженим i замкнутим. Вони перебували в окремих частинах житлових приміщень – гінекеях. В Афінах створювалися школи, у яких навчалися трьох основних дисциплін – граматика, музики, гімнастики. У школу гімнастики (палестра) хлопчиків брали в шестирічному віці (тільки здорових). Вони, перебуваючи там більшу частину дня, навчалися фізичних вправ, військової справи й брали участь у змаганнях. Ураховуючи змужніння юнака, фізичне навантаження кожного року збільшували. У навчальні заклади гімнасії (від слова “гюмнос” – голий, непокритий) приймали юнаків віком 14-16 років. Юні елліни вчилися володіти своїм тілом, стріляти з лука, метати спис і диск, боротися, в іграх навчалися основ військової майстерності. Після навчання вони ставали воїнами-легіонерами. Античний світ був у постійних війнах. І для розширення своїх володінь, зміцнення своїх імперій, своєї культури (грецька, римська) дітей набирали в школи, у яких вони фізично загартовувалися. Це були школи виживання.

З метою уникнення небажаних вуличних знайомств, хлопчика у школу і зі школи супроводжував спеціально приставлений раб – педагог (з гр.: “пайс“ – дитина, “аго“ – веду за руку)

Школа (“схоле“) з грецької означає спокій, дозвілля. У подальшому цим словом називали бесіди філософів з учнями, а ще далі – i шкільні заняття взагалі.

Школи були приватними i платними. Окремо існували мусичнi i гімнастичні (палестри) школи. Перші давали всебічний інтелектуальний розвиток, а другі – таку ж культуру тіла.

Відвідування мусичної школи припадало на вік з 7-16 р.; у 12-16 р. хлопчики займалися паралельно ще й у гімнастичній школі. У подальшому (16-18 р.) найбільш забезпечена частина молоді поступала до державних гiмнасiїв – навчальних закладів підвищеного типу. Весь освітній шлях закінчувався 2-рiчною ефебією (18-20 р.) – військовою службою.

Мусична школа (з гр.: “мусична“ – мистецтво муз) мала два відділи – граматиста i кiфариста. Тут заняття проводили вчителі – дидаскали (“дидаско“ – я вчу).

У школi граматиста навчали читати, писати i рахувати. У процесі навчання грамоти застосовувався " буквоскладальний метод". Для письма використовували навощені дерев’яні дощечки, по яких писали загостреними паличками – стилем. Вивчали всі чотири арифметичні дії. Рахувати вчилися за допомогою пальців, камінчиків та рахувальної дошки (абаки). Цифри позначалися за допомогою букв алфавіту.

У школі кiфариста давалася літературна i музична освіта. Вивчали твори Гомера, Гесiода, а з кінця V ст. до н. е. студіювали Есхiла, Софокла, Еврiпiда. Літературні твори часто декламували в музичному супроводі. Частіше всього у школі навчали гри на лірі i кефалі. Тісно з музикою стояло навчання співу.

У гімнастичній школі – палестрі (палестра – майданчик для занять гімнастикою) хлопчики займалися системою фізичних вправ, які отримали назву п’ятиборство. Сюди входили: біг, боротьба, стрибки, метання диска i метання списа. Крім цього, у систему фізичних вправ школи входило і плавання. На чолі цієї школи стояв учитель – педотриб – спеціаліст з усіх видів гімнастики.

Гiмнасiй – державний навчальний заклад підвищеного типу в Афінах. У V-IV ст. до н. е. тут нараховувалося три гiмнасiя, що ут­римувалися за державний рахунок: Лiкей, Академія i Кiносарг. Тут молодь досконало вивчала філософію, політику, ораторське мистецтво, літературу, а також продовжувала займатися гімнастикою.

Освіта епохи еллінізму. Період з IV ст. до н. е. (з часу походів О.Македонського) до I ст. н. е. у грецькій історії називають епохою еллінізму. У цей час грецька культура широко поширилася на величезній території, завойованій Македонським. Афінська філософія, література і мистецтво поєднувалися з математикою, астрономією та початками природознавства, що здавна розвивалися у Древньому Сході.

Центром цієї культури стало місто Олександрія. Тут була створена найбагатша бібліотека стародавнього світу, яка мала до 700 тис. рукописних книг. У місті існували музей, обсерваторія, ботанічний сад, звіринець.

Система шкіл в епоху еллінізму нагадувала афінську. Але шкільна справа усуспільнюється: школи із приватних поступово перетворюються у державні. Порушується гармонія розумової освіти і фізичного виховання. Фізичне виховання зазнало занепаду.

В освіті поступово вирізняється коло навчальних дисциплін, котрі стають основою її змісту: граматика, діалектика, риторика, а також арифметика, геометрія, астрономія, музика. Вони пізніше будуть оформлені у “сім вільних мистецтв“, які стануть основою змісту підвищеної (середньої) освіти для всього європейського середньовіччя.

У Стародавній Греції зародилися перші в історії педагогіки педагогічні теорії. Вони ще не виділяються окремо, а знаходять своє місце у філософських вченнях древніх мислителів.

Демокрiт (460-370 рр. до н. е.). Представник матеріалістичного напрямку у древньогрецькій філософії. Написав біля 70 творів, але дотепер збереглися лише їх уривки.

Демокрiт надавав вихованню надзвичайно великого значення. Він вважав, що зовнішні впливи (виховання) відіграють провідну роль у розвитку людини. До найголовніших впливів такого роду відносив: навчання, позитивний приклад дорослих та вправи.

Він одним із перших вказав на важливу роль праці у вихованні i навчанні. Саме навчання мислитель розглядає як серйозну трудову діяльність (“Навчання виробляє прекрасні речі тільки на основі праці“).

Демокрiту одному з перших у світі належить думка про необхідність виховання у відповідності з природою дитини (у подальшому ця ідея розвивається як “принцип природовiдповiдностi у вихованні“). Вiн вказує, що “природа i виховання подібні“. А саме виховання, йдучи по шляху природи, “перебудовує людину, створюючи їй другу природу“.

Важливими умовами досягнення позитивного результату у навчанні Демокріт називає знання внутрішнього світу дитини та наявність в учнів внутрішніх психологічних передумов – скромності та бажання вчитися (“Хто бажає вчити людину, яка високої думки про свій розум, той даремно витрачає час“).

Зіставляючи важливість повідомлення дітям різноманітних знань з розвитком у них мислення, філософ віддає перевагу другому, оскільки, як вказує він, “значна частина багатознайок не мають розуму“.

Сократ (469-399 рр. до н. е.). Народився у сім’ї скульптора поблизу Афін. Більшу частину життя присвятив філософській творчості та педагогічній діяльності. Стояв на філософських позиціях про неможливість для людського розуму пізнання світу та речей. На його думку, людина може пізнати тільки саму себе (“Пізнай самого себе“).

Вважав себе спеціалістом, передусім, у питаннях етики. З етичних міркувань виводив мету виховання, яка полягає в особистому моральному самовдосконаленні, звільненні інтелекту від усіх негативних зовнішніх впливів.

Нічого невідомо про його твори. Сократ користувався виключно усним методом викладу свого вчення. Він збирав велику аудиторію на афінських вулицях чи площах і проводив бесіди з бажаючими його слухати.

Учительську місію мислитель вважав важливішою за обов’язки батьків. Головне завдання вчителя – викликати до існування кращі потаємні душевні сили вихованця. Виклик цих сил Сократ вважав “другим народженням“, а вчительську діяльність називав “повивальним мистецтвом“.

Головні педагогічні принципи Сократа: відмова від примусу і насилля, визнання найбільш дійовим виховним засобом переконання.

Він запропонував свою схему учительської діяльності – сократичний метод (евристичну бесіду). Для сократової бесіди характерні дві специфічні риси:

– ”сократова індукція“ – система навідних запитань, відповідаючи на котрі співбесідник поступово сам переконується у неправильності раніше висловлених ним суджень (“Я знаю, що я нічого не знаю“);

– ”сократова іронія“ – жартівливо спотворена позиція вчителя, яка підкреслює його удаване незнання обговорюваного питання на противагу хваленій самовпевненості учня.

Платон (427-347 рр. до н. е.). Учень Сократа. Займався педагогічною діяльністю в Афінах, де при гiмнасiї Академія заснував філософську школу. Своє філософське вчення і педагогічні погляди виклав у творах “Держава“ i “Закони“.

Висунув i обґрунтував вчення про світ ідей. На його думку, ідеї – це більш досконалі форми буття, де перебуває людська душа до народження. Світ же речей є лише тінню світу ідей. Пізнання – це пригадування душею того, що вона знала у час свого існування поза тілом людини. Тому мета життя мудрої людини повинна полягати, на думку Платона, у розвитку здатності до воскресіння в її душі вроджених ідей (здатності безпосередньо споглядати ідеї).

У своїх творах змалював проект ідеальної держави. Всі вільні громадяни у його державі поділені на три групи: філософи – правителі; воїни – захисники держави; група ремісників i землеробів, працею яких утримувалися дві попередні групи. Для представників двох вищих каст Платон заперечував сім’ю, оскільки вона відволікає їх від державних справ.

Платон першим у світі обґрунтував систему освіти і виховання підростаючого покоління. Використав при цьому кращі, на його думку, моменти афінського i спартанського виховання: з першого взяв ідею гармонійного розвитку та систему шкіл, а з другого – досвід фізичного виховання. Мета виховання за Платоном – формування “i тіла i душі найпрекраснішими“.

Відстоює державне, суспільне виховання дітей. У зв’язку з цим Платон першим в історії прийшов до думки про необхідність запровадження державою дитячих дошкільних закладів.

З 7 до 18 років – державне мусичне і гімнастичне виховання. Діти віком 7-12 років відвідують державні школи, де їх навчають читанню, письму, лічбі, музиці і співів. Для підлітків 12-16 років існують школи-палестри, а для юнаків 16-18 років – гімназії. Молодь 18-20 років проходить військову підготовку в умовах ефебії. Ефебія – перехідна ланка до вищої освіти.

Для найбільш здібних юнаків, яким уготовано бути філософами і правителями, існує вища освіта. Вона має два цикли: перший десятилітній (21-30 років), другий п’ятирічний (31-35 років). Вік 35-60 років для філософів Платоном визначається як підготовка до вступу у світ ідей і участь (до 50 років) в управлінні державою.

Для представників третьої касти (ремісники і хлібороби) виховання здійснюється у процесі практичного життя.

Платон вкрай негативно ставився до фізичної праці. Навчання, на його думку, не повинно носити трудового характеру. Особливо важливу роль у вихованні відводить грі дітей. “Ні одну науку вільна людина не повинна вивчати як раб, тому насильно не викладай дітям науки, а через гру“.

Арiстотель (384-322 р. до н. е.). Філософ-діалектик, учень Платона. Арiстотель багато років займався педагогічною діяльністю у заснованій ним філософській школі “Лiкей“ при однойменному гiмнасiї. Він виховував малолітнього майбутнього завойовника Олександра Македонського.

Педагогічні ідеї мислителя викладені у його філософських творах: " Політика", " Нiкомахова етика", " Метафізика", " Про душу" та ін. Твори Арістотеля охоплюють всі галузі знань того часу.

Він допускає одночасне i нероздільне існування матеріальних речей i нематеріальних ідей в єдиному світі. Вони взаємовiдносяться між собою відповідно як речовина i форма, які в єдності характеризують певну річ.

Арістотель розвинув вчення про людську душу, згідно з яким душа, що тісно i нероздільно зв’язана з тілом, має три сторони: рослинну (її функція – розмноження i харчування), тваринну (або вольову, яка виявляється у відчуттях i бажаннях) та розумову (виявляється у мисленні i пізнанні). Остання – безплотна, вічна i безсмертна. Але це безсмертя не індивідуальне, як у Платона, а це злиття після смерті із вселенським розумом.

На основі вчення про душу Арістотель вперше в історії робить спробу обґрунтувати мету виховання. Трьом видам душі відповідають три сторони виховання: фізичне, моральне (перш за все вольове) та розумове. Всі сторони важливі, але мета виховання повинна полягати у розвитку передусім вищих сторін душі: розумової i вольової, i перш за все – вольової.

Арістотель вважав, що у людини від природи є лише зародки здібностей, які треба розвивати шляхом виховання. Виходячи з ідеї розвитку він вперше в історії педагогіки робить спробу вікової періодизації, яку потрібно враховувати у процесі виховання: від народження до 7 років; від 7 років до наступу статевої зрілості – 14 років; від 15 до 21 року, тобто до змужніння.

На відміну вiд Платона, Арістотель обґрунтовує велике значення діяльності у вихованні i навчанні. “Коли вчаться, то не грають“, оскільки “молодь потрібно виховувати не для забави“. Все життя людини повинно носити діяльний характер. Але мислитель має на увазі не фізичну працю, а діяльність душі по удосконаленню певних доброчинностей.

Арістотель відділяє фізичну працю від занять вiльнонароджених людей, оскільки це їх принижує і забирає час для розвитку інтелектуальних сил. Він виключає будь-яку професіоналізацію всіх навчальних дисциплін, оскільки це робить з людини ремісника.

Історія Стародавнього Риму ділиться на два відмінних один від одного періоди: республіканський період (VI-I ст. до н. е.); період Римської імперії (30 р. до н. е.-476 р. н. е.).

Римське виховання на всіх етапах переслідує, перш за все, практичні цілі. Діти з простих сімей отримували практичну трудову підготовку, а дітей привілейованих громадян готували до активної державної діяльності. Першочерговою справою було вироблення у представників всіх верств населення такої якості як відданість батьківщині, державі.

На відміну від грецького виховання в освітньо-виховній системі Риму знаходиться місце i для бідного, але вільного населення. Для дітей плебеїв були доступні початкові школи.

У Римі школи набувають значного поширення у другій половині республіканської епохи (II-I ст. до н. е.). Всі вони були спочатку приватними та платними i тільки в епоху імперії поступово перетворились на державні.

Елементарні (початкові) школи існували ще у III ст. до н. е. Вони обслуговували вiльнонароджене з середнім достатком населення (плебеїв). Тут навчали читати, писати i рахунку. Методика навчання була такою ж як i в афінських мусичних школах. У ці школи допускалися i дівчатка.

Заможні римляни надавали перевагу домашньому початковому навчанню своїх дітей.

У середині II ст. до н. е. виникають граматичні школи для дітей найбільш заможного населення. Сюди поступали хлопчики 12-рiчного віку, які отримали попередню домашню підготовку, i вчились тут до 16 років. Це були школи підвищеного типу, їх прототипом стали афінські гiмнасiї. У них вивчали грецьку i латинську мови, теорію словесності, грецьку літературу й історію.

За часів імперії вигляд граматичних шкіл зберігається. Важливе досягнення у цьому відношенні пов’язане з розвитком жіночої освіти: у I-II cт. поряд з чоловічими граматичними школами виникають і жіночі, що для історії педагогіки було новим.

У другій половині республіканської епохи (II-I ст. до н. е.) виникають риторичні школи, які були вищим ступенем шкільної римської освіти. Вони готували юнаків із найбільш заможних сімей до майбутньої державної діяльності. Тут за досить високу плату оволодівали ораторським мистецтвом, вивчали у великому об’ємі філософію, риторику, правознавство, давалися деякі відомості з математики, астрономії, музики.

Отже, у римських школах всіх типів з обов’язкового переліку повністю виключене фізичне виховання i майже відсутня музика.

В останні роки імператорського періоду занепадає римська культура і це знаходить відображення в освіті і вихованні підростаючого покоління. У школах панує формалізм, риторика вироджується у зовнішнє красномовство, падає моральність тощо.

Вже найдавніші вищі навчальні заклади не обмежували свої завдання тільки навчанням або підготовкою кадрів для тих чи інших сфер діяльності. Зокрема, у створеному в 135 р. імператором Адріаном Римському атенеї не тільки вивчали граматику, елоквенцію (риторику), філософію, діалектику (логіку) та юриспруденцію. Він також був важливим культурним центром, де за участі еліти суспільства, у тому числі – й римських імператорів, регулярно відбувалися читання поетичних та наукових творів.

У кінці Римської імперії, коли християнство стає панівною релігією, на посади вчителів все більше попадають представники християнського духовенства. Навчально-виховна робота набуває поступово релігійного характеру. Оскільки християнська церква не підтримувала освітньо-виховних ідеалів античності, то до кінця епохи древнього світу (IV-V ст.) значно знизився той рівень освіченості, який було досягнуто у стародавніх Греції і Римі.