Верховний суд США

Частина 2

Повноваження Верховного суду на судовий перегляд робить його роль у нашому врядуванні ще істотнішою. Судовий перегляд - це повноваження суду, розв " язуючи певну справу, заявити, що закон, виданий законодавчим органом чи та чи та дія виконавчої влади неправомочні, бо смердоті несумісні із Конституцією. Незважаючи тих, що окружні, апеляційні й штатні суди також мають декларація про судовий перегляд, їхні постанови завжди теж можуть переглядатися за апеляцією Верховним судом. Алі якщо якийсь закон оголосить неконституційним Верховний суд, ця ухвала може бути скасована лише наступною ухвалою Верховного суду чи доданою поправкою до Конституції. Сім з 26 поправок до Конституції скасовують ухвали Верховного суду. І усе ж таки більшість постанов Верховного суду стосуються не конституційності законів, а швидше інтерпретації законів, що видані Конгресом й штатами.

Під годину сесії суд вислуховує засну аргументацію протягом тижня, а под кінець його на закритій нараді обговорює справ, ухвалює постанови і починає готувати загальні висновки. Жодна сентенція не висловлюється, поки не оголошено постанов - здебільшого под кінець весни чи на початку літа. Найважливіші постанови Верховного суду наводяться і обговорюються у всеамериканських засобах масової інформації.

Постанови Верховного суду впливають на життя мільйонів людей - від заарештованого, який має право не відповідати на запитання в поліції, але й якого слід поінформувати про це право, й до редактора журналу, який силкується із " ясувати, чи публікація компрометуючої з статтею на відому людину якщо порушенням закону. Широкий діапазон впливу деяких справ викликає жваве обговорення в засобах масової інформації. Декотрі із цих спірних питань так ніколи і не знаходять залишкового розв " язання. 1 все-таки якщо справу заслуховує уже Верховний суд, усі докази кожної зі сторін всебічно виважуються. Навіть понад - постанови Верховного суду видаються остаточними із того погляду, що їхні не може скасувати жоден суд.

TEXT 7

ІСТОРИЧНІ РІШЕННЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ.

Справа “Національне управління трудових стосунків (NLRB) протии сталеливарної компанії Джонса і Лафліна (1937 рік)

Якщо справа “Гіббонс проти Огдена” утвердила верховенство Конгрессу в регулюванні торгівлі між штатами, то справа “NLRB проти Джонса і Лафліна” розширила повноваження Конгресу з регулювання лише торгівлі до регулювання усіх видів діяльності в тих галузях промисловості, що пов’язані з торгівлею між штатами. Корпорація “Джонс і Лафлін” – одна з найбільших у державі виробників сталі – порушила Державний акт про трудові стосунки 1935 року, звільнивши з роботи 10 працівників за їхню профспілкову діяльність. Акт забороняв різноманітні нечесні трудові стосунки й захищав право робітників на створення спілок і колективну оборону своїх прав. Компанія ж відмовилася підкоритися наказу NLRB про поновлення звільнених робітників.

Окружний апеляційний суд відхилив виконання наказу NLRB, а Верховний Суд переглянув рішення у цій справі. Суть справи полягала у тому, щоб з’ясувати, чи має Конгрес повноваження регулювати “внутрішню” діяльність компаній, залучених до процессу торгівлі між штатами, тобто ту діяльність, що відбувається в межах одного штату. Корпорація “Джонс і Лафлін” підпадала під цю умову, бо вона не булла пов’язана із торгівлею між штатами, а відтак не підпадала під регулюючу Владу Конгресу. Верховний Суд не погодився з цим, заявивши, що “зупинки цієї [виробничої] діяльності з причини виробничих конфліктів матимуть суттєвий вплив на торгівлю між штатами...

Досвід переконливо засвідчив, що визнання права працівників на самоорганізацію та права мати представників за їхнім вибором, котрі боронять їхні колективні інтереси, часто є суттєвою умовою злагоди у виробничих стосунках”. Захистивши конституційність Державного акту про трудові стосунки. Верховний Суд визнав перевагу організованого руху трудящих і заклав основу для більш глибокого регулювання виробництва з боку федерального уряду.

TEXT 8

СПРАВА “БРАУН ПРОТИ УПРАВЛІННЯ НАРОДНОЇ ОСВІТИ”

(1954 рік)

До розгляду цієї історичної справи багато штатів і округ Колумбія мали сег-

реговані (розділені) на расовій підставі шкільні системи, що затверджувалося рішенням Верховного Суду 1896 року в справі “Плессі проти Фергюсона”, яке дозволяло расову сегрегацію шкіл, якщо умови в них рівні. 1951 року Олівер Бра-

ун з Топіки, штат Канзас, оскаржив цю доктрину “сегрегованості за умов рівно-

сті” (розділені, але рівні), коли від імені своєї восьмирічної доньки порушив спра-

ву проти міського шкільного управління. Браун волів, аби його донька ходила до

“білої” школи, розташованої в п’яти кварталах від їхньої домівки, а не до школи

для чорношкірих, що була через 21 квартал. Виявивши, що обидві ці школи в ос-

новному однакові, федеральний суд прийняв рішення не на користь Брауна.

Тим часом батьки інших чорношкірих дітей з Південної Кароліни, Віржинії та Делаверу порушили подібні справи.

Суд Делаверу визнав школи для чорношкірих гіршими за “білі” школи і наказав перевести чорношкірих школярів, та керівництво шкіл подало апеляцію до Верховного Суду. Верховний Суд заслухав аргументи з усіх цих справ одночасно. У справах, порушених чорношкірими позивачами, містилися факти та висновки психологів і соціологів, які пояснювали, чому вони вважають сегрегацію згубною для чорношкірих дітей. 1954 року Верховний Суд одноголосне визнав, що “...в галузі освіти доктрина “сегрегованості за умов рівності” (розділені, але рівні) не повинна мати місця”, й постановив, що сегрегація в державних школах унеможливлює для чорношкірих дітей “рівноправний захист законом, гарантований Чотирнадцятою поправкою”.

TEXT 9

СПРАВИ “ГІДЕОН ПРОТИ ВЕЙН-РАЙТА” ТА “МІРАНДА ПРОТИ

ШТАТУ АРІЗОНА” (1966 рік)

Два рішення Верховного Суду, прийняті у 1960-ті роки, підтримали права осіб, звинувачених у вчиненні злочинів. Кларенс Ерл Гідеон був заарештований за те, що вдерся до більярдної у Флориді в 1961 році. Коли він зажадав призначеного судом адвоката для свого захисту, суддя відмовив у цій вимозі, мотивуючи відмову тим, що закон штату передбачає призначення адвоката лише в справах, пов’язаних зі смертю жертви, або в справах, за якими оскарженому може бути винесений смертний вирок. Гідеон захищав себе сам і був визнаний винним. Потрапивши до в’язниці, він годинами просиджував у бібліотеці, вивчаючи юридичну літературу й подаючи петиції до Верховного Суду із проханням заслухати його справу. Суд виніс рішення про те, що Гідеону було відмовлено в справедливому судовому розгляді, й постановив, що кожен штат повинен надавати захисників людям, звинуваченим у злочині, але неспроможним за власний кошт найняти адвокатів. Коли справа Гідеона повторно заслуховувалася в суді за участю адвокатів, його було виправдано. Лише три роки по тому Верховний Суд прийняв рішення, що обвинувачений повинен мати право на допомогу захисника задовго до того, як ві потрапить до зали суду.

Ернесто Міранда був засуджений судом штату Арізона за викрадання дітей та зґвалтування. Звинувачення ґрунтувалося на зізнанні, яке Міранда дав поліцейським після двогодинного допиту без доведення до його відома того, що він має право на присутність адвоката. У своєму рішенні Верховний Суд зажадав, щоб поліцейські, проводячи арешт, обов’язково робили те, що нині називається попередженням Міранди, – тобто повідомляли, що підозрюваний має право мовчати; що все, сказане ним, може бути використано проти нього; що він має право на присутність адвоката при допиті і що адвокат може бути йому наданий, якщо підозрюваний не має свого захисника. Рішення в справі “Міранда проти

штату Арізона” – одне з найвідоміших рішень Верховного Суду, оскільки попе-редження Міранди щодня демонструється в американських кінострічках та теле-

візійних програмах. Однак 1999 року федеральний апеляційний суд піддав сумні-

ву це рішення в справі “Дікерсон протии Сполучених Штатів”, у якій звинуваче-

ний грабіжник банку заявив, що йому не зачитали належним чином його права.

Верховний Суд вирішив переглянути справу Дікерсона й при її обговоренні визнав за доцільне повернутися до правомірності “рішення Міранди”.