Народовська та москофільська течії.

Москвофіли
Придушення революції сприяло зміцненню москвофільських настроїв у краю. Унаслідок цього значна частина старшої віком інтелігенції, розчарована політичними подіями, стала переходити від культурного москвофільства до політичного. Чимало відомих галичан, які раніше були палкими поборниками ідеї самостійного розвитку українського народу, рішуче заявили про національно-культурну єдність Галицької Русі з Великою Росією та почали шукати підтримки в неї. Серед цих людей опинився колишній учасник «Руської трійці» філолог Я. Головацькии, поет І. Гуталевич, письменник Б. Дідицький та ін. Під впливом москвофілів діяли культурно-освітні товариства «Галицько-руська матиця», «Народний дім», газета «Слово», журнали «Галичанин», «Лада» та ін.
Буковинські та закарпатські москвофіли створили політичне товариство «Народна рада», «Общество русских женщин в Буковине», «Общество русских студентов Карпат» тощо. У 1866 році в органі українських консерваторів «Слово» представники цієї течії заявили, що ніяких українців не існує, а є лише єдиний російський народ від Карпат до Камчатки, єдина російська мова, а тому не варто взагалі творити українську літературу. Тим самим москвофіли штовхали українців на шлях національного самозречення, отримуючи за таку позицію щедру фінансову підтримку з Росії.
Народовці
Проте москвофільські тенденції, спроби пов'язати українців Галичини з російською національною ідеєю викликали сильний опір нової генерації крайової інтелігенції. Проти консервативно-москвофільського табору виступила передова молодь, яка під впливом українського національного руху на Наддніпрянщині почала засновувати студентські громади в Галичині.
Перша така молодіжна організація виникла у Львові наприкінці 1861 - на початку 1862 pp. її заснували молоді письменники й громадські діячі В. Шашкевич (син Маркіяна Шашкевича), Ф. Заревич, К. Климкович, Є. Згарський та ін. Саме звідси бере свій початок так звана народовська (українофільська) течія, представники якої, на відміну від москвофілів, виступали за:
• єдність усіх українських земель;
• розвиток української літератури на живій народній основі;
• створення єдиної літературної мови.
Саме народовці стали справжніми носіями національної ідеї й підхопили традиції національного руху попередніх десятиліть у Галичині.

Великий вплив на західноукраїнських народовців справляли «Кобзар» Т. Шевченка, твори П. Куліша, журнал «Основа» та інші українські видання. Прагнучи наблизитися до життя Наддніпрянської України, молодь жадібно ловила полум'яні заклики Т. Шевченка, захоплювалася козацтвом, записувала народні пісні, упроваджувала в літературу народну мову та фонетичний правопис. Народовці заснували свої друковані органи: часописи «Вечорниці», «Мета», «Нива», «Русалка», «Правда», газети «Діло» та «Буковина», з якими активно співпрацювали П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, М. Драгоманов, П. Мирний та інші відомі діячі українського національно-визвольного руху з Наддніпрянщини. У ході свого наступального розвитку народовський напрям перетворився на провідну політичну силу західноукраїнських земель.
Народовський рух на Буковині
Утвердившись у Галичині, народовський рух поступово поширився й на Буковину, започаткувавши там процеси національного відродження. Провідною ланкою виховання національно-свідомої інтелігенції на цих українських землях стала заснована при створеному 1875 року Чернівецькому університеті кафедра української філології, яку очолив народовець Г. Онишкевич. Утворене 1869 року в Чернівцях культурно-просвітнє товариство «Руська бесіда», яке перебувало спочатку в руках москвофілів, з 1884 року перейшло до народовців, які й надали йому спрямування галицької «Просвіти». На ниві українського національного відродження тогочасної Буковини активно діяли Ю. Федькович, брати Г. і С. Воробкевичі, Н. Кобринська, О. Маковей, С. Смаль-Стоцький та інші відомі письменники й науковці.
Народовці на чолі українського політичного руху
Поступово народовці зміцнили свої позиції і на рубежі 70-80-х років XIX ст. стали активно відтісняти москвофілів у політичній царині. Важливим етапом цієї роботи стало видання політичних часописів «Батьківщина», «Діло» та літературно-наукового часопису «Зоря». Провідну роль у їх становленні відіграв відомий громадський діяч В. Барвінський. За його ініціативою у Львові в 1880 році було проведене всенародне віче за участю 2 тис. селян, що стало першою спробою поєднання народовського руху з широкими народними масами.
На початку 80-х pp. народовці створили свій керівний політичний орган — Народну раду, яку очолив Ю. Романчук.
Восени 1885 року вона видала першу відозву до русинів Галичини й статут Народної ради. У статуті Народної ради проголошувалася мета організації народовців — «розвій руської народності як самостійної народності слов'янської, окремої від польської і російської, оборона прав руського народу і поширення його інтересів та змагань в усіх
політичних, культурних, суспільних і економічних відносинах». Як бачимо, Народна рада фактично ставила перед собою завдання продовжити справу Головної руської ради, що існувала в 1848 році, домагаючись автономії українських земель у складі Австро-Угорщини.
Водночас у Галичині зростав вплив радикальних ідей М. Драгоманова, який закликав галицьку молодь рішуче позбавитися консервативних поглядів лідерів старшого покоління та якомога активніше й наполегливіше збільшувати свій інтелектуальний потенціал, ознайомлюючись з найкращими творами європейської та російської культури й наукової думки. М. Драгоманов уважав, що молоде покоління борців має присвятити себе служінню пригнобленим масам, причому не лише словом, а й конкретними практичними справами. Його заклики глибоко запали в серця молодих патріотів, які, на відміну від москвофілів і народовців, уперто шукали свій власний шлях боротьби за інтереси трудящих мас. Найбільш обдарованими, енергійними й послідовними серед них були Іван Франко та Михайло Павлик. Саме вони й очолили згодом справжнє інтелектуальне та ідеологічне повстання проти консервативних і догматичних сил, які панували на той час в українському національно-патріотичному русі Галичини.
Слідом за М. Драгомановим І. Франко та М. Павлик пропагували в часописах «Громадський друг» та «Молот» ідею піднесення політичної свідомості селянських мас як одну з головних передумов національного й соціального відродження українців краю. Не менш важливу роль у цій справі відіграла газета «Діло», що почала виходити у Львові з 1880 року.

Таким чином, під впливом революційно-демократичних ідей та національного руху Наддніпрянської України в 70-80 pp. XIX ст. на західноукраїнських землях у середовищі молодої галицької інтелігенції поступово формувалися національно-патріотичні сили, які ставили собі за мету звільнитися з-під австрійського гноблення, усвідомлюючи себе органічною, невід'ємною частиною єдиного українського народу. Унаслідок цих процесів етнічна маса поступово перетворювалася на національно-свідому цілісність, спроможну боротися за свою власну державу.
Культурно-просвітницьке товариство «Просвіта»
Важливою подією суспільно-політичного життя Галичини було ство-рення в 1868році з ініціативи передової молоді культурно-просвітницького товариства «Просвіта». Першим його головою став учитель гімназії А.Вахнянин. Кількість прихильників товариства неухильно зростала. Якщо на перших зборах «Просвіти» були присутні лише 64 члени, то протягом наступного десятиліття їх кількість зросла до 800. Наприкінці XIX ст. в Західній Україні налічувалося вже 19 філій цієї організації, які ідейно та організаційно об'єднували численні місцеві осередки.
Товариство видавало твори провідних українських письменників, шкільні підручники, популярні брошури, газети «Читальня» та «Письмо з «Просвіти»», літературно-наукові альманахи, «Народний календар». Воно організовувало вечори, присвячені М. Шашкевичу й Т. Шевченку, театральні вистави, лекції з історії, літератури, економіки тощо. Через друковані видання, читальні, широку мережу гуртків «Просвіта» несла в народні маси культуру, знання й національну свідомість і була важливим чинником консолідації галицьких українців.
Наукове товариство ім. Шевченка
Особливе значення для подальшої консолідації українського національно-визвольного руху й самоусвідомлення українців мало зближення та єднання літературних і наукових сил Наддніпрянської України й Галичини. Так, з ініціативи М. Драгоманова, О. Кониського, Д. Пальчикова та за активної підтримки західноукраїнських народовців у 1873 році у Львові було засноване Літературне товариство ім. Шевченка. Задумане як осередок розвитку української мови та літератури, товариство поступово перебирало на себе роль лідера у формуванні української науки, перетворювалося на першу новітню українську академію наук. Переломним для товариства був 1892 рік, коли воно за новим статутом трансформувалося в Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ). Відтоді в межах товариства почали діяти більш як двадцять наукових комісій, що охопили, крім гуманітарних наук, математику, фізику, хімію, біологію, право та економіку. НТШ започаткувало низку україномовних періодичних видань з різних галузей знань. Товариство ставило собі за мету об'єднати зусилля всіх провідних наукових сил українських земель.
У 1897 році Наукове товариство ім. Шевченка очолив видатний український історик Михайло Грушевський.
М. Грушевський реформував НТШ на зразок національних академій, ініціював багатопрофільну наукову роботу його секцій, організував величезну за обсягом видавничу діяльність. У НТШ активно працювали такі відомі українські вчені та письменники, як С. Томашівський, О. Терлецький, І. Крип'якевич, І. Франко, О. Барвінський, В. Гнатюк та ін. НТШ видавало свої «Записки» (з 1892 по 1939 pp. їх вийшло 155 томів), «Хроніку», збірки матеріалів окремих секцій та ін.