Главная страница Случайная страница
КАТЕГОРИИ:
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
Право інтелектуальної власності
|
|
Загальні цивільно-правові риси інтелектуальних відносин:
§ вони є товарно-грошовими і мають вартісний характер;
§ учасники відносин діють на свій розсуд, майново самостійні та юридично рівні.
При оцінці вартості інтелектуальної власності слід керуватися Законом України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» від 12.07.2001 р. № 2658-ІІІ.
Спеціальні ознаки цих відносин:
Ø вони складаються лише у сфері інтелектуальної власності,
Ø їх об'єктами є лише результати інтелектуальної діяльності,
Ø зазначені результати дістають правову охорону лише за умови, що вони відповідають вимогам закону.
Суб'єктами права інтелектуальної власності є: творець (творці) об'єкта права інтелектуальної власності (автор, виконавець, винахідник тощо) та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності відповідно до Цивільного Кодексу, іншого закону чи договору (ст. 421 ЦК).
Об'єктом права є те, з приводу чого виникають права. Результати творчої діяльності – це будь-які результати творчості, це один із об'єктів права поряд з іншими матеріальними та нематеріальними благами. Продукти творчої діяльності в сукупності з немайновими правами іноді називають «ідеальними благами». Але не всі результати інтелектуальної творчої діяльності є об'єктами права інтелектуальної власності, оскільки об'єктом права інтелектуальної власності може бути тільки той творчий результат, що відповідає вимогам чинного законодавства.
Об'єкт права інтелектуальної власності - це тільки той творчий результат, що:
§ визначений, перерахований у законі,
§ відповідає вимогам чинного законодавства,
§ знаходиться під спеціальною правовою охороною.
Право інтелектуальної власності складається з таких інститутів:
Ø Інститут права промислової власності, або патентне право регулює відносини щодо створення, використання та оформлення прав на результати науково-технічної творчості людини. Об'єктами промислової власності вважаються тільки ті, що визначені законом. Об'єкти інтелектуальної власності, що залишилися за межами промислової власності, становлять групу результатів творчої діяльності, що охороняється авторським правом – це літературно-художня власність.
Об’єктами патентного права є:
§ винаходи, корисні моделі, промислові зразки, компонування інтегральних мікросхем, раціоналізаторські пропозиції, селекційні досягнення у рослинництві та тваринництві, топографії інтегральних мікросхем. Вони оформляються після спеціального оформлення прав і одержання охоронного документа – патенту або свідоцтва.
§ сорти рослин і породи тварин, які прирівняні до об'єктів промислової власності за своїм правовим режимом.
Ø Інститут авторського права та суміжних прав призначений для охорони результатів художньої творчості:
§ об’єктів авторського права – творів науки, літератури та мистецтва, комп'ютерні програми тощо, які мають творчий характер та виражені в будь-якій об'єктивній формі (письмовій, усній, відеозапису тощо), щоб його можна було б сприймати, відтворювати. Задум творця, не виражений у форму, не визнається об'єктом;
§ об’єктів суміжних прав – об’єктів, які з'являються з метою їх розповсюдження – виконання творів, фонограм та відеограм, програм теле- та радіомовлення.
Ø Інститут засобів індивідуалізації учасників цивільного обігу, їх продукції та послуг містить норми, які охороняють такі об’єкти:
§ комерційне (фірмове) найменування,
§ торговельну марку,
§ географічне зазначення.
Ці об'єкти виключного правана використання захищаються законом з метою боротьби проти несумлінної конкуренції, хоч вони і не є результатами творчої діяльності, але юридично вони прирівняні до об'єктів промислової власності.
Інтелектуальна власність – це результати інтелектуальної, творчої діяльності, продукт людського розуму, а також це скорочена назва об’єктів або прав інтелектуальної власності, що охороняються законом.
Право інтелектуальної власності є складним за змістом та містить у собі особисті немайнові та майнові права.
Ø Особисті немайнові (моральні, творчі) права на результати інтелектуальної власності, як правило, є невідчужуваними, тісно пов'язані з творцем об'єкта інтелектуальної власності (наприклад, автор має право на визнання свого авторства, на вимогу збереження цілісності твору). У випадках, передбачених законом, особисті немайнові права інтелектуальної власності можуть належати іншим особам. Наприклад, охорона недоторканості твору у разі смерті автора (ч.2 ст. 439 ЦК). Особисті немайнові права інтелектуальної власності служать для забезпечення його суспільного визнання, вони не залежать від майнових прав інтелектуальної власності, тобто, результат інтелектуальної діяльності може бути проданий, покупець стає власником майна, але не стає автором. Особисті немайнові права інтелектуальної власності не мають економічного змісту, тому є чинними безстроково, якщо інше не встановлено законом.
Види особистих немайнових прав інтелектуальної власності:
§ право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об'єкта права інтелектуальної власності;
§ право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об'єкта права інтелектуальної власності;
§ інші особисті немайнові права інтелектуальної власності, встановлені законом (ст. 423 ЦК).
Ø Майнові права інтелектуальної власності як економічне право використовувати інтелектуальний продукт комерційним чином, слугують для задоволення майнових інтересів правовласника в отриманні доходів від використання інтелектуального продукту. Ці права є відчужуваними, автор може сам отримувати доходи або передати ці права іншим особам у договірному порядку, наприклад, за ліцензійним договором. Виключність майнових прав означає закріплення прав за особами, визначеними законом.
Авторське право – це один з інститутів цивільного права, що регулює особисті немайнові та майнові відносини, пов'язані зі створенням і використанням творів літератури, науки і мистецтва, що мають творчий характер та виражені в будь-якій об'єктивній формі (письмовій, усній, відеозапис тощо), щоб його можна було б сприймати, відтворювати.
Об'єктами авторського права є твори, а саме:
o літературні та художні твори, зокрема:
романи, поеми, статті та інші письмові твори; лекції, промови, проповіді та інші усні твори; драматичні, музично-драматичні твори, пантоміми, хореографічні, інші сценічні твори; музичні твори (з текстом або без тексту); аудіовізуальні твори; твори живопису, архітектури, скульптури та графіки; фотографічні твори; твори ужиткового мистецтва; ілюстрації, карти, плани, ескізи і пластичні твори, що стосуються географії, топографії, архітектури або науки; переклади, адаптації, аранжування та інші переробки літературних або художніх творів; збірники творів, якщо вони за добором або упорядкуванням їх складових частин є результатом інтелектуальної діяльності;
o комп'ютерні програми;
o компіляції даних (бази даних), якщо вони за добором або упорядкуванням їх складових частин є результатом інтелектуальної діяльності;
o інші твори, нетрадиційні об’єкти інтелектуальної власності: сорти рослин, топографії інтегральних мікросхем, комерційна таємниця, ноу-хау тощо.
Твір як об'єкт авторського права – це результат творчої праці, комплекс ідей, думок, образів, поглядів тощо, який має правову охорону незалежно від цінності твору, його рівня, змісту, способу вираження, завершеності, оформлення (опублікований чи ні). Літературна діяльність не підлягає будь-якій перевірці відповідно до вимог закону, оскільки оцінка твору буде дана суспільством. Об’єктом захисту є форма твору, а не зміст. Не вважається порушенням права на твір, якщо хтось викладе зміст опублікованої статті іншими словами у формі доповіді або використовує винахід, суть якого була викладена у статті достатньо повно. Авторське право не поширюється на ідеї, процеси, методи діяльності або математичні концепції як такі.
Патентне право – це сукупність норм, що регулюють особисті немайнові та майнові відносини, які виникають у зв'язку з визнанням авторства на винаходи, корисні моделі і промислові зразки, з охороною прав на ці об'єкти, установленням режиму їх використання, стимулюванням та захистом прав авторів та патентовласників. Патентне право є складовою частиною права власності на об'єкт інтелектуальної діяльності та є виключним правом власника усувати всіх інших осіб від використання запатентованого об'єкту. Таке право заборони гарантує здійснення всіх інших правомочностей власника – володіти, користуватися та розпоряджатися належним йому майном. Патентне право як право заборони свідчить про наявність у особи повного обсягу прав щодо того чи іншого майна і жодним чином не вказує на їх обмеження. Об'єкти патентного права охороняються державою і засвідчуються патентом, якщо вони відповідають умовам патентоспроможності, тобто є новими, мають винахідницький рівень і придатні для промислового використання.
Якщо авторське право захищає інтелектуальний продукт незалежно від його змісту, то патентне право – незалежно від форми його втілення.
18. Загальні положення зобов'язального права
Зобов'язальне право – підгалузь цивільного права, норми якої регулюють майнові відносини переважно у сфері виробництва і цивільного обігу, перехід матеріальних та інших благ, результатів роботи або послуги від однієї особи до іншої. Зобов’язальні правовідносини (зобов'язання) є відносними правовідносинами, оскільки їх суб’єктами завжди є чітко визначене коло осіб, як управомочених, так й зобов’язаних. Якщо у правовідносинах власності власник може бути пасивним, то у зобов’язальних відносинах, як правило, необхідним елементом є результат дії, руху, що полягає у переміщенні, динаміці майна, яке має грошову оцінку, між учасниками зобов'язання.
Предметом правового регулювання зобов'язального права як підгалузі цивільного права
є майнові відносини:
- ринкові відносини при здійсненні господарської діяльності,
- споживчі відносини при задоволенні фізичними особами власних потреб.
Ці відносини багатоманітні:
- відчуження майна, передання грошових коштів;
- передання майна у користування,
- виконання робіт, надання послуг.
Зобов'язання – це правовідношення, в якому одна особа (кредитор) має право вимагати від іншої особи (боржника, дебітора) надання певного блага шляхом вчинення певних дій (передати майно, гроші, виконати роботу, послугу) та утримання від вчинення інших дій. Зобов'язання є різновидом суспільних відносин, закріплених цивільним законодавством, з переміщення благ, майнових та інших результатів праці.
Підстави виникнення зобов'язань – це юридичні факти: правочини (у тому числі договори), адміністративні акти, створення об'єктів інтелектуального права, заподіяння шкоди, безпідставне збагачення, інші дії та події. Договір є найбільш поширеною підставою виникнення зобов'язання.
Залежно від підстав виникнення зобов'язання поділяються на:
Ø договірні зобов'язання – виникають на підставі договору:
§ зобов'язання про передачу майна у власність,
§ зобов'язання про передачу майна у користування,
§ зобов'язання про виконання робіт,
§ надання послуг,
§ зобов'язання щодо розпорядження правами інтелектуальної власності,
§ зобов'язання з багатосторонніх правочинів;
Ø недоговірні зобов'язання – виникають внаслідок інших юридичних фактів: одностороннього правочину, спричинення шкоди (делікту), рятування майна тощо.
Суб'єкти зобов'язань:
· кредитор (правомочна активна сторона), який має право на певний результат дії боржника;
· боржник (зобов'язана пасивна сторона), який зобов’язаний досягти своїми діями певного результату на користь кредитора.
Також у зобов’язанні можуть брати участь треті особи, які не є однією із сторін, для них зобов'язання не створює обов’язків, а може породжувати права щодо однієї чи обох сторін зобов'язання, наприклад, у третьої сторони - вигодонабувача.
Виконання зобов'язання – це вчинення боржником на користь кредитора певної дії або утримання від дії щодо благ, які становлять предмет виконання зобов'язання.
Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що зазвичай висуваються.
Саме тому виконання недоговірного зобов'язання, що регулюється виключно імперативними приписами актів цивільного законодавства, має відбуватися відповідно до вимог зазначених актів.
Виконання договірного зобов'язанняповинно відбуватися, перш за все, відповідно до умов договору, визначених і погоджених сторонами на свій розсуд(ініціативні умови), оскільки у цій сфері цивільних (приватних) відносин діє принцип свобода договору. Договір є обов’язковим для виконання сторонами.
Зміст договору становлять умови, як правило, щодо дій учасників договору, їх прав та обов’язків, тобто, прав вимагати здійснення певних дій, та обов’язків виконувати певні дії. Зміст договору можуть складати не тільки умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, а й ті, які с обов'язковимидля сторін відповідно до актів цивільного законодавства (обов'язкові умови). Виконання зобов'язання, породженого договором, у якому певні умови відсутні і не передбачені актами цивільного законодавства, має здійснюватися відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що зазвичай висуваються.
Предмет виконання зобов'язання – це певні матеріальні або духовні блага, результати діяльності, в зв’язку зі створенням або передачею яких було встановлене зобов’язання, та внаслідок виконання зобов'язання у сторін виникають, змінюються або припиняються суб’єктивні права та обов’язки. Щодо предмета виконання зобов’язання виникають найбільш істотні обов’язки боржника по належному виконанню договірного зобов’язання.
Загальним правилом є виконання зобов’язання у повному обсязі. Тому кредитор має право не приймати виконання його обов'язку частинами, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов’язання чи звичаїв ділового обороту.
Припинення зобов'язання – це припинення існування прав та обов'язків сторін, що складали зміст зобов'язання. Зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Підстави припинення зобов'язання, в яких є порушення, можуть одночасно розглядатися як підстави звільнення від відповідальності.
Підстави припинення зобов'язання:
1. За фактом належного виконання – це основний спосіб припинення зобов'язання.
2. На вимогу однієї із сторін – допускається лише у випадках, встановлених договором або законом:
· при певних порушеннях його умов іншою стороною.
· при зарахуванні зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги.
Заходи забезпечення виконання зобов'язань – це захисні застереження у договорі, спрямовані на захист інтересів кредитора та на стимулювання боржника до своєчасного та належного виконання зобов'язань шляхом встановлення для нього невигідних наслідків у разі їх порушення.
Загальні умови забезпечення виконання зобов'язання (ст. 548 ЦК):
Ø виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, додатковим (акцесорним) зобов'язанням, якщо це передбачено договором або законом;
Ø недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню;
Ø визнання недійсним основного зобов'язання (вимоги) тягне недійсність додаткового (забезпечувального) зобов'язання, якщо інше не встановлено ЦК;
Ø недійсність правочину щодо забезпечення виконання зобов'язання не спричиняє недійсність основного зобов'язання.
Ø засоби забезпечення оформлюються письмово. Іпотека, застава товарів у обігу і переробці вимагають нотаріального посвідчення з наступною державною реєстрацією застави у Книзі записів застав або в Державному реєстрі застави рухомого майна.
Спеціальні засоби забезпечення встановлюються в момент виникнення зобов'язання. У результаті кредитор і боржник заздалегідь уявляють конкретні наслідки невиконання зобов'язання (неустойка, завдаток, застава, порука, гарантія і притримання).
Універсальним засобом забезпечення зобов'язань є відшкодування боржником збитків, яких зазнав кредитор внаслідок невиконання зобов'язання (ст. 623 ЦК). Відшкодування збитків застосовується незалежно від застереження про це у договорі.
Предметом застави може бути різноманітне майно, в тому числі речі і майнові права (вимоги), на яке може бути звернене стягнення, це може бути не лише майно, що є у наявності, але й таке майно, яке заставодавець набуде після виникнення застави. Права заставодержателя на річ, яка є предметом застави, поширюються на її приналежності, на плоди, продукцію та доходи, одержані від використання заставленого майна, у випадках, встановлених договором. Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета застави несе власник заставленого майна, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета застави заставодавець на вимогу заставодержателя зобов'язаний надати рівноцінний предмет або, якщо це можливо, відновити знищений або пошкоджений предмет застави.
У разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави і на відшкодування за рахунок предмета застави своєї вимоги, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на притримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором. Як правило, предмет застави реалізується за рішенням суду. Якщо виручка від проданого майна є більшою, ніж сума боргу, то залишок повертається боржнику, якщо меншою – то кредитор має право звернути стягнення на інше майно боржника. Іпотека – це застава землі, нерухомого майна, при якій предмет застави, залишаються у заставодавця. Заклад – це застава з передачею заставленого майна заставодержателю або за його наказом третій особі.
Завдаток - це грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання.
Неустойка – це засіб забезпечення виконання зобов'язання у вигляді грошової суми або іншого майна, які боржник повинен передати кредитору у разі порушення боржником зобов'язання.
За договором поруки поручитель частково або у повному обсязі поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку та відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (ст. 553 ЦК
Гарантія, як засіб забезпечення зобов'язання, полягає в тому, що інша фінансова установа, страхова організація (гарант) поручається перед кредитором (бенефіціаром) за виконання боржником (принципалом) свого обов'язку, гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (ст. 560 ЦК).