Правові наслідки порушення зобов'язань

За порушення цивільних зобов’язань законом або договором передбачені санкції або правові наслідки порушення зобов’язань: одностороннє припинення зобов'язання, зміна умов зобов'язання, сплата неустойки, відшкодування збитків та моральної шкоди та інші наслідки. Цивільно-правова або майнова відповідальність – це правовідносини, що виникають у зв'язку з порушенням встановленого договором або законом обов'язку, та мають змістом покладання на особу, винну в скоєнні цивільного правопорушення, додаткових негативних наслідків майнового характеру, які є невигідними для боржника та компенсаційними для кредитора. Ці наслідки настають, як правило, у примусовому порядку та супроводжуються державним та суспільним осудом правопорушника.

Якщо способи захисту цивільних прав спрямовані на захист потерпілої особи, то санкції спрямовані на майнову сферу правопорушника. Цивільно-правова або майнова відповідальність є різновидом санкцій або правових наслідків порушення зобов'язання. Однак не всі санкції є цивільно-правовою відповідальністю. Правові наслідки порушення зобов'язань діляться на такі, що є заходами (мірами) відповідальності до правопорушника, та наслідки, що такими не є. У ст. 611 ЦКУ дається перелік правовим наслідкам порушення зобов'язання, який виходить за межі тільки відповідальності. Сплату неустойки, відшкодування збитків і моральної шкоди беззаперечно можна вважати і правовими наслідками порушення зобов'язання й відповідальністю за порушення зобов'язання. Інші правові наслідки порушення зобов'язання, що містяться у ст. 611 ЦК, є мірами оперативного впливу – це припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання або розірвання договору. Оперативні санкції є складовими частинами правових наслідків порушення зобов'язання, але не є формами (мірами, заходами) майнової відповідальності, вони не відновлюють початкового майнового стану потерпілої сторони, а спрямовані на запобігання конкретним порушенням у майбутньому, виконують забезпечувальну функцію, мають застережливий характер і можуть застосовуватися в оперативному порядку односторонньо управомоченою стороною без звернення до юрисдикційного органу та без згоди боржника. Окрім оперативних санкцій, існують інші санкції до правопорушника, здійснення яких неможливо без звернення до юрисдикційного органу, наприклад, у разі незгоди правопорушника можливе примусове вилучення речі, яку правопорушник набув безпідставно. Оперативні санкції можуть застосовуватися поряд із заходами відповідальності.

Цивільно-правова відповідальність настає за наявності умов:

1. протиправність порушення суб’єктивних цивільних прав;

2. наявність збитків (шкоди);

3. причинний зв'язок між протиправністю порушення суб’єктивних цивільних прав та збитками (шкодою);

4. провина правопорушника.

Ці умови утворюють у сукупності склад цивільного правопорушення, що є підставою застосування такої міри цивільно-правової відповідальності як відшкодування збитків.

Підстави звільнення від цивільно-правової відповідальності внаслідок неможливості виконання зобов'язання:

Ø Вина кредитора, як підстава звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання, передбачена ч. 4 ст. 612, ст. 613 ЦК, в яких, зокрема, зазначено, що прострочення боржника не настає, якщо зобов'язання не може бути виконане внаслідок прострочення кредитора.

Умови звільнення боржника від відповідальності внаслідок прострочення кредитора:

· протиправність дій кредитора даного зобов'язання;

· наявність вини кредитора в будь-якій формі;

· причинний зв'язок між винними діями кредитора і неможливістю належного виконання даного зобов'язання.

Ø Непереборна сила трактується як надзвичайна, невідворотна за даних умов подія, яка внаслідок своїх властивостей унеможливлює виконання зобов'язання. Непереборна сила може бути подією як природного (ураган, повінь, обвал тощо), так і соціального (страйк, бойові дії тощо) характеру. Для того, щоб дія непереборної сили спричинила звільнення боржника від відповідальності, необхідна не просто її наявність, а щоб вона перешкоджала виконанню даного зобов'язання. Непереборна сила звільняє боржника від відповідальності у всіх випадках, крім таких, що прямо зумовлені в законі.

Властивості непереборної сили:

· надзвичайність (вона виходить за межі звичайних повсякденних явищ – схід, захід сонця, дощ, вітер тощо);

· невідворотність (вона не може бути попередженою і подоланою при сучасному рівні розвитку науки і техніки).

Ø Випадок трактується як обставина, яку не можна передбачити, а тому й запобігти в певній ситуації, ця обставина виключає протиправну поведінку порушника, його вплив. Якщо непереборна сила є невідворотною внаслідок своєї надзвичайності, не підконтрольності, то випадок є невідворотним тому, що його не можна передбачити. Якби особа знала заздалегідь про цю обставину, її наслідків можна було б уникнути. Прикладом випадку може бути псування речей мишами, поламка техніки тощо. Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов’язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів (ст. 617 ЦК). На нашу думку, ці обставини можуть бути передбачені у договорі як форс-мажор, і тоді боржник буде звільнений від відповідальності.

Ø Форс-мажор – це умови договору як певний перелік обставин, випадків, що встановлюються при укладанні договорів за загальною згодою сторін та є підставами звільнення від цивільно-правової відповідальності за невиконання договірних зобов’язань. Поняття «форс-мажору» є ширшим, ніж поняття «непереборної сили», оскільки у зміст «форс-мажор» входять як непереборна сила, так й випадки, якщо вони передбачені у договорі, наприклад, відсутність товару на ринку. Однак форс-мажорні застереження, визначені у договорі як умови звільнення від відповідальності, не можуть скасувати чи обмежити відповідальність за умисне порушення зобов'язання, оскільки, відповідно до ч. 3 ст. 614 ЦК, такий правочин є нікчемним.

Ø Об’єктивна неможливість виконання зобов'язання може виникнути і внаслідок інших обставин. Наприклад, урядом встановлено мораторій на виконання певного виду договорів, в якомусь регіоні оголошений карантин тощо. На відміну від ненастання відповідальності через відсутність складу правопорушення, тут, передусім, має бути встановлене не те, чи відсутня вина боржника, а доведена наявність обставини, що перешкоджає виконанню зобов'язання.

Як підстави звільнення від відповідальності можуть одночасно розглядатися підстави припинення зобов'язання, в яких є порушення.

20. Загальні положення про договір

Договір – це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 626 ЦК). На підставі цієї домовленості договір набуває характеру норми права, забезпечується примусовою силою держави у випадку порушення умов договору його сторонами. Договір треба відмежовувати від домовленості, яка може тільки змінити, доповнити, обмежити або припинити сутність правовідносин, але не створити нові.

Принцип свободи договору означає такі аспекти вільності :

Обов’язковість. Свобода договору не означає вседозволеність, свободу від виконання зобов’язань; договір є обов’язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК).

Обмеження. Безмежна свобода може обернутися свавіллям, завданням шкоди іншим, тому свобода договору обмежується вимогами цивільного законодавства, звичаями ділового обороту, вимогами розумності та справедливості.

Обмеження свободи договору вимогами законодавства:

– сторони договору не можуть відійти від положень актів цивільного законодавства:

1) якщо в цих актах прямо вказано на це;

2) якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає:

а) з їх змісту,

б) із суті відносин між сторонами, тобто, обов’язковість норм права є доцільною, інакше втрачається сенс (встановлення відплатності у договорі дарування буде нонсенсом, безглуздям).

У Цивільному кодексі договірні зобов'язання поділяються на види залежно від правового результату, якого прагнуть сторони. Це такі договори:

Ø договори про відчуження майна (договір купівлі-продажу, договір дарування тощо);

Ø договори про користування майном;

Ø договори про виконання робіт;

Ø договори про надання послуг;

Ø договори на створення об’єктів інтелектуальної власності та передачу прав на об’єкти інтелектуальної власності та комерційного досвіду;

Ø договір про спільну діяльність.

Публічний договір – в якому одна сторона (суб’єкт підприємницької діяльності) взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться. Прямою вказівкою закону до публічних договорів відносяться договір роздрібної торгівлі (ч.2 ст. 698 ЦК, договір прокату (ч. 3 ст. 787 ЦК), побутового підряду (ч. 2 ст. 815 ЦК), банківського вкладу (ч.2 ст. 1058 ЦК). Але закон не зазначає, що цей перелік є вичерпним, тому до цієї групи можна віднести інші договори, у тому числі змішані, що мають ознаку публічності, за якими суб’єкти підприємницької діяльності проголошують публічну оферту Ст. 633 ЦК встановлює певні правові переваги для споживача (фізичній особі – не підприємцю), обмежуючи права підприємця-виконавця. У разі необґрунтованої відмови підприємець повинен відшкодувати збитки споживачеві тощо.

Істотні умови договору – це умови, які необхідні та достатні для того, щоб договір вважався укладеним та породжував права та обов'язки сторін (хто, скільки, коли, яким чином, за скільки? тощо).

Предмет договору – це істотна умова договору про передбачуване благо як результат дій, щодо якого існує можливість виникнення речового чи зобов’язального суб'єктивного права у сторін договору після виконання зобов’язань. Як правило, ця категорія в Цивільному кодексі не пов’язується із суб’єктивними правами осіб на це благо, а існує для встановлення певного правового режиму, це певна інформація про благо, яке ще не стало об’єктом цивільних прав покупця, замовника орендаря тощо, однак на підставі юридичних фактів ці права можуть виникнути в суб’єктів чи трансформуватися. Предмет договору треба відмежовувати від об’єкта цивільних прав – певних благ, щодо яких у суб’єктів існують суб’єктивні цивільні права. Предметом договору можуть бути речі, грошові кошти, майнові права, результати робіт, результати послуг тощо.

За загальним правилом ціна не є істотною умовою договору, існує презумпція платності (ч.4 ст. 632 ЦК).

Укладення договору складається з двох стадій, а саме:

· пропозиції особи укласти договір. Ця особа називається оферентом, а пропозиція укласти договір йменується офертою,