Правочини

Правочин – це правомірна вольова дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочин є юридичним фактом, підставою для виникнення зобов’язань, речових прав тощо.

Форма правочину – це спосіб фіксування волевиявлення учасників.

Ø Конклюдентна форма – воля учасників правочину не висловлюється, однак їх поведінка засвідчує їх волю до настання певних правових наслідків та розуміється однозначно (наприклад, оплата проїзду у транспорті).

Ø Шляхом мовчання воля може бути виражена тільки у випадках, передбачених у законі або договорі (наприклад, якщо орендатор продовжує користуватися майном після спливу строку договору при відсутності заперечень орендодавця).

Ø Усна форма правочину полягає у тому, що воля учасників висловлюється безпосередньо словами. Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент його вчинення, якщо недотримання іншої форми не має наслідком їх недійсність.

Ø Письмова форма – це фіксація змісту волі в одному чи кількох документах: листах, телеграмах, за допомогою електронного або інших технічних засобів зв'язку, де учасники власноручно ставлять підпис, скріпляють печаткою. Допускається факсимільне відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису тощо. Проста письмова форма застосовується у правочинах, щодо яких законодавством вимагається така форма, а також у правочинах між юридичними особами. У випадках, вказаних в законі, або за погодженням сторін, недотримання простої письмової форми тягне недійсність правочину (наприклад, правочин щодо неустойки).

Ø Нотаріальна форма правочину здійснюється нотаріусами за домовленістю сторін та є обов’язковою у випадках, встановлених законом (наприклад, правочини щодо нерухомості).

Ø Державна реєстрація правочинів – це публічно-правовий засіб забезпечення стабільності та прозорості обігу майна, що здійснюється у випадках, встановлених законом (наприклад, землі, нерухомості, приватизаційних договорів, зовнішньоекономічних договорів тощо). Правочин, який підлягає реєстрації, вважається вчиненим лише з моменту його державної реєстрації.

Поділення правочинів на види здійснюється залежно від особливостей правового регулювання. Правочини поділяються на види за такими критеріями:

За числом сторін правочину, вияв волі яких є необхідним для його вчинення:

· односторонні правочини – це є вольова дія однієї сторони, яка може бути представлена однією особою (наприклад, заповіт) або кількома особами (наприклад, заповіт, укладений подружжям). З них виникають права, як правило, в інших осіб (наприклад, право представника представляти особу, яка його уповноважила на це довіреністю). Обов'язок виникає лише для особи, яка його вчинила (наприклад, обов'язок особи, яка видала простий вексель). Для інших осіб односторонній правочин може створювати обов'язки лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. До цих правовідносин застосовуються загальні положення про зобов'язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.

· дво- чи багатосторонні правочини або договори, для вчинення яких необхідні не тільки вольові дії сторін, а й узгодження цих дій.

Залежно від наявності строку:

- строкові – правочини, в яких визначено момент виникнення у його сторін прав та обов’язків, тривалість їхнього існування, момент припинення тощо;

- безстрокові правочини – терміни та строки не застерігаються, такий правочин негайно набирає чинності і припиняється за вимогою однієї сторони.

Залежно від характеру правовідносин, що виникають:

· відплатні – це правочини, у якому обов'язок однієї сторони здійснити певні дії відповідає обов'язку другої надати першій стороні зустрічне майнове задоволення. У цивільному праві діє презумпція відплатності договорів. Плата може виражатися у наданні грошей, речей, послуг, робіт тощо (наприклад, договір купівлі-продажу, міни, страхування, кредитний договір).

· безвідплатні – це правочини, у якому обов'язок набувається стороною без отримання зустрічного майнового задоволення від іншої сторони (наприклад, договір позички, дарування). Відплатність та безвідплатність правочинів визначається законом та домовленістю сторін. Деякі правочини можуть бути як відплатними, так і безвідплатними, що залежить від волі сторін правочину (наприклад, договір доручення, зберігання). Якщо безвідплатність не зазначена – то правочини є відплатними.

Залежно від моменту, з якого правочин вважається вчиненим,

тобто породжує права та обов'язки:

· консенсуальні – це правочини, які вважаються укладеними з моменту досягнення згоди між сторонами за всіма істотними умовами (наприклад, договір купівлі-продажу, підряду);

· реальні – це правочини, для вчинення яких недостатньо лише досягнення сторонами згоди щодо його істотних умов, вони вважаються вчиненими з моменту передачі речі, і тоді за ними виникають права та обов'язки (наприклад, договір зберігання, позики, ренти).

У цивільному праві діє презумпція, що дія особи є правомірною, якщо її недійсність не встановлена законом або якщо вона не визнана судом недійсною. Ця презумпція відповідає принципу приватного права: дозволено усе, що прямо не заборонено законом. Спростування презумпції передбачається шляхом визнання неправомірності, недійсності правочину прямим приписом закону або судом.

Правочини є дійсними, якщо дотримані такі вимоги:

· щодо законності змісту правочину – учасники повинні враховувати вимоги щодо здійснення цивільних прав, зміст правочину не повинен суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства та моральним засадам громадянського суспільства;

· щодо цивільної дієздатності суб'єктів до вчинення правочину – фізичнаособа, яка його вчиняє, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; юридична особа має загальну правоздатність, може вчиняти правочини, якщо їх вчинення не суперечить її правовому статусу, якщо не треба отримувати спеціальну ліцензію тощо;

· щодо відповідності волі та волевиявлення; тобто формування волевиявлення учасника правочинумає бути вільним від чинників, що могли б викривити уяву особи про зміст правочину (омана, обман) або створити бачення наявності внутрішньої волі за її відсутності (погроза, насилля) відповідність форми вчинення правочину вимогам закону;

· щодо спрямованості правочину на реальне настання правового результату. Кожний правочин має правову ціль, яка повинна бути законною та досяжною;