Завдання.

Відповісти на запитання письмово.

· Які етапи економічного розвитку характерні для Східної України? Дати визначення «індустріальній модернізації» та «індустіальному суспільству». Чим характеризуються особливості індустріальної модернізації України?

· Які країни інвестували промисловість Російської імперії? Які галузі вважалися перспективними? Які промислові райони утворилися в Україні?

· Чим характеризується становище більшості галузей економіки?

· Що означає концентрація виробництва і які види монополістичних об'єднань ви знаєте?

· Назвти відомих підприємців в Україні на початку ХХ ст.

· Назвати райони спеціалізації сільськогосподарської продукції.

· Які галузі промисловості розвивалися на західноукраїнських землях? В чому була особливість розвитку цього регіону?

· Чому виникає кооперативний рух, хто його очолював?

· Назвати напрямки міграції українців Наддніпрянської та Західної України.

Починаючи з ХІХ ст. в обох імперіях, що володіли українськими землями, тривали процеси індустріальної модернізації:

• у деяких українських губерніях Російської імперії (переважно Катеринославська та Харківська) велика машинна індустрія розвивалася випереджаючими темпами, що свідчило про інтенсивне формування індустріального суспільства. Початковий етап індустріальної модернізації

активізував процес формування української еліти;

• західноукраїнські землі залишалися відсталою окраїною Австро-Угорської

імперії.

Індустріальна модернізація – етап модернізації (кінець XVIII – ХІХ ст.), суть якого полягає в інтенсивному розвитку великої машинної індустрії (гірничодобувна, металургійна, машинобудівна галузі тощо).

Індустріальне суспільство – етап розвитку суспільства, за якого більшість

населення працює в промисловості (переважно добича та переробка корисних копалин та галузі важкої промисловості). Зайнятість населення у сільскому господарстві різко падає, навпаки зростає міське населення (Урбанізація).

Східна Україна була частиною загальноросійського ринку і її промисловий розвиток сприяв економічному поступу всієї імперії. Для економічного розвитку Росії і України початку ХХ ст. характерні наступні етапи:

• 1900–1903 рр. – світова кономічна криза, яка особливо зачепила металургійну та кам’яновугільну галузі України;

• 1904–1909 рр. – економічна депресія;

• 1910–1913 рр. – економічне піднесення.

Суттєвими перешкодами модернізації в Росії були: низький рівень економіки, слабкий внутрішній ринок, нестабільна фінансова система.

Розвиток промисловості, особливо воєнної, потребував істотних капіталовкладень. З цією метою царизм проводив жорстку податкову політику. Були введені високі податки на товари широкого вжитку, державна монополія на горілку. Це дозволило накопичити певні кошти для активного розвитку промисловості. Одночасно була проведена фінансова реформа, яка забезпечила стабільність рубля, сприяла розвиткові банківської справи, оздоровленню фінансової системи в цілому, імпорту капіталу.

Особливостями індустріальної модернізації у Росії і Україні, на відміну від країн Європи, були:

• існування самодержавної монархії та інших пережитків кріпосницької епохи;

• державне регулювання економіки – держава захищала від іноземної конкуренції галузі видобувної та металургійної промисловості, які тільки починали розвиватися.

Вітчизняним власникам підприємств влада надавала великі кредити, податкові пільги та державні замовлення, особливо у воєнній сфері. Політика державного протекціонізму сприяла розвитку добувної, металургійної та машинобудівної галузей, але одночасно робила їх залежними від державних замовлень та вразливими на внутрішньому ринку;

• іноземні інвестиції, що стали потужним джерелом фінансування промисловості. Французько-бельгійський, англійський, німецький капітали активно вливалися в розбудову важкої промисловості та залізничного транспорту. В окремих галузях, зокрема у вугільній та металургійній, частка іноземних інвестицій складала до 70%. Іноземців приваблювала можливість отримання надприбутків за рахунок експлуатації дешевої робочої сили. На півдні України у розбудові підприємств важкої промисловості брали участь більше сотні французьких, бельгійських та німецьких компаній. Це дозволило Україні випередити Урал і вийти на перше місце в імперії з видобутку кам’яного вугілля та залізної руди. Тут функціонувала майже п’ята частина від загальної кількості наявних в Росії підприємств гірничодобувної та обробної галузей. Україна стала одним з п’яти промислових регіонів Російської імперії, а в самій Україні утворилися чотири промислові райони, які мали загальноросійське значення:

• Донецько- Придніпровський вугільно-металургійний,

• Криворізький залізорудний,

• Нікопольський марганцевий;

• Південно-Західний (цукровий).

Індустріальна модернізація в Україні, як і в цілому в Росії, почалася з інтенсивного залізничного будівництва. Залізниці були провідною рушійною силою для розвитку головних галузей важкої промисловості. Перша залізниця, яка з 'єднала Одесу й Балту, була побудована ще 1865 року. На початку ХХ ст. мережа українських залізниць становила вже близько 8, 5 тис. км.

Процес індустріалізації був характерний для окремих регіонів і не зачепив більшості українських земель. Внаслідок цього розвиток господарства України мав доволі однобічний характер. Лише близько 15 % українських підприємств виробляли готову продукцію, решта була постачальниками сировини для північних російських підприємств. При цьому ціни на українську сировину були низькими, а на кінцеву продукцію російські товари – високими. Іншою особливістю промислового виробництва в Україні була його орієнтованість на переробку продукції сільського господарства. Харчова галузь довгий час залишалася провідною в українській промисловості. Бурхливий розвиток 90-х рр. ХІХ ст. перервався економічною кризою. Різко скоротилися державні замовлення. Російська промисловість, яка залежала від іноземних інвестицій та державних замовлень, виявилася нездатною протистояти кризі, що швидко поширилася на всі сфери економіки. В Україні її ознаки першими відчули галузі важкої промисловості – металургійна та вугільна. У 1902 р. з 56 доменних печей Півдня працювали лише 23, але і їхні виробничі потужності використовувалися лише наполовину. Спад промислового виробництва особливо позначився на Донецькому та Катеринославському гірничопромислових районах. Ціни на вугілля і метал впали. Внаслідок кризи майже припинилося будівництво залізниць, на третину скоротився випуск паровозів. У харчовій промисловості особливо постраждали цукрові заводи, які були орієнтовані на експорт. Значно менших збитків зазнали підприємства, які виробляли товари на внутрішній ринок.

Уряд намагався підтримати великі підприємства, надаючи їм значні кошти, пільги та замовлення. Перш за все підтримувалися металургійні підприємства, серед яких були Південноросійське, Дніпровське та Донецько-Юріївське. Проте це не покращило загальну економічну ситуацію в Україні. Сотні малих і середніх промислових підприємств або згорнули виробництво, або взагалі збанкрутіли.

Економічна криза сприяла концентрації промислового виробництва та виникненню монополістичних об'єднань.

Концентрація вирбництва – зосередження виробництва на великих за розміром та чисельністю робітників заводах та фабриках.

Монополія – виключне право (виробництва, торгівлі, промислу і т.п.), що

належить одній особі чи групі осіб. Монополістичне об’єднання в галузі / галузях контролює велику частину цієї галузі / галузей. Існують різні форми монополістичних об’єднань – синдикати, трести, концерни, корпорації.

Синдикат – одна з форм капіталістичної монополії, договірне об'єднання підприємців, окремої галузі виробництва, що створюється з метою захоплення ринку шляхом спільного збуту товарів за спільними цінами. Зазвичай організувалися у формі акційних спілок фірм - учасників.

Концерн – одна з форм капіталістичної монополії, об'єднання підприємств, банків, торгівлі тощо на основі повної фінансової залежності від одного чи

групи підприємців. Підприємства, які входять до складу концерну, зберігають права юридичної особи промислових підприємств. Наприклад, Російський для зовнішньої торгівлі банк мав своїх представників у керівних органах Катеринославського гірничопромислового товариства. Директор Петербурзького міжнародного банку був одночасно віце-головою Нікопольсько-Маріупольського гірничопромислового товариства. Це були представники так званої фінансової олігархії.

Вони диктували умови й обсяги випуску товарів та реалізації продукції, регулювали ціни. Особливо помітно цей процес відбувався у вугледобувній та металургійній галузях промисловості України. Тут виникла велика кількість акціонерних товариств синдикатів – монополістичних об’ єднаннь підприємств, які зберігаючи виробничу та комерційну самостійність, домовлялися про спільні ціни та ринки збуту.

Одним з перших утворився синдикат «Продамет», який мав контори у Катеринославі, Юзівці, Маріуполі, Києві, Одесі.

Синдикат «Продвугілля» базувався на підприємствах Донецько- Придніпровського вугільного басейну.

Це були могутні об'єднання, які контролювали виробництво і збут металу та вугілля в усій імперії. У 1897 р. на теренах України виник перший в імперії синдикат цукрозаводчиків «Цукор», який об'єднав українських, російських, єврейських та польських капіталістів. Це було могутнє монополістичне об'єднання, основною виробничою базою якого став Південно-Західний Промисловий район. Воно сконцентрувало у своїх руках 71 % виробництва та продажу цукру.

Пізніше стали виникати концерни, які значно звужували самостійність підприємств, що входили до їхнього складу. Одночасно виникли банківські монополії, які зосередили в своїх руках значні фінансові кошти. Виник союз великих банків з впливовими монополістичними об’єднаннями. Утворилося невелике коло осіб, які одночасно були власниками банків з іншими регіонами були Підмосковний, Уральський, Бакінський, Польський.

Іншою особливістю розвитку промисловості була концентрація робочої сили – різке зростання кількості робітників на великих підприємствах. У шести промислових центрах (Катеринослав, Харків, Луганськ, Юзівка, Одеса, Київ) працювало понад 44 % робітників України.

На початку ХХ ст. Росія була аграрно – індустріальною державою, у якій сільське господарство давало 2/3 національного доходу. У процесі індустріальної модернізації земля, особливо на Півдні України, швидко перетворилася на товар, який підлягав купівлі та продажу. За короткий час частина українського дворянства розпродала значну кількість своїх земельних маєтків. Проте великі поміщицькі землеволодіння збереглися на Волині, в Катеринославській, Херсонській та Таврійських губерніях, а на Правобережжі вони були домінуючими. Частина поміщиків переорієнтувала власні господарства з виробництва одного виду сільськогосподарської продукції на багатогалузеві. Поступово вони перетворювалися у власників цукрових, суконних заводів, гуралень, займалися торгівлею тощо.

Відомими українськими підприємцями стали Терещенки, Симиренки, Харитоненки, Яхненки. Капітал сімей українських підприємців зростав, кошти вкладали в сільськогосподарські та промислові акціонерні товариства. На початку століття у сільському господарстві України поглибилася спеціалізація з певної продукції:

• Правобережжя стало основним районом вирощування цукрового буряку;

• Лівобережжя – зерна і картоплі;

• Південь – зерна та виробництва продукції тваринництва.

Частина поміщицьких та заможних селянських господарств активно впроваджувала машини – сівалки, молотарки, віялки, жниварки, локомобілі (пересувні та стаціонарні парові двигуни, які приводили в рух сільськогосподарські машини). Використання техніки підвищило продуктивність праці та якість продукції. У таких господарствах запроваджувалися нові агротехнічні підходи до обробітку землі.

Індустріальна модернізація пришвидшила процес майнового розшарування у селянському середовищі – частина селян бідніла, поповнюючи ряди робітників чи емігрантів, менша – збагачувалася. Сільська біднота розорювалася і перетворювалася на наймитів, яких на початку ХХ ст. в Україні нараховувалося приблизно 1, 8 млн.

Ще наприкінці ХІХ ст. майже кожне четверте з селянських господарств належало до заможних. Окремі з них за розмірами зрівнялися з поміщицькими і нараховували сотні десятин. Працюючи на ринок, такі господарства багато уваги приділяли покращанню якості насіннєвого фонду, розведенню худоби, підвищенню якості сільськогосподарської продукції в цілому. Значно розширилися площі, зайняті під технічними культурами, зокрема цукрового буряку, соняшнику, тютюну, льону. Малоземелля змушувало селян орендувати землю у поміщиків, які здавали її малими наділами і, як правило, на один посів. Селяни працювали на умовах передачі поміщику половини врожаю. Часто до весни бідняцьким господарствам не вистачало власного зерна, і його брали в борг, який відробляли наступного літа. Відробіткова система породжувала кабальну залежність селян і перешкоджала впровадженню нових методів господарювання.

Індустріалізація в українських землях Австро- Угорської імперії відбувалася лише на підприємствах, які займалися видобутком нафти і озокериту (природний вуглеводень з нафти). Активізувалися лісопильна та борошномельна галузі. Підприємства виникали і розвивалися завдяки австрійським та німецьким інвестиціям. У Галичині, Закарпатті й Північній Буковині майже не існувало великих промислових підприємств, оскільки населення регіону традиційно займалося сільським господарством.

Украй тяжким було становище селянства в Австро-Угорщині – в Галичині, на Буковині та Закарпатті. Мізерні земельні наділи і відсутність інвентарю були причинами напівголодного існування. Шукаючи вихід, селяни від'їжджали на сезонні заробітки до європейських країн, емігрували до Америки. За перше десятиріччя ХХ ст. з Галичини виїхало 224 тис. селян (за останнє десятиріччя ХІХ ст. – 78 тис.).

Наприкінці ХІХ ст. у Східній Галичині з ініціативи національної інтелігенції – юристів, учителів, священиків – почав поширюватися кооперативний рух. Кооперація - форма організації економічної діяльності людей і організацій, для спільного досягнення загальних цілей або задоволення потреб. Кооперація є системою, що складається з кооперативів і їх об'єднань, метою якої є сприяння членам кооперації у сфері виробництва, торгівлі і фінансів.

Організовувалися кредитно- позичкові та споживчі кооперативи, які надавали фінансову допомогу українським селянам й допомагали їм протистояти у боротьбі з поміщиками. У краї діяло близько півтисячі кредитних організацій, спілок для продажу сільськогосподарської продукції, кооперативних крамниць. Визначним організатором кооперативного руху на Західній Україні наприкінці ХІХ ст. став Василь Нагірний. Для фінансування кооперативного руху було створено українське ощадне товариство «Дністер».

З’явилася спілка «Сільський господар», було утворено Крайовий земельний банк. Широку підтримку кооперативному рухові надавала греко- католицька церква і особисто митрополит Андрей Шептицький.

У Південній Україні активну діяльність з поширення кооперативного руху розпочав син сільського священика з Херсонщини Микола Левитський.

Він організував першу хліборобську артіль, зробив правові, економічні й моральні засади її діяльності.

Царські власті намагалися закрити українські кооперативні організації. Керівники артілей переслідувалися, а їхні учасники залякувалися. Австро- угорська влада не чинила перепон розвиткові кооперативного руху.

Відсутність землі та роботи зростання кількості міст і розширення їхніх територій змушували українських селян переселятися у пошуках незайманих земель:

• зі Східної України – в Північний Казахстан, на Далекий Схід Росії – у Забайкалля та Приамур’ я;

• із Західної України – у країни Південної (Бразилію, Аргентину, Уругвай, Парагвай) та Північної (Канада, США) Америки.