Поняття соціальної справедливості

Справедливість – категорія як морально-правової, так і соціально політичної свідомості. Це невід’ємне природне право людини. Розуміння соціальної справедливості в часі змінюється і залежить від конкретних суспільних умов, у яких живе людина. Зміст цього поняття становить відповідність між соціальним значенням окремих прошарків населення та їх соціальним становищем, між їх правами й обов’язкам, між працею і винагородою, між інтересами та їх реалізацією, між злочином і покаранням тощо.

У поняття справедливості неодмінно включається вимога рівності, але воно повинне бути зрозуміле не як примітивна «зрівнялівка», а як рівність прав і можливостей, рівний доступ усіх членів суспільства до благ сучасної цивілізації. Задоволення основних матеріальних і соціальних потреб включено в трактування справедливості, які б ідеальні риси її не прикрашали. Якщо матеріальні та соціальні потреби набагато перевершують реальні можливості суспільства, то порушення справедливості практично не вдається уникнути. «Стандарт» справедливості, мабуть, дорівнює реально досяжному для більшості рівнем і якістю життя.

Соціальної справедливості поза часом і простором не буває. Навіть загальнолюдське розуміння, здавалося б, вічне і неперехідне, завжди трансформується існуючим суспільним ладом, станом культури. Міра справедливості кожного історичного періоду визначається рівнем розвитку культури, продуктивних сил, соціальним і політичним ладом, ступенем пізнання законів природи і суспільства. Соціальна справедливість має величезні спонукальні потенції, забезпечує соціальний мир, зводить у єдиний потік

творення різні інтереси, сприяє об’єднанню всіх верств суспільства навколо державної ідеї. Соціальна справедливість не може з’явитися сама собою, виникнути спонтанно у процесі гри стихійних соціальних сил. Для її формування та забезпечення необхідно привести в дію ідеологічні, правові, політичні, економічні, психологічні, моральні, духовні фактори. Соціальна справедливість – це не мрії, не добрі побажання, а забезпечення того соціального статусу прав і обов’язків усіх соціальних верств, які реально можливі, визріли духовно й економічно.

Зрозуміло, що на сторожі соціальної справедливості повинні стояти держава, політичні партії, громадські організації, інші суспільні структури. Провідну роль у забезпеченні соціальної справедливості відіграє соціально-політичне управління, котре охоплює всі рівні і верстви суспільства. При цьому мають бути визначені пріоритетні цінності та інтереси всіх класів та верств суспільства, знайдені ті інтегруючі ідеї, які здатні об’єднати зусилля громадян у розбудові соціальної, правової, демократичної держави і громадського суспільства.

Більшість населення України вбачають соціальну несправедливість, перш за все, в діяльності владних структур, які продукують прірву між багатством і бідністю. Низька оплата праці, такі ж низькі пенсії у більшості населення не дозволяють задовольнити елементарні потреби і викликають невдоволення.

Так, шведський економіст Г. Мюрдаль у своїй тритомній праці “Азійська драма: дослідження бідності народів” (1968 р.) головними причинами економічної відсталості країн, що розвиваються, вважає навіть не господарську систему традиційного типу, а насамперед колосальну глибину нерівності у суспільстві, що заважає проведенню справжніх системних реформ, оскільки не забезпечує ефективних мотивів і мотивації до продуктивної праці. Тому розвиток, на його думку, слід розуміти як підвищення ступеня задоволення основних потреб усіх членів суспільства.

Лауреат нобелівської премії Т. Шульц у роботі “Інвестиції в людей: економіка якості населення”(1981 р.) обґрунтував тезу, згідно з якою інвестиції у людський капітал, зростання цінності людської праці стають у сучасних умовах найважливішими факторами перетворення економіки, модернізації економічних та юридичних інститутів

У несформованих перехідних суспільствах, таких як, наприклад, Україна, ці потреби помітно найбільш виразно. Така потреба народилася, мабуть, разом із народженням людини як члена колективу, суспільства, сім’ї, тобто із появою соціальних зв’язків. Однак і сьогодні категорії справедливості не досить добре визначені і різні люди можуть мати погляди на справедливість, що не збігаються.

Соціальна справедливість – це визначний синтетичний принцип та інститут функціонування будь-якої соціальної системи, хоча поле його прояву неоднакове для різних верств того чи іншого суспільства. Воно залежить від рівня сформованості такого суспільства, його соціальної організації, пов’язаної з рівнем розвитку економічної та господарської систем. Наприклад, у Стародавній Греції поле дії принципу соціальної справедливості стосувалося лише вільних громадян. У середні віки принципи соціальної справедливості були різними для феодалів та кріпаків. У процесі формування капіталістичного суспільства – для класу власників та найманих працівників і селян.

Поняття справедливості виступає сполучною ланкою між мораллю, з одного боку, політикою і правом, з іншого.Великий французький філософ XVIII століття К. Гельвецій відзначав, що етика знаходить дійсно зміст лише тоді, коли вона зливається з політикою та законодавством. Ступінь втілення принципів справедливості в соціальному житті суспільства розкриває міру такого злиття. Зрозуміло, справедливість як соціально-етичний феномен ширше права, і вона не може бути повністю уміщено в його строгих рамках, кодексах, установленнях. Її не замкнешь в пункти посадових інструкцій, міністерських наказів, відомчих розпоряджень. Але вся справа в тому, що всі ці інструкції і розпорядження повинні бути пронизані загальним духом справедливості та гуманізму. У праві справедливість знаходить фіксований характер, в ній виявляються моменти суворої нормативності. Весь досвід функціонування права свідчить про те, що без цих суто формальних моментів справедливості важко, а часом і неможливо бути самою собою. Тому настільки злободенна проблема вдосконалення правової бази здійснюваних реформ з урахуванням вимог справедливості.

Тут особливо важливо дотримуватися правила: «Не нашкодь!», Бо засоби боротьби з несправедливістю самі повинні бути справедливими. Очевидно, з цієї точки зору потребують перегляду і доопрацювання багато раніше прийняті закони, а при затвердженні нових правових актів необхідно заздалегідь враховувати їх можливий резонанс в системі тонких, незримих, але цілком реальних відносин у суспільстві.
Вимоги справедливості піднімають питання про повагу до суспільства, а через це - і про повагу людей один до одного. Несправедливість впливає на сприйняття суспільства як цінності. Нарікання з приводу несправедливості служать першим сигналом того, що практичний сенс загальних цілей пропадає. Тут необхідно відзначити, що в понятті справедливості виражена ідея єдності суспільства, ідея солідарності громадян, суспільного консенсусу.

Це поняття органічно входить в один ряд з такими словами-термінами, як законність, гарантії, вина, відплата, заслуга, подяку, довіру, благодійність, милосердя. Іншими словами, воно є загальним визначенням цілої групи моральних відносин: і тих, які конкретизують ставлення суспільства і особистості, і тих, які виникають у практиці міжособистісного спілкування. Як поняття моральної свідомості воно закріплює у вигляді моральної цінності ці відносини. Справедливість є раціоналізація, тобто осмислення на високому рівні простих, природних норм моральності, вироблених в процесі багатовікової соціальної життєдіяльності людства.. Справедливість, як вже зазначалося вище, окреслює складну систему відносин суспільства, соціальних груп, держави і особистості. Уявлення про неї багатомірна. У нього входить узяте в діалектичній єдності співвідношення свободи і відповідальності, бажаного і можливого, прав і обов'язків, намірів і результатів.