Соціальна справедливість і соціальне партнерство

Важливе значення для вдосконалення і розвитку системи соціального партнерства має принцип соціальної справедливості. Саме поняття «соціальна справедливість» містить у собі певні історично конкретні уявлення про невід'ємні права і свободи людини. Ця вимога відповідності між роллю тих чи інших індивідів, соціальних груп у житті суспільства та їхнім соціальним становищем; між їхніми правами та обов'язками; працею і винагородою, суспільним визнанням. Невідповідність у цих відносинах оцінюється як соціальна несправедливість.

Принцип соціальної справедливості в партнерських відносинах реалізується у формах розподілу праці та її результатів, регулювання трудових і соціальних процесів відповідно до законодавства. Соціальна справедливість припускає матеріальне забезпечення соціальних гарантій, створення можливостей рівного доступу до благ, необхідним для розвитку здібностей людини, її гідного існування. Даний принцип закріплює, з одного боку, умови для розвитку людської особистості, з іншого - найбільш природний зв'язок між мірою участі у виробничому процесі і мірою споживання.
Соціальна справедливість - категорія соціально-економічна і політична, складова критерій оцінки народом будь-якої політики. Цю думку точно висловив іспанський філософ Ортега-і-Гассет: «Якщо людина не побачить у демократії лише перший крок назустріч справедливості..., то людська душа відвернеться від демократії і звернеться до минулого».
Соціальна справедливість одна з сутнісних характеристик соціальної держави, який стверджує як соціально справедливі категорії приватну власність, прагнення людини до поліпшення особистого добробуту законним шляхом. Така держава займається створенням реального сплаву з волі і соціальної допомоги. Воно сприяє появі нових уявлень про соціальну справедливість, коли заповзятливі сильні люди погоджуються оплачувати життєві потреби слабких і непрацездатних. Регулююча роль соціальної держави дозволяє вивести формулу: самозабезпечення людини через особисту ініціативу в сумі з соціальною допомогою слабким - становить суспільний добробут.
Держава не може виключити соціальне розшарування, неминуче в силу природних відмінностей між людьми, але воно може і повинно коректувати стихійні процеси поляризації багатства і бідності, маючи головною метою боротьбу з бідністю, а не з багатством, як це вже було в історії. В даному випадку діяльність держави зосереджується на:

• розробці програм, які заохочують розширення зайнятості і включення незаможних в ринкову активність;

• наданні сприяння в працевлаштуванні;

• реалізації політики доходів;

• гарантування рівності можливостей;

• прибутковому оподаткуванні;

• підтримці громадських фондів; розвитку безкоштовної охорони здоров'я та ін
У свою чергу, економічне зростання на базі вільного підприємництва повинен також стати постійною турботою соціальної держави.

Принцип соціальної справедливості відіграє важливу роль у соціальній політиці, здійснюваній у системі соціального ринкового господарства та спрямованій на пом’якшення протиріч між суспільними групами з різними рівнями доходів, а також між основною частиною суспільства та особами, які потребують соціального захисту (пенсіонери, інваліди, молодь, що навчається, багатодітні сім’ї та ін.).

Уже сьогодні можна говорити про те, що соціальний бік людської діяльності, тобто прагнення соціальної справедливості для бізнесмена, найманого працівника та інших, є найпотужнішим мотивом цієї діяльності. Саме мотивація досягнення, соціальна справедливість, виражена у соціальній оцінці дій та результатів праці будь-якого суб’єкта з боку суспільства, сім’ї, фірми, соціальної групи або прошарку, окремої людини, – найпотужніший мотив діяльності, хоча, безперечно, грошова або матеріальна база соціальних зв’язків, заохочення до праці зберігає свою силу і є необхідною базою створення умов для реалізації принципів соціальної справедливості, соціального розвитку взагалі, особливо в умовах трансформаційних посткомуністичних суспільств.

Додержання принципів соціальної справедливості забезпечує гармонізацію інтересів та мотивів до співпраці більшості основних суб’єктів економічної діяльності через систему соціального партнерства як інституту, інструмента та форми функціонування і розвитку виробничих відносин у соціалізованій економіці.

Виникненню соціального партнерства передують такі принципові зміни у суспільстві, які створюють не лише потребу, а й можливість, доцільність використання цього інституту, забезпечують умови його ефективного використання, перспективи його розвитку тощо. Поза такими змінами використання інструментів соціального партнерства неможливе чи обмежене та спорадичне – на рівні окремих фірм, підприємств, організацій. За наявності системних змін в економічній, правовій, соціальній системах воно необхідне, оскільки є однією з форм організацій принципів економічної свободи, можливостей інтелектуального капіталу та власності на цей капітал, соціальної конкуренції, мотивації до праці, демократизації суспільства, що, власне, й забезпечує у сучасних умовах можливість позитивного довгострокового його розвитку на якісно новій, порівняно з попереднім періодом, основі.

Головною функцією соціального партнерства є, на наш погляд, забезпечення у взаємозв’язку з іншими економічними, соціальними інститутами не тільки позитивної динаміки мотивації до праці, а й рівноважного стану суспільства на принципах економічної свободи, соціальної справедливості, громадянського суспільства, нової якості економічного зростання в умовах виникнення об’єктивної потреби у суспільних діях усіх основних суб’єктів господарської діяльності, отже в умовах появи інтересу до пошуку форм і механізмів узгодження, координації, спрямування цих дій спільними зусиллями.

Таке визначення головної функції соціального партнерства дає нам змогу розглядати систему соціального партнерства як багатоступеневу, різнопланову, таку, що не обмежується лише проблемами “зарплати, доходів, умов праці, соціальних пільг і компенсації тощо”, які деякі дослідники вважають “предметами соціального партнерства”.

Соціальне партнерство може й має існувати навіть не просто на макрорівні, а на рівні суспільства, де воно може проявлятися у партнерських відносинах між державою та народом, різними його верствами та соціальними групами, що передбачає існування відкритого громадянського суспільства, цивілізованих форм функціонування системи, економічних відносин.

Існування соціального партнерства на рівні суспільства характеризує вищу форму пізнання суті об’єктивних економічних та соціальних можливостей та механізмів реалізації їх вимог у масштабі держави. Це проявляється відповідно до мінімальних потреб людини – члена суспільства та можливостей їх задоволення, тобто забезпечення оптимальних соціальних стандартів, наприклад: мінімальна заробітна плата не менша за вартість мінімального споживчого кошика, наявність вільних робочих місць, можливостей навчання, лікування, забезпечення гідної людини старості тощо.

Негативний характер формування віртуальної або квазісистеми соціального партнерства в Україні особливо помітний на тлі існуючого вже практичного, до того ж позитивного, досвіду становлення такого інституту функціонування економічних відносин у багатьох країнах Європи. Цей досвід може бути використаним за однієї умови: коли об’єктивні потреби розвитку зроблять такий процес неминучим, коли інтереси державних чиновників перестануть бути замкненими усередину групи, тобто стануть не лише корпоративними, а й відкриються у зовнішнє середовище.