Спеціальні джерела міжнародного економічного права

Першим з цих видів є спеціальні (галузеві) принципи МЕП. Справа в тому, що, як справедливо зазначається, одних тільки основних принципів, про які йшлося вище, недостатньо для забезпечення внутрішньогалузевої єдності норм. Необхідна також конкретизація основних принципів на рівні імператив­них галузевих принципів, які в концентрованому вигляді відби­ватимуть своєрідність тієї чи іншої міжнародно-правової сфери.

Серед інших, так званих «свіжих», видів спеціальних дже­рел МЕП на особливу увагу заслуговують такі три.

По-перше, як уже зазначалося (гл. 1.3.3), безумовним дже­релом МЕП стають певні односторонні акти держав. Це джере­ло, коріння якого сягає меж національних правопорядків, може мати форму національних законодавчих актів, актів відповідної виконавчої влади, рішень судів тощо, залежно від того, якою мі­рою вони стосуються макроекономічних відносин держав. На­приклад, використання державою курсу обміну національної ва­люти є, в принципі, внутрішньою компетенцією держави, але за умови дотримання нею своїх міжнародних зобов'язань (гл. 16.2.5) ці акти входять до кола джерел МЕІІ.

По-друге, широке розповсюдження в МЕП отримали нефор­мальні домовленості - акти, які з матеріальної точки зору від­творюють узгоджену волю держав, проте формально не є між­народними договорами. Внутрішня гнучкість таких актів часто значною мірою відповідає потребам економічних питань. Най­більш яскравим прикладом такого роду домовленостей є зустрі­чі на найвищому рівні так званої «великої сімки» - представ­ників провідних держав світу (Велика Британія, Італія, Кана­да, США, ФРН, Франція та Японія), що були започатковані в 1974р. З 1997 р. до цього «елітарного клубу» було запрошено й Росію. Рішення, що на таких зустрічах приймаються, мають кардинальне, хоча й не правове значення. До кола питань, яке визначається самими державами-учасницями, можуть входи­ти будь-які серйозні міжнародні проблеми, в тому числі й еко­номічні, наприклад фінансові. В останньому випадку рішення приймаються у форматі «великої сімки» (тобто без участі Росії). Наслідком таких зустрічей є прийняття спеціального ко­мюніке, яке навіть не завжди публікується у повному вигляді. Зрозуміло, що ці комюніке не є міжнародними договорами, про­те добровільне і безумовне дотримання досягнутих домовленос­тей багатьма державами світу перетворюють ці акти в джерела МЕП.

По-третє, в процесі розвитку МЕП у ньому з'явилися типо­ві договори, які майже не відомі загальному міжнародному пра­ву. Вони увійшли до практики держав унаслідок постійного по­вторення складних ситуацій, що мають характерні особливос­ті.

4.Суб’єкти міжнародного економічного права, їх загальна характеристика.

Суб'єктами міжнародного права виступають безпосередні носії міжнародних прав і зобов'язань. Першими, головними та універсальними суб'єктами міжнародного права вважаються держави, а міжнародні організації є його вторинними, похідни­ми суб'єктами, тобто вони мають обмежену правосуб'єктність, а саме - таку, що надано їм відповідно до установчих документів, за якими ці організації створені. Зазначені загальні положен­ня цілком стосуються й міжнародного економічного права. Про­те і держави, і міжнародні організації, коли вони виступають як суб'єкти МЕП, набувають певних специфічних рис, які або не широко розповсюджені у загальному міжнародному праві, або взагалі йому не відомі.

На сучасній політичній карті світу є понад 220 держав і подібних державам утворень. Усі вони як головні суб'єкти між­народного публічного права мають суверенітет, а тому виступа­ють рівними учасниками міжнародного спілкування.

У міжнародні економічні відносини держави вступають через свої органи. При цьому прерогатива здійснення зовнішньо­економічних відносин належить вищим (центральним) органам виконавчої влади та зарубіжним органам зовнішніх зносин. На­ціональне законодавство кожної окремої держави встановлює, які саме органи та в якому обсязі здійснюють зовнішньоеконо­мічні зносини.

До зарубіжних органів зовнішніх зносин міжнародне право відносить, головним чином, дипломатичні та консульські пред­ставництва. Так, згідно зі згадуваною Конвенцією 1961 р. до функцій дипломатичних представництв належить, зокрема, розвиток відносин з державою перебування у галузі економіки. А функції консульських установ, відповідно до Віденської кон­венції про консульські зносини 1963 p., включають охорону та захист інтересів своєї держави, її фізичних та юридичних осіб; заохочення торгівлі та сприяння розвитку економічних зв'яз­ків; нагляд за економічним життям свого округу та ін.