![]() Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
Поняття джерел МЕП.
З матеріально-правової точки зору джерелом права завжди виступає владна воля того чи іншого суверена. Зрозуміло, що у міжнародному праві для цього необхідно, як зазначається, щонайменше дві сторони, які юридично не підкорені одна одній, тобто є рівноправними1. Інакше кажучи, джерелом МЕП має бути, як правило, колективна (узгоджена) воля декількох чи багатьох суверенів. Проте, сама по собі державна воля, індивідуальна чи колективна, ще не породжує права: для того, щоб стати правом, така воля повинна набути вигляду правил поведінки, в яких вона матеріалізується. Більш того, державна воля стає правом лише тоді, коли дотримання вироблених у процесі формулювання владних приписів забезпечується відповідним примусом. У такий спосіб владні приписи суверенів стають нормами права (гл. 1.2.6), відхилення від яких вважається неприпустимим, а тому карається владою, що встановила ці приписи, шляхом застосування передбачених санкцій. Тому, з формально-правової точки зору, джерелом МЕП буде та форма, в якій відтворено правила належної поведінки суб'єктів і інших учасників міжнародних економічних відносин у процесі здійснення цих відносин і яка надає зазначеним правилам якості норми права. Відтворена в правовій нормі воля держав може бути різною залежно від обумовленого рівнем економічної інтеграції кількісного складу суб'єктів (суверенів), що брали участь у процесі узгодження цієї колективної волі. В ідеалі у зазначеному процесі можуть брати участь усі держави світу, тому створені в результаті такого узгодження державних воль правила стосуються всієї міжнародної спільноти. Такі норми в міжнародному праві позначаються як універсальні (норми універсального рівня правового регулювання). Коли кількість держав, що беруть участь у зазначеному процесі, зменшується, проте залишається достатньо значною і такою, що виходить за межі конкретного континенту, створені норми стають міжрегіональними. Якщо переважна частина або навіть усі держави, що беруть участь у переговорному процесі, знаходяться в межах певного регіону земної кулі (наприклад - на одному континенті), вироблені цими державами правові норми іменуються регіональними. Подальше зменшення кількості учасників норм, які виробляються, призводить до створення локальних або, частіше, двосторонніх міжнародно-правових норм. Вироблені в процесі узгодження міждержавної волі (як безпосередньо на відповідних міжнародних конференціях, так і опосередковано у вигляді рішень міждержавних чи міжурядових міжнародних організацій) правила поведінки можуть мати різний ступінь обов'язковості залежно від того, якою мірою їх дотримання забезпечується індивідуальним або колективним примусом. Держави можуть дійти згоди про те, що, зважаючи на важливість того чи іншого правила, відхилення від нього є неприпустимим узагалі. У такому випадку створюються власне міжнародно-правові норми, сукупність яких утворює те, що за сучасних умов позначається як жорстке право (hard law). Проте, виробивши для МЕВ певне правило поведінки, держави можуть не досягти згоди стосовно обов'язкового забезпечення його дотримання примусовими заходами, тобто щодо надання такій нормі імперативного характеру. Більше того, вони взагалі можуть і не ставити за мету створення такої імперативної норми, обмежившись фіксацією свого волевиявлення у вигляді певного бажаного (інколи - взірцевого) варіанта поведінки. Подібні норми отримали позначення рекомендаційних, і незайвим буде підкреслити, що в МЕП масив таких норм, скоріш за все, значно перебільшує кількість імперативних норм. Нарешті, інколи в міжнародному праві (наприклад, за підсумками конференції голів урядів певної кількості держав) має місце констатація узгодженості волі, хоча конкретних правил поведінки учасників взаємних відносин не пропонується, не кажучи вже про примусові заходи на випадок дій, що не відповідатимуть вираженій ззовні колективній волі. В доктрині, з одного боку, стверджується, що подібні домовленості мають велике морально-політичне значення, і нерідко вони слугують підставою для внесення змін до національно-правового регулювання відповідних питань. Тому запропоновано навіть спеціальний термін для позначення такого роду узгодження державних воль - м'яке право (soft law), улюбленою сферою дії якого вважається МЕП. Однак, з іншого боку, в ній же зазначається, що серйозної правової межі між «soft law» і «non-law» (неправом), очевидно, провести неможливо. Безумовно, далеко не завжди consensus facit jus (згода творить право). Проте, оцінюючи це реальне явище, багато авторів вважають, що відповідно до будь-якої слушної концепції права «м'яке право» відіграє важливу роль у визначенні відмінності між законом fife lege lata (законом, яким він нині постає) та законом fife lege ferende (законом, яким може або має стати у майбутньому), між кодифікацією наявного права та подальшим його розвитком. З урахуванням зазначеного всі джерела МЕП у даній роботі будуть розглянуті за такою двочленною класифікацією: - ті, що є спільними для загального міжнародного права в цілому і МЕП (загальні джерела), та - спеціальні джерела даної галузі міжнародного права. 2. Загальні джерела міжнародного економічного права. До кола загальних джерел МЕП прийнято відносити: - загальні принципи права; - міжнародний звичай; - міжнародні договори та - рішення міжурядових міжнародних організацій або конференцій. Відповідно до ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН загальні принципи права, визнані цивілізованими націями, є джерелом міжнародного права. Не торкаючись делікатного питання про те, чи всі нації на сьогодні є «цивілізованими», зосередимо увагу на першому з використаних у наведеному статутному положенні термінів - «загальні принципи права». Загальні принципи права в першому розумінні цього терміна здебільшого були сформульовані ще в стародавньому римському праві, і, як зазначається, римське походження ще й досі можна помітити в багатьох нормах права, які нині перетворились на звичаєве. Вони використовуються в процесі застосування та тлумачення норм права і виявилися найбільш корисними у «нових» галузях міжнародного права, до яких слід віднести й МЕГІ. Стосовно загальновизнаних принципів міжнародного права, які складають його jus cogens, слід зауважити, що поділяючи точку зору, за якою МЕП є спеціальною галуззю загального міжнародного права, навряд чи варто вдаватися до дискусії щодо того, які з цих принципів застосовуються в МЕП. Оскільки всі вони відображають головний зміст міжнародного права, докорінні інтереси держав і міжнародного співтовариства в цілому, є тими ланками, що утворюють міжнародну нормативну систему та мають найвищу юридичну силу, всі ці принципи є обов'язковими і для будь-якої спеціальної галузі міжнародного права. У цьому зв'язку слід погодитися з думкою, за якою загальне управління процесами нормоутворення в системі міжнародного права в цілому, а також у кожній з його галузей здійснюється за допомогою основних принципів. Вважається, що більшість загальновизнаних принципів міжнародного права закріплено в Статуті ООН, в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. і в Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р. Разом із тим, стверджується, що не існує повністю авторитетного, вичерпного і точного переліку основних принципів міжнародного права. Спираючись на зазначені вище документи, більшість фахівців з міжнародного публічного права наводить такий перелік цих принципів: - незастосування сили або погрози силою; - суверенної рівності держав; - рівноправності і самовизначення народів; - невтручання у внутрішню компетенцію будь-якої держави; - співробітництва держав; - сумлінного виконання зобов'язань, узятих відповідно до Статуту ООН; - мирного вирішення міжнародних спорів; - непорушності кордонів; - поваги прав людини й основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань; - територіальної цілісності держав. Із зазначеного переліку загальновизнаних принципів міжнародного права розглянемо детальніше ті, котрі найбільш широко використовуються в МЕП. 2.1. Незастосування сили чи погрози силою. Міжнародному праву відомі лише два випадки правомірного застосування сили: - з метою самозахисту (ст. 51 Статуту ООН) та - за рішенням Ради Безпеки ООН (статті 39 та 42 Статуту) у випадках загрози миру, порушення миру або акту агресії. Оскільки в роботі не ставиться завдання вичерпного аналізу нормативного змісту тих принципів, про які йдеться, тут, як і в подальшому, наголос буде зроблено на тих частинах зазначеного змісту, які можуть мати безпосереднє відношення до МЕП. З такої точки зору, як застосування сили, можуть бути розцінені: - використання економічних засобів з метою підриву економічних основ держави; - спричинення суттєвої економічної шкоди; - підкорення держави або отримання від неї певних переваг, зокрема шляхом економічної блокади, ембарго, засобами, що перешкоджають використанню своїх природних і економічних ресурсів, якщо вони посилюють фінансову заборгованість держав. Узагалі, з точки зору МЕП забороненими вважаються будь-які засоби застосування економічної сили, якщо за своїми наслідками вони подібні до воєнних засобів (так звана «економічна агресія»). Хоча при цьому виникає нелегка проблема відмежування економічної агресії від законного застосування економічних репресалій. Стосовно законних форм застосування державами неозброєної сили, то ними у міжнародному праві беззаперечно вважаються: повна або часткова перерва економічних зв'язків; залізничних, морських, повітряних, поштових, телеграфних, радіо- та інших видів сполучень, а також припинення дипломатичних або консульських відносин. 2.2. Суверенна рівність держав. Всі держави, відповідно до цього принципу, мають право вільно вибирати форму організації зовнішньоекономічних зв'язків та брати участь у міжнародних економічних організаціях. Крім того, для МЕП важливими є такі аспекти дії цього загального принципу: - право вільно володіти, розпоряджатися, експлуатувати природні багатства, бути незалежними у своїй економічній діяльності; - право на ефективний контроль над природними ресурсами та економічною діяльністю, включаючи контроль і регулювання інвестицій та діяльності ТНК; - право визначати режим використання природних ресурсів (концесії), форми і методу розвитку економіки, ступінь державного регулювання економіки; - право на відшкодування за використання природних ресурсів; - право на націоналізацію іноземної приватної власності з відшкодуванням збитків. 2.3. Невтручання у внутрішні справи. Взагалі під втручанням розуміють будь-які заходи держав або міжнародних організацій, за допомогою яких останні намагаються перешкодити суб'єкту міжнародного права вирішувати справи, які належать до його внутрішньої компетенції. Не порушуючи питання про справи, що належать до зазначеної компетенції, яке є дуже складним і нерідко спірним, будемо мати на увазі, що видами прямого економічного втручання вважаються, наприклад, економічна блокада або відмова від здійснення великих програм економічної допомоги як засіб підкорення інших держав власним інтересам. Видами непрямого економічного втручання можуть бути визнані певні дії, які здійснюються особами або організаціями, що підконтрольні іншій державі. 2.4. Співробітництво. Важливість цього принципу випливає хоча б з того, що глава IX Статуту ООН має назву «Міжнародне економічне і соціальне співробітництво». Нормативний зміст цього принципу у Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. викладено так: «Держави зобов'язані співробітничати одна з одною, незалежно від відмінностей у їх політичних, економічних і соціальних системах, у різних галузях міжнародних відносин з метою підтримання міжнародного миру та безпеки і сприяння міжнародній економічній стабільності та прогресу, загальному добробуту народів і міжнародному співробітництву, вільному від дискримінації, яка має підґрунтям такі відмінності». Інколи з цього принципу формулюється галузевий принцип, відомий як «Принцип економічного співробітництва». Не погоджуючись із цим, ми вважаю, що безумовно правильним є положення, відповідно до якого створений у такий засіб принцип безпосередньо пов'язаний з загальним принципом міжнародного права, внаслідок чого всі можливі міркування щодо такого принципу стосуються специфіки дії відповідного загального принципу у МЕП. А ця специфіка полягає в тому, що держави мають право: - на вільний вибір партнерів у міжнародних економічних відносинах, форм і методів співробітництва в цих відносинах, поєднання двосторонніх та багатосторонніх форм міжнародних економічних відносин; - отримувати вигоди від міжнародного розподілу праці, міжнародної торгівлі; - на участь у міжнародному процесі прийняття рішень щодо врегулювання світових економічних проблем. Проте, згідно з цим принципом, держави зобов'язані: - брати участь у загальній лібералізації міжнародної торгівлі, сприяти вільному руху товарів та доступу до них; - враховувати законні інтереси інших країн, особливо тих, що розвиваються, в тому числі шляхом вжиття заходів, спрямованих на встановлення стабільних, справедливих і вигідних цін на сировину. 2.5. Сумлінне виконання міжнародних зобов'язань. Нормативний зміст цього принципу у Декларації принципів Заключного акта НБСЄ 1975 р. сформульовано так: держави-учасниці погодились «сумлінно виконувати свої зобов'язання за міжнародним правом, як ті, що випливають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, так і ті, що випливають із договорів чи інших угод, які відповідають вимогам міжнародного права і учасниками яких вони є». Проте в різних правових системах існує своє розуміння сумлінності, що призводить до певних труднощів у реальних життєвих ситуаціях. Тому юридичний зміст сумлінності слід формулювати на основі тексту розділів «Застосування договорів» (статті 28-30) та «Тлумачення договорів» (статті 31-33) Віденської конвенції 1969 р. про право договорів. Видається, що немає потреби спеціально доводити, наскільки важливий цей принцип саме для МЕП. 2.6. Мирне вирішення спорів. За Декларацією 1970 р. та згідно із Заключним актом НБСЄ до нормативного змісту даного принципу належать такі зобов'язання держав: - використовувати всі зусилля для того, щоб у найкоротший термін дійти до справедливого рішення, заснованого на міжнародному праві; - продовжувати шукати взаємно узгоджені шляхи мирного врегулювання спору; - у тих випадках, коли спір не вдається вирішити, утримуватись від будь-яких дій, які можуть погіршити становище до такого ступеня, що буде поставлено під загрозу підтримання міжнародного миру та безпеки, що зробить мирне врегулювання спору ще більш важким. Стаття 33 Статуту ООН містить широкий спектр засобів мирного розв'язання спорів (гл. 5.3). З точки зору МЕП особливо важливим є мирне вирішення комерційних спорів, яке забезпечує функціонування та подальший розвиток економічного співробітництва, а в цьому відношенні важко переоцінити роль міжнародного арбітражу та відповідних органів і процедур, передбачених у міжнародних економічних організаціях. Міжнародний звичай, як джерело МЕП. Стаття 38 Статуту Міжнародного Суду ООН серед джерел міжнародного права визначає міжнародний звичай «як доказ загальної практики, прийнятої як правова норма». Колись звичаї відігравали першорядну роль у регулюванні міжнародних відносин. Сьогодні вони, можливо, посідають більш скромне місце серед джерел права, але й у сучасному міжнародному суспільстві вони не витіснені договорами. Більше того, існують думки, згідно з якими звичай - головна форма існування основних принципів міжнародного права (як і галузевих принципів МЕГІ). Міжнародний звичай, аби бути джерелом міжнародного права, повинен мати характер прецеденту та водночас містити думку, за якою ці прецеденти становлять юридичну норму (opinio juris sive necessatis). Інакше кажучи, прецеденти, тобто повторення дій чи бездіяльності суб'єктами міжнародного права, є об'єктивним критерієм міжнародного звичаю. Проте, саме по собі повторення є лише міжнародним узвичаєнням. Перетворює такі узвичаєння на звичай інший, психологічний елемент - визнання державами звичайного правила поведінки правовою нормою, тобто визнання тієї чи іншої поведінки обов'язковою, такою, що унеможливлює незастосування сталих форм відносин. Як зазначається, доказ цього психологічного елементу дуже важко надати. Загалом прийнято, що його існування припускається, а саме через це нереально довести його не існування. За сучасними уявленнями для створення звичаєвої норми вже не потрібна тривала практика і велика кількість прецедентів. Однак, відповідна практика все ж має бути. За її відсутності (концепція так званих «миттєвих звичаїв» - вираз, який не здається бездоганним з лінгвістичної точки зору) ми, як зазначається, будемо мати справу не зі звичаєм, а з якимось іншим (новим) джерелом міжнародного права. Міжнародний договір. Норма, що міститься у міжнародному договорі (так звана конвенційна норма), відрізняється від звичаєвої тим, що конвенційна норма завжди має письмову форму. Така форма, як зазначається, має цілий ряд цінних переваг: - точність і конкретність правового регулювання відповідних відносин; - стабільність змісту; - економічність з точки зору витрат часу, необхідного для її створення; - рівноправність участі всіх зацікавлених сторін у створенні норми; - передбачуваність нормотворчості. Проте не слід перебільшувати переваги конвенційних норм. Справа в тому, що підготовка та переговори при укладенні багатостороннього договору інколи тривають багато років або навіть декілька десятиріч, а текстам договорів, які є результатом компромісів, часом бракує точності та ясності. До того ж, для перегляду такої норми необхідне дотримання складної процедури, а це заважає адаптації її змісту до умов життя, що постійно змінюються. Протягом певного часу роль міжнародних договорів як джерел загального міжнародного права вважалася вкрай суттєвою. Однак, як зазначається, сьогодні ситуація змінилася і загалом прийнято, що договори не можуть змінити звичаїв, а також інших джерел, зокрема загальних принципів. Але почесне місце договорів у МЕП усе ж зберігається, незважаючи на всю жорсткість цих інструментів. Пояснюється це тим, що державам вдається внести до них потрібну гнучкість на стадії застосування. Надаючи перевагу короткостроковим договорам, збільшуючи кількість захисних умов, передбачаючи у випадках необхідності можливість тимчасового застосування для прискорення набуття ними чинності, держави досягають поєднання правової забезпеченості з економічною ефективністю. У МЕП договірні норми розрізняються за видами так само, як і у загальному міжнародному праві. Зокрема, у ньому розповсюдженим є розподіл договорів на «договори-закони» (правовстановлюючі договори) та «договори-угоди» (контракти), які мають обмежену сферу дії. До першої категорії можна віднести, наприклад, торговельні договори між державами, в яких встановлюються принципи торговельно-економічних відносин, до другої - угоди про будівництво великих комплексних об'єктів або про поставку товарів у межах економічної допомоги. Крім того, міжнародними договорами є також договори міжнародних економічних організацій з державами або між собою з тією різницею, що у МЕП їх важливість значно зростає порівняно із загальним міжнародним правом. За об'єктом регулювання міжнародні договори у МЕП можна класифікувати (певного мірою умовно) на групи договорів, які регулюють комплекси таких міжнародних економічних відносин: - договори з питань міжнародної торгівлі товарами та послугами; - договори з питань міжнародних фінансових (кредитних, валютних, податкових та ін.) відносин; - договори з питань руху капіталовкладень (інвестицій); - договори з питань міжнародної економічної допомоги; - договори з питань міжнародного регулювання праці тощо. Норми, які містяться у зазначених групах договорів, зазвичай формують галузі МЕП: міжнародне торгове право, міжнародне фінансове право, міжнародне інвестиційне право тощо. Рішення міжурядових міжнародних організацій або конференцій. Щодо такого загального джерела, як рішення міжурядових міжнародних організацій або конференцій, то його значення в МЕП, порівняно із загальним міжнародним правом, зростає. Справа в тому, що в МЕП існують не тільки звичайні конвенційні норми, вироблені міжнародними організаціями, а й велика кількість так званих рекомендаційних норм, створених під егідою цих організацій. Так, тільки в процесі роботи ЮНКТАД-І (23.03.1964-16.06.1964 р.) було прийнято близько 60 резолюцій з питань торгівлі сировинними товарами, готовими виробами, фінансування розвитку торгівлі тощо. Необхідно наголосити, що термін «рекомендаційні» у контексті МЕП стає значною мірою умовним. Для того, аби зрозуміти, про що йдеться, розглянемо спочатку дві особливості цих норм у МЕП. По-перше, вони мають чітко виражений правовстановлюючий характер. Справа в тому, що нерідко такі норми не просто рекомендують певне правило поведінки, а й - у разі його дотримання - визначають, що відповідні дії чи бездіяльність є поведінкою правомірною. Тобто в таких випадках ми маємо ситуацію, коли, за відсутності рекомендаційної норми, відповідні дії (чи бездіяльність) могли б стати підставою для кваліфікації їх як неправомірних. Так, наприклад, у МЕП існує рекомендація, за якою країнам, що розвиваються, слід надавати знижки митних тарифів. Узагалі це було б неправомірною дискримінацією всіх інших держав, проте відповідно до Женевських принципів зазначені дії держав отримують характер правомірних. По-друге, неможливо не помітити, що рекомендаційні норми мають також і відповідну обов'язковість. Так, якщо держава добровільно погодиться на застосування нею у своїх відносинах з іншими державами рекомендованих нормою правил поведінки, вона стає зобов'язаною виконувати встановлені цією нормою приписи повністю і до всіх передбачених нормою суб'єктів. Тобто свавільна зміна кола зобов'язань суб'єктом, який добровільно запровадив цю норму, є неприпустимою. Зазначені особливості рекомендаційних норм МЕП саме і дають деяким авторам підставу стверджувати, що вони, хоча й не є імперативними, проте мають як певний правовий характер, так і умовно-зобов'язувальне значення. Зобов'язувальний характер рекомендацій у МЕП нерідко пояснюється також їх характером. Так, ці норми можуть: - конкретизувати, уточнювати зміст або взаємопов'язаність чинних принципів або норм загального міжнародного права з урахуванням специфіки міжнародних економічних відносин; - встановлювати нові принципи або правила, які внаслідок згоди держав (opinio juris), без довгої практики і без прецедентів, стають звичаєвими нормами МЕП; - містити положення, що мають велику зобов'язальну силу морально-політичного характеру. Це так звані «політичні норми», які зазвичай є етапом на шляху формування власне норм МЕП, хоча вони майже відразу відтворюються у внутрішньодержавному праві. Зазначені норми можуть міститися у найрізноманітніших міжнародно-правових документах. Наприклад, такі як Хартія економічних прав і обов'язків держав 1974 p.; згадувані раніше (гл. 1.2.2) Декларація про новий міжнародний економічний порядок та Програма дій з встановлення нового міжнародного економічного порядку 1974p. ін. Рекомендаційні норми інколи містяться також у документах власне спеціалізованих установ ООН, які в МЕП відіграють украй важливу роль. Як приклад можна послатися на Принципи, що визначають міжнародні торгівельні відносини і торгову політику, що сприяють розвитку (згадувані вище «Женевські принципи»). Нарешті, рекомендаційні норми нерідко наявні в рішеннях міждержавних економічних конференцій, що інколи отримують навіть обов'язкову силу, як, наприклад, це мало місце з розділом «Економічне співробітництво» у Паризькій хартії для нової Європи (ОБСЄ, 1990 p.). 3.Спеціальні джерела міжнародного економічного права. Першим з цих видів є спеціальні (галузеві) принципи МЕП. Справа в тому, що, як справедливо зазначається, одних тільки основних принципів, про які йшлося вище, недостатньо для забезпечення внутрішньогалузевої єдності норм. Необхідна також конкретизація основних принципів на рівні імперативних галузевих принципів, які в концентрованому вигляді відбиватимуть своєрідність тієї чи іншої міжнародно-правової сфери. Імперативні галузеві принципи (з урахуванням специфіки об'єкта регулювання) уточнюють для даної галузі загальні межі правомірного нормоутворення, що окреслені основними принципами. Це сприяє розвитку галузі як внутрішньоузгодженої сукупності норм. Головною особливістю цих принципів є те, що вони, на відміну від загальних (когентних), мають виключно конвенційний характер. Інакше кажучи, ці принципи діють лише в тих випадках, коли їх закріплено в текстах тих чи інших міжнародних договорів. Тобто, як зазначається, зазвичай «рекомендаційні», ці принципи в таких випадках стають обов'язковими (облігаторними). Розглянемо, як спеціальні принципи МЕП вимоги, що забезпечують: - недискримінацію; - взаємну вигоду; - режим найбільшого сприяння; - національний режим та - надання преференцій. 1. Принцип недискримінації (nondiscrimination). Зміст цього принципу зводиться до права держави на надання їй, її фізичним та юридичним особам або товарам з боку іноземного партнера загальних умов, які є не гіршими за тих, що надаються будь-якій іншій державі, її особам або товарам. До юридичного змісту цього принципу належить також право держав на участь у міжнародних економічних організаціях незалежно від будь-яких розрізнень у соціально-економічних системах. Неважко помітити, що практично принцип недискримінації є засобом реалізації таких загальних принципів, як співробітництво держав та їх суверенна рівність. Принцип недискримінації має низку винятків, зокрема: - переваги, що їх держави надають одна одній в рамках економічних інтеграційних об'єднань; - пільги, якими користуються держави в межах прикордонної торгівлі; - засоби, за допомогою яких надаються можливості вільного доступу до моря країн, які не мають до нього виходу; - надання загальних невзаємних преференцій державам, що розвиваються; - засоби захисту внутрішнього ринку та національної економіки (заборона імпорту чи експорту тощо); - заходи у відповідь (контрзаходи), метою яких є забезпечення дотримання державою-порушником своїх зобов'язань. 2. Принцип взаємної вигоди. Цей принцип означає взаємне право держав на справедливий розподіл вигод і зобов'язань порівнюваного об'єму - формула, яка хоча й не є досить зрозумілою, проте достатньо переконлива. Вимога взаємності у міжнародних економічних відносинах починається з обопільності інтересів держав, які вступають у взаємодію, тобто з політичної взаємності, яка знаходить свій вияв у спрямованості волі держав на правове врегулювання певного об'єкта чи об'єктів. Процес же узгодження волі у межах цієї взаємності, за своєю економічною сутністю, є ніщо інше, як обмін своєрідним «відшкодуванням», коли за кожну очікувану поступку, право, перевагу, обов'язок тощо одна держава надає іншій відповідне «відшкодування» у вигляді, знов-таки, поступки, права, переваги, обов'язку тощо. Результат узгодження волі - міжнародно-правова норма, яка відтворює досягнутий обопільний баланс інтересів. Інакше кажучи, спільна спрямованість волі держав переростає у взаємозумовленість, унаслідок чого політична взаємність трансформується у взаємність економічну (і юридичну). Взаємність має дві сторони - формальну і матеріальну. Формальна взаємність, тобто рівність у правах і обов'язках, їх, так би мовити, ідентичність, сама по собі не обов'язково гарантує ідентичність матеріальних умов. Можливі ситуації, коли з формально рівних прав випливають нерівноцінні умови, вигоди або зобов'язання. Тому в деяких випадках (якщо ті вигоди, що випливають з правовідносин, піддаються співставленню або кількісному виміру), угодою держав може передбачатися так звана матеріальна взаємність, у процесі встановлення якої досягається свого роду симетрія, рівнозначність, адекватність, еквівалентність тощо вигод або умов. Проте, у міжнародних економічних відносинах матеріальна взаємність досягається далеко не завжди, бо визначення рівнозначності «відшкодування» у цій сфері є практично нездійсненною справою. Крім того, забезпечення інтересів на шляху матеріальної взаємності може спричинити відрив цих інтересів від загальних інтересів світового співтовариства в цілому - забезпечення рівноправного та взаємовигідного співробітництва. З урахуванням цього матеріальну взаємність можна кваліфікувати як особливий випадок взаємної вигоди, проте не єдиний, та й не найголовніший. 3.Принцип найбільшого сприяння (ПНС). Під ПНС зазвичай розуміють юридичне зобов'язання відповідної держави надати партнерові (його особам чи товарам) пільгові або інші найбільш сприятливі умови, які вже надані або можуть бути надані будь-якій третій країні. Проте, як зауважується, зазначені пільги або переваги можуть узагалі не виникнути, якщо уявити собі випадок, коли держава-«бенефіціар» практично не надавала раніше й не надає потім тих чи інших пільг і переваг будь-якій третій державі (або державам). Таким чином, пільги на підставі ІІНС у чистому вигляді мають абстрактний характер. Слід мати на увазі, що сферою застосування даного принципу може бути, наприклад, уся торгівля. Проте, його дія може бути обмеженою і лише деякими конкретними видами відносин (митне обкладення, транзит тощо). Але найчастіше під дію ПНС підпадає вкрай широке коло відносин. У зв'язку з цим Комісія міжнародного права ООН протягом багатьох років намагалася узгодити документ, який містив би прийнятне тлумачення та розуміння умов, які підпадають під дію ПНС. Проте, вона так і не змогла досягти успіху в цьому питанні, надавши такий орієнтовний перелік сфер, щодо яких застосовується цей принцип: 1) Міжнародне регулювання торгівлі: митні збори; правила і формальності, що застосовуються у процесі митної обробки товарів; податки та збори, у тому числі на обіг, споживання або обробку імпортованих товарів; експортні та імпортні кількісні і нетарифні обмеження та заборони; технічні стандарти; адміністративні правила, антидемпінгові процедури та деякі інші умови ввозу та вивозу товарів. 2) Сфера валютно-фінансових відносин - податки з валютних операцій; курси іноземних валют; умови валютного контролю; погашення боргів; умови надання концесій, кредитів, позик; уникнення подвійного оподаткування. 3) Правове положення іноземних фізичних і юридичних осіб - порядок створення та діяльності представництв іноземних фірм; питання цивільного права. 4) Питання режиму транспортування - режим суден, вантажів під час входу, виходу або перебування в портах; режим інших транспортних засобів; правила і формальності при транзиті; користування залізничними і водними шляхами сполучення. 5) Санітарні та карантинні формальності. 6) Питання інтелектуальної власності - режим отримання авторських прав і патентів. 7) Питання, пов'язані зі здійсненням правосуддя, - доступ до судів, визнання і виконання іноземних судових і арбітражних рішень тощо. 4. Принцип преференційного режиму. З точки зору МЕП безспірним є факт, відповідно до якого рівень розвитку національних економік не є однаковим. Це є наслідком як дії системи міжнародного розподілу праці, так і тих форм і методів, що історично застосовувалися державами як інструменти розвитку своїх економік. Результатом визнання цього факту в МЕП було запровадження в другій половині XX ст. розподілу всіх країн світу на розвинені та ті, що розвиваються (гл. 3.1). Значення цієї класифікації для МЕП полягає в тому, що для країн, які розвиваються, створюється більш сприятливий режим, ніж для розвинених, з тим, щоб компенсувати фактичну нерівність розвитку цих двох груп держав. Юридичні підстави для такого нерівного ставлення можна знайти в численних документах ЮНКТАД. У них неодноразово наголошувалось, що надавати рівний режим країнам, які є економічно нерівними, означає рівність режиму тільки з формальної точки зору, проте насправді це рівнозначно його нерівності. Звідси саме і випливає необхідність надання преференцій на користь країн, що розвиваються. На підставі цих документів розвинені держави у МЕВ почали надавати пільги країнам, що розвиваються, а пізніше - й ці останні стали надавати пільги одна одній. Конкретних жорстких правил щодо рівня надання зазначених пільг у МЕП не існує. Тому на практиці склалося велике розмаїття встановлених на двосторонніх засадах чи в односторонньому прядку пільгових режимів, головним чином торгівельних, сукупність яких прийнято позначати як режим преференцій або, що одне й те саме, - преференціальний режим (гл. 8.2.2). У зв'язку із зазначеними преференціями в МЕП безумовно встановлено, по-перше, що розвинені держави зобов'язані такі преференції країнам, що розвиваються, надавати в обсязі, який кожна з них встановлює на свій розсуд; но-друге, самі держави, що розвиваються, за таких же умов, мають право надавати преференції одна одній, і, по-третє, як уже згадувалося раніше, надання цих преференцій вилучено з-під дії РНС. 5. Принцип національного режиму (national treatment). Зміст цього принципу (гл. 8.2.3) зводиться до зобов'язання однієї держави забезпечити особам або товарам іншої (взагалі чи лише в окремо узгоджених сферах) ті ж самі умови, в яких перебувають її власні особи чи вироблені на її території товари. Особливе значення цього принципу полягає в тому, що ним охоплюються всі питання, пов'язані з цивільною правосуб'єктністю, зокрема питання про доступ до судів та інші питання цивільного судочинства. Серед інших, так званих «свіжих», видів спеціальних джерел МЕП на особливу увагу заслуговують такі три. По-перше, як уже зазначалося (гл. 1.3.3), безумовним джерелом МЕП стають певні односторонні акти держав. Це джерело, коріння якого сягає меж національних правопорядків, може мати форму національних законодавчих актів, актів відповідної виконавчої влади, рішень судів тощо, залежно від того, якою мірою вони стосуються макроекономічних відносин держав. Наприклад, використання державою курсу обміну національної валюти є, в принципі, внутрішньою компетенцією держави, але за умови дотримання нею своїх міжнародних зобов'язань (гл. 16.2.5) ці акти входять до кола джерел МЕІІ. По-друге, широке розповсюдження в МЕП отримали неформальні домовленості - акти, які з матеріальної точки зору відтворюють узгоджену волю держав, проте формально не є міжнародними договорами. Внутрішня гнучкість таких актів часто значною мірою відповідає потребам економічних питань. Найбільш яскравим прикладом такого роду домовленостей є зустрічі на найвищому рівні так званої «великої сімки» - представників провідних держав світу (Велика Британія, Італія, Канада, США, ФРН, Франція та Японія), що були започатковані в 1974р. З 1997 р. до цього «елітарного клубу» було запрошено й Росію. Рішення, що на таких зустрічах приймаються, мають кардинальне, хоча й не правове значення. До кола питань, яке визначається самими державами-учасницями, можуть входити будь-які серйозні міжнародні проблеми, в тому числі й економічні, наприклад фінансові. В останньому випадку рішення приймаються у форматі «великої сімки» (тобто без участі Росії). Наслідком таких зустрічей є прийняття спеціального комюніке, яке навіть не завжди публікується у повному вигляді. Зрозуміло, що ці комюніке не є міжнародними договорами, проте добровільне і безумовне дотримання досягнутих домовленостей багатьма державами світу перетворюють ці акти в джерела МЕП. По-третє, в процесі розвитку МЕП у ньому з'явилися типові договори, які майже не відомі загальному міжнародному праву. Вони увійшли до практики держав унаслідок постійного повторення складних ситуацій, що мають характерні особливості. Типовий договір можна визначити як сукупність статей, що прийняті або у внутрішньодержавному, або в міжнародному порядку, і призначені слугувати основою на двосторонніх переговорах з відповідних питань. З точки зору права, таким чином, типовий договір не має юридичної сили, проте він може отримати певний авторитет де-факто, що є наслідком технічної досконалості тексту та політичної розповсюдженості тих цілей, що в ньому закладені. Типовий договір виконує дві функції: - завдяки якості змісту, з формальної та матеріальної точок зору, він стає засобом міжнародного навчання, а з огляду на свою розповсюдженість може стати джерелом основних принципів МЕП. Одним із прикладів використання типових договорів є практика встановлення сприятливого інвестиційного клімату у відносинах між розвиненими державами та такими, що розвиваються, шляхом укладення двосторонніх договорів про заохочення та захист інвестицій (гл. 14.2.3). Велика кількість джерел обумовлює необхідність розгляду питання щодо їх субординації. Вирішення цього питання в МЕП не запропоновано. Внаслідок цього можна вважати слушною думку, висловлену стосовно джерел загального міжнародного права. Згідно з нею зазначені джерела, доповнюючи одне одного, в реальності часто застосовуються разом. Але у випадках явної суперечності між ними міжнародні договори мають перевагу над звичаями, а звичаї - над загальними принципами права та додатковими джерелами. Вирішенню цього, як і багатьох інших питань МЕП, певного мірою сприяє кодифікація, завдяки якій норми права часто стають точнішими та зрозумілішими. Специфіка кодифікації у МЕП полягає в тому, що завдяки їй нерідко виробляються положення, які, не стаючи нормами міжнародного права взагалі або нормами договірного права зокрема, все ж імплементуються у внутрішньодержавному праві. Провідну роль у цьому відношенні відіграє Комісія з міжнародного права ООН, яку було створено в 1947 р. і яка готує проекти кодифікаційних актів з МЕП для розгляду Шостим (юридичним) комітетом ГА ООН. Окрім зазначеної Комісії, кодифікацією та систематизацією норм МЕП займаються також ЮНКТАД, ЮНСІТРАЛ, УНІДРУА та деякі інші міжнародні організації та установи. Список використаної літератури: 1. Дахно І. І. Міжнародне економічне право / І. І. Дахно. – 3-тє вид., переробл. і допов. – К.: Центр учб. л-ри, 2009. – 1 електрон. опт. диск. 2. Дмитрієв А. І. Деякі особливості становлення міжнародного економічного права: історичний аспект / А. І. Дмитрієв // Науковий вісник Чернівецького університету. Правознавство. – 2002. – Вип. 147. – С. 32–35. 3. Опришко В. Ф. Міжнародне економічне право: підручник / В. Ф. Опришко. – Вид. 2-ге. переробл. і допов. – К.: КНЕУ, 2003. – 311 с. 4. Чубарєв В. Л. Міжнародне економічне право: підручник / В. Л. Чубарєв. – К.: Юрінком Інтер, 2009. – 368 с.
|