Структура і персонал дипломатичного представництва

Постійне дипломатичне представництво за кордоном (посольство або місія) — це особливого роду державна установа, на яку покладено завдання підтримувати й розвивати офіційні стосунки з країною перебування, захищати в ній права та інтереси акредитуючої держави, її громадян і юридичних осіб. Для виконання цього завдання дипломатичне представництво потребує певних засобів та можливостей, а також необхідного складу співробітників.

Одне із першочергових завдань при формуванні посольства чи місії — укомплектування їх персоналом. За всіх відмінностей у структурі та організації роботи посольств і місій окремих країн, котрі спричинені різними геополітичними параметрами, формами державного правління та іншими чинниками, кожне дипломатичне представництво складається із трьох категорій співробітників (глава представництва має особливу позицію): дипломатичний персонал; адміністративно-технічні працівники; обслуговуючий персонал. Окремо вирізняються так звані «приватні домашні робітники», тобто особи, які виконують певну роботу на умовах договору найму у співробітників представництва і які не є службовцями акредитуючої держави.

Сучасне дипломатичне право чітко визначає правовий статус, дипломатичні привілеї та імунітети кожної із зазначених категорій осіб, які працюють у посольствах або місіях.

Глава дипломатичного представництва (посол, посланник, повірений у справах) є найвищим офіційно акредитованим представником держави в країні перебування. Він відповідає за Діяльність дипломатичного представництва та його персоналу, а також здійснює загальне політичне керівництво і контроль за діяльністю всіх інших організацій та осіб своєї держави, що перебувають на території країни акредитації. Оскільки посол не є звичайним адміністратором, що очолює державну установу, а особою, яка відповідає за дотримати загального політичного курсу своєї країни стосовно країни перебування, він особливо потребує надійного, висококваліфікованого апарату — членів персоналу представництва.

Посол (посланник) в усій діяльності очолюваного ним представництва спирається перш за все на своїх найближчих співробітників — членів дипломатичного персоналу. Вони, як і сам посол, мають представницький характер, тобто уповноважені виступати з питань, що входять до їхньої компетенції, від імені акредитуючої держави. Практично це реалізується у виконанні всім дипломатичним персоналом посольства чи місії функцій, передбачених ст. З Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р.:

«1. Функції дипломатичного представництва полягають, зокрема:

a) у представництві акредитуючої держави в державі перебування;

b) у захисті в державі перебування інтересів акредитуючої держави та її громадян у межах, що допускаються міжнародним правом;

c) у веденні переговорів з урядом держави перебування;

(d) у з’ясуванні всіма законними засобами умов і подій в державі перебування та повідомленні про них уряду акредитуючої держави;

е) у заохоченні дружніх відносин між акредитуючою державою і державою перебування та в розвиткові їх взаємовідносин у галузі економіки, культури і науки;

2. Жодне з положень цієї Конвенції не повинне тлумачитись як таке, що перешкоджає виконанню дипломатичним представництвом консульських функцій».

Крім цієї головної риси — представницького характеру — дипломатичний персонал посольств та місій має ще цілий ряд відмінних ознак. Так, його членами завжди є особи, що перебувають на дипломатичній службі відповідної держави: кадрові, або професійні, дипломати (у класичній термінології «кар’єрні дипломати») чи особи, які перейшли на дипломатичну службу в порядку нового призначення або поповнення. Проте, в будь-якому випадку, як це передбачено пунктом «сі» ст. 1 Віденської конвенції, «членами дипломатичного персоналу є члени персоналу представництва, які мають дипломатичний ранг».

Дипломатичний ранг — це особистий ранг дипломата, який присвоюється йому відповідно до існуючих в кожній країні законів та правил проходження дипломатичної служби. Цей ранг зберігається незалежно від того, яку посаду обіймає дипломат у той чи інший момент. Слід зауважити, що ранг і посада дипломата іноді збігаються (наприклад, Надзвичайний і Повноважний Посол — ранг і посада), проте далеко не завжди. Для порівняння можна послатися на практику військових відомств, коли командиром полку є підполковник, а генеральську посаду обіймає полковник тощо.

Треба також чітко розрізняти такі поняття, як «класи» і «ранти» «дипломатичних агентів». До речі, згідно з Віденською конвенцією «дипломатичний агент» — це глава представництва або член дипломатичного персоналу представництва (ст. 1, п. «е»). Для визначення поняття «дипломатичні класи» користуються нормами міжнародного права, зокрема ст. 14 Віденської конвенції. Вона чітко регламентує установлений в сучасній практиці поділ глав дипломатичних представництв на три класи: «1. а) клас послів і нунціїв, які акредитуються при главах держав, та інших глав представництв еквівалентного рангу; Ь) клас посланників та інтернуиціїв, які акредитуються при главах держав; с) клас повірених у справах, які акредитуються при міністрах закордонних справ; 2. Інакше як відносно старшинства та етикету не повинно проводитись ніякого розрізнення між главами представництв унаслідок їхньої належності до того чи іншого класу».

Дипломатичні ранги, як ми вже зазначали, вводяться внутрішнім правом кожної країни і передбачаються для всіх посадових осіб, які працюють як у центральному апараті МЗС даної країни, так і в її закордонних дипломатичних представництвах.

Так, згідно з постановою Верховної Ради України від 31 січня 1992 р. та указом Президента України «Про Положення про дипломатичну службу в Україні» від 16 липня 1993 р. (п. 6), «дипломатичним працівникам присвоюються такі дипломатичні ранги України:

• аташе;
• третій секретар; другий секретар другого класу; другий секретар першого класу; перший секретар другого класу;
• перший секретар першого класу; радник другого класу;
• радник першого класу;
• Надзвичайний і Повноважний Посланник другого класу;
• Надзвичайний і Повноважний Посланник першого класу;
• адзвичайний і Повноважний Посол.

Дипломатичні ранги Надзвичайного і Повноважного Посла, Надзвичайного і Повноважного Посланника першого класу, Надзвичайного і Повноважного Посланника другого класу присвоюються Президентом України за поданням Міністра закордонних справ України.

Інші дипломатичні ранги присвоюються Міністром закордонних справ України на підставі рекомендації атестаційної комісії Міністерства закордонних справ України». Що стосується питання про відповідність дипломатичних рангів службовим посадам, то вони чітко регламентуються указом Президента України «Про Перелік посад приписаних до дипломатичних рангів України» від 18 вересня 1996 р.

З українських дипломатів, які мають один із вищезгаданих дипломатичних рангів, комплектується дипломатичний персонал посольств України за кордоном. Очолюваний послом дипломатичний персонал українських посольств на особливо важливих напрямах дипломатичної діяльності може мати у своєму складі в порядку старшинства таких дипломатичних співробітників: радників-посланників, радників, торгового представника, військового, військово-морського та військово-повітряного аташе, перших секретарів, заступників торгпреда, других секретарів, третіх секретарів, аташе, помічників військового, військово-морського, військово-повітряного аташе.

Всі ці особи, як правило, мають дипломатичні паспорти, які видаються їм акредитуючою державою (виняток становить Велика Британія, де видача дипломатичних паспортів не передбачена). Ця категорія співробітників заноситься до дипломатичного списку, який періодично публікується протокольним відділом МЗС країни перебування. Вони отримують також від протокольного відділу МЗС країни перебування особливі дипломатичні картки, які засвідчують їхній статус як дипломатичних агентів.

Усередині дипломатичного представництваіснує визначений розподіл обов’язків, а саме представництво складається із відповідних відділів. Так, майже в кожному посольстві обов’язково існують два відділи: консульський та відділ преси. Консульський відділ за відсутності окремого консульства як такого виконує його функції всередині посольства, з дещо меншими правами. Завідувач консульського відділу посольства в країні перебування має вужчі права, аніж генеральний консул, консул та віце-консул, які очолюють самостійні консульські установи, і, на відміну від них, не отримує ані консульського патента від своєї держави, ані екзекватури від міністерства закордонних справ країни призначення. Завідувач консульського відділу, крім того, діє не від імені свого уряду, вірніше МЗС, а тільки від імені посольства, виконуючи ті чи інші консульські функції в межах діяльності посольства.

Відділ преси (або інформації) посольства веде щоденне спостереження за пресою країни перебування, підгримує зв’язок із ЗМІ, отримує інформацію від кореспондентів, теле- і радіо-журналістів, які, як правило, є достатню інформованими громадянами своєї країни, знайомить місцеву пресу з головними подіями, що відбуваються в акредитуючій державі.

У великих посольствах є відділи науки і техніки, в яких працюють радники з питань науки і техніки, а також закріплені за відділом дипломатичні співробітники.

З метою детального вивчення внутрішньої та зовнішньої політики країни перебування, в посольстві, як правило, створюється група дипломатичних співробітників, очолюваних радником посольства.

Нарешті, одна-дві особи відповідають за організацію протокольних заходів (візити, прийоми, підтримка зв’язків із МЗС із протокольних питань). У цій ділянці вимагається дотримання певної системи, однотипності для того, щоб прийоми влаштовувались у визначеному порядку, а також аби уникнути будь-яких непорозумінь. Цими питаннями опікується один із секретарів посольства, який добре знає існуючі протокольні правила та порядки країни перебування, слідкує за їх дотриманням, а також здійснює організаційну роботу з підготовки всіляких протокольних заходи?.

У кожному посольстві є також адмністративно-господарський відділ на чолі із завідуючим господарством. Як правило, хтось із секретарів посольства, чи навіть радник, курує всі адміністративно-господарські справи, оскільки на Пій ділянці завжди виникає безліч питань (укладання Договорів щодо ремонту приміщень, доставка закупленого товару тощо). Це вимагає присутності дипломатичного співробітника, бо доводиться мати справу з офіційними установами країни перебування і звертатись у більшості випадків до її МЗС.

Схематично структура посольства має такий вигляд:

• група з питань зовнішньої політики;
• група з питань внутрішньої політики;
• група з питань економіки;
• відділ преси;
• консульський відділ;
• адміністративно-господарча група;
• секретаріат посла.

Групами з питань зовнішньої політики, внутрішньої політики й економіки керує радник-посланник посольства.

Друга категорія співробітників дипломатичного представництва — члени адміністративно-технічного персоналу, їхня роль у дипломатичному представництві також чітко регламентується Віденською конвенцією, згідно з якою «членами адміністративно-технічного персоналу є члени персоналу представництва, які здійснюють адміністративно-технічне обслуговування представництва» (ст. 1, п. «ґ»). За своїм службовим і, відповідно, правовим статусом вони відрізняються від співробітників першої категорії, проте сучасне міжнародне право та внутрішнє законодавство ряду країн роблять значні кроки щодо наближення їхнього статусу, у тому числі привілеїв та імунітетів, до статусу дипломатичних агентів. До категорії адмністративно-технічного персоналу відносять референтів-перекладачів, технічних секретарів, стенографістів, бухгалтерських працівників, шифрувальників та інший канцелярський персонал. Всі ці співробітники не мають дипломатичних паспортів та рангів, проте у відрядження за кордон їх направляє міністерство закордонних справ і їм видається службовий паспорт (по суті щось середнє між дипломатичним та загальногромадянським паспортом).

І, нарешті, третя категорія — члени обслуговуючого персоналу дипломатичного представництва (прибиральниці, ліфгери, водії, садівники, вахтери тощо). До них належать, як уже зазначалося, і особи, що не входять до складу персоналу представництва, а працюють за договором найму в самих співробітників посольства чи місії (хатні робітниці, доглядальниці тощо). У Віденській конвенції про них сказано: «членами обслуговуючого персоналу» є члени персоналу представництва, які виконують обов’язки по обслуговуванню представництва (ст. 1, п. «Приватний домашній робітник» — особа, яка виконує обов’язки домашнього робітника у співробітника представництва і не є службовцем акредитуючої держави (ст. 1, п. її"). Обидві ці групи осіб комплектуються в основному з числа громадян країни перебування, тоді як перші дві категорії — це, як правило, громадяни акредитуючої держави. У ст. 8 Віденської конвенції зазначено:

«1. Члени дипломатичного персоналу представництва в принципі мають бути громадянами акредитуючої держави;

2. Члени дипломатичного персоналу представництва не можуть призначатися з числа осіб, які є громадянами держави перебування, інакше як за згодою цієї держави, причому ця згода може бути в будь-який час анульована».

Слід зауважити, що передбачений Конвенцією поділ персоналу дипломатичного представництва на три вищезгадані категорії на практиці іноді має умовний характер. Віднесення конкретних співробітників до тієї чи іншої категорії є виключно компетенцією акредитуючої держави і не регулюється нормами міжнародного права. Позиції ж акредитуючих держав з цього питання нерідко суперечать позиціям країни перебування.

Критерії розподілу дипломатичного персоналу за категоріями також бувають досить «розмитими». Так, священнослужителі представництва мають дипломатичний статус, тоді як функції священика не мають жодного стосунку як за своїм змістом, так і за формою до дипломатичної діяльності. Офіцеру безпеки, як правило, надається статус дипломата, а співробітники служби охорони належать до адміністративно-технічного чи навіть до обслуговуючого персоналу.

Невизначеність практики щодо поділу дипломатичного персоналу за категоріями наочно підтверджується таким прикладом. До 1978 р. Держдепартамент США погоджувався визнавати кур’єрів, посильних та співробітників охорони іноземних дипломатичних представництв, акредитованих у США, лише як обслуговуючий персонал. У період із 1978 по 1981 р. Держдепартамент розглядав вказаних осіб як адміністративно-технічний персонал, а з 1981 р. знову лише як обслуговуючий персонал.

Така нечіткість у розмежуванні категорій персоналу дипломатичного представництва пояснюється необхідністю забезпечення режиму надійної безпеки у представництві. Акредитуючі держави, призначаючи конкретних співробітників, можуть бути не зацікавленими в офіційному визначенні їхніх функціональних обов’язків. На практиці це призводить до того, що акредитуючі держави, призначаючи співробітників до дипломатичних представництв, не вказують, на які посади вони призначаються, а іноді навіть не уточнюють, до якої категорії належить той чи інший співробітник.

Новим явищем у дипломатичній практиці двох останніх десятиліть є організація дипломатичними представництвами власної (внутрішньої) охорони. Активізація діяльності національних та міжнародних терористичних організацій, зокрема випадки захоплення посольств терористами, викрадення дипломатів з метою використання їх як заручників, вбивства останніх стали головними причинами створення багатьма державами внутрішньої охорони в дипломатичних представництвах.

Загалом положення про внутрішню охорону було затверджене конгресом США ще в 1932 р., а з 1948 р. в американських представництвах за кордоном постійну охорону здійснюють морські піхотинці США. Чисельність підрозділів морської піхоти в посольствах США, наприклад у Лондоні та Парижі, сягає 35 чоловік.

Сьогодні внутрішню охорону створено в дипломатичних представництвах переважної більшості держав сучасного світового співтовариства. За останні п’ять-сім років визначилася тенденція до різкого посилення акредитуючими державами режиму безпеки в дипломатичних представництвах, збільшенім кількості співробітників внутрішньої охорони.

Загальне керівництво співробітниками внутрішньої охорони здійснюють, як правило, офіцери безпеки дипломатичних представництв. Внутрішня охорона здебільшого оснащена легкою вогнепальною зброєю, а в деяких країнах має навіть важке озброєння. Відомо чимало випадків, коли внутрішня охорона змушена була застосовувати зброю при нападах на дипломатичне представництво. Так, 14 лютого 1979 р. група іранських федаїнів захопила посольство США в Тегерані. 19 морських піхотинців внутрішньої охорони посольства майже півтори години чинили запеклий опір нападникам. Двох із них було вбито, двоє морських піхотинців дістали поранення. Необхідно також зазначити, що, створювана головним чином для захисту дипломатичних представництв від нападу терористів, внутрішня охорона нині активно використовується і для протидії замірам місцевих спецслужб.

Діючими міжнародно-правовими договірними нормами питання про організацію та статус внутрішньої охорони в дипломатичному представництві прямо не регулюється хоча б через те, що створенім внутрішньої охорони — порівняно нове явище в сучасній дипломатичній практиці. Згідно з міжнародним звичаєм дипломатичні представництва можуть організовувати внутрішнє життя на свій розсуд, за традиціями та звичаями своєї країни. Посиланням на цей привілей можна пояснити та допустити легальне створення внутрішньої охорони в дипломатичних представництвах за умови, звичайно, що її організація та діяльність пов’язуватимуться виключно із внутрішніми справами представництва. Здійснення будь-яких охоронних функцій, що виходять за рамки організації внутрішнього життя представництва, є не чим іншим як втручанням у внутрішні справи країни перебування. Адже саме на ній, згідно із ст. 22, п. 2 Віденської конвенції, «...лежить спеціальний обов’язок вживати всіх належних заходів для захисту приміщень представництва від усякого вторгнення або заподіяння шкоди та для запобігання всякому порушенню спокою представництва або образі його гідності». Тому-то посилання на вказаний привілей дає можливість лише в загальному вигляді обґрунтувати правомірність існування внутрішньої охорони та визначити сферу її діяльності.

Сьогодні акредитуючі держави часто направляють співробітників внутрішньої охорони відкрито, прямо вказуючи в запитах на візи та в нотному листуванні посади цих осіб. Так, У списках адміністративно-технічного та обслуговуючого персоналу іноземних дипломатичних представництв, що регулярно публікуються Держдепартаментом США, із 128 посольств, акредитованих у Вашингтоні, 14 посольств офіційно вказали наявність у складі їхнього персоналу охоронників (guard, security guard), а 12 посольств — офіцерів безпеки (security officer). Більше того, в нотному листуванні іноді прямо вказується, які функції виконують ті чи інші співробітники внутрішньої охорони. До речі, багато країн перебування, які не в змозі забезпечити ефективний захист іноземних дипломатичних представництв, самі висловлюють зацікавленість у створенні внутрішньої охорони в цих представництвах.

Так, для США є характерною практика найму місцевих громадян як охоронників. Такий підхід, вважають американці, зменшує небезпеку для їхніх співробітників. Крім того, місцеві громадяни-охоронники можуть ефективніше передбачити заміри терористів, враховуючи мовну та психологічну адаптованість до країни перебування. В США існує спеціальна державна програма підготовки таких професіоналів. Так, у 1984 р., після виведення американських піхотинців із Лівану, для охорони посольства США в Бейруті були залучені ліванці, яких протягом двох тижнів навчала прийомів застосування зброї та техніці охорони дипломатичного представництва «мобільна тренувальна група» Держдепартаменту США.

В дипломатичній практиці трапляються, хоча й досить рідко, двосторонні угоди між акредитуючою державою та країною перебування, що регламентують організацію і статус внутрішньої охорони в дипломатичних представництвах. Так, підрозділ морських піхотинців, що охороняє посольство США у Великій Британії, розглядається місцевими органами влади не як персонал представництва, оскільки їхній статус визначається угодою між Лондоном та Вашингтоном щодо спеціальних сил безпеки.

Узагальнення та осмислення існуючої практики держав у цьому питанні показує, що вона відповідає вимогам (постійність, однаковість, спільність, тривалість), визнаним у міжнародному праві необхідними і достатніми для виникнення звичайної норми, і, таким чином, очевидно, можна констатувати виникнення нового міжнародного звичаю, що допускає організацію внутрішньої охорони в дипломатичних представництвах.

Водночас деякі аспекти діяльності внутрішньої охорони, які зачіпають компетенцію країни перебування, нерідко викликають гострі конфліктні ситуації у відносинах між акредитуючою державою та країною перебування. Так, не- врегульоваиим, наприклад, залишається питання про рамки компетенції внутрішньої охорони, особливо в тих випадках, коли вона змушена вдаватися до силових заходів. Залишаються поки що практично не врегульованими питання ввезення, зберігання, носіння та застосування внутрішньою охороною зброї. Існуючими нормами міжнародного права ці ситуації не регулюються. Країни перебування вирішують їх шляхом застосування норм діючого національного законодавства або шляхом видання спеціальних підзаконних актів чи інструкцій щодо персоналу іноземних дипломатичних представництв.

У багатьох країнах, наприклад Італії, Руанді, Судані, Туреччині, персонал іноземних дипломатичних представництв має право зберігати і носити вогнепальну зброю, але за умови отримання дозволу в місцевих компетентних органах. У деяких країнах, таких як Канада, Китай, персонал іноземних дипломатичних представництв зобов’язаний реєструвати зброю в місцевих компетентних органах, проте носіння зброї за межами приміщення дипломатичного представництва заборонено. В деяких країнах існує заборона на ввезення дипломатами конкретних видів зброї. Так, згідно із канадськими законами, іноземним дипломатам заборонено ввозити в країну автоматичну вогнепальну зброю. Законодавство окремих країн узагалі забороняє зберігання та носіння зброї персоналом іноземних дипломатичних представництв. Таким є, наприклад, законодавство Великої Британії (виняток зроблено лише для морських піхотинців США).

І, звичайно, абсолютно неприпустимо, коли дипломати, користуючись імунітетами та привілеями, грубо порушують закон, завдають своїми вчинками серйозної шкоди національній та міжнародній безпеці. У травні 1997 р. світова громадськість була шокована брутальною діяльністю деяких російських дипломатів у Фінляндії. Ці посольські співробітники потрапили в поле зору правоохоронних органів РФ роком раніше, коли московська міліція проводила оперативну розробку одного з нелегальних каналів збуту зброї. Сліди вели в сусідню Фінляндію. Було встановлено, що в Росію таємно переправлялись пістолети «браунінг», «астра», «армінус», «люгер», які потрапляли до рук організованих злочинних угруповань Москви та Санкт-Петербурга. Було порушено кримінальну справу. В ході проведення оперативних заходів працівники спецслужб вийшли на постачальників смертоносного товару. їхньому подиву не було меж. Пістолети та боєкомплекти до них попри всі прикордонні та митні бар’єри преспокійно перевозили співробітники російського посольства в Хельсінки, користуючись Дипломатичною недоторканністю. З’ясувалося, що злочинним промислом ці дипломати займалися понад три роки. За цей час було ввезено і нелегально спродано понад 250 «стволів» та десятки тисяч патронів. Щодо мотивів, які штовхнули деяких російських дипломатів займатись такого Роду «бізнесом», то вони очевидні: за прибутковістю продаж зброї, як на легальному, так і на нелегальному ринках, на Другому місці після нафти. Наприклад, «навар» від продажу Револьвера «армінус» становить 150—200 відсотків. До того законодавство Фінляндії щодо продажу зброї до останнього часу було досить ліберальним. її можна було придбати в будь-якій збройовій лавці, пред’явивши при цьому лише посвідчення особи. Продавець, у свою чергу, мав лише повідомити органи поліції про кількість проданої зброї. Цікава й така деталь. Згідно з фінськими законами, куплена іноземцем зброя видається йому на самому кордоні під час виїзду з країни. Так і в даному випадку фіни дотримувались всіх формальностей. Упаковані в фірмові коробки, пістолети передавалися російським дипломатам мало не біля прикордонного шлагбаума. Через російський кордон горе-дипломати перевозили зброю майже відкрито — в кишенях одягу або серед речей багажу. Як правило, додому вони поверталися на особистих автомобілях. Огляду, згідно з Віденською конвенцією, вони не підлягали. Звичайно, причетні до цієї справи дипломати звільнені з своїх посад і вже не працюють у МЗС РФ.

В Україні немає єдиного законодавчого акту або урядового рішення, які б комплексно регулювали питання ввезення, вивезення, придбання, збереження і застосування зброї, її реєстрації персоналом іноземних дипломатичних представництв.^ Відповідно до практики, що склалася, через державний кордон дозволяється перевозити на основі принципу взаємності лише особисту вогнепальну і холодну зброю військових зразків та боєприпаси до вогнепальної зброї, що належить військовим, військово-морським та військово-повітряним аташе при посольствах та їхнім помічникам, дипломатичним кур’єрам чи іншим особам, які супроводжують дипломатичну пошту. Причому вказаним особам дозволяється провозити лише по одній одиниці вогнепальної та холодної зброї. В усіх інших випадках ввезення будь-якої зброї військових зразків та боєприпасів до неї заборонено взагалі.

Загалом у сучасній дипломатичній практиці за останні два-три десятиріччя спостерігається тенденція до збільшення кількості співробітників, які працюють у посольствах, консульствах та інших офіційних представництвах держав за кордоном. Пояснюється це політичною інтернаціоналізацією громадсько-політичних, науково-технічних та соціально- економічних процесії}, що відбуваються на планеті наприкінці XX ст. Глобалізація міжнародних проблем сучасності, таких як охорона навколишнього середовища, вирішення спільних для цілих регіонів та континентів питань у галузі енергетики, транспорту, сучасних засобів зв’язку, дослідження та освоєння Світового океану, космосу, інтенсифікація сільського господарства, запобігання та боротьба з расовими захворюваннями тощо — все це неминуче відбивається на діяльності міжнародної дипломатії, внаслідок чого сучасні посольства стають центрами не тільки політичної активності, а й співробітництва між державами в зазначених вище сферах. За цих умов дипломатичні представництва найбільших країн перетворюються на багатогалузеві зовнішньополітичні установи, які об’єднують під одним дахом представників різних професій, спеціальностей, наукових напрямів.

Що ж до конкретної кількості членів дипломатичного персоналу в тому чи іншому представництві, то це питання також регламентується Віденською конвенцією. У ст. 11 зазначається: «1. За відсутності конкретної угоди про чисельність персоналу представництва, держава перебування може запропонувати, щоб чисельність персоналу представництва залишалася в межах, які вона вважає розумними і нормальними, враховуючи обставини та умови, існуючі в державі перебування, і потреби даного представництва». А в «Положенні про дипломатичне представництво України за кордоном», затвердженому розпорядженням Президента України від 22 жовтня 1992 р., наголошується, що «діяльність дипломатичного представництва базується на положеннях Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р.... і при необхідності кількісний склад персоналу дипломатичного представництва України в іноземній державі встановлюється двостороннюю угодою України з цією державою».

Тісно пов’язаним із поняттям «дипломатичний персонал» є поняття «дипломатичний корпус». У науковій літературі з питань міжнародного права, дипломатичної та консульської служби поняття «дипломатичний корпус» вживається як у широкому, так і у вужчому значенні цього слова. Так, у вузькому значенні дипломатичний корпус — це сукупність глав іноземних дипломатичних представництв, акредитованих у країні перебування. В широкому ж значенні цього слова мається на увазі, що дипломатичний корпус складається не тільки із глав представництв, а й дипломатичного персоналу всіх іноземних посольств та місій, акредитованих у столиці країни перебування. Крім того, до дипломатичного корпусу відносять, як правило, і членів родин дипломатичних агентів (Дружини останніх, їхні неповнолітні діти, дорослі, але незаміжні доньки, а іноді й батьки дипломата також мають Дипломатичні картки і включаються до списків членів дипломатичного корпусу). Звичайно, що такий суто механістичний підхід до визначення поняття «дипломатичний корпус» аж ніяк не виправданий, оскільки виникає ризик загубити його основну визначальну рису. Адже дипломатичний корпус — це не просто сукупність осіб, причетних до дипломатичної сфери.

Тому під дипломатичним корпусом варто розуміти, насамперед, об’єднання професіоналів, які утворюють корпорацію дипломатичних агентів, акредитованих у країні перебування. Лише в такому випадку можна говорити про функції дипломатичного корпусу, що виступає як єдине ціле з питань церемоніального та організаційно-побутового характеру у відносинах як між самими членами дипломатичного корпусу, так і з органами влади країни перебування. При цьому необхідно наголосити, що основне завдання дипломатії — це здійснення офіційних відносин між рівносуверенними державами на двосторонній основі. Саме тому ніякі колективні виступи дипломатичного корпусу з питань політичного характеру не можуть мати місця. Вони можливі лише з церемоніальних, протокольних питань, наприклад, поздоровлення з нагоди вступу на посаду глави держави або уряду країни перебування, висловлення жалю у відповідних випадках тощо. Практично від імені дипломатичного корпусу в цілому в цих та інших випадках церемоніального характеру виступає його глава — дуайєн (старшина, або старійшина, дипломатичного корпусу).

Відповідно до практики, що склалася, в переважній більшості випадків дуайєном автоматично є старший за класом і перший за часом свого перебування в приймаючій країні глава одного з акредитованих у ній дипломатичних представництв. Віденська конвенція передбачає, що старшинство глав представництв у межах відповідного класу, яке дає можливість зайняти пост дуайєна дипломатичного корпусу, визначається датою та часом їхнього вступу на посаду, тобто або з моменту вручення вірчих грамот, або з моменту повідомлення про прибуття і вручення завірених копій вірчих грамот міністру закордонних справ країни перебування. «Старшинство глав представництв відповідного класу визначається датою і годиною вступу ними у виконання своїх функцій згідно з статтею 13» (Віденська конвенція, ст. 16, н. 1). Що ж стосується питання старшинства членів дипломатичного персоналу всередині представництва, то воно регулюється ст. 17 Віденської конвенції: «Старшинство членів дипломатичного персоналу представництва повідомляється главою представництва міністерству закордонних справ або іншому міністерству, щодо якого є домовленість».

Таким чином, можна зробити висновок, що такі інститути та поняття дипломатичного і консульського права, як «дипломатичний корпус», «структура і персонал дипломатичного представництва» загалом забезпечені нормами міжнародного права, що сприяє їхньому нормальному функціонуванню. Проте життя не стоїть на місці, і не всі нові явища повністю вписуються в існуючий правовий простір. Зокрема, інститут «внутрішньої охорони дипломатичного представництва» потребує відповідного міжнародного унормування.