Латинської анатомічної термінології

(Для самостійної позааудиторної роботи)

Історія європейської медицини і медичної термінології бере свій початок від часів так званого „Гіппократового збірника” („Corpus Hippocraticum”), в якому зібрано понад 100 медичних творів цієї епохи. Вони традиційно приписуються великому лікарю античності Гіппократу (460-377 рр. до н.е.), його учням та представникам інших напрямків давньогрецької медицини (Чернявский М.Н. Краткий очерк истории и проблем упорядочения медицинской терминологии // Энциклопедический словарь медицинских терминов. – Т. III. – М.: „Советская энциклопедия”, 1984. – С. 410.

Правда, ні Гіппократ, ні його наступники не виросли на пустому місці, а скористалися, власне, успадкованою медичною лексикою попередніх поколінь. Вже в гомерівському епосі можна знайти цілий ряд анатомічних і нозологічних найменувань, якими згодом користувався Гіппократ і якими послуговується сучасна медична наука.

Вже вкінці IV – I ст. до н.е. медична термінологія, зокрема анатомічна, досягла досить високого рівня розвитку. До цього спричинилася чи не найбільше передовсім діяльність двох видатних представників олександрійської медичної школи – Герофіла (біля 300-250 рр. до н.е.), якого вважають родоначальником описової анатомії, та Еразистрата (помер прибл. в 250 р. до н.е.), який зробив ряд важливих відкриттів в будові людського тіла. Значна заслуга представників олександрійської школи перед науковою медичною термінологією полягає в тому, що вони намагалися впорядкувати і нормалізувати мову медицини. На відміну від своїх попередників, які збагачували медичну лексику в основному шляхом запозичення слів розмовної мови, вони почали вводити неологізми – штучні, спеціально створені назви. В той час функцію міжнародної мови медицини виконувала давньогрецька мова, яка й була засобом професійного порозуміння між представниками медицини різних етнічних груп. Це було зумовлено тим, що латинська мова на той час ще не могла рівнозначно конкурувати з грецькою мовою, оскільки поступалася їй і щодо гнучкості, і щодо способів словотворення. По-друге, латинська мова протягом всієї історії свого розвитку зазнавала сильного впливу давньогрецької мови, зокрема після завоювання римлянами Греції в 146 р. до н.е. По-третє, латинська мова не могла рівнозначно конкурувати з давньогрецькою щодо впливу на розвиток медичної лексики ще й тому, що як медичні, так і біологічні знання римлян ніяк не могли зрівнятися із знаннями греків.

Однак це не означає, що з боку римлян не робилося ніяких спроб розвивати латинську медичну термінологію. Певне уявлення про стан латинської медичної лексики, зокрема анатомічної, дає нам поема римського поета-філософа Лукреція Кара (прибл. 99-53 р. до н.е.) „Про природу речей” („De rerum natū ra”). Лукрецій, викладаючи латинською мовою природничонаукові погляди грецьких мислителів, відчував чималі труднощі, і при описуванні будови людського тіла вимушений був послуговуватися, крім літературної латинської мови, златинізованими запозиченнями з грецької мови. Проте в поемі Лукреція вже зустрічаються такі анатомічні назви, які дістали повні „права громадянства” в сучасній Міжнародній анатомічній номенклатурі, напр.: membra – кінцівки; palā tum – піднебіння та ін.

Значне місце в історії розвитку латинської медичної термінології належить римському вченому-енциклопедисту і лікарю Авлу Корнелію Цельсу (кінець І ст. до н.е. – перша половина І ст. н.е.), автору трактату у 8 книгах „Про медицину” („De medicī na”). Вважаючи за потрібне супроводжувати латинські назви відповідними грецькими, широко використовуючи грецькі найменування як найбільш достеменні, точні, Цельс в той же час вводить в ужиток римської медицини нові латинські назви як паралель традиційним грецьким назвам. Будучи великим поборником латинської мови, Цельс намагався утвердити за нею правомочність мови науки. Вся подальша історія підтвердила вірність його устремлінь, обґрунтованість і його прогностичність в цьому аспекті.

Незважаючи на те, що трактат Цельса „Про медицину” кільканадцять століть пролежав на полицях монастирської бібліотеки, він, знайдений в 1443 році, став справжнім надбанням європейської медицини, а лексика його, інколи з певними змінами значень слів чи з уточненнями, майже цілком увійшла в словник професійної медицини, стала невід’ємною частиною міжнародних анатомічних номенклатур кінця ХІХ і середини ХХ ст. З часів Цельса беруть свій початок такі анатомічні латинські терміни, як abdō men – живіт, cartilā go – хрящ, cervix – шия, digĭ tus – палець, femur – стегно, lien – селезінка, ocŭ lus – око, pectus – груди, pulmo – легеня і багато інших.

В часи діяльності в Римі одного з найвидатніших лікарів свого часу Клавдія Ґалена (130 – 210 рр. н.е.) і завдяки його активності в медичній термінології використовувались виключно грецькі слова. Ґален склав словник і коментарі до праць Гіппократа, увів чимало нових грецьких назв, намагаючись при цьому досягти однозначності застосування і тлумачення слова. Можна сказати, що саме Ґален започаткував ті основні вимоги, які пізніше, в науці Нового часу, утвердилися як такі, що відповідають принципам утворення наукових термінів.

У середньовічній медичній термінології застосовувалися як латинські, так і грецькі та арабські назви, але у спотвореній формі, що часто призводило до термінологічної плутанини. Причиною цього були багаторазові переклади з давньогрецької мови на арабську, а з арабської на латинську. Оскільки середньовічна латинська мова значно відрізнялася від класичної латини і не всі перекладачі добре знали арабську мову і медичну термінологію, то вони часто невірно транскрибували слова давньогрецької мови.

Одним з перших, хто зробив помітний внесок в усунення плутанини в описовій анатомії, був Андреас Везалій (1514-1564). Він відмовився від арабських визначень і середньовічних латинізмів, переклав давньогрецькі назви класичною латинською мовою і ввів виключно латинські позначення. Своїми працями він поклав початок об’єктивній оцінці і перевірці даних анатомії, що увійшли в медичну літературу. На ґрунті своїх досліджень Везалій виправив усю тогочасну анатомію, відзначив понад 200 істотних помилок Ґалена. Він перший дав опис орґанізму людини, побудований на докладному дослідженні людських трупів, розробив в деталях правильну методику секції, і його справедливо вважають творцем анатомії як науки (Верхратський С.А. Історія медицини. 2-е вид. – Київ: “Вища школа”, 1974. – С. 75).

З часів Везалія неодноразово робилися спроби створити єдину анатомічну номенклатуру. Однак авторитет окремих вчених, на думку дослідників цієї проблеми, не був достатнім для здійснення такого задуму, і до 1895 року анатомічна номенклатура мала, по суті, безладний характер.

У 1887 році на І з’їзді німецького анатомічного товариства була створена міжнародна комісія, якій було доручено скласти єдиний список латинських анатомічних термінів.

Прийнята в 1895 році Базельська анатомічна номенклатура (BNA) поклала кінець плутанині, що мала місце в галузі анатомічних термінів. При виборі термінів вирішальну перевагу надавали простоті й короткості. В ній було відкинуто біля 10 000 назв як синонімів, що збереглися з попередніх століть. Це склало майже половину всіх термінів.

Базельська анатомічна номенклатура дістала офіційне визнання не тільки в німецькомовних країнах, але й в Італії та Америці. З 1898 року Базельська анатомічна номенклатура стала загальноприйнятою і в Росії.

З плином часу розвиток науки вимагав уточнення й доповнення багатьох латинських анатомічних термінів, а Базельська номенклатура, природно, не могла відповідати новим вимогам. З цієї причини анатомічне товариство Англії й Франції опублікувало в 1933 році переглянуту анатомічну номенклатуру – Бірмінгемську ревізію (B.R. – Birmingham Revision), де було дано цілий ряд корисних рекомендацій стосовно тих термінів, які треба було включити як доповнення до Базельської анатомічної номенклатури. Багато цих термінів увійшло в сучасні підручники і посібники з анатомії людини. Бірмінгенська комісія вперше переклала латинські терміни англійською мовою.

Згодом німецьке анатомічне товариство внесло ще ряд змін і доповнень до анатомічної номенклатури, а в 1936 році була опублікована Єнська анатомічна номенклатура (JNA), яка змінила принципи конструкції термінів, пов’язаних з вказівкою напряму і положення органів (напр.: ventrā lis замість anterior; craniā lis замість superior), ввела ряд нових позначень при описі нервової системи. Змінюючи терміни, німецькі анатоми в JNA розглядали розміщення частин тiлa і органів, виходячи не з вертикального положення тіла людини, а з горизонтального положення тіла чотириногих земних хребетних тварин. Саме цей принцип і спонукав анатомів різних країн висловитися проти прийняття Єнської анатомічної номенклатури і вона не дістала офіційного міжнародного визнання. Більшість анатомів дотримувалась Базельської анатомічної номенклатури.

В 1950 році в Оксфорді відбувся V Міжнародний конгрес анатомів багатьох країн, на якому була створена міжнародна анатомічна номенклатурна рада, яка висловилась за те, що доповнення до Базельської анатомічної номенклатури повинні бути незначні.

В 1955 році на VI міжнародному конгресі анатомів в Парижі був запропонований офіційний список Nomĭ na Anatomĭ ca, а в 1960 році на VII Міжнародному конгресі анатомів він був названий Паризькою анатомічною номенклатурою – Parisiensia Nomĭ na Anatomĭ ca (PNA). Вона в основному базувалася на Базельській анатомічній номенклатурі. Із 5640 понять, які були в BNA, без змін було прийнято PNA 4286 термінів, що становить 70%, у видозміненому вигляді було прийнято 886 термінів (15, 6%). З Єнської анатомічної номенклатури прийнято 268 (4, 9%) термінів і 200 (3, 5%) термінів цілком нових (Тибор Донат. Толковый анатомический словарь. – Будапешт, 1964. – С. 12). Можна сказати, що в історії медичної науки офіційний список латинських анатомічних термінів вперше дістав міжнародне визнання. Проте PNA надалі вдосконалювалася, вносилися певні зміни при її виданнях у порівнянні з попередніми. У наступні роки на Міжнародних конґресах анатомів затверджувалися відповідні зміни (Ньо-Йорк, 1960; Вісбаден, 1965; Ленінград, 1970; Токіо, 1975; Мехіко, 1980; Лондон, 1985). З причини певних суперечностей у діяльності Виконавчого комітету Міжнародної федерації асоціації анатомів (IFAA) і Комітету з анатомічної термінології рішенням Генеральної асамблеї IFAA (Ріо-де-Жанейро, 1989) було ліквідовано Комітет з анатомічної термінології і створено Федеративний комітет з анатомічної термінології (FKAT) Цей комітет розпочав опрацювання нової Міжнародної анатомічної номенклатури за участю 60 національних анатомічних спілок, що входять до складу Міжнародної орґанізації IFAA. У серпні 1997 р. в Сан-Паулу було повідомлено про створення сучасної спрощеної й універсальної анатомічної номенклатури. Її було ухваленоIFAA та розіслано національним анатомічним спілкам для використання і перекладу мовами їхніх держав.

У 2001 році було опубліковано перший офіційний перелік українських термінів (український стандарт) у Міжнародній анатомічній номенклатурі (Див.: Міжнародна анатомічна номенклатура. Український стандарт./ За ред. І.І.Боброва, В.Г.Ковєшнікова. – К.: “Здоров’я”, 2001. – 328 с.).

Додатки (таблиці)

Табл. №1

Іменник (Substantivum)

У латинській мові п’ять відмін іменників. Належність іменника до певної відміни визначається за закінченням родового відмінка однини (Gen. sing.).

Табл. №2

Прийменник (Praepositio)

Accusativus	Accusativus, Ablativus	Ablativus
ad – для, до, при, в ante – перед, до contra – проти inter – між per – через, впродовж post – після	in – в, на   sub – під	a, ab – від cum – з (ким? чим?) e, ex – з, із (кого? чого?) de – про pro – для, за sine – без

Табл. №3

Зведена таблиця відмінкових закінчень п’яти латинських відмін

Табл. №4