Особливості трансформаційних процесів у міжгалузевих комплексах

Структурна трансформація національної та регіональної економічних систем.

Трансформаційні зміни в економіці України є невід'ємним елементом становлення ринкового типу господарювання.

Напрями забезпечення структурних зрушень економіки:

1) лібералізація економіки, тобто зняття адміністративних обмежень з цін, господарських зв'язків, зовнішньоекономічної діяльності;

2) стабілізація фінансів і грошової системи, які забезпечують зміцнення гривні як загального еквівалента та єдиного платіжного засобу на території країни;

3) приватизація, розвиток підприємництва, створення інших інституційних передумов ефективного ринкового господарства й економічного зростання;

4) структурна перебудова економіки, її інтеграція в світове господарство, підвищення конкурентоздатності української продукції на світовому ринку;

Створення конкурентного ринкового середовища;

6) активна соціальна політика з метою пристосування працездатного населення до нових умов, соціальний захист найвразливіших верств населення, створення передумов економічного зростання на основі підвищення ділової активності населення.

Структура господарства будь-якої країни характеризується певним складом та співвідношенням основних сфер, галузей і видів господарської діяльності, а також співвідношенням господарських об'єктів різних форм власності. Основне завдання системних змін у господарському комплексі регіонів полягає у забезпеченні його пристосування до потреб розвитку внутрішнього регіональ­ного ринку.

Регіональні економічні системи є складно структурованими комплексами, всі елементи яких знаходяться у певних внутрішніх і зовнішніх взаємозв'язках, що визначають особливості функціонування національної системи господарства в цілому. Державні органи управління повинні економічними методами активно впливати на зміну структурних пропорцій з тим, щоб створити сприятливі умови для досягнення певних соціально-економічних цілей, забезпечити стабільне функціонування регіональної економіки.

Структурна трансформація економіки - система узгоджених між собою заходів, спрямованих на зміну структури економіки (її організаційної, галузевої, територіальної та інституційної підсистем) з метою зростання обсягів конкурентоспроможної продукції, підвищення ефективності виробництва й вирішення на цій основі соціальних завдань.

Трансформація національної економічної системи, формування багатоукладної економіки та приватизація підприємств, які було розпочато в середині 1990-х рр., супроводжувалися формуванням нового інституційного середовища на основі розвитку організаційно-правових форм господарювання.

Структура господарства за організаційно-правовими формами господарювання. Власність є фундаментом будь-якої соціально-економічної системи. Тому це питання досліджувалося протягом усього періоду суспільного розвитку, у тому числі Платоном, Аристотелем та ін. Саме ця категорія відображає взаємозв'язки між усіма компонентами соціально-економічної системи, розкриває сутність системи виробничих відносин.

У господарській практиці виникають певні форми власності. Більшість економістів і правознавців виокремлюють дві основні форми власності — приватну та державну.

Організаційно-правові форми господарювання передбачені законодавством України:

• приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

• підприємство, яке функціонує на основі колективної власності (підприємство колективної власності);

• комунальне підприємство, що працює на базі комунальної власності територіальної громади;

• державне підприємство, яке діє на основі державної власності;

• підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).

В Україні можуть діяти й інші види підприємств, передбачені законом.

Зміна структури економіки України за основними організаційно-правовими формами господарювання відбувалася різними темпами на різних етапах реформування.

У 1992—2000 рр. зростання загальної кількості підприємств було незначним і становило лише 15 %. Унаслідок перерозподілу підприємств за формами власності значно знизилася кількість державних підприємств (більш ніж у 4 рази). Кількість підприємств колективної форми власності зросла за цей період понад у 3 рази, а їх частка перевищила 83 % загального числа підпри­ємств.

До кінця 1990-х рр. переважну частину промислових об'єктів державної форми власності було приватизовано й акціоновано, хоч очікуваних позитивних зрушень у розвитку господарства країни не було досягнуто. Зазначені процеси не зумовили істотного зростання випуску конкурентоспроможної продукції та підвищення продуктивності праці. Недосконалість законодавчої і нормативно-правової бази, відсутність належної інституційної бази перешкоджали інституційним трансформаціям.

Протягом 2000—2006 рр. процеси реформування власності супровод-жувалися подальшим збільшення загальної кількості суб'єктів господарювання (чисельність яких зросла майже в 1, 4 разу) та зменшенням частки підприємств державної і комунальної форм власності. За цей період форму власності змінили близько 40 тис. підприємств (насамперед, комунальної власності). На кінець 2008 р. частка державних підприємств та державних організацій (установ, закладів) становила лише 1, 9 %, а питома вага комуналь-них підприємств і комунальних організацій (установ, закладів) — 6, 4 % від загальної кількості суб'єктів господарювання України.

Роль державної власності на сучасному етапі реформування необгрунтовано занижена. Особливо актуалізується ця проблема у зв'язку з необхідністю активізації соціальних факторів економічного розвитку, зростання інвестицій у людський капітал, вирішення економічних і екологічних проблем.

Структура господарства за видами економічної діяльності, галузями та їх міжгалузевими комплексами.

Галузева структура господарства є безпосереднім відображенням процесу суспільного поділу праці з урахуванням функціональних відмінностей між окремими галузями. На її основі здійснюється аналіз міжгалузевих пропорцій та зв'язків, оцінюється економічна ефективність виробництва, реалізується управління економікою.

В Україні на загальнодержавному рівні прийнято «Класифікацію видів економічної діяльності» ДК 009: 2005 (КВЕД), розроблену на базі міжнародної статистичної класифікації видів діяльності Європейського Союзу (ТЧАСЕ, Кєу.1, тосі.7). Згідно з цим документом:

Економічна діяльність - процес виробництва продукції (товарів та послуг), який здійснюється з використанням певних ресурсів: сировини, матеріалів, устаткування, робочої сили, технологічних процесів тощо.

Особливості структури господарства України:

• висока частка галузей, що виробляють проміжний продукт;

• перевантаженням екологонебезпечними, ресурсомісткими галузями;

• низьким рівнем розвитку галузей, які визначають темпи інвестиційного оновлення виробництва;

• технологічною не конкурентоспроможністю значної кількості виробництв;

• низьким рівнем розвитку транспортної, енергетичної, інформаційної інфраструктури.

Згідно з визначенням КВЕД:

Галузь господарства — це діяльність сукупності виробничих одиниць, що беруть участь у переважно однакових або подібних видах виробничої діяльності, їх поділяють на певні укрупнені (комплексні) галузі.

За класифікацією Держкомстату України, до промисловості віднесено 17 укрупнених (комплексних) галузей: електроенергетику, паливну, атомну промисловість, чорну металургію; кольорову металургію, хімічну і нафтохімічну, машинобудування та металообробку, лісову, деревообробну і целюлозно-паперову, будівельних матеріалів, скляну й фарфорово-фаянсову, легку, харчову, мікробіологічну, борошномельно-круп'яну і комбікормову, ме­дичну, поліграфічну.

За функціональною ознакою галузі поділяють на первинні (видобувна промисловість, сільське господарство) та вторинні, до складу яких входять переважно галузі обробної промисловості. До видобувних галузей відносять підприємства з видобутку паливно-енергетичних корисних копалин, видобутку й збагачення руд і нерудних корисних копалин, а також лісозаготівлі та вилову риби і морепродуктів. Обробну промисловість формують галузі, підприємства яких переробляють сировину та матеріали.

Важливою структурною характеристикою промисловості є співвідношення між галузями групи А, що виробляють засоби виробництва, та галузями групи Б, працюючими на потреби споживчого сектора економіки. Структура промислового виробництва України характеризується значним переважанням продукції групи А. Рівень розвитку галузей виробництва товарів народного споживання є абсолютно недостатнім.

Впродовж трансформаційного періоду 1990-х рр. у структурі промислового комплексу на тлі згортання обсягів виробництва

значно посилилася роль сировинних галузей та знизилася питома вага високотехнологічних і соціально значущих виробництв.

У загальній структурі промислового виробництва України домінує металургійне виробництво, частка якого становить 22, 0 %. Питома вага машинобудування та галузей, зорієнтованих на задоволення першочергових потреб населення, залишається неістотною: у 2007 р. частка харчової галузі становила лише 15, 3 %, машинобудування — 13, 7 %, легкої промисловості — лише 1, 0 %. Відбулося зменшення частки добувної промисловості у загальній структурі промислового виробництва.

Таким чином, структура та обсяги промислового виробництва України характеризуються домінуванням низькотехнологічних, матеріало- й енергомістких галузей, що не відповідають нинішнім потребам суспільства.

Першочергові завданняструктурної трансформації господарського комплексу:

1. подальше зниження частки паливно-сировинних видів діяльності та первісної обробки сировини у загальному обсязі промислової продукції;

2. зростання питомої ваги машинобудування й виробництва предметів споживання;

3. зменшення ресурсо- та енергомісткості, підвищення продуктив-ності праці;

4. стимулювання впровадження інновацій та технічного переоснащення підприємств;

5. поступове зростання обсягів інвестицій у галузі економіки, орієнтовані на внутрішній ринок, які виробляють продукцію з високою часткою доданої вартості та швидким оборотом капіталу.

6. подолання значних асиметрій між показниками промислового виробництва за регіонами, а також співвідношення між максимальними та мінімальними показниками випуску промислової продукції на душу населення.

Міжгалузевий комплекс — це сукупність видів діяльності, здійснюваних у певному місці і об'єднаних у конкретну групу (підсистему) тісними виробничими, комерційними та іншими зв'язками. Міжгалузеві комплекси формуються як у виробництві, так і у сфері обслуговування, а також в інфраструктурних галузях. Традиційно виокремлюють такі міжгалузеві комплекси: паливно-енергетичний, металургійний, хімічний, машинобудівний, лісопромисловий, агропромисловий, будівельний, транспортний, соціальний, військово-промисловий. Останнім часом цей перелік було доповнено такими комплексами: рекреаційний, морегосподарський, зовнішньоекономічний, комплекс природокористування, інформаційний, управлінський та ін. Міжгалузеві комплекси не мають відповідних управлінських структур. їх формування об'єктивно зумовлено системою економічних зв'язків. Залежно від просторових масштабів ці комплекси поділяють на міждержавні, макроекономічні і територіальні.

Територіальна структура господарства. Територіальна організація господарства відображає територіальні форми існування його економічної системи та взаємозв'язку її складових, а також значно зумовлює специфіку управління господарською системою. Просторове впорядкування діяльності різних суб'єктів господарювання (на засадах раціонального використання природних, матеріальних і трудових ресурсів, подолання диспропорцій у розміщенні джерел сировини, палива, енергії, місць виробництва та споживання продукції) є одним з дієвих факторів регіонального розвитку.

В умовах адміністративно-командної системи господарювання був сформований жорсткий територіальний розподіл виробничих потужностей. В сучасній регіональній системі пріоритетного значення набувають так звані «м'які фактори»: кваліфікована робоча сила, науково-дослідні й дослідно-конструкторські роботи, організаційно-управлінські інновації тощо.

Головними елементами територіальної структури господарства виступають: економічні райони, підрайони, локальні виробничі утворення у вигляді промислових вузлів, центрів, пунктів. Особливе місце посідають територіально-виробничі комплекси, які утворюються підприємствами або установами з тісними інформаційними, господарськими чи іншими взаємозв'язками.

Основні напрями вдосконалення територіальної структури:

• зростанні питомої ваги прогресивних галузей з високими якісними параметрами зайнятої робочої сили та основних виробничих фондів;

• трансформації структурних характеристик на користь соціально орієнтованих галузей, екологобезпечних виробництв;

• формуванні нових структурних елементів інноваційної спрямованості (технопарки, технополіси);

• підвищенні адаптаційних можливостей територіальних структур щодо зміни кон'юнктури товарного ринку.

Особливості трансформаційних процесів у міжгалузевих комплексах

2.1. Паливно-енергетичний комплекс.

Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) є базовим, одним з найважливіших і найпотужніших міжгалузевих комплексів.

Паливна промисловість - сукупність галузей промисловості, що займаються видобутком різних видів палива (вугільна, нафтова, газова, торф'яна і сланцева) та їх транспортуванням (нафто- і газопроводи). Електроенергетика об'єднує теплову, гідро- й атомну енергетику та лінії електропередач. Мета ПЕК — ефективне і надійне забезпечення потреб населення і господарства країни в енергії високої якості за рахунок наро­щування власного видобутку палива, проведення реструктуризації. паливно-енергетичного комплексу, реалізації програм з енергозбереження, диверсифікації джерел паливозабезпечення, особливо щодо природного газу нафти. Прискорений соціально-економічний розвиток країни нерозривно пов'язаний з рівнем розвитку всіх галузей паливно-енергетичного комплексу, вдосконаленням енергетичного балансу, з обов'язковим урахуванням досягнень науково-технічного прогресу.

Всебічна інтенсифікація виробництва, інноваційні процеси в економіці України та її регіонів ставлять перед паливно-енергетичним комплексом надзвичайно складн і завдання, збільшують його роль у прискоренні темпів економічного зростання, у підвищенні продуктивності праці завдяки значному зростанню її енерго-й електроозброєності.

Розвиток паливно-енергетичного комплексу повинен бути під поряд-кований не тільки завданню стійкого забезпечення потреб України в усіх видах палива та електроенергії, але й планомірному проведенню цілеспрямованої енергозберігаючої політики в усіх галузях і сферах економіки країни та її регіонів.

Паливно-енергетичний комплекс впливає на розвиток усіх галузей і сфер господарського комплексу країни та її регіонів, а також на розміщення суспільного виробництва. Дешеве паливо і електроенергія сприяють поглибленню спеціалізації регіонів, формуванню крупних територіально-виробничих комплексів промислових вузлів і центрів.

Паливно-енергетичний баланс складається з прибуткової та витратної частин. Прибуткова: видобуток природного палива, виробництво електро- і теплоенергії на теплових, гідравлічних і атомних електростанціях, нетрадиційні природні енергетичні ресурси (енергію вітру, сонця та ін.), відбір газу з газосховищ, імпорт енергоносіїв та залишок їх на кінець року.

Витратна частина балансу включає споживання енергоресурсів і складається з таких витратних статтей

• перетворення в інші види енергії;

• виробничо-технологічні потреби, включаючи втрати при
збереженні, транспортуванні тощо;

• закачка природного газу в підземні газосховища;

• експорт енергоресурсів;

• залишок у постачальників та споживачів на кінець року.

Протягом значного періоду у видобутку палива в Україні переважає вугілля —на його долю в загальному видобутку мінерального палива при­падає 69 % проти 82 % у 1990 р, питома вага природного газу збільшилася за цей період з 1|4, 5 до 25%, а нафти — з 2, 7 до 5, 3 % (табл. 6.2).

Починаючи з 1991 р. у зв'язку з відсутністю відповідних інвестицій та загальної економічної кризи в Україні, стали різко зменшуватися видобуток вугілля, природного газу і виробництво електроенергії. Видобуток вугілля в Україні за 1991—2007 рр. знизився більше ніж удвічі, а природного газу — з 28, 1 млрд м³ до 21, 7 млрд м³.

Для розвитку паливно-енергетичного комплексу Україна має значні паливно-енергетичні ресурси: вугілля, нафту, природний газ, торф, горючі сланці, уранові руди, дрова, гідроресурси, вітрову і сонячну енергію. В структурі паливного балансу, тобто у видобутку власних енергоносіїв, в Україні переважає вугілля, а в структурі споживання провідна роль належить природному газу — тут більше половини енергоресурсів, що споживаються.

В таких умовах забезпеченість потреб України у природному газі та нафті за рахунок власного виробництва надто низька і існує за рахунок постачання їх з Росії та Туркменістану. Разом з тим, відсутність валютних коштів на закупку необхідної кількості цих ресурсів і цінова політика значно погіршують стан економіки країни. Тому надійне забезпечення потреб господарського комплексу паливно-енергетичними ресурсами — найважливіша умова економічної безпеки та стійкого функціонування економіки України.

Вугільна промисловість. Вугілля в Україні є єдиним паливним ресурсом, запаси якого дозволяють повністю задовольнити власні потреби національної економіки.

Загальні запаси вугілля в Україні складають майже 119 млрд т, з них більше 56 млрд т — балансові запаси. Зосереджені запаси вугілля в трьох басейнах: Донецькому, Львівсько-Волинському кам'яновугільних і Дніпровському буровугільному басейнах. За питомою вагою балансових запасів найбільші перспективи має Донеаький_йасейн — 93 % усіх запасів, Львівсько-Волинський — 2, 6 і Дніпровський — 3, 9 %.

Вугільна промисловість впливає на формування й розвиток паливомістких галузей великих промислових районів, промислових вузлів і центрів. Вона тісно пов'язана із багатьма галузями господарства і має великий вплив на їх розвиток.

В останні десятиріччя видобуток вугілля в Україні щорічно скорочується і за 1991—2007 рр. зменшився більш ніж удвоє. На сучасному етапі видобуток вугілля в Україні складає 58, 9 млн т на рік. Донецький басейн, площа - 50 тис. км², а запаси вугілля перевищують

100 млрд т, третину яких складає коксівне вугілля і понад 20 % — високоенергетичні антрацити. В Донбасі зосереджено 91, 5% вуглевидобувних підприємств країни. Донецький басейн розміщується в межах Донецької і Луганської областей, східних районів Дніпропетров-ської області (Західний Донбас) та південних районів Харківської області.

Собівартість Донецького вугілля досить висока через значну глибин у залягання (в середньому 500—750 м), малу потужність пластів (0, 5—2 м), розміщення вугільних пластів під кутом до поверхні землі. Максимальна глибина шахт у басейні перевищує 1200 м. Все це відбивається не тільки на собівартості, але й на об'ємах видобутку. Майже 20 % вугілля Донбасу надходить на Молдову і країни Східної Європи.

Львівсько-Волинській басейн був розвіданий у 1940-х р., а інтенсивна розробка його почалася в післявоєнні роки. Він розміщений у межах Львівської і Волинської областей. Його площа — 10 тис. км², а запаси вугілля — майже 3 млрд т, потужність пластів від — 0, 5 до 1 м ( інколи до 2 м). Тут зосереджено 6 % вуглевидобувних підприємств України. Основні центри видобутку вугілля — Нововолинськ, Червоноград, Соснівка, Горняк. Вугілля Львівсько-Волинського басейну використо­вується переважно населенням та на теплових електростанціях західних областей України.

Придніпровський буровугільний басейн. Запаси складають понад — 4 млрд т. Площа басейну майже 150 тис. км², потужність пластів – 3 - 6 м (інколи до 12 м), а глибина залягання — максимальна, понад 90 м, середня — 75 м. Найбільші родовища — Ватутинське та Звенигородське в Черкаській області, Олександрійське в Кіровоградській і Коростишівське в Житомирській області. Вугілля басейну використовується переважно для побутових потреб населення та на теплових електростанціях.

В останнє десятиріччя вугільна промисловість України знаходиться у кризовому _стані. Сьогодні майже 40 % усіх шахт працюють понад 50 років, а деякі — більше 70 років і лише 8 % шахт експлуатуються менше 20 років. За останні 20 років у Донбасі не було побудовано жодної шахти, у Львівсько-Волинському басейні тільки одна. При цьому виробничі потуж­ності шахт, що вибули з експлуатації, за 1991—2007 рр. склали близько 80 млн т. Майже всі шахтарські регіони є зонами екологічного лиха.

Підприємства вугільної промисловості належать до екологонебезпечних. їх викиди в атмосферу складають 25 % усіх викидів в Україні. Розробка вугільних родовищ впливає на гідрохімічний режим експлуатації поверхневих та підземних вод, посилює забруднення повітряного простору, погіршує родючість земель.

Великі площі родючих земель у шахтарських регіонах зайняті відходами вуглевидобутку (породою), значна частина яких горить. Нині лише в Донбасі налічується понад 1300 териконів, з яких 300 — горять.

Нафтова промисловість. представлена нафтовидобувною та нафтопереробною промисловістю. Нині запаси нафти в Україні оцінюються в 1, 2 млрд т.

Нафта в паливному балансі України займає значне місце і має важливе значення. Загальний видобуток її в країні склав у 2007 році

4 млн т проти 5, 3 млн т у 1990 р. і 13, 9 млн т у 1970 р. Згідно з енергетичною стратегією розвитку України видобуток нафти повинен збільшитися у 2030 р _: до 5, 4 млн т, а обсяг переробки — до 45 млн т при підвищенні глибини її переробки до 90%.

Східний нафтогазоносний район, на долю якого припадає майже 60 % запасів і більше 80 % видобутку нафти в Україні. Основний видобуток нафти тут ведеться в Чернігівс ькій (Леляківське, Прилуцьке, Гніденцівське родовища), Полтавській (Глинсько-Розбишівське, Новогригорівське, Сагайдацьке, Радченківське) та Сумській (Охтирське, Бугруватівське, Рибальське, Качанівське родовища) областях.

Західний нафтогазоносний район до 1960-х рр. був основним з видобутку нафти в Україні. Найбільшими родовищами в цьому районі є Бориславське. Долинське, Північно-Долинське, Битків-Бабчинське, Надвірнянське. Нині на, цей район припадає менше 20 % загального видобутку нафти в Україні.

У Південному нафтогазоносному районі балансові запаси нафти зовсім незначні (до 3% від запасів України). Тому видобуток нафти тут практично відсутній.

Нафтопереробна промисловість України має значні потужності (понад 52 млн т сирої нафти на рік). Нині в Україні функціонують шість основних нафтопереробних заводів, найкрупніші з яких - Кременчуцький (його потужність — 18, 6 млн т на рік), Лисичанський (16 млн т) і Хе рсонський (7, 1 млн т на рік), а також менш потужні: Одеський, Дрогобицький та Надвірнянський заводи.

Глибина переробки нафти на нафтопереробних заводах України низька — до 66 % (проти 80 % у Західній Європі і 90% у США). В умовах дефіциту нафти в Україні, необхідна її глибша переробка, що дало б значну економію нафти та розширило б виробництво найбільш масових і цінних нафтопродуктів.

Газова промисловість в Україні — одна з наймолодши х галузей, яка має величезне значення і розвивається прискореними темпами. Розвиток газової промисловості в Україні розпочався на початку XX ст., і був тісно пов'язаний з промисловою розробкою та експлуатацією Дашавського родовища природного газу у Львівській області. Для газової промисловості України в першій половині XX ст. характерними були не значні обсяги видобутку газу та його висока собівартість.'

Якісно новий період у розвитку газової промисловості настав після другої світової війни, коли розпочалася інтенсивна експлуатація відкритих родовищ природного газу в західних областях та активізувалися пошуки газу по всій території республіки. Завдяки зростанню о бсягів геологічної розвідки та бурінню свердловин у 1946—1950 рр були відкриті Шебелинське (Харківська область), Радченківське (Полтавська область), Більче-Волицьке (Львівська область) родовища і нові горизонти на Опарському і Дашавському родовищах.

Велике значення для розвитку газової промисловості України мало введення в експлуатацію в 1956 р. одного з найбільших у Європі — ЦІебелин ськог о газового родовища в Харківській області. Це зумовило зміни в розміщенні газової промисловості України. Значну роль у видобутку природ-ного газу став відігравати Східний нафтогазоносний район. У загальному видобутку природного газу його питома вага за 1951—1970 рр. збільшилася від 0 до 76 %, а частка Західного району зменшилася від 100 до 23 %. Водночас розпочався видобуток природного газу і на півдні республіки.

Сумарні задаси природного газу в Україні оцінюються майже в. 6, 5 трлн, перспективні — в 1 трлн м³ і прогнозні — у 2_; 4 трлн м³. Найбільший видобуток газу у 1975 році був – 68, 7 млрд м³, а зараз – 21, 1 млрд м^{3 .}

Обсяги власного видобутку природного газу покривають потреби в ньому лише на 30 %, а решта покривається за рахунок імпорту. Україна — одна з найбільших у світі кран — споживачів природного газу. В 2007 р. тут було спожито 68, 0 млрд м³. Понад 66 % його споживає промисловість, у тому числі до 30 % — електроенергетика та понад 20 % - комунально-побутовий сектор.

Загальна довжина газопроводів перевищує 35 тис. км, у тому числі 23 тис. км складають магістральні газопроводи, експлуатується 13 підземних газосховищ, потужністю 30 млрд м³ газу на рік.