Продуктивних сил та формування економіки регіонів 1 страница

2.1. Закономірності розміщення продуктивних сил.

2.2. Принципи розміщення продуктивних сил.

2.3. Фактори і критерії розміщення продуктивних сил і формування економіки регіону.

2.4. Показники соціально-економічного розвитку регіонів

2.1. Закономірності розміщення продуктивних сил

Життєдіяльність людей триває у просторі, що називається географічним середовищем. Географічне середовище – це та частина географічної оболонки, що найбільш загосподарена людиною і залучена до суспільного виробництва. Тут здійснюються всі види діяльності людей. Щодо розташування продуктивних сил у науці замість поняття «географічне середовище» часто вдаються до поняття «економіко-географічний простір».

Поняття простору не тотожне поняттю території. Територія – це частина поверхні суходолу, що характеризується двовимірністю, а поняття простору нерозривно пов’язане з поняттям часу. Отож, термін «простір» характеризує відношення об’єктів у їхньому розвитку. Простір-час – загальна форма існування матерії. Простір має такі властивості: протяжність, єдність перервності й безперервності. І. К. Бистряков і Л. Г. Чернюк розглядають простір як єдність і цілісність усіх біогеосфер (території, акваторії, аероторії), де відбувається господарська діяльність, зумовлена розвитком НТП і зростанням суспільних потреб. Це спричиняє необхідність додаткового включення у господарську діяльність дедалі нових компонентів природи, причому не тільки тих, які знаходяться на території чи в акваторії, але й тих, які розташовані в надрах землі, глибинах морів і космічному просторі. Економічна діяльність об’єднує природу і суспільство в цілісну просторову систему, тим самим змінюючи економічний простір і зберігаючи його зростання, а також одночасно активізуючи господарську діяльність регіональних структур різнопрофільного характеру. Економічні об’єкти, взаємодіючи між собою, утворюють економічний простір, що характеризується як організована сукупність економічних агентів, які мають певні якісні і кількісні характеристики. Можна сказати, що ці характеристики виступають координатами економічних агентів у економічному просторі. До основних властивостей економічного простору належить мобільність його просторової організації. Будь-який об’єкт, що знаходиться в економічному просторі, постійно змінює свої характеристики, отже, змінює положення. Оскільки економічні характеристики, як правило, континуальні, то можна зазначити, що у кожний конкретний момент часу економічний агент знаходиться у інтервалі координат. Таким чином, положення економічного агента у економічному просторі волатильне.

Економіко-географічний простір − це поєднання географічного і економічного простору. Економічні агенти, що діють у економіко-географічному просторі, фіксовані за просторовими координатами. Положення економічного агента у економіко-географічному просторі обмежено-волатильне. Соціально-економічний простір є поняттям відмінним від поняття економіко-географічного простору: це сукупність окремих відтворювальних економічних відносин, які належним чином географічно локалізовані. Економіко-географічний простір формується господарськими об’єктами та їхніми зв’язками на певній території. Об’єкт (підприємство) впливає на навколишню територію у трьох напрямах: виробництво, населення, природа. Формуються три ареали впливу: виробничий, соціальний, економічний. Три ареали разом утворюють економіко-географічне поле підприємства.

Економічний простір не так жорстко пов’язаний з територією, як економіко-географічний, бо відношення управління можуть формуватися між дуже віддаленими об’єктами. Крім того, якщо в економіко-географічному просторі зв’язок між виробництвом, соціумом і природою здійснюється безпосередньо, то в економічному – опосередковано. Тому економічний простір не завжди суміщається з економіко-географічним, але чим більше вони суміщаються, тим більше можливостей для оптимальних розв’язань.

Таким чином, розміщення продуктивних сил здійснюється у просторі, що характеризується багатомірністю, має власні специфічні закони й закономірності розвитку, їх треба враховувати у наукових дослідженнях та у практиці розміщення виробництва.

Розміщення продуктивних сил – це наслідок впливу як об’єктивних законів і закономірностей, так і суб’єктивної волі людини. Закон – це необхідне, істотне, стійке, повторюване відношення між явищами у природі й суспільстві. Закономірність – це об’єктивно дійсний, повторюваний, істотний зв’язок явищ природи з громадським життям. Закон і закономірність співвідносяться між собою як загальне і часткове.

Трактування законів та закономірностей стосовно економічних процесів можна виконувати, виходячи із властивостей простору, економічного простору та економіко-географічного простору. Так, до властивостей економічного простору належить мобільність просторової організації, до властивостей економіко-географічного простору належить обмеженість мобільності просторової організації. Водночас закономірності поведінки економічних агентів в економічному просторі є загальними по відношенню до закономірностей їх поведінки в економіко-географічному просторі. Просторові аспекти прояву економічних законів тим самим будуть являти собою закономірності.

Пояснюється це тим, що закони поділяються на загальні, притаманні великим групам явищ, і часткові, специфічні. Саме другу групу законів деякі вчені трактують як закономірності. Є ще й такий підхід: законами називаються ті закономірності з певної їхньої множини, що відображають найістотніші відношення. Зрештою, є ще одне міркування: загальні закони у конкретному, специфічному середовищі перетворюються на закономірності. Так, закон суспільного поділу праці у просторовому аспекті постає як закономірність територіального поділу праці; закон концентрації виробництва – як закономірність територіальної концентрації виробництва тощо. Ці трактування не слід протиставляти: кожне з них відбиває специфічний аспект досліджуваної проблеми.

Сутність відмінності між законом і закономірністю тут не просто у додаванні слова «територіальний», а саме – у проекції закону на територію. Наприклад, суспільний поділ праці як такий може здійснюватися на досить обмеженій території, – наприклад, на заводі і навіть у родині; натомість територіальний поділ праці передбачає економічну диференціацію простору.

Закономірність ефективного розміщення продуктивних сил. За цією закономірністю відношення між економікою та територією такі, що найбільший можливий ефект забезпечується найменшими можливими витратами на розміщення об'єкта.

Закономірність територіального поділу праці виявляється у формуванні такої територіально-галузевої структури народного господарства, яка найбільше відповідає природним, економічним, соціальним умовам регіону та потребам міжрегіонального ринку. В основі територіального поділу праці лежать оптимальна спеціалізація народного господарства та ефективні внутрішньо- і міжрегіональні економічні зв’язки. Регіональна спеціалізація є фактором-стимулятором розвитку територіальних суспільних систем в умовах попиту на товари та послуги. Однак при насиченні ними ринку відбувається кардинально зворотний процес, на який органи регіональної влади вплинути не в змозі. В Україні прикладом цього можуть слугувати процеси, пов’язані зі зміною територіальної структури господарського комплексу та концентрації певних виробництв, цілих галузей у межах території окремих областей та регіонів.

Закономірність економічної цілісності регіону. Полягає в органічній єдності природної, матеріальної (створеної людиною) та соціальної сфер. Цю закономірність В. Поповкін визначає як закон і вважає його синтезуючим. Сутність географічної цілісності регіону полягає в органічній єдності природної, матеріальної (створеної людиною) та соціальної сфер. Усі три компоненти поєднуються не довільно, а під впливом певних закономірностей, факторів, передумов. Сполучення вихідних умов формування регіону дає величезну кількість варіантів, тому на Землі немає тотожних регіонів. Кожний такий регіон неповторний.

Закономірність територіальної комплексності продуктивних сил. Комплексністю називається взаємопов'язаність елементів регіонального господарства, що впорядковує їх у регіональну економічну систему. Якщо економічна інтеграція − це скоріше процес, ніж результат, то комплекс є наслідком цього процесу. Одначе треба пам’ятати, що будь-який комплекс безперервно розвивається. Під комплексом слід розуміти реально існуючий (або проектний) набір взаємопов’язаних виробництв і елементів економіки регіону взагалі; під комплексністю – ступінь взаємопов’язаності цих реальних явищ; під комплексним розвитком – динаміку цілеспрямованих змін елементів комплексу і взаємозв’язків між ними.

Слід зазначити, що комплексність розвитку регіонів України залежить від наявності та рівня використання природно-ресурсного, трудового, демографічного, науково-технічного потенціалів, успадкованої структури економіки.

Можна виділити такі основні групи факторів комплексного розвитку:

- природні ресурси, роль яких у спеціалізації і комплексному розвитку регіонів визначається кількісною і якісною характеристикою самих ресурсів, їх розміщенням, а також рівнем розвитку продуктивних сил країни;

- розміщення населення та наявність трудових ресурсів, які визначають спеціалізацію і впливають на комплексний розвиток господарств регіонів. Процеси природного руху значною мірою визначають перспективну чисельність і структуру населення, а тому і потенційну можливість забезпечення розвитку господарства. Процеси механічного руху населення визначають загальну кількість та склад населення і тим самим роль населення у виробництві;

- територіальна організація, що являє собою впорядкування у просторі діяльності різних суб’єктів господарювання; оптимізація їх просторових пропорцій і розвиток раціональних зв’язків з метою підвищення ефективності функціонування економіки регіону;

- наявна інфраструктура (виробнича, соціальна та ринкова), оскільки вона є обов’язковим компонентом регіональної соціально-економічної системи, завдяки чому функціонує виробництво, опосередковується рух товарів і послуг, забезпечується розвиток людини і суспільства в цілому;

- ефективно діючий ринковий механізм, наявність якого сприяє оптимальному використанню ресурсів та надає імпульси прискоренню науково-технічного прогресу, якісним змінам у розвитку продуктивних сил;

- продуктивна державна регіональна політика, яка сприяє якнайбільш повному врахуванню інтересів регіону та створює умови для використання потенційних джерел розвитку.

Комплексний розвиток господарства регіонів є необхідною умовою підвищення ефективності суспільного виробництва та рівня життя населення і передбачає поліпшення та удосконалення форм організації виробництва, взаємообумовлене і збалансоване його зростання, раціональне використання праці, внутрішньорегіональних та міжрегіональних економічних зв’язків; постійне вдосконалення системи охорони природи та ефективне використання її ресурсів. На інтегральному рівні розвитку регіонального господарства комплексність досягається формуванням оптимальних пропорцій між промисловим і сільськогосподарським виробництвом, між наявністю трудових ресурсів і потребою в них, між сферами матеріального і нематеріального виробництва, а також розв’язанням міжгалузевих проблем раціонального природокористування.

Комплексний розвиток регіонів передбачає і певні межі умовності, оскільки жодна регіональна соціально-економічна система не може бути самодостатньою. Звідси, комплексний розвиток регіонів потребує формування в ринкових умовах оптимальної спеціалізації господарства, тобто стимулювання розвитку тих галузей спеціалізації, які найбільш повно використовують наявний потенціал та відповідають кон’юнктурі ринку. Інакше кажучи, комплексність є максимальна раціональна спеціалізація.

Закономірність регіональної інтеграції господарства діалектично пов'язана з закономірністю територіального поділу праці: виокремлення регіонів через їхню спеціалізацію конче вимагає налагодження тісних економічних зв’язків поміж ними. Так, постає міжрегіональна економічна інтеграція. Внутрішньорегіональна інтеграція випливає із закономірності географічної цілісності регіону. Вона означає збирання докупи елементів народного господарства, внаслідок чого утворюється цілісна (інтегрована) система, регіональний економічний простір. Така система — це механізм, що динамічно розвивається і є об'єктом управління.

Закономірність територіальної концентрації продуктивних сил. Полягає у зосередженні виробництва й населення у найвигідніших місцях регіону, що забезпечує вищий (ніж середній для регіону) рівень життя та ефективність виробництва. Перевага таких місць може зумовлюватись особливо сприятливими природними умовами, вигідним економіко-географічним розташуванням, загальною економічною ситуацією, історико-економічними особливостями розвитку.

Закономірність глобалізації та регіоналізації продуктивних сил. Глобалізація економічного розвитку випливає з глибокої взаємозалежності складових частин світового господарства, з його єдності та цілісності, що поширюється в умовах широкого розгортання інтернаціоналізації виробництва і обігу, інтенсифікації інтеграційних процесів. Відбувається суперечливий процес глобального синтезу світового масштабу. Цей розвиток не є односпрямованим, лінійним, який передбачає створення єдиної і монолітної міжнародної економічної системи. Поряд з глобальною інтеграцією проявляються дезінтеграційні тенденції і не лише в світовому масштабі, а й у межах окремих країн. Процес формування елементів глобальної економічної системи розвивається одночасно у двох напрямках. Перший із них пов’язаний із збутом товарів і послуг на внутрішньому ринку в умовах, з одного боку, значного зростання масштабів виробництва, з іншого − відносного насичення потреб усередині країни на товари і послуги саме національного виробництва. На цій основі виникає постійна потреба в пошуку зовнішніх ринків для реалізації валового продукту у вартісній і натурально-речовій формі.

Поряд з глобалізацією розвиток продуктивних сил визначає закономірність їх регіоналізації. Регіоналізація означає узгодження розвитку продуктивних сил окремих країн чи регіонів унаслідок їх посиленої взаємодії. З одного боку, зростає відкритість економік країн чи регіонів усередині їх комплексу внаслідок посиленої взаємодії, а з іншого − відокремленість комплексу регіональних економік у цілому, що є проявом регіоналізації. Таким чином, глобалізація та регіоналізація є дуальними закономірностями розвитку продуктивних сил, обумовленими поглибленням інтеграційних процесів у сучасній світовій економіці.

Закономірність зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів пов'язана з процесами територіального поділу праці й регіональною інтеграцією. Це об'єктивна закономірність, яку треба враховувати в економічній політиці. Між регіонами існують відмінності, зумовлені неоднаковістю природних, економічних та соціальних умов, бо ми вже згадували, що на Землі немає двох однакових районів. Одначе ці відмінності стосуються галузевої структури економіки, форми її територіальної організації. Закономірність полягає в подальшому узгодженні рівнів соціально-економічного розвитку через посилення взаємозв’язків між регіонами.

2.2. Принципи розміщення продуктивних сил

До принципів розміщення продуктивних сил, як вже згадувалося, належить свідома економічна політика, спрямована на здійснення пізнаних закономірностей. Зупинімось на найважливіших принципах.

Принцип раціонального розміщення виробництва випливає з закономірності «ефективне розміщення продуктивних сил». Зміст його полягає у такому розташуванні виробництва, яке забезпечувало б високу ефективність народного господарства. Раціональність означає вибір найкращих варіантів. Принцип раціональності реалізується завдяки комплексу певних заходів. А саме:

– відповідне наближення матеріаломістких, енергомістких, водомістких галузей до джерел палива, енергії й води. При цьому ми заощаджуємо не лише на транспортних витратах, але й комплексно використовуємо сировину, економно витрачаємо паливо, енергію й воду;

– наближення працемісткого виробництва до районів і центрів зосередження трудових ресурсів. Це дає можливість ефективно використовувати трудові ресурси за статтю, віком, кваліфікацією;

– наближення масового виробництва малотранспортабельної продукції до місць її споживання (наприклад, хлібопечення, виробництво будівельних конструкцій, теплова енергетика та ТЕЦ тощо);

– запобігання зустрічним перевезенням однотипної продукції, сировини й палива з одного регіону до іншого. Це трапляється у випадку так званого «відомчого» стилю керівництва господарством.

Принцип збалансованості й пропорційності означає таке розміщення виробництва, за якого витримувалася б рівновага між виробничими потужностями, обсягом виробництва, з одного боку, та наявністю сировинних, енергетичних, водних, земельних, трудових, фінансових ресурсів регіону − з іншого. Пропорційність передбачає також оптимальну структуру народного господарства регіону, цебто відповідну пропорцію між галузями спеціалізації, а також між спеціалізуючими, допоміжними й обслуговуючими галузями. За цим принципом укладаються регіональні міжгалузеві баланси при територіальному плануванні або прогнозуванні. Дотримання принципу збалансованості надає регіону, країні економічної витривалості.

Принцип комплексного розміщення виробництва спирається на однойменну закономірність. Практично він реалізується:

– у комплексному використанні природних ресурсів, включно з відходами, наприклад, гірництва чи лісопиляння, видобуванням усіх корисних компонентів;

– у раціональному використанні трудових ресурсів шляхом створення у регіоні такої структури господарства, за якої надається праця усім розмаїтим контингентам робочої сили;

– у створенні єдиної інфраструктури;

– у налагодженні ефективних виробничих зв'язків між підприємствами регіону.

Принцип комплексності полягає у визначенні найвигіднішої спеціалізації району з урахуванням територіального поділу праці.

Комплексний розвиток регіонів – це такий стан, коли протиріччя, що існують і виникають у взаємозв’язках між галузями виробництва (особливо між галузями спеціалізації та галузями допоміжними й обслуговуючими), а також між виробництвом, з одного боку, і трудовими ресурсами, невиробничою сферою, природними ресурсами, з іншого, планомірно і повністю вирішуються з метою підвищення ефективності суспільної праці. Метою комплексного розвитку регіонів є досягнення оптимальної структури господарства відповідно до наявних у регіоні природних і економічних умов, у створенні економічно ефективного та оптимального виробництва, що сприяє в цілому підвищенню добробуту населення. При цьому формування господарського комплексу регіону повинно базуватися на його раціональній спеціалізації в загальнодержавному поділі праці.

Принцип розміщення підприємств згідно з раціональними формами суспільної організації виробництва. До таких форм належать концентрація, спеціалізація, кооперування й комбінування.

Принцип збереження екологічної рівноваги. Цим принципом, хоча він і є одним з головних, тривалий час нехтували у господарській практиці. Господарство регіону може бути збалансоване за більшістю параметрів, але якщо при цьому виникає екологічна напруженість, то воно не може визнаватися ефективним. Принципу екологічної рівноваги має підпорядковуватися решта вигод, що з'являється за різних варіантів розміщення продуктивних сил. Тому він може називатися принципом екологічного імперативу.

Принцип обмеженого централізму обґрунтував В. Поповкін. Необхідність дотримання цього принципу довела реальна ситуація в українській економіці початку 90–х років, коли урядові органи практично «випустили» економіку з рук.

Сутність принципу полягає в органічному поєднанні стратегічних інтересів країни й інтересів регіонів, підприємців, населення. Держава не повинна втручатись в оперативну діяльність підприємств і місцевих органів влади. Вона створює за допомогою економічних важелів, системи пільг і оподаткувань таку територіально-галузеву структуру, яка сприяла б й інтересам загальнодержавним, і інтересам регіональним, допомагаючи підвищувати життєвий рівень населення.

Дотримання принципів розміщення продуктивних сил є основою регіональної політики держави.

2.3. Фактори і критерії розміщення продуктивних сил і формування економіки регіону

У теорії розміщення продуктивних сил поняття фактора розміщення є одним з центральних понять. Будь-який аналіз розміщення виробництва або населення – це, насамперед, факторний аналіз. Лише уважно вивчивши фактори розміщення, можна робити обґрунтовані висновки про його ефективність. Якщо змінюється склад факторів, має змінюватись і місце, придатне для розміщення об’єкта. Насправді кожна територія (регіон) характеризується набором факторів, що визначають її придатність для розміщення конкретного виробництва. У дійсності нема такого об’єкта, розміщення якого залежало б лише від одного фактора. Тільки сукупність кількох (іноді навіть десятків) факторів визначає ефективність розміщення.

Закономірності і принципи втілюються в практику розміщення продуктивних сил через врахування конкретних факторів, що впливають як на розміщення окремих об’єктів, так і на формування територіально-виробничих комплексів. Під факторами розміщення розуміють сукупність аргументів (причин), що зумовлюють вибір місця для окремих підприємств, їх груп і галузей. Усі фактори розміщення продуктивних сил можуть бути представлені такими основними укрупненими групами: природно-географічні, геополітичні, демоекономічні, соціально-економічні та техніко-економічні.

Природно-географічні фактори включають характеристику природно-кліматичних умов та економічну оцінку природних ресурсів.

Геополітичні фактори розвитку і розміщення продуктивних сил охоплюють географічне положення території; конкурентні переваги вітчизняних товаровиробників у системі світового господарства; модель інтеграції в світовий економічний простір. У цілому географічне положення України сприятливе для економічного розвитку.

Вплив геополітичних факторів забезпечує інтеграцію продуктивних сил країни чи певного регіону в структуру світового економічного простору і міжнародного поділу праці на основі розвитку різних форм зовнішньоекономічних зв’язків. При цьому визначальну роль відіграють певні конкурентні переваги держави у світогосподарській сфері, які залежать від рівня ефективності використання природно-ресурсного потенціалу, структури економіки, курсу зовнішньоекономічної політики.

Демоекономічні фактори розміщення продуктивних сил включають: загальну чисельність населення, його культуру, режим відтворення та територіальні особливості розміщення; чисельність трудових ресурсів, їх територіально-галузевий розподіл та якісні характеристики; чисельність робочої сили, окремі форми її зайнятості, рівень зареєстрованого і прихованого безробіття; мобільність робочої сили та форми її економічного руху.

Комплексний аналіз демоекономічних факторів допомагає оцінити рівень трудозабезпеченості певних територій, а відтак і можливостей розміщення нових виробництв чи доцільності скорочення діючих у зв'язку з погіршенням екологічної ситуації, низькою рентабельністю, необхідністю реструктуризації господарського комплексу тощо. Демоекономічні фактори вагомо впливають на розміщення трудо- та наукомістких галузей промисловості, а також тих галузей, які потребують робочої сили певного професійно-кваліфікаційного складу.

Соціально-економічні фактори розміщення і розвитку продуктивних сил охоплюють рівень розвитку соціальної інфраструктури, що задовольняє потреби населення в його освіті, охороні здоров’я, сфері послуг та житлово-комунальному обслуговуванні; стан навколишнього середовища і природоохоронну діяльність; санітарно-гігієнічні умови праці.

Техніко-економічні фактори включають основні напрями науково-технічного прогресу та конкретні форми впровадження його результатів у практику господарювання, форми суспільної організації виробництва та рівень розвитку транспортної системи. Сукупний вплив цих факторів створює можливості для рівномірного розміщення продуктивних сил на основі зниження трудо-, фондо- і матеріаломісткості виробництва, встановлення раціональних міжгалузевих та внутрішньогалузевих зв’язків, забезпечення ефективного використання усіх видів ресурсів.

Поряд з основними закономірностями і принципами важливу роль у територіальній організації продуктивних сил відіграють критерії їх розміщення. Критерії – це інтегральні показники, орієнтири практичної спрямованості (природно-географічні, демографічні, техніко-технологічні, соціальні, екологічні), якими керуються відповідні органи господарського управління при виборі оптимального варіанта розміщення об'єктів виробничого чи невиробничого призначення, а також при виробленні системи заходів щодо вдосконалення територіальної і галузевої структур економіки.

На сьогодні визначальними критеріями ефективності розміщення продуктивних сил є екологічні використання; освоєння та застосування природооберігаючих, маловідходних та безвідходних технологій; виробництво екологічно чистих видів продукції. Керуючись вимогами цих критеріїв, слід надавати пріоритет саме збереженню природного середовища і підпорядковувати йому суто економічні цілі.

Соціальні критерії передбачають урахування потреб та інтересів населення в соціально-економічному розвитку території, екологобезпечному мешканні в певному регіоні, розширенні мережі соціально-культурних закладів та сфери послуг, достатній забезпеченості робочими місцями, створенні територіальних центрів соціальної допомоги.

2.4. Показники соціально-економічного розвитку регіонів

При комплексному оцінюванні враховуються наступні компоненти рівня соціально-економічного розвитку регіонів:

- порівняльні масштаби поточної господарської діяльності;

- накопичений економічний потенціал;

- рівень інфраструктурної освоєності території;

- загальний рівень життя населення;

- розвиток і стан ринку праці;

- розвиток споживчого ринку (регіонального ринку споживчих товарів і послуг);

- розвиток ринку інвестицій та інвестиційна активність;

- загальний рівень розвитку галузей соціальної інфраструктури;

- бюджетно-фінансова забезпеченість населення;

- порівняльні масштаби міжнародного економічного співробітництва та інтенсивність зовнішньоекономічних зв’язків;

- розвиток малого підприємництва;

- соціальна стабільність.

Цей перелік входить до інтегральної оцінки рівня соціально-економічного розвитку регіонів через відповідний набір базових індикаторів, причому кожному компоненту відповідають свій оцінний індикатор або низка індикаторів.

До «базових індикаторів комплексної оцінки рівня соціально-економічного розвитку регіонів» належать:

- валовий регіональний продукт (із врахуванням паритету купівельної спроможності) на одну особу (тис. грн.);

- обсяг інвестицій в основний капітал на одну особу (тис. грн.);

- обсяг зовнішньоторговельного обороту (сумарного обсягу експорту і імпорту) на одну особу (долл. США);

- фінансова забезпеченість регіону (із врахуванням паритету купівельної спроможності) на одну особу населення (тис. грн.);

- відсоткова частка зайнятих на малих підприємствах в загальній чисельності зайнятих в економіці;

- рівень зареєстрованого безробіття (відсоткова частка безробітних серед економічно активного населення);

- відсоткове співвідношення середніх доходів і середнього (на 1 особу) прожиткового мінімуму;

- відсоткова частка населення з доходами, нижчими за прожитковий мінімум;

- загальний обсяг роздрібного товарообігу і платних послуг (із врахуванням паритету купівельної спроможності) на одну особу (тис. грн.);

- основні фонди галузей економіки (за повною балансовою вартістю і з врахуванням ступеня дорожчання капітальних витрат) на одну особу населення (тис. грн.);

- щільність автомобільних доріг (коефіцієнт Енгеля);

- зведений показник рівня розвитку галузей соціальної інфраструктури.

Останній із названих індикаторів виступає як інтегрована оцінка за такими чотирма первинними індикаторами, як: а) забезпеченість дитячими дошкільними закладами (кількість дітей на 100 місць); б) випуск фахівців вищими і державними середніми спеціальними навчальними закладами (на 10 тис. населення); в) забезпеченість населення медичним персоналом (кількість лікарів і середнього медперсоналу на 10 тис. населення); г) забезпеченість населення амбулаторно-поліклінічними установами (число відвідувань у зміну на 10 тис.населення).

Розрахунок інтегрального показника проводиться поетапно, шляхом низки послідовних ітерацій. На першому етапі по кожному з перерахованих базових індикаторів, окрім останнього, визначається ранг кожного конкретного регіону, починаючи з кращого (перше місце), і закінчуючи гіршим значенням (останнє місце); визначається також ранг середнього по країні значення показника. Щодо дванадцятого базового індикатора − зведеного показника рівня розвитку галузей соціальної інфраструктури, то спочатку аналогічно визначаються ранги чотирьох зазначених первинних індикаторів, потім шляхом підсумовування отриманих рангів установлюється відповідний інтегральний ранг рівня розвитку соціальної інфраструктури кожного регіону (а також ранг середнього по країні значення показника). Результат розглянутої ітерації – ранг кожного регіону і середньоукраїнського значення по кожному базовому індикатору. Причому, якщо для двох або декількох регіонів по якомусь із показників виявляються абсолютно однакові значення, то проводиться операція локального ранжирування даних регіонів відповідно до значень ключового показника − обсягу валового регіонального продукту (із врахуванням паритету купівельної спроможності на одну особу).