Продуктивних сил та формування економіки регіонів 3 страница

До електромістких видів виробництва зараховують виплавляння легких металів (алюміній, титан, магній), електролітичне виплавляння міді, нікелю, феросплавів та сталі, виробництво віскозного шовку, синтетичного каучуку. Такі виробництва повинні розміщуватися поблизу великих джерел електроенергії, бажано біля гідроелектростанцій, що дають дешеву електроенергію. Так, найбільший український алюмінієвий завод розташований у Запоріжжі, біля Дніпрогесу.

У Росії одні з найпотужніших у світі гідроелектростанції − Красноярська та Братська у Сибіру − дають струм для алюмінієвих заводів. Норвегія, що практично не має власної алюмінієвої сировини, є великим експортером алюмінію, бо 80% електроенергії країни виробляється на ГЕС. У державах Перської затоки (Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ) на базі дешевої нафти споруджуються теплові електростанції, котрі живлять алюмінієві заводи, – алюміній перетворюється там на експортний товар.

Власне, тепер немає такої галузі народного господарства, де не використовувалася б електроенергія. Проте більшість споживає її відносно небагато, а тому вважається неелектромісткою. Зокрема, до таких галузей зараховуються машинобудування, легка й харчова промисловість. Нижче наведено порівняльну енергомісткість деяких видів виробництва (рис. 3.2).

До паливомістких зараховуються виробництва, що поглинають багато тепла. До них належать виробництво глинозему (напівфабрикат для одержання алюмінію), на одну тонну якого витрачається 3 тонни умовного палива, віскозного шовку (15 т умовного палива), випічка хліба (2 т умовного палива), виплавляння нікелю (50 т умовного палива), виробництво соди (0, 5 т умовного палива), синтетичного каучуку, целюлози, цементу, скла, виплавляння цинку тощо.

Рис.3.2. Вартісна енергомісткість продукції за видами економічної діяльності, % у собівартості продукції

Паливомісткі види виробництва розташовуються поблизу паливних баз. Наприклад, у Костянтинівці (Донбас) є великий завод з виробництва цинку. Транспортні витрати на перевезення руди в цьому випадку менші, ніж на перевезення палива. Аналогічний завод, що працює на місцевому кузнецькому вугіллі й привезеній руді, є у м. Бєлово (Кемеровська область). А от глиноземний завод у Миколаєві побудований на перехресті: імпортні боксити вивантажуються у порту, куди також підвозиться донецьке вугілля.

Щодо таких паливомістких видів виробництва, як содове, випуск синтетичного каучуку, целюлози, то вони тяжіють до сировини, бо для їхнього одержання треба набагато більше сировини, ніж палива. Як виняток з цього правила можна назвати завод синтетичного каучуку в Темиртау (Казахстан), який працює на карагандинському вугіллі.

Особливе місце серед паливомістких галузей належить теплоелектростанціям. Для ДРЕС потужністю 3 млн. кВт (таку потужність має низка теплоелектростанцій у Донбасі й Придніпров’ї) треба приблизно 6, 5 млн. т умовного палива на рік. Зрозуміло, що ДРЕС, які обслуговують широке коло споживачів електроенергії, повинні розташовуватись поблизу джерел палива. Оскільки передавати електроенергію на великі відстані невигідно через чималі втрати у мережі, – ДРЕС «притягують» до себе енергомісткі виробництва. Це можна сказати про великі теплові електростанції Донецько-Придніпровського району (Придніпровська, Слов’янська, Вуглегірська тощо). Водночас невеликі теплоелектростанції, а також ТЕЦ, які покликані постачати електроенергію й тепло населенню та звичайному (неенергомісткому) виробництву, розташовуються ближче до споживача.

У структурі паливних ресурсів України домінує кам’яне і буре вугілля, запаси якого за категоріями А+В+С₁ станом на 2007 р. складають 48, 2 млрд. т і є цілком достатніми для забезпечення власних потреб. Основні запаси кам'яного вугілля зосереджені в Донецькому і Львівсько-Волинському басейнах; бурого вугілля – переважно в Дніпровському басейні.

В Україні виявлено 307 родовищ нафти і газу, які зосереджені переважно на північному сході країни, у Прикарпатті і Причорномор’ї. Початкові розвідані запаси становили понад 3, 4 млрд. т умовного палива. Ступінь виснаження розвідних запасів становить понад 60 %. Водночас значним резервом є майже 5 млрд. т умовного палива ще не розвіданих запасів. За існуючими оцінками ресурси нафти і природного газу в Україні дають можливість збільшити їх видобуток майже вдвічі. Крім того, на Державному балансі запасів знаходиться 127 родовищ метану вугільних родовищ.

На території України розміщено понад 1, 5 тис. родовищ торфу, що зосереджені переважно у Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Чернігівській, Черкаській, Хмельницькій, Сумській та Львівській областях.

3.3. Водний фактор і його вплив на розвиток продуктивних сил

Вплив цього фактора, як і попередніх двох, ґрунтується на використанні природних ресурсів. Як правило, йдеться про прісну воду, що споживається у процесі виробництва. Вода річок та озер, які використовуються для водного транспорту, хоча і є ресурсом, – звичайно не вважається складовою водного фактора.

Водними ресурсами, тобто тією частиною природних вод, яку можна використовувати у господарському обороті тепер або в найближчій перспективі, можна вважати тільки 4500 тис. км³, що становить 0, 3 %загальної кількості води на планеті, враховуючи води суходолу: поверхневі (води річок, озер, боліт), підземні (прісні води підземних горизонтів), льодовикові води (крім арктичних та антарктичних).

Найзручнішими для використання є водні ресурси річок, озер і підземних джерел. Річки дають людям питну, технологічну воду, а також гідравлічну енергію. Природні води суходолу важливі також як шляхи сполучення, місця риболовства та компоненти рекреаційних систем. Використання водних ресурсів поділяється на: водоспоживання, тобто відведення води від джерела з наступним застосуванням у технологічних процесах (промисловість, сільське господарство зі зрошенням, комунальне господарство та ін.); водокористування, здійснюване безпосередньо в межах водного джерела без прямих витрат цього ресурсу (гідроенергетика, водний транспорт, рибне господарство, туризм).

В одних галузях господарства вода використовується без прямих її витрат (водний транспорт, гідроенергетика, рибне господарство, водні види спорту й туризму); такі галузі називаються водокористувачами. В інших вода безпосередньо використовується в технологічних процесах – споживається. Частково вона потім у вигляді стічних вод повертається до водоймищ, а решта витрачається (входить до складу продукції, випаровується). Такі галузі називаються споживачами (промисловість, сільське господарство зі зрошенням, комунальне господарство й т. ін.).

Тепер людство споживає понад 1 млн. км³ води щорічно. Зурахуванням водних ресурсів планети це порівняно небагато. Але тут діють фактори, що створюють на планеті водогосподарську проблему, яка щорічно загострюється. По-перше, розміщення водних ресурсів на планеті дуже нерівномірне. По-друге, нерівномірність існує також у географії споживання води. При цьому обсяги водозабезпеченості та обсяги водоспоживання в просторовому відношенні, як правило, обернено пропорційні. По-третє, річний стік (як, до речі, й водоспоживання) нерівномірний у часі. Проблема посилюється зі зростаючою кількістю стічних вод, значну частину яких скидають без належного очищення, що забруднює річки, озера, водоймища, зменшуючи можливості їх використання в народному господарстві.

Для забезпечення населення, промисловості, сільськогосподарського виробництва достатньою кількістю води людству доводиться втручатися в її природний обіг – споруджувати великі греблі на річках для регулювання їхнього гідрологічного режиму й накопичення водних ресурсів (збільшуючи при цьому випаровування), через канали й водогони перерозподіляти між басейнами річковий стік тощо, створювати цілі комплекси очисних споруд.

З усім цим пов’язане водне господарство. Воно складається з низки галузей – водопостачання населених місць, промисловості, сільського господарства, гідроенергетики, водно-земельних меліорацій, рибного господарства, водних рекреацій.

Водогосподарська діяльність людини спрямована на дослідження, облік і раціональне використання водних ресурсів. Для транспортного використання регулюють стік річок, випрямляють і поглиблюють їхні русла, шлюзують, будують канали тощо. Для енергетичного використання річок будують греблі та гідроелектростанції.

У світі споживається величезна кількість прісної води, причому водоспоживання виявляє схильність до зростання. Основна маса води використовується у промисловому й сільськогосподарському виробництві, але пропорції споживання у різних країнах не однакові. Водоспоживання великою мірою залежить від розвитку зрошування у регіоні: це найбільш динамічна складова у структурі споживання води.

Найбільш водомістким видом виробництва є вирощування сільськогосподарських культур на зрошуваних землях. Так, на виробництво 1 т рису треба 8 тис. м³ води, бавовни – 5 тис. м³.

Для підвищення продуктивності сільськогосподарських земель здійснюють водно-земельні меліорації: зрошення посушливих земель, осушення боліт і заболочених ділянок, а також захист земельних угідь від руйнівної дії води. Система інженерних споруд забезпечує постачання питною водою населених пунктів (комунальне водопостачання) й технічною водою промислових підприємств. Очисні споруди в містах, а також на окремих підприємствах мають запобігати скиданню в природні водоймища забруднених стічних вод.

Раціональне, комплексне використання водних ресурсів можливе на базі схем комплексного використання й охорони водних джерел, що складаються для окремих басейнів і регіонів з участю географів.

Важливою складовою водних ресурсів є їхні гідроенергоресурси – запаси енергії річкових потоків і водоймищ, що лежать вище за рівень моря. Загальні гідроенергоресурси (теоретичний потенціал) становлять близько 60 % усієї енергії поверхневого стоку. Вони належать до відновлюваних природних ресурсів. Розрізняють потенціальні, технічно можливі для використання на даному рівні розвитку науки й техніки, а також економічно доцільні для використання гідроенергоресурси.У промисловості найбільш водомістким є виробництво продукції хімії органічного синтезу, а також очищення первинної текстильної сировини.

Брак води може перешкоджати розміщенню виробництва навіть за інших сприятливих умов. Так, у Донбасі водний дефіцит стримує розвиток чорної металургії, а також деяких галузей органічного синтезу. Така сама ситуація у Карагандинському районі (Центральний Казахстан), де наявність вугілля, руд чорних і кольорових металів не цілком компенсує брак води. Водночас для виробництва целюлози, віскозного шовку існують винятково сприятливі умови у Східному Сибіру, де запаси сировини (деревина) поєднуються з дешевою електроенергією та достатнім об’ємом води.

Рівень забезпеченості України водними ресурсами є недостатнім і визначається формуванням річкового стоку, наявністю підземних і морських вод. Потенційні ресурси річкового стоку оцінюються у 209, 8 км³, з яких місцевий стік на території України становить у середньому 52, 4 км³, приток – 157, 4 км³. Запаси підземних вод, не пов’язаних з поверхневим стоком, становлять 7 км³. Крім того, в господарстві України використовується до 1, 0 км³ морської води. В розрахунку на одного жителя України поверхневий місцевий стік становить близько 1045 м³. Найвищий рівень водозабезпечення жителів – у західних і північних областях України.

Споживання прісної води в Україні стримується її обмеженими запасами. На господарчо-питні потреби у країні витрачається 84 м³ води у розрахунку на одну людину, а на всі потреби – 236 м³ (рис.3.3).

Територіальний розподіл водних ресурсів України є нерівномірним і не відповідає розміщенню водомістких господарських комплексів. Найменша кількість водних ресурсів формується у місцях зосередження потужних споживачів – Донбас, Криворіжжя, Автономна Республіка Крим, південні області України. Основними споживачами води є промисловість (у першу чергу електроенергетика, металургія, хімічна промисловість), сільське господарство, комунальне господарство. Для пом'якшення територіальних відмінностей у забезпеченні поверхневими водами в Україні побудовано 1, 1 тис. водосховищ (повний об’єм 55, 0 км³), найкрупніші з яких знаходяться на Дніпрі. Створено близько 29 тис. ставків, 7 крупних каналів і 10 водоводів тощо. Проте загальне водоспоживання в Україні зменшується (рис.3.4).

Потенціальні гідроенергоресурси України становлять 44, 7 млрд. кВт. год.; з них технічно можливі для використання – 21, 5 млрд. кВт. год.; економічно доцільні для використання становлять 16 млрд. кВт. год.

Рис.3.3. Динаміка споживання води в Україні у розрахунку на одну особу, м³

Основні проблеми щодо раціонального формування, використання та збереження водних ресурсів України полягають у забрудненні водних об'єктів шкідливими викидами та недостатньо очищеними промисловими і комунально-побутовими стічними водами; інтенсивному старінні основних фондів водозабезпечуючого і водоохоронного призначення, низькій продуктивності очисних споруд; недостатній самовідновлюваній та самоочисній здатності водних систем; незбалансованій за водним фактором системі господарювання, що характеризується високими обсягами залучення водних ресурсів у виробничу сферу та високою водомісткістю продукції.

Рис.3.4. Динаміка споживання води в Україні

Перспективи вирішення зазначених проблем полягають у формуванні ефективних правових, економічних та організаційних передумов раціонального водовикористання, запровадженні водозберігаючих форм господарювання, створенні замкнутих циклів водокористування з мінімальним забрудненням води, забезпеченні відновлюваних функцій водних джерел. У найближчій перспективі необхідно посилити соціальну спрямованість водокористування, забезпечивши права людини на сприятливе водне середовище з урахуванням екологічної місткості водоресурсних джерел.

3.4. Фактор робочої сили

Фактор робочої сили пов’язаний з демографічним потенціалом країни (регіону) і залежить від чисельності трудових ресурсів, їхньої кваліфікації, статево-вікової структури. Вплив трудового фактора визначається обсягом витрат праці на виробництво одиниці продукції. У першому наближенні це робиться шляхом обчислення питомих витрат на заробітну плату в собівартості продукції. Проте такий метод розрахунку працемісткості не завжди точний. Багато залежить від вартості вихідної сировини: якщо вона дорога, то в кінцевій собівартості готової продукції її питома вага буде велика й понизить через це питому вагу заробітної плати. Сам розмір заробітної плати теж залежить від багатьох обставин, які не завжди відображають справжні витрати праці (цінова політика уряду, регіональні доплати до заробітної плати тощо). На питому вагу заробітної плати у собівартості впливає також рівень механізації праці.

Більш точним є метод натуральних показників, – наприклад, витрати людино-годин на одиницю продукції. Цей метод звичайно використовується у сільському господарстві й дає чітке уявлення про працемісткість окремих видів виробництва.

Працемісткість можна також визначити через розрахунок маси продукції, яка припадає на одного виробника (у тоннах). Наприклад, на одну людину з промислово-виробничого персоналу (ПВП) у вугільній шахті припадає 750 т видобутого вугілля на рік; у виробництві соди це число становить 130 т, синтетичного каучуку – 90 т, сталі – біт, але у виробництві холодильного обладнання – лише 6 т, віскозного шовку – 3 т, трикотажної пряжі – 2 т, обчислювальної техніки – лише 0, 6 т. Зрозуміло, що чим менше продукції за вагою припадає на одну людину, тим вища працемісткість. Здебільшого для визначення працемісткості виробництва використовується комбінований метод, що враховує натуральні й вартісні показники.

Найбільш працемісткими виявляються такі галузі: електроніка (виробництво ЕОМ, телевізорів, радіоприймачів, побутової електроніки), приладобудування, оптико-механічне, інструментальне виробництво, автомобілебудування, верстатобудування, швацька, бавовняна, вовняна, шовкова, взуттєва промисловість.

Працемісткі види виробництва у промисловості розміщуються у містах, які мають вільні трудові ресурси. Це не обов’язково найбільші міста: дуже часто у маленьких і середніх містах є певний контингент незайнятого населення. Нерідко місто, що виросло біля шахти, змушене міняти свій профіль через вичерпання мінеральних ресурсів. З іншого боку, міста, що виросли на «суто чоловічих» виробництвах (шахти, металургія тощо), мають незайняте жіноче населення (члени сімей шахтарів і металургів). Для раціонального використання трудових ресурсів тут доцільно розміщувати, наприклад, текстильні, взуттєві підприємства або електронне виробництво. Скажімо, в Донецьку, поряд із видобутком вугілля, металургією, хімією й важким машинобудуванням, створений великий бавовняний комбінат, який дав робочі місця жінкам. В індустріальному Луганську побудована взуттєва фабрика.

Працемісткі види сільськогосподарського виробництва доцільно розміщувати у регіонах з високою щільністю сільського населення.

У сучасному світі існує тенденція випереджаючого розвитку працемістких галузей у країнах, що розвиваються. У них є надлишок працездатного населення, якому ще й платити можна небагато. Ось чому ненаукомісткі види виробництва, які потребують великих витрат праці (більшість галузей легкої промисловості, побутова електроніка), дедалі більше переміщуються з розвинених країн до таких, що розвиваються.

3.5. Кліматичний, біотичний та земельний фактори

Кліматичний фактор має істотний вплив на життя й діяльність людини. Саме з особливостями клімату пов’язують деякі вчені виникнення й розповсюдження цивілізації. З прогресом людського суспільства та досягненнями НТР вплив клімату на людину та її діяльність помітно зменшувався. Але й тепер клімат в окремих галузях людської діяльності продовжує відігравати велику роль.

Мало впливає клімат на функціонування промисловості, але набагато більше позначається на роботі транспорту. Працівники річкового транспорту мають враховувати тривалість замерзання річок, наявність повеней, меженей, уживати заходи для подовження навігаційного періоду, усунення несприятливих умов для плавання. Значними перешкодами в авіаційному транспортуванні є тумани, густі хмари, частково вітри. При прокладанні трубопроводів треба враховувати глибину промерзання фунту. Роботі автомобільного й залізничного транспорту перешкоджають снігові заноси.

Найбільше значення клімат має для сільськогосподарського виробництва, особливо для рослинництва. Відповідно до біологічних вимог рослин до сонячного світла, тепла й вологи встановлюється структура рослинництва й добираються агротехнічні заходи для досягнення найвищих урожаїв сільськогосподарських культур. При визначенні спеціалізації сільського господарства враховуються температурний режим (середні місячні температури, температури за порами року, тривалість вегетаційного періоду з температурами понад 5°, 10°, 15°), кількість і характер атмосферних опадів, зокрема під час вегетації рослин, тривалість і висота снігового покриву, кількість сонячних і хмарних днів, а також напрям і сила переважних вітрів. На особливості клімату зважають також містобудівники, плануючи розміщення заводських будівель, місць відпочинку мешканців тощо.

Земельний фактор являє собою специфічне сполучення ґрунтів, рельєфу й клімату, що використовуються для вирощування сільськогосподарських культур, годівлі худоби або заготівлі рослин, які ростуть на тих чи інших ділянках землі. Загальна кількість земель, які обробляють нині на планеті, становить понад 1000 млн. га.

Земельні площі країн світу утворюють земельний фонд, до складу якого входять сільськогосподарські угіддя, орні землі, сіножаті, пасовища. Використання земельних площ здійснюється згідно з земельними кадастрами, які існують у більшості країн світу. Одним із найважливіших компонентів земельних ресурсів є ґрунти – поверхневий шар земної кори, основною якістю якого є родючість, тобто здатність забезпечувати рослини поживними речовинами. Найбільше речовин у ґрунті містить перегній, або гумус. Окремі типи ґрунтів мають різну кількість гумусу (від 2-3 % у підзолистих, червоноземних, до 12-14 %− чорноземних). Найбільш поширені на земній кулі чорноземні, сірі лісові, підзолисті, червоноземні, бурі та алювіальні ґрунти. Використання земельних ресурсів може бути опосередкованим (коли земельні ресурси використовуються тільки для розміщення виробництва) чи безпосереднім (коли земельні ресурси використовуються у процесі виробництва). Для видів економічної діяльності, в яких земельні ресурси використовуються безпосередньо, вплив земельного фактора є визначальним. До таких видів економічної діяльності належать перш за все сільське господарство, лісове господарство, рибне господарство і рекреаційний комплекс.

Поряд із земельним фактором на наведені вище види економічної діяльності суттєво впливає так званий біотичний фактор, що являє собою сукупність біологічних елементів природного середовища, які обумовлюють чи істотно впливають на продуктивність економічної діяльності людини та її життєзабезпечення. Сила і напрям впливу біотичного фактора напряму залежить від кліматичних умов, земельних ресурсів та природної зональності середовища. Біоту зазвичай поділяють на рослинний та тваринний світ.

На земній кулі налічується близько 500 тис. видів рослин. Кількість видів рослин, що ними користується людина, досягає 23 тис.; вирощується понад 500 видів культурних рослин, що становить менше 0, 3 % усіх видів; найбільше значення в господарстві мають лише 60-100 видів (0, 0002 %). У статистико-економічних працях сільськогосподарські культури поділяють на п’ять груп: 1) хлібні злаки; 2) інші продовольчі (крім хлібних, плодоягідних, спеціальних); 3) технічні; 4) плодоягідні й спеціальні; 5) кормові.

Розрізняють ще культури польові, городні, садові, плантаційні. Польові – це здебільшого однорічні, що займають величезні площі й потребують порівняно невеликих матеріальних і трудових затрат для їх вирощування. Городні – в основному однорічні, займають звичайно невеликі, спеціально відведені, добре оброблювані ділянки землі; вирощування їх потребує порівняно значних трудових затрат. Менш трудомісткі баштанні культури. Садові – це багаторічні насадження (яблуня, абрикос, смородина, виноград тощо). Сади й виноградники розводять на невеликих площах; вони потребують великих затрат праці. До плантаційних культур відносять багаторічні рослини, що їх вирощують на одній площі протягом багатьох років (цукрова тростина) або десятиріч і навіть сторіч (олива).

Багатий і різноманітний світ тварин є потужним природним ресурсом суспільства. Це джерело їжі, промислової сировини, тяглової сили. До свійських тварин належать усі тварини, що їх вирощує людина для задоволення своїх господарських потреб, – велика й дрібна рогата худоба, свині, коні, верблюди, олені, осли, кролі, собаки, коти, домашня птиця, бджоли, тутовий шовкопряд; близькі до свійських – риба в акваріумах і для лабораторних потреб, декоративні птахи; перехідні від диких до свійських – лисиці, песці, соболі, страуси, зебри, яких розводять у неволі; використовуються, але рідко дають потомство в неволі слони, ловчі та співучі птахи.

Сільськогосподарські тварини дають людині продукти харчування (молоко, м’ясо, сало, яйця, мед), тяглову силу (коней, яків, волів, ослів, мулів, верблюдів, оленів, собак), сировину для промисловості (вовну, шкури, м’ясо, молоко, шовкові кокони, віск) тощо.

Рекреаційний фактор – сукупність об’єктів і явищ природного походження, що можуть бути використані для туризму, лікування, відпочинку, впливають на територіальну організацію рекреаційної діяльності, формування рекреаційних районів (центрів), їхню спеціалізацію та економічну ефективність. Вони сприяють відновленню фізичних і духовних сил людини, її працездатності, використовуються для прямого й опосередкованого споживання та виробництва курортних і туристичних послуг. До важливих природних рекреаційних ресурсів належать кліматичні, біологічні, гідрологічні, ландшафтні ресурси, джерела мінеральних вод, лікувальні грязі тощо.

Усі землі України, незалежно від їхнього цільового призначення, господарського використання і особливостей правового режиму, належать до земельних ресурсів і складають єдиний земельний фонд держави.

Геополітичне положення України та її високий земельно-ресурсний потенціал обумовлюють провідну роль земельного фонду як одного з важливих ресурсів держави, що виступає первинним фактором виробництва і своєрідним фундаментом економічного розвитку. Земельний фонд України становить 60, 4 млн. га і складається із земель різного функціонального призначення, якісного стану та правового статусу. Власне земельна площа (суша) становила на початок 2008 р. 57, 87 млн. га; її сільськогосподарська освоєність досягла майже 70, 0 %, розораність – 57, 1%; частка ріллі в загальній площі сільськогосподарських угідь перевищила 79 %.

Кліматичні умови країни, зокрема, теплозабезпеченість і рівень зволоження території, переважання у ґрунтовому покритті родючих ґрунтів, перш за все чорноземів (понад як 20 % світових ресурсів), сприяють веденню сільського і лісового господарства. Загальна площа сільськогосподарських угідь в Україні становить 41, 84 млн. га, або 69, 3 % земельного фонду. На сьогодні стан земель України в цілому можна охарактеризувати як незадовільний. Пройшовши фазу індустріалізації (80-ті роки минулого століття), сільське господарство залишилося екстенсивним. Специфіка землекористування в Україні пов’язана з дуже високим рівнем сільськогосподарського освоєння території, і зокрема її розораністю, що майже не має аналогів у світі. Рівень розораності всього земельного фонду становить, за різними оцінками, від 55 до 58 %, а відносні розміри розораної площі досягли меж, не знаних досі розвиненими країнами світу. Порівняно з іншими країнами Україна має надто високу розораність і сільськогосподарських угідь (79 %), що за умови низької врожайності свідчить про неефективність використання земельних ресурсів. У деяких областях (Вінницька, Тернопільська, Кіровоградська, Черкаська) рівень розораності сільськогосподарських угідь сягнув 90 %. Водночас значна частина орних земель розміщена на схилах різної крутизни. Землеробство ведеться за різко від’ємного балансу гумусу й біогенних елементів. Україна має найкращі у світі чорноземи, і такий стан можна виправити за певний час за належної реорганізації сільськогосподарського виробництва, інтенсифікації землеробства і необхідних змін структури земельного фонду.

Крім того, Україна має досить різноманітну біоту (понад 70 тисяч видів), вартість якої оцінено в 7, 6 трлн. дол. За видовим багатством, у тому числі рідкісних видів, Україна посідає 7-ме місце в Європі, а за кількістю збережених, глобально уразливих європейських видів – 5-те місце. Наведені дані свідчать про те, що Україна може бути одним з потужних резервантів відновлення біорозмаїття Європи. В економічному сенсі це означає, що Україна володіє специфічним біоресурсним потенціалом суспільного відтворення, який може стати важливим чинником зростання ВВП.

Україна належить до країн з невисокою забезпеченістю лісом. Площа її лісового фонду становить 10, 8 млн. га, в тому числі вкрита лісом – 9, 4 млн. га. Лісистість території становить усього 15, 6 %, причому її рівень територіально досить диференційований: від 43, 2 % в Івано-Франківській до 1, 8 % у Запорізькій. Наближеним до оптимального вважається показник на рівні 21-22 %, який дає змогу досягти збалансованості між лісосировинними запасами, обсягами лісоспоживання і екологічними вимогами. Загальні запаси деревини в Україні становлять 1, 66 млрд. м³. Близько 51 % лісів віднесено до захисних, водоохоронних та інших цінних в екологічному відношенні лісів, решту становлять експлуатаційні. За останні роки намітилася тенденція до скорочення обсягів лісокористування.

Найвища концентрація рекреаційних ресурсів склалася в південних областях України – на території Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької та Донецької областей, а також у Автономній Республіці Крим. Унікальні рекреаційні ресурси зосереджені в Карпатах. Значні запаси мінеральних вод розміщені у Львівській (Трускавець, Моршин, Східниця, Великий Любень, Немирів), Полтавській (Миргород), Вінницькій (Хмельник) областях. В Україні є великі запаси лікувальних грязей в Івано-Франківській, Одеській областях та в Автономній Республіці Крим. Завдяки поєднанню певних природних факторів та ресурсів формуються потужні рекреаційні комплекси. В Україні діє 45 курортів загальнодержавного і міжнародного значення та 13 курортів місцевого значення, є понад 400 санаторіїв, які можуть прийняти на лікування понад як 600 тис.

3.6. Ринковий та транспортний фактори

Ринковий фактор проявляється як вплив ринкових процесів та взаємодій на розміщення продуктивних сил. Ринковий фактор може впливати на розміщення продуктивних сил через ринкову кон’юнктуру чи через споживання.

Конкретні умови відтворення товарів, послуг, робочої сили становлять поняття ринкової кон’юнктури. Фактори кон’юнктури визначають рух цін, цінних паперів, розмірів виробництва, зайнятості. Кон’юнктура ринку – конкретні умови реалізації суспільного продукту. Вона здійснюється у співвідношеннях між наявними на ринку матеріальними цінностями та послугами й потребою у них. Якщо попит перевищує пропозицію, створюються стимули для розвитку виробництва. У протилежному разі з’являється необхідність скорочувати виробництво. Кон’юнктура залежить від місткості ринку, яка, у свою чергу, визначається обсягом виробництва та його спеціалізацією, рівнем купівельної спроможності населення.