Продуктивних сил та формування економіки регіонів 2 страница

На другому етапі за кожним із показників для кожного регіону розраховується бальна оцінка :

, (2.1)

де − бальна оцінка j-того регіону для t періоду часу;

− ранг середнього по країні значення показника в загальному ряду ранжування;

− ранг j-того регіону для t періоду часу в загальному ряду ранжування.

На третьому, завершальному, етапі щодо кожного регіону наведені бальні оцінки підсумовуються за всіма дванадцятьма базовими індикаторами, що враховуються, з подальшим поділом отриманого результату на 12. Водночас визначається інтегральна оцінка рівня соціально-економічного розвитку кожного регіону:

. (2.2)

Інвестиційний потенціал регіону враховує основні макроекономічні характеристики, насиченість території чинниками виробництва, споживчий попит населення та інші показники. Він складається з восьми часткових потенціалів (кожний з яких, у свою чергу, характеризується групою показників):

- ресурсно-сировинного (середньозважена забезпеченість балансовими запасами основних видів природних ресурсів);

- трудового (трудові ресурси і їхня освітня підготовленість);

- виробничого (сукупний результат господарської діяльності в регіоні);

- інноваційного (рівень розвитку науки і впровадження досягнення науково-технічного прогресу в регіоні);

- інституційного (ступінь розвитку провідних інститутів ринкової економіки);

- інфраструктурного (економіко-географічне положення регіону і його інфраструктурна забезпеченість);

- фінансового (обсяг податкової бази і прибутковість підприємств регіону),

- споживчого (сукупна купівельна спроможність населення регіону).

Величина інвестиційного ризику свідчить про вірогідність втрати інвестицій і доходу на них. У зв’язку з цим розраховуються наступні види ризику: економічний (пов’язаний з тенденціями господарського розвитку регіону); фінансовий (із ступенем збалансованості регіонального бюджету і фінансів підприємств); політичний (з розподілом політичних симпатій населення за результатами останніх парламентських виборів, авторитетністю місцевої влади); соціальний (з рівнем соціальної напруженості); екологічний (з рівнем забруднення навколишнього середовища, включаючи радіаційне); кримінальний (з рівнем злочинності в регіоні з урахуванням тяжкості злочинів); законодавчий (з юридичними умовами інвестування в ті або інші сфери і галузі, з порядком використання окремих факторів виробництва).

Оцінювання соціального розвитку. При даному оцінюванні економічні параметри розглядаються лише як умови для досягнення головної мети територіального розвитку, що визначається в категоріях соціального благополуччя населення, рівня і якості його життя. Цей напрям діагностики спочатку використовувався для міжнародних зіставлень (приклад дають розрахунки індексу соціального розвитку в країнах-членах ООН, що здійснюються за єдиною методикою агрегації декількох десятків параметрів), проте останнім часом воно успішно реалізується і на регіональному рівні для окремих країн.

Оцінка депресивності регіонів. Це особливий вид оцінки, до якого періодично звертаються органи влади і управління національного і регіонального рівнів. На фоні широкого поширення кризових явищ ті або інші території слід відносити до депресивних, лише якщо там, по-перше, темпи, масштаби і тривалість спаду виробництва, зниження рівня життя і наростання інших негативних тенденцій істотно вищі за загальноукраїнські (середні по регіону). По-друге, − через економічні, соціальні і екологічні причини відсутні передумови і стимули самостійного розвитку, тобто відсутній потенціал самостійного усунення вищезгаданих тенденцій і виникає необхідність надзвичайної підтримки з боку «центру» (федерального або регіонального).

У наведеному визначенні принципово важливим є акцент на тривалості, протяжності аномально високого спаду і відсутності потенційних ресурсів самостійного виходу з відтворювального колапсу. Довготривалість, про яку йде мова, по суті, стає особливою ознакою депресивного стану регіонів.

Вихід із локальних територіальних депресій – процес багаторічний, що у будь-якому випадку вимагає деякого початкового періоду зняття аномальної гостроти проблем, оздоровлення депресивної ситуації, що створює мінімально необхідні передумови нормалізації розвитку. При цьому, під оздоровленням розуміється реалізація системи заходів адміністративно-правового, фінансового і соціально-економічного характеру, що забезпечують приведення в структурно-кількісну взаємну відповідність кількох ключових параметрів життєдіяльності будь-якої території: робочих місць, населення, об’єктів господарської і соціальної інфраструктури, самої мережі населених пунктів. Оскільки кожна локальна (у масштабах муніципальних утворень) депресія є найбільш гострим проявом дисбалансу економічного, соціального і природно-ресурсного потенціалів території, оздоровлення депресивного стану повинне починатися з відновлення втраченого їх балансу, зокрема методами «розвантаження» від господарськи неефективних і соціально надлишкових об’єктів.

Існують два протилежні підходи до визначення кількості і змісту критеріїв територіальної депресивності. Теоретично їх набір повинен бути максимально широким (депресія є системним явищем, і чим більше її ознак буде виявлено, тим краще), але практично перелік відповідних показників можна і навіть бажано обмежити необхідним мінімумом, достатнім з цільових позицій виявлення точок найбільш гострої депресії. Якщо метою є відбір населених пунктів, сільських районів та інших подібного роду утворень, аномально тяжкий стан яких потрібно зафіксувати як підставу для додаткової державної підтримки, допустимо обмежитися такими, що відповідають вимогам об’єктивності і порівнянності показниками, здатними охарактеризувати: локальний рівень депресії; ресурсні спроможності депресивної території; гостроту депресії.

Локальний рівень депресії може характеризуватися погіршенням основних параметрів: рівня і якості життя людей (наприклад, показників тривалості життя, обсягу і структури соціальних послуг, що надаються; економіки (передусім ключових показників стану реального сектора і фінансової сфери); навколишнього середовища.

Ресурсний потенціал виходу з депресивної ситуації логічно виражається показниками, що стосуються бюджетної забезпеченості (з урахуванням усіх видів підтримки, що вже надається); інших, не бюджетних, ресурсів, уключаючи майнові, виробничі (зокрема пов’язані з можливістю диверсифікації, конверсії і реструктуризації виробництва) та ін. Акцент у визначенні поняття «депресивність» на відсутність ресурсів саморозвитку відповідає при відповідній ідентифікації територіальної ситуації не на її якісний стан у даний момент, а на її перспективу, не на факт «хвороби» (періодично супроводжуючої життя будь-якої території), а на можливість «лікування». Тому до критеріїв депресивності вводять також оцінку бюджетної залежності території і її ресурсного потенціалу, а також параметри стійкості («тривалості», «накопичення», «спаду») депресивних явищ.

Питання для самоконтролю:

1. Чим відрізняються закони від закономірностей?

2. Дайте визначення географічного, економічного та геоекономічного простору. Наведіть основні властивості геоекономічного простору.

3. Охарактеризуйте структурно-логічний зв’язок між закономірностями розміщення продуктивних сил між закономірностями і принципами розміщення продуктивних сил?

4. На які групи поділяються фактори розміщення продуктивних сил?

5. Що являють собою критерії розміщення продуктивних сил?

6. За якими основними напрямами здійснюється оцінка соціально-економічного розвитку територій?

7. Складіть алгоритм послідовності оцінки соціально-економічного розвитку регіонів.

8. У чому полягає специфіка оцінки депресивності регіону?

Тестове завдання 2

1. Дана закономірність полягає в органічній єдності природної, матеріальної (створеної людиною) та соціальної сфер на території регіону:

а) закономірність ефективного розміщення продуктивних сил;

б) закономірність територіальної комплексності продуктивних сил;

в) закономірність економічної цілісності регіону;

г) правильної відповіді немає.

2. Таке розміщення виробництва, за якого витримувалася б рівновага між виробничими потужностями, обсягом виробництва, з одного боку, та наявністю сировинних, енергетичних, водних, земельних, трудових, фінансових ресурсів регіону — з іншого:

а) принцип збалансованості й пропорційності;

б) правильної відповіді немає;

в) принцип раціонального розміщення виробництва;

г) закономірність ефективного розміщення продуктивних сил.

3. До геополітичних факторів розвитку і розміщення продуктивних сил не зараховують:

а) конкурентні переваги вітчизняних товаровиробників у системі світового господарства;

б) географічне положення території;

в) природно-кліматичні умови країни;

г) національна модель інтеграції в світовий економічний простір.

4. Дана закономірність виявляється у формуванні такої територіально-галузевої структури народного господарства, яка найбільше відповідає природним, економічним, соціальним умовам регіону та потребам міжрегіонального ринку:

а) закономірність економічної цілісності регіону;

б) закономірність територіального поділу праці;

в) правильної відповіді немає;

г) закономірність територіальної комплексності продуктивних сил.

5. Сутність даного принципу полягає в органічному поєднанні стратегічних інтересів країни й інтересів регіонів, підприємців, населення:

а) принцип збереження екологічної рівноваги;

б) принцип обмеженого централізму;

в) принцип раціонального розміщення виробництва;

г) принцип збалансованості й пропорційності.

6. Він реалізується у формі концентрації, спеціалізації, кооперування й комбінування:

а) правильної відповіді немає;

б) принцип раціонального розміщення виробництва;

в) принцип розміщення підприємств згідно з раціональними формами суспільної організації виробництва;

г) принцип збалансованості й пропорційності.

7. Дані фактори впливають на розміщення трудо- та наукомістких галузей промисловості, а також тих галузей, які потребують робочої сили певного професійно-кваліфікаційного складу:

а) природно-географічні фактори;

б) правильної відповіді немає;

в) геополітичні фактори;

г) техніко-економічні фактори.

8. Дана закономірність полягає в подальшому узгодженні рівнів соціально-економічного розвитку через посилення взаємозв'язків між регіонами:

а) закономірність територіальної комплексності продуктивних сил;

б) закономірність регіональної інтеграції господарства;

в) закономірність територіальної концентрації продуктивних сил;

г) закономірність зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів.

9. За цією закономірністю відношення між економікою та територією такі, що найбільший можливий ефект забезпечується найменшими можливими витратами на розміщення об’єкта:

а) закономірність економічної цілісності регіону;

б) закономірність територіального поділу праці;

в) правильної відповіді немає;

г) закономірність територіальної комплексності продуктивних сил.

10. Основні напрями науково-технічного прогресу та конкретні форми впровадження його результатів у практику господарювання, форми суспільної організації виробництва та рівень розвитку транспортної системи формують:

а) техніко-економічні фактори розміщення продуктивних сил;

б) соціально-економічні фактори розміщення продуктивних сил;

в) правильної відповіді немає;

г) геополітичні фактори розміщення продуктивних сил.

11. Яка закономірність пов’язана з закономірністю територіального поділу праці: виокремлення регіонів через їхню спеціалізацію та вимагає налагодження тісних економічних зв’язків поміж ними:

а) закономірність регіональної інтеграції господарства;

б) закономірність територіального поділу праці;

в) правильної відповіді немає;

г) закономірність територіальної концентрації продуктивних сил.

12. Інтегральні показники, якими керуються відповідні органи господарського управління при виборі оптимального варіанта розміщення об'єктів виробничого чи невиробничого призначення, а також при виробленні системи заходів щодо вдосконалення територіальної і галузевої структури економіки:

а) правильної відповіді немає;

б) критерії розміщення продуктивних сил;

в) принципи розміщення продуктивних сил;

г) кількісні характеристики продуктивних сил.

13. Який із способів реалізації не відповідає принципу комплексного розміщення виробництва:

а) комплексне використання природних ресурсів;

б) раціональне використання трудових ресурсів;

в) наближення працемісткого виробництва до районів і центрів зосередження трудових ресурсів;

г) створення єдиної інфраструктури господарства регіону.

14. Закономірності, що відображають найістотніші відношення між явищами у природі й суспільстві:

а) економічний закон;

б) економічна закономірність;

в) закономірність розміщення продуктивних сил;

г) закон розміщення продуктивних сил.

15. З якої закономірності випливає принцип раціонального розміщення виробництва:

а) закономірність економічної цілісності регіону;

б) зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів;

в) правильної відповіді немає;

г) закономірність територіальної комплексності продуктивних сил.

Тема 3

Фактори сталого розвитку продуктивних сил

3.1. Сировинний фактор розвитку продуктивних сил.

3.2. Паливно-енергетичний фактор.

3.3. Водний фактор і його вплив на розвиток продуктивних сил.

3.4. Фактор робочої сили.

3.5. Кліматичний, біотичний та земельний фактори.

3.6. Ринковий та транспортний фактори.

3.7. Вплив науково-технічного прогресу на розвиток продуктивних сил.

3.8. Значення економіко-географічного положення у підтриманні сталого розвитку продуктивних сил.

3.9. Екологічний фактор.

3.1. Сировинний фактор розвитку продуктивних сил

Серед природних ресурсів особливе місце належить мінерально-сировинним ресурсам. Інтенсивне використання їхніх родовищ відкриває можливості для науково-технічного прогресу, є найшвидшим і найнадійнішим засобом забезпечення економічного зростання. Саме завдяки цьому зміцнювалася економіка США, Франції, Німеччини та інших країн. Проте саме з мінерально-сировинними ресурсами як такими, що не поновлюються, пов’язані і найбільші природно-ресурсні обмеження економічного розвитку країн. Із впливом розміщення сировинних ресурсів на розміщення виробництва пов’язують вплив сировинного фактора.

Мінеральні ресурси становлять дуже велику групу природних речовин мінерального походження, що використовуються для добування енергії, різних матеріалів через їх вилучення та перероблення в різних галузях господарства.

Залежно від особливостей складу й характеру використання в господарстві корисні копалини поділяються на такі групи: 1) горючі (енергетичні) – вугілля, горючі сланці, нафта, природний газ, торф; 2) рудні, або металеві – руди чорних, кольорових, рідкісних, благородних і радіоактивних металів; 3) нерудні, або неметалеві (будівельні матеріали (природне будівельне каміння, цементна сировина, будівельні глини); індустріальна мінеральна сировина (слюда, азбест, графіт, корунд, магнезит, скляні піски); хімічна мінеральна сировина (різні солі, сірка, селітра); сировина для вироблення мінеральних добрив (калійні солі, фосфорит, апатити); коштовне й напівкоштовне каміння (алмаз, сапфір, рубін, смарагд, топаз, аметист, малахіт, яшма та ін.).

За ступенями розвіданості геологічні запаси корисних копалин поділяють на чотири категорії: А – вірогідні запаси, властивості яких докладно вивчено; В і С₁ – розвідані з відносно меншою детальністю; С₂ – можливі, ймовірні, оцінені попередньо. Обчислені запаси корисних копалин затверджуються державною комісією. Затверджені запаси називаються балансовими – такими, що відповідають промисловим кондиціям і гірничотехнічним умовам експлуатації. Інші запаси називаються позабалансовими: вони беруться на облік як такі, що надалі можуть стати об’єктами освоєння.

Для організації видобування потрібно, щоб родовища вміщували достатню, економічно вигідну кількість сировини або палива. Крім кількісного аспекту, при визначенні господарської придатності родовищ корисних копалин враховуються якісні показники – склад корисних компонентів, умови й глибина залягання, потужність пластів, особливості покривних шарів тощо. Наприклад, руди мають містити не менше ніж 25-27 % заліза; 20-25 % марганцю; 40 % хрому; 40 % алюмінію, міді, свинцю, нікелю; сурми – 1 %; олова – 0, 1 %; золота – 5-7 кг на 1 т. З розвитком науки й техніки ці показники зменшуються. Окремі копалини містять по кілька компонентів (наприклад, поліметалеві руди мають корисні домішки). Це потребує організації комплексного використання сировини.

Сировинний фактор часто називають фактором матеріаломісткості, хоча сировина й матеріали – не одне й те саме. У практичному аналізі витрати на сировину й матеріали об’єднують; у такому випадку говорять про матеріаломісткість виробництва. Це чималі витрати, й у більшості галузей промисловості вони складають понад половину всіх вкладень.

Звичайно, ступінь матеріаломісткості визначається відношенням витрат на сировину до обсягу виробленої продукції. Водночас обидві величини можна виражати як у грошових, так і в натуральних показниках. Найбільш наочним є метод зіставлення натуральних величин, наприклад, ваги вихідної сировини й готової продукції. У такому випадку визначають натуральну матеріаломісткість. Вартісну матеріаломісткість визначають у випадку зіставлення вартості сировини і матеріалів із собівартістю продукції. До найбільш матеріаломістких виробництв належать виробництво коксу та продуктів нафтопереробки, металургія та оброблення металу, харчова промисловість тощо (рис.3.1).

Виробництва з великими витратами сировини на одиницю готової продукції, розташовують поблизу сировинної бази, щоб не робити завеликих відрахувань на транспорт. Найчастіше (але не завжди) перевезення готової продукції до споживача коштує менше, ніж перевезення сировини. Чим вища матеріаломісткість виробництва, тим більша його орієнтація на сировину. Деякі види виробництва через специфіку технології можуть розташовуватися лише там, де видобувається сировина: гірничодобувна, лісопильна промисловості, виробництво калійних добрив. У деяких випадках розміщення виробництва поблизу сировини цілком очевидне, хоча теоретично припустиме і в інших місцях.

Деякі стадії комплексних галузей вирізняються високою матеріаломісткістю, інші – середньою або низькою. Наприклад, у кольоровій металургії збагачення сировини – дуже матеріаломісткий вид виробництва.

У чорній металургії матеріаломісткою вважається стадія виробництва чавуну, коли на одну тонну готової продукції потрібно приблизно дві тонни залізної руди, 1, 3 тонни коксівного вугілля, а також флюсові вапняки, вогнетривкі глини та інша сировина. Ось чому заводи повного циклу розташовуються поблизу сировини. При цьому зміна технології процесу впливає на зсуви у розміщенні виробництва.

Сировинний фактор є провідним для таких видів виробництва, як гірничодобувна промисловість, лісопильна й целюлозно-паперова промисловість, виробництво соди, калійних добрив, азотних добрив з коксових газів, збагачення руд кольорових і чорних металів, виробництво чорнової міді, нікелю, свинцю, цементна промисловість, виробництво металургійного й гірничого обладнання, цукру-піску, лляних тканин, олійна, консервна, сироварна, бавовноочисна й вовнообробна промисловість, гутництво.

Рис.3.1. Вартісна матеріаломісткість продукції за видами економічної діяльності, % у собівартості продукції

Оскільки мінеральні ресурси жорстко локалізовані (родовища руд металів, мінеральна сировина для хімічної промисловості тощо), то розміщенню матеріаломісткого виробництва здебільшого притаманна висока концентрація. Так, Донбас і Придніпров’я мають потужну металургійну промисловість, яка використовує криворізьку залізну руду, нікопольську марганцеву руду й донецьке коксівне вугілля. Підприємства регіону – найбільші у Європі. Тут розташовані металомісткі види машинобудування: виробництво металургійного та гірничошахтного обладнання, локомотиво- й вагонобудування, енергетичне машинобудування. Донецько-Придніпровський район виробляє чорних металів і продукції важкого машинобудування більше, ніж може спожити Україна, а тому значна частина виробів експортується.

Поряд із матеріаломісткими видами виробництва є й такі, для яких сировинний фактор не має істотного значення, або принаймні роль сировини менш значна порівняно з іншими компонентами виробництва. Наприклад, електростанції зовсім не споживають сировини (паливо не вважається для них за сировину) і потребують дуже мало матеріалів. В електронному машинобудуванні, приладобудуванні, оптико-механічному машинобудуванні вартість сировини у багато разів менша за вартість готової продукції, і за вагою сировина не перевершує готову продукцію. Але у цьому випадку зіставляються витрачені кошти. Такі галузі не обов’язково розташовувати поблизу сировини: вони зазнають впливу іншого фактора − трудового, який у цьому випадку переважає.

У розвитку промисловості України сировинний фактор має велике значення. Територія України характеризується розмаїттям природних умов та великими природними багатствами. Найцінніші з природних ресурсів – земельні та мінерально-сировинні. Так, мінерально-сировинна база України включає близько 20 тисяч родовищ і проявів 113 корисних копалин. Запаси залізних руд становлять понад 14 % загальносвітових, марганцевих – понад 43 %. Україна займає провідні місця за запасами титану, цирконію, урану, літію, графіту, каоліну, вогнетривких глин, сірки, калійних солей, декоративного каменю.

Загальні запаси залізних руд України за категоріями А+В+С₁ оцінюються в 27, 4 млрд. т, а прогнозовані – у 20 млрд. т. Основні родовища зосереджені в Криворізькому та Кременчуцькому басейнах, Білозерському залізорудному районі та Керченському. Країна посідає одне з провідних місць у світі за запасами марганцю, які становлять 2, 28 млрд. т.

Україна має певні запаси руд кольорових металів. Запаси нікелю невеликої потужності зосереджені у Вінницькій, Кіровоградській та Дніпропетровській областях; ртуті – у Донбасі і Закарпатті; титану – в Житомирській, Київській, Черкаській, Дніпропетровській областях, на узбережжі Чорного та Азовського морів; бокситів – у Дніпропетровській області; алунітів – у Закарпатті; нефелінів – у Приазов’ї. Унікальні родовища сировини для отримання низки рідкісних і рідкоземельних елементів розташовані у Житомирському Поліссі та в Приазов'ї. Розробку золоторудного родовища розпочато в Закарпатті.

Україна багата на неметалічні корисні копалини, серед яких: кухонна сіль, самородна сірка, вогнетривкі глини, високоякісний каолін, облицювальний камінь тощо. Великі запаси калійно-магнієвих солей (близько 2, 7 млрд. т) зосереджені в Івано-Франківській та Львівській областях.

Мінерально-сировинний комплекс України вважається однією з найвагоміших складових національної економіки. В Україні видобувається близько 5 % світового обсягу мінерально-сировинних ресурсів, при цьому гірничодобувна промисловість щороку випускає продукцію на 25-28 млрд. дол. (за світовими цінами). Україні належать провідні позиції у видобутку багатьох видів мінеральної сировини – вугілля, марганцевих і залізних руд, титану, графіту, каоліну. До промислового освоєння залучено від 40 до 75 % розвіданих запасів основних видів корисних копалин. Отже, мінерально-сировинна база України має значний економічний потенціал, спроможний забезпечити подальший розвиток національної економіки.

Проблеми щодо раціонального використання мінерально-сировинних ресурсів України полягають у важковидобувному характері значної частини ресурсів, виснаженості найбільш якісної частини запасів, обмеженні обсягів фінансування геологорозвідувальних робіт тощо. У перспективі здійснюватиметься розвідка нових для України корисних копалин – золота, міді, хрому, свинцю, цинку, молібдену, рідкоземельних металів, фосфоритів тощо. Це дасть змогу за існуючими прогнозними оцінками збільшити експортні можливості вітчизняної мінерально-сировинної бази у 1, 5-2 рази та скоротити імпорт сировини на 60-70% (без урахування вуглеводнів).

Аналізуючи використання природних ресурсів розвиненими країнами в останні десятиріччя, доходимо висновку, що темпи тут є занадто високими, це зумовлює потребу безперервного відкриття нових родовищ. Якщо їх не відкривати, розвіданих запасів більшості видів мінеральної сировини вистачить щонайбільше до середини поточного століття. Всі держави світу умовно можна поділити на індустріально розвинені, які споживають мінерально-сировинні ресурсі, і сировинні – ті, що їх добувають і постачають першим. Вичерпаність мінерально-сировинних ресурсів у будь-якій країні багато в чому залежить від рівня їх економічного розвитку, історії, тривалості та інтенсивності використання надр, природних особливостей. Для держав, що інтенсивно використовують мінерально-сировинні ресурси, умовно можна виокремити три етапи освоєння надр (геологічного вивчення, інтенсивного використання та виснаження), які відображають зміни певних економічних показників і показників стану геологічного середовища.

Поступове виснаження надр як наслідок їх інтенсивного використання відбувається тому, що мінерально-сировинні ресурси є непоновлюваними, а їхні запаси завжди обмежені. Рано чи пізно кращі родовища випрацьовуються, до розробки залучають ті, що залишилися, гірничо-геологічні умови погіршуються, видобуток мінеральної сировини стає неприбутковим.

На початку минулого століття відомий економіст Г. Хотеллінг запропонував теорію виснаження, суть якої у тому, що втрати корисності цих ресурсів за рахунок їх консервування компенсуються з часом зростанням їхньої цінності. Експлуатація родовищ мінеральної сировини тісно пов’язана з політикою щодо їх виснаження і, відповідно, вилучення і використання динамічної ренти. Великі гірничодобувні компанії (чи держава в цілому) визначають стратегію освоєння мінерально-сировинних ресурсів з огляду на власні інтереси. Закономірності, встановлені згаданим ученим, дають можливість планувати діяльність у цій сфері в часі.

Визначати стратегію розвитку мінерально-сировинного комплексу дуже важко, тому що подорожчання сировини з часом підштовхує її споживачів до розробки ресурсозберігаючих технологій чи пошуків та замінників. Науково-технічний прогрес у цій сфері істотно впливає на попит, отож і на ціну мінеральних ресурсів. Змінюється структура споживання. У країнах Заходу постійні флуктуації структури споживання мінеральної сировини, науково-технічний прогрес, гнучка зовнішньоторговельна політика видозмінюють процес виснаження. У Росії, Україні та інших країнах пострадянського простору попит і ціна на мінеральну сировину майже не впливають на її видобуток через дуже інертну структуру гірничодобувної промисловості й обтяженість основними фондами і велику кількість працівників та недоліків структури державного управління.

Україна вже перебуває на початку етапу виснаження надр. Високий ступінь геологічного вивчення території, виснаження якісних запасів основних видів мінеральної сировини, невелика імовірність відкриття нових великих і навіть середніх за запасами родовищ зумовлює недоцільність вкладення занадто великих коштів у пошукові і геологорозвідувальні роботи. Більш пріоритетним стає технологічне переоснащення гірничодобувної і переробної галузей, зношеність основних фондів яких дуже велика. Водночас в економіці країни мінерально-сировинний комплекс і безпосередньо пов’язана з ним чорна металургія є основними.

3.2. Паливно-енергетичний фактор

Цей фактор за характером впливу на розміщення виробництва близький до сировинного, бо паливо, як і багато інших видів сировини, теж мінеральний ресурс.

Виробництва, що зазнають сильного впливу паливно-енергетичного фактора, називаються енергомісткими. Вони поділяються на електромісткі й паливомісткі.

За ступенем енергомісткості виділяються високоенергомісткі види виробництва (частка паливно-енергетичних витрат становить 30-45% витрат на вироблення продукції), середньоенергомісткі (15-30%) та неенергомісткі (менше 15%).