Регіон у системі територіального поділу праці

5.1. Основні районоутворюючі фактори.

5.2. Поняття економічного району, регіону та регіональної економіки.

5.3. Властивості і ознаки регіонального економічного простору.

5.4. Ієрархія економічних районів, їх основні типи.

5.5. Мережа економічних районів України.

5.1. Основні районоутворюючі фактори

На формування економічних районів впливають різні фактори: природні, економічні та історичні. Основними серед них є економічні.

Головним районоутворюючим фактором у кожній країні є суспільний територіальний поділ праці, який є результатом просторового прояву дії загального економічного закону суспільного поділу праці.

Територіальний поділ праці проявляється у господарській спеціалізації окремих частин території країни на різних видах виробничої діяльності відповідно до їх природних умов і наявних трудових та інших ресурсів. Його розвиток відкриває шлях до максимального, найбільш ефективного використання сприятливих для виробництва умов кожної території, вигідного географічного положення, значних запасів мінеральних (особливо паливних і енергетичних) ресурсів, комбінування виробництв, що їх використовують, а також використання навичок та виробничого досвіду населення, які здобуті ним протягом певного історичного періоду.

Другим важливим районоутворюючим фактором, який є похідним від територіального поділу праці, є територіальні виробничі комплекси (ТВК). Територіальний поділ праці веде до формування галузей спеціалізації окремих територій, які, в свою чергу, обумовлюють склад галузей, що їх обслуговують і доповнюють. Це призводить до виникнення ТВК.

Як складові частини до ТВК входять елементарні техніко-економічні комплекси (первинні ланки енерговиробничих циклів). В основі цих комплексів знаходяться стійкі сполучення взаємопов'язаних підприємств різних галузей, їх зв'язки визначені технологією і економікою виробництва. Прикладом таких елементарних комплексів можуть бути молокозаводи, розташовані в сільській місцевості, та цукрові заводи з їх сировинними чопами і взаємопов'язаним з ними тваринництвом, яке використовує відходи цих виробництв. Елементарні комплекси є в різних галузях промисловості.

Сукупність однорідних або тісно пов’язаних між собою різних елементарних техніко-економічних комплексів, розташованих на компактній території, утворює територіально-виробничий комплекс, який охоплює значну частину економічного району. В межах одного великого економічного району може бути один або декілька тісно пов'язаних ТВК.

До основних районоутворюючих факторів належать також і найбільші міста країни – великі регіональні та індустріальні центри із зонами економічного тяжіння до них периферійних територій. Кожне місто як економічний центр впливає на навколишню тяжіючу до нього місцевість, а найбільше місто об'єднує своєю зоною районоформуючого впливу всі менші міста. Так забезпечується зв'язок ядра і периферії економічного району.

Зона районоформуючого впливу великого регіонального центру охоплює цілу групу адміністративних областей. На Україні такими центрами є Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів. Найбільшу зону районоформуючого впливу мас м. Київ, який, крім потужного регіонального центру, є ще і столицею держави.

Важливе районоутворююче значення мають особливості економіко-географічного положення території району. Вони значною мірою впливають на формування спеціалізації його господарства. Так, наприклад, вихід Південного економічного району України до берегів Чорного моря обумовлює розвиток у його народногосподарському комплексі морського транспорту, портово-промислових центрів, суднобудування і судноремонту, курортно-туристичного комплексу, риболовства і рибопереробної промисловості.

На утворення економічного району великий вплив мають природні умови і ресурси. Природні умови взагалі, і особливо природні ресурси, – це основа розвитку і спеціалізації сільського господарства та промисловості району. Вони мають значний вплив на формування галузевої структури територіальних виробничих комплексів.

Районоутворююче значення мають також основні форми територіальної організації виробництва – промислові центри, промислові вузли (зосереджені в одному місті чи розосереджені в близько розташованих містах і селищах міського типу), одногалузеві і багатогалузеві промислові райони, локальні, районні і обласні агропромислові комплекси, які разом з транспортним комплексом та інфраструктурою об'єднуються в народногосподарський комплекс економічного району. Важливу роль у формуванні економічних районів відіграє транспорт. Наявність розвинутої транспортної мережі на певній території впливає на темпи формування економічного району, забезпечує здійснення широких міжрайонних економічних зв'язків, посилює формування зон економічного тяжіння периферійних територій до їхнього економічного ядра. Значний вплив на формування економічних районів має національно-політичний устрій та адміністративно-територіальний поділ країни. В умовах перехідної економіки, коли ще значна кількість промислових підприємств залишається власністю держави, а в сільському господарстві зберігаються кооперативні сільськогосподарські підприємства, адміністративні області залишаються ще як єдине господарське ціле із своїми органами управління господарством. У їх межах функціонують територіальні виробничі комплекси, їхні основні складові частини або окремі ланки народногосподарського комплексу великого економічного району.

Адміністративні центри низових районів і областей, як правило, стають і важливими економічними центрами, створюють свої зони впливу на навколишню територію і цим також зв'язують її в єдине ціле. Загальний (інтегральний, міжгалузевий) економічний район має бути великою економічно цільною територією, на якій є значні природні ресурси, необхідні для визначення його господарської спеціалізації і забезпечення сучасного і перспективного розвитку;

Велике прикладне значення економічного районування полягає у тому, що воно є основою формування і реалізації державної регіональної економічної політики, а також використовується в практиці територіального управління господарством, при виборі доцільних варіантів розміщення нових виробничих об'єктів та вдосконаленні територіальної структури господарства, обґрунтуванні перспектив розвитку територіально-виробничих комплексів. Економічне районування сприяє підвищенню ефективності використання ресурсного, виробничого і науково-технічного потенціалу регіонів і всієї країни.

В Україні здійснюється генеральне економічне районування території для цілей прогнозування, розробки і реалізації територіальних комплексних програм і схем природокористування, проектів районного планування, схем розвитку і розміщення продуктивних сил та розселення населення. Територіальні схеми розміщення і розвитку продуктивних сил певних районів являють собою прогнозні, науково обґрунтовані розробки прикладного характеру, які містять як ретроспективний аналіз розвитку усіх структурних складових господарського комплексу території, так і визначення напрямів перспективного розвитку. При цьому обґрунтовуються основні завдання і показники соціально-економічного розвитку регіонів та шляхи вирішення соціальних, економічних і екологічних проблем.

Таким чином, економічне районування є науковим методом територіальної організації народного господарства і водночас одним із засобів раціонального розміщення виробництва, вдосконалення його спеціалізації та піднесення соціально-економічного розвитку.

5.2. Поняття економічного району, регіону та регіональної економіки

Великі економічні райони – це територіальні спеціалізовані частини народного господарства країни, взаємопов'язані між собою постійним обміном виробленої в них продукції та іншими економічними відносинами. Економічний район – це форма територіальної організації народного господарства, що утворюється на основі суспільного територіального поділу праці, виникнення і формування районних територіальних виробничих комплексів.

За визначенням П. М. Алампієва, економічний район – це географічно цілісна територіальна частина народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, тісні внутрішні економічні зв’язки і нерозривно пов’язана з іншими частинами суспільним територіальним поділом праці. Є й інші визначення поняття економічного району. Спільними для них є такі ознаки: територіальна цілісність, спеціалізоване господарство, його комплексність, тісні внутрішньорайонні і міжрайонні економічні зв’язки, особливість економіко-географічного положення.

Розміри територій великих економічних районів повинні відповідати вимогам скорочення перевезення масових вантажів у межах району до економічно доцільних відстаней, наближатися до їх одномасштабності, а величини економічних потенціалів районів повинні бути близькими між собою:

1) економічний район повинен являти собою виробничо-економічну територіальну єдність, яка створюється розвиненими внутрішніми виробничими зв’язками, і мати спеціалізацію господарства у масштабі країни;

2) на території інтегрального економічного району повинен бути сформований достатньо потужний народногосподарський комплекс, основу якого становлять територіальні виробничі комплекси з такою галузевою структурою:

- профілюючі галузі (галузі спеціалізації району в масштабах країни), які включають до свого складу кілька галузей промисловості і сільського господарства;

- галузі, які розвиваються як суміжні з галузями попередньої групи і забезпечують комбіновану переробку сировини, а також галузі, що обслуговують потреби галузей спеціалізації району (добування і збагачення сировини, виробництва напівфабрикатів, обладнання, ремонт обладнання, виробництво будівельних матеріалів тощо);

- галузі, які забезпечують потреби населення району промисловими і продовольчими товарами, необхідними матеріалами;

3) при виділенні економічного району повинно враховуватися економіко-географічне положення території і його вплив на спеціалізацію та особливості розміщення продуктивних сил.

Регіон - це економічний район, що має наступні специфічні риси:

- при виділенні регіону враховують принцип економічного тяжіння, тобто необхідності включення в його межі основної територіальної частини або і всієї зони, формуючого впливу його головного регіонального центру;

- до складу регіонів повинні повністю включатися території адміністративних областей, країв, автономних республік без порушення їх меж.

У регіональній економіці «регіон» − це сукупність адміністративно-господарських одиниць країни, що мають подібну спеціалізацію, глибокі технологічні зв’язки та спільну інфраструктуру. У міжнародній економіці «регіон» визначають як поєднання країн, що характеризується спільним географічним положенням, подібними природними умовами, має подібну спеціалізацію і відносно однаковий рівень розвитку виробництва і невиробничої сфери.

Визначення меж цих регіонів залежить від об’єктивних і суб’єктивних факторів. Це пов’язано з тим, що економічна основа сусідніх районів даного підтипу часто буває однорідною (однотипною), особливо в спеціалізованих сільськогосподарських зонах, і тому їхні межі визначаються виробничими зв’язками підприємств місцевого значення з їх сировинними зонами, а також територіальною організацією і управлінням усього господарства, яке здійснюється регіональними центрами. В цих районах основними галузями виробництва є рослинництво, тваринництво і місцева промисловість, переважно та, що переробляє сільськогосподарську сировину. Найбільш поширеними виробничими поєднаннями тут є локальні аграрно-промислові комплекси (завод, цех і сировинна зона). В межах цих регіонів можуть бути розташовані і підприємства міжрайонного значення, які впливають на формування обласних господарських комплексів і внутрішньорегіональних підрайонів.

Для регіональної економіки характерні такі засади функціонування:

- комплексність екологічного, економічного та соціального розвитку;

- єдність процесів природокористування та охорони навколишнього середовища;

- територіальна спільність виробництва;

- відповідність системи розселення демографічній ситуації та розміщенню виробництва;

- цілісність системи соціальної інфраструктури;

- поєднання територіального та галузевого управління об'єктами.

У сфері регіональної економіки має перебувати й зовнішньоекономічна діяльність, бо багато її форм, такі як вільні економічні зони, прикордонна та прибережна торгівля, іноземний туризм, мають регіональний характер, а інші тісно пов'язані з рівнем розвитку інфраструктури, господарської культури та ділового сервісу регіону. Таким чином, господарство регіону є відкритою економічною системою, що функціонує на основі спеціалізації, міжрегіональної інтеграції, зміст яких реалізується через галузеві, міжгалузеві та міжрегіональні виробничо-економічні зв'язки.

5.3. Властивості і ознаки регіонального економічного простору

Для більш повного опису регіону може бути застосований системний підхід, суть якого полягає в тому, що будь-який об’єкт може бути поданий як «така річ, у якій встановлено певне відношення (структуру) з певною властивістю, відповідною прийнятому дослідником змісту (концепту)». Інакше кажучи, у відношенні до описів регіону може бути застосований такий логічний ланцюг: структура → властивості → ознаки → риси. Відштовхуючись від регіону як території, як його структуру можна описати сукупність ділянок земної та водної поверхонь (площ) у певних кордонах. Зробити це можливо на основі узагальнення різних точок зору відносно розуміння регіону як такого, де його основу якраз і складають ці ділянки. Загальновідомо, що регіон як територія являє собою частину території країни із специфічними природнокліматичними та економічними умовами та характерною спрямованістю розвитку продуктивних сил з урахуванням демографічних, історичних, соціальних особливостей, розвиток якої здійснюється на основі законів національної економіки і регіональних, у результаті чого формуються регіональні економічні відносини. При цьому можлива інтерпретація території забезпечується за рахунок не тільки її особливих характеристик (таких, як площа (розміри) або географічне положення), але й наявних у її межах різних об’єктів природного і штучного походження. Завдяки і першим, і другим реально виникають можливості умовного членування території держав на окремі регіони.

Як основні властивості регіону можуть бути визначені освоєність і насиченість території. Головною характеристикою розвитку регіону (як і будь-якої іншої території) виступає його освоєність. Освоєність території – це базис, на фоні якого відбуваються процеси зростання і розвитку регіону. Найбільш узагальненим, комплексним показником освоєності території є «соціально-економічна освоєність регіону», під якою розуміють ступінь насиченості території даного суб’єкта основними економічними та інфраструктурними елементами. Процеси освоєння різних територій за своїми змістом і спрямованістю не збігаються, що викликано рядом обставин, основними серед яких можна назвати наявність різних економічних потенціалів (зумовлену територіальним і галузевим поділом праці); відсутність можливостей для здійснення розширеного відтворення основних факторів (викликана наявністю на даній території тих чи інших елементів продуктивних сил); вплив природнокліматичних умов господарювання на кінцеві результати суспільного виробництва; географічне положення регіону на території країни та щодо до її зовнішніх кордонів тощо.

Такий незбіг у характері освоєння регіонів призводить до того, що одні території розвиваються інтенсивніше і процес насичення відбувається більш ущільнено, а інші не можуть собі цього дозволити і обходяться вирішенням окремих локальних завдань, пов’язаних з реалізацією найбільш очевидних конкурентних переваг. Як наслідок, на практиці складаються ситуації, коли процеси освоєння регіонів набирають різних швидкостей, а їх зміст (екстенсивний або інтенсивний характер) є різноплановим, що спричиняє різну економічну та соціальну освоєність регіонів, а це, у свою чергу, – посилення диференціації рівня та якості життя населення.

Як одна з головних ознак регіону як окремої території може використовуватися його залучення до суспільного виробництва, що характеризується: по-перше, наявністю галузей матеріального і нематеріального виробництва; по-друге, наявністю виробничої та соціальної інфраструктур; по-третє, створенням нових об’єктів природного і штучного походження, а також формуванням нових зв’язків і відносин. Інакше кажучи, всім тим, що може свідчити про залучення даної території до процесів суспільної організації відтворення продуктивних сил.

Основною рисою, що характеризує регіон як територію, може бути вибране розміщення, що дозволяє судити про те, де і як, у які способи відбувається поєднання елементів продуктивних сил і здійснюється їх територіальне розташування.

Щодо регіону як економічної системи як структура може бути використана сукупність елементів продуктивних сил, які є, власне, матеріальними носіями окремих ланок цієї системи. Регіон з позицій системи являє собою певну цілісність взаємопов’язаних елементів, сутність і потенціал якої суттєво відрізняються від сутностей і потенціалів цих елементів самих по собі.

Як основні властивості регіону можуть бути відзначені його стійкість, цілісність, комплексність і життєздатність. Саме вони повною мірою дозволяють охарактеризувати будь-яку систему (в тому числі і регіональну) з точки зору її життєдіяльності. Можлива стійкість регіональної економічної системи забезпечується за рахунок збереження її цілісності як самостійного суб’єкта економічних відносин. Цілісність виступає фундаментом для стійкості систем (у тому числі й соціально-економічних), для збереження їх синергетичних властивостей і потенціалів при зміні зовнішніх умов, а також результатом зв’язаності їхніх елементів, можливого балансу стохастичної та детермінованої поведінки кожного з них. Властивості стійкої регіональної економічної системи як самостійної цілісності виникають і підтримуються в результаті системних зв’язків між її окремими елементами (підсистемами).

Системний характер регіону передбачає комплексність його господарства, тобто збалансований, пропорційно узгоджений розвиток його складових (форм і способів організації продуктивних сил). Комплексність забезпечується таким взаємозв’язком між учасниками суспільного виробництва в регіоні, в результаті якого зберігається або набувається ефективне виконання основної функції, а саме – спеціалізації, з одночасним збереженням внутрішньорегіональних пропорцій і забезпеченням умов для розширеного відтворення. Комплексність і цілісність слугують передумовами відносного відособлення регіонів у рамках національного господарства. Вони виявляються у тому, що частина відтворювальних зв’язків обмежується даною територією і на цій основі утворюється відносна самостійність. Тим самим загострюється проблема взаємовідносин центру і регіонів, коли центр реально втрачає можливість впливати на характер і зміст економічних процесів і явищ, які відбуваються на території окремих регіонів, і виникає об’єктивна необхідність у розподілі деяких компетенцій та повноважень, які сприяють ефективнішій взаємодії окремих елементів регіональної економічної системи.

Щодо кожної із вказаних властивостей можуть бути виділені основні ознаки, що дають можливість робити висновок про стан регіональної економічної системи. Наприклад, у відношенні до стійкості регіону як системи такими ознаками можуть виступати галузеві пропорції, що склалися в економіці регіону; ієрархія системи управління економікою регіону; архітектура економіки регіону. Інакше кажучи, виділяються саме ті ознаки, що дозволяють судити про стійкість регіональної економічної системи до впливу зовнішніх і внутрішніх факторів і умов. Щодо цілісності регіональної економічної системи такими ознаками можуть стати збереження і нарощування потенціалів (економічного, виробничого, трудового, наукового та ін.) на даній території. Зміни цих потенціалів слугують сигналом про необхідність звернути увагу на процеси, що відбуваються всередині регіональної економічної системи. Щодо комплексності регіону як економічної системи можуть використовуватися такі ознаки: диверсифікація його господарського комплексу, спеціалізація окремих галузей і перелік видів економічної діяльності (структура економіки регіону). Дані ознаки повною мірою дають можливість визначитися з характером використання наявних факторів виробництва. У відношенні до життєздатності регіональної економічної системи можуть бути застосовані ознаки процесів відтворення (простого й розширеного) основних елементів продуктивних сил регіону.

Основною рисою, що характеризує регіон як економічну систему, може виступати зв’язаність, яка свідчить про те, наскільки ця система надійна, впорядкована, однорідна, стабільна тощо.

Регіон як економічний простір (або середовище), з одного боку, можна уявити як абстрактну форму поєднання окремих елементів продуктивних сил або їх конструкцій, яка утворює економічне середовище або певну сукупність структур, в якій вони взаємодіють у встановлених кордонах певної території у єдності з більшими середовищами і дрібнішими господарськими агентами, як ринкову оболонку суб’єкта господарювання, кожний окремий фактор якої виявляє свою конкурентну перевагу (конкурентну позицію).

Регіональний економічний простір, як і будь-який інший, може бути охарактеризований певними властивостями. Виходячи з умов збереження його цілісності та єдності, як одну з таких характеристик можна використовувати його однорідність або неоднорідність. Однорідність регіонального економічного простору розуміється як міра сприятливих умов для розвитку регіональних ринків праці, капіталів і товарів, а також для посилення на їх основі загальнонаціонального ринку, гармонізації соціально-економічних перетворень, зміцнення єдності держави. Неоднорідність розуміється, насамперед, як міра міжрегіональних відмінностей загальних рівнів економічного розвитку (економічної активності) та рівня (якості) життя. Однорідність і неоднорідність економічного простору співвідносяться між собою як два взаємовиключних стани, вимірна величина яких є обернено пропорційною. Однорідність регіонального економічного простору досягається за рахунок концентрації, інтеграції та конвергенції господарських зв’язків у регіоні. Неоднорідність регіонального економічного простору є наслідком диференціації, дезінтеграції та дивергенції господарських зв’язків і відносин між окремими елементами продуктивних сил регіону.

Територіальна концентрація як економічна категорія характеризує процес зосередження, насичення, накопичування, збирання елементів продуктивних сил (об’єктів і суб’єктів господарювання) і зв’язків між ними на конкретній території. На противагу їй, територіальна диференціація інтерпретується як процес і як результат формування відмінностей між окремими територіями держави: економічними регіонами, адміністративно-територіальними утвореннями, окремими територіями (районами) і населеними пунктами. Територіальна концентрація і територіальна диференціація завжди є відносними як процеси та існують лише при порівнянні. Територіальна диференціація характеризує якість і ступінь єдності простору економічного, соціального, політичного та іншого життя суспільства у кордонах конкретної держави. Посилення територіальної диференціації регіонів пояснюється в основному двома групами причин: по-перше, дією ринкової конкуренції, неоднаковою адаптацією до ринку регіонів з різною структурою економіки; по-друге, значним послабленням регулюючої ролі держави (скороченням державної фінансової підтримки, скасуванням більшості регіональних економічних і соціальних компенсацій) і асиметрією відносин регіонів і центру. Міжрегіональна диференціація стала просторовим відображенням зростаючої економічної (за секторами економіки) і соціальної (за групами населення) диференціації.

Територіальна інтеграція та її протилежність – територіальна дезінтеграція – це процеси, що характеризують зміни у внутрішній зв’язаності економічного простору. Під інтеграцією господарського комплексу країни розуміють певні зв’язки між регіональними економічними системами, що утворюють національну економічну систему. Територіальна дезінтеграція трактується як процес і як зафіксований результат (у певних параметрах) послаблення зв’язків між елементами (господарськими структурами, населенням, органами влади тощо) регіональних економічних систем різних рівнів і масштабів. Незважаючи на те, що дезінтеграція означає послаблення міжрегіональних економічних зв’язків унаслідок посилення замкнутості регіональних господарських комплексів або ж посилення ролі зовнішньоекономічних зв’язків, які замінюють міжрегіональні зв’язки всередині країни, міжнародна інтеграція певною мірою нейтралізує вплив негативних факторів.

Територіальна конвергенція означає зближення, а територіальна дивергенція – розходження регіонів, зумовлені законами розвитку технологічного способу виробництва. Економічна конвергенція може бути результатом двох різних (хоча нерідко односпрямованих) процесів, які зумовлюють характер регіональної економічної інтеграції. У процесах територіальної конвергенції можуть брати участь лише ті регіони, чиї технічний і технологічний уклади розвитку перебувають на одному рівні. В іншому випадку матимуть місце процеси територіальної дивергенції. Територіальна дивергенція розуміється як процес і як наслідок розходження ознак і властивостей функціонування господарських агентів, які стали можливими під впливом відмінностей у рівнях життя населення і послаблення регулюючої функції держави. Визначальними для виникнення територіальної дивергенції виступають процеси територіальної диференціації. Водночас територіальна дивергенція регіонів також можлива внаслідок регіональної економічної дезінтеграції, особливо коли економічні інтереси центру і регіонів стають різноспрямованими, а зусилля з їх консолідації – недостатніми.

Як основні властивості регіону виступають однорідність і неоднорідність його економічного простору, що дають можливість робити висновок про сприяння його умов розвитку всім учасникам суспільного виробництва. Щодо кожної із зазначених властивостей можна виділити основні ознаки. Для однорідності регіонального економічного простору такими можуть виступати концентрація, інтеграція і конвергенція, а для його неоднорідності – диференціація, дезінтеграція і дивергенція.

Щодо кожної з названих ознак можуть бути виділені основні риси, що дають можливість робити висновок про характер і спрямованість процесів, які відбуваються. Для концентрації можна виділити такі риси, як зосередження, накопичування і збирання елементів продуктивних сил і результатів їх взаємодії в межах певної території, що свідчить про збільшення кількості об’єктів, сил або ресурсів на даній території. Для інтеграції можна використати таку рису, як ущільнення внутрішньої зв’язаності економічного простору за рахунок посилення тісноти зв’язків між учасниками суспільного виробництва, що характеризує об’єднання господарських зв’язків між окремими територіями. Для конвергенції такими рисами можуть виступати зближення і подібність умов технічного, технологічного та організаційного існування господарюючих суб’єктів, які свідчать про згладжування економічних і соціальних відмінностей в умовах життєдіяльності на різних територіях.

Щодо диференціації можна розглядати такі риси, як розосередження і розкидання, розшарування і поділ єдиного економічного простору, що характеризують процеси виділення на даній території окремих (відмінних від інших) груп економічних і соціальних умов життєдіяльності. У процесі дезінтеграції − це послаблення господарських та інших зв’язків, розчленування і розпад економічного простору, що свідчать про порушення зв’язків у єдиному середовищі, розпад єдиного економічного простору на окремі складові. Для дивергенції характерні розмежування, розходження в умовах життєдіяльності та віддалення окремих частин території одна від одної, що означає негативну динаміку зміни властивостей і ознак, раніше притаманних усій території.

5.4. Ієрархія економічних районів, їх основні типи

Наукова і практична необхідність диференційованого підходу до вивчення територіально-господарських відмінностей у межах країни обумовлює також потребу систематизації різних економічних районів.

Науково обґрунтованим є об’єктивне існування двох типів економічних районів – галузевих і загальних або багатогалузевих (інтегральних).

Галузеве (спеціальне) економічне районування потрібне для вивчення особливостей розміщення і проблем розвитку окремих галузей виробництва. Цей тип економічних районів виникає під впливом закономірності територіальної концентрації підприємств окремої галузі народного господарства і пов'язаних з ними обслуговуючих виробництв, їх територіальна локалізація залежить в основному від наявності на певній території необхідних природних передумов (ґрунтово-кліматичних і сировинних ресурсів), крупного споживача продукції, сприятливих транспортних зв’язків тощо.

Так, наприклад, у сільському господарстві виділяються райони виробництва технічних і зернових культур, виноградарства і садівництва, а в промисловості – райони вугільної, металургійної, хімічної, легкої та інших галузей індустрії.

Галузеві економічні райони є складовою частиною загальних економічних районів. Галузеве районування посилює наукову обґрунтованість визначення території загальних економічних районів.

Загальне (інтегральне) економічне районування базується на регіональних народногосподарських комплексах, в основі яких знаходяться територіально-виробничі комплекси різного ступеня сформованості або їх складові частини.

За цим районуванням виділяється три підтипи інтегральних економічних районів: великі (макрорайони), середні (мезорайони) і малі (мікрорайони).

Великі (інтегральні) економічні райони – це поділ території країни на найбільші територіальні частини, які об'єднують кілька адміністративних областей, або адміністративні області з автономною республікою, або адміністративні краї з автономними областями. Головною метою визначення цих районів є виявлення і розмежування великих існуючих чи тих, які ще тільки формуються, територіально-виробничих комплексів для визначення напрямів їхнього раціонального розвитку і більш ефективного використання їхнього ресурсного потенціалу. Ці райони використовуються для довгострокового прогнозування розвитку і розміщення продуктивних сил, формування загальнодержавних баз промислового чи сільськогосподарського виробництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієї адміністративної області.

У великих економічних районах, крім галузей спеціалізації в масштабі держави, повинні розвиватись й інші основні галузі виробництва з метою більш повного використання місцевих ресурсів і зменшення обсягів довізної продукції з інших районів.

Виникнення і розвиток великих економічних районів може відбуватися в країнах з територією не менше 300–500 тис. км². У країнах з меншою територією формуються тільки мезо- і мікрорайони, тобто райони другого і третього порядку (підтипи міжгалузевих районів).

Середні (інтегральні) економічні райони, як правило, є підрайонами великих економічних районів. Це територія однієї невеликої країни чи адміністративної області, краю, автономної республіки, тобто це територіальні одиниці економічного районування. Об’єктивною основою цього районування виступає територіальний поділ праці як у масштабах країни, так і в межах великих (інтегральних) економічних районів.

На території цих районів знаходяться ядра крупнорайонних ТВК або їх складові частини. У даному підтипі економічних районів основну районоутворюючу роль відіграють великі багатофункціональні міста, які разом з тим є і найбільшими промисловими і транспортними вузлами. Ці міста є тими ядрами районів, які пов’язують їх периферію в єдине ціле.

Середні економічні райони об’єднуються у великий економічний район зоною районоформуючого впливу великих регіональних центрів з системою спеціалізації і кооперування їхніх підприємств. З метою більш повного використання свого ресурсного потенціалу спеціалізація виробництва в цих районах здійснюється не тільки на основних галузях, а й на виробництві другорядної продукції, потрібної для кожного великого економічного району. Ці райони використовуються як для прогнозування рівня розвитку виробництва і невиробничої сфери та розробки державних програм галузевого розвитку, так і для управління господарською діяльністю.

Малі райони (мікрорайони) – це найнижчий ступінь інтегральних економічних районів. Вони органічно пов'язані з низовим адміністративно-господарським районуванням, їх територія відповідає території внутрішньообласних адміністративних районів.

5.5. Мережа економічних районів України

Економічне районування України на державній організаційній основі, по суті, розпочалося з 1921 р. комісією Держплану Росії під керівництвом І. Г. Олександрова.

Перша спроба виділення економічних районів в Україні була невдалою. За проектом Держплану її територія була поділена на два великих райони: Південний гірничопромисловий і Південно-Західний – в основному сільськогосподарський. Однак Уряд України не прийняв такого поділу, внаслідок чого пізніше Держплан СРСР виділив Україну як єдиний економічний район.

У довоєнний період для внутрішньореспубліканського планування територію України поділили на частини на основі об’єднання у великі групи адміністративних округів. Але в зв’язку з нестабільністю адміністративно-територіального поділу на той час таке районування було дуже короткочасним.

Тільки в післявоєнний період, коли в основному стабілізувався адміністративно-територіальний поділ і були визначені майже всі сучасні області України, а також завершилось об’єднання території України з її західними землями і Кримом, розпочалась науково більш обґрунтована розробка мережі економічних районів.

Початок її було зроблено в 1952 р. ученими під керівництвом академіка К. Г. Воблого. В основу виділених ними районів було покладено об'єднання адміністративних областей, які визначалися спільністю економіко-географічного положення, особливостями формування господарства у минулому і сучасною його спеціалізацією. Вони виділили п'ять економічних районів (груп областей): Центральний (Київська, Чернігівська, Житомирська, Вінницька і Кам’янець-Подільська); Південно-Східний (Сталінська, Ворошиловградська, Дніпропетровська і Запорізька); Північно-Східний (Харківська, Полтавська, Сумська); Південно-Західний (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська, Ізмаїльська); Західний (Львівська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська, Рівненська, Волинська, Чернівецька, Закарпатська). Якщо врахувати виділення Подільського району, яке відбулося пізніше з областей Центрального (Вінницька, Кам'янець-Подільська) і Західного (Тернопільська) районів, і виділення Придніпровського району з областей Південного – Східного району (Дніпропетровська і Запорізька), то ця мережа довела свою життєздатність. Вона збільшена до семи районів, які тепер становлять основу мережі економічних районів України.

У 1957 р. у зв’язку з переходом від галузевого до територіального планування розвитку народного господарства СРСР була затверджена нова мережа, яка складалася з економічних адміністративних районів. За цією мережею на території України було виділено 11 економічних адміністративних районів.

У 1960 р. їх кількість була збільшена до 14. З метою укрупнення економічних адміністративних районів А. Т. Діброва в 1958 р. запропонував мережу з 6 основних економічних районів: Донбасу, Промислового Придніпров’я, Північно-Східного, Центрального, Західного, Причорноморського.

У зв’язку з подрібненістю території України економічними районами та значним збільшенням управлінського апарату Держплан України укрупнив у 1962 р. економічні адміністративні райони і зменшив їх кількість з 14 до 7.

До мережі цих районів увійшли:

Донецький (Донецька і Луганська області);

Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);

Харківський (Харківська, Полтавська, Сумська області);

Київський (Київська, Житомирська, Чернігівська, Черкаська області);

Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Чернівецька області);

Львівський (Львівська, Волинська, Рівненська, Івано-Франківська, Закарпатська області);

Чорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська і Кримська області).

Ця мережа економічних районів більш об’єктивно відображала реально існуючі економічні райони України. Винятком була тільки Чернівецька область, яка пізніше цілком обґрунтовано була віднесена до Карпатського економічного району. Ці райони до 1990 р. залишалися визнаними підрайонами генеральних економічних районів, виділених на Україні в 1963 р., коли процес укрупнення економічних районів відбувався на всій території Радянського Союзу.

У результаті була затверджена мережа з 18 великих економічних районів і одного середнього (мезорайону) – Молдавської РСР. За цією мережею в Україні було виділено три макрорайони: Донецько-Придніпровський (у складі 8 областей); Південно-Західний (у складі 13 областей) і Південний (у складі 4 областей).

Виділення великих економічних районів допомагало Держплану СРСР зосереджувати свою увагу на визначенні найважливіших крупно районних загальнодержавних завдань при розробці планів перспективного розвитку і розміщення продуктивних сил як у старих районах, так і особливо – в районах нового інтенсивного господарського освоєння на сході країни (утворення великих баз паливної, металургійної, хімічної промисловості, а також баз виробництва сільськогосподарської продукції: зернових і технічних культур, овочівництва, виноградарства, садівництва, ефіроолійних культур, спеціалізованого тваринництва та ін.

Така мережа економічних районів існувала до 1990 р. Після розпаду СРСР, в умовах переходу України до ринкової економіки і самостійного економічного розвитку стара мережа великих економічних районів утратила своє призначення. Вона не могла забезпечити більш диференційованого підходу до розвитку і розміщення продуктивних сил з урахуванням особливостей і відмінностей природних, історичних, економічних умов регіонів, існуючих на території України.

У 90-х роках ученими України запропоновано кілька варіантів удосконалення мережі економічних районів. Однак їх основним недоліком було недостатнє наукове обґрунтування та неповне врахування реально існуючих економічних взаємозв’язків. У запропонованих варіантах мереж економічних районів економічними районами України визнаються території, які раніше були названі об'єктивними підрайонами Донецько-Придніпровського і Південно-Західного макроекономічних районів у системі союзного поділу праці.

По суті, адміністративні області виключаються зі складу одного економічного району і включаються до складу іншого, нерідко необґрунтовано виділеного. Це стосується, зокрема, виділення Центрально-Українського району шляхом об’єднання Черкаської і Кіровоградської областей. Територія вказаних областей дійсно є центрально-географічною частиною України, але за системою взаємозв’язків, що склалися, вона не є економічним районом. Досить зазначити, що до 1954 р. Черкаська область перебувала у складі Київської області і досі має тісні виробничі та невиробничі зв’язки з Києвом. Кіровоградська область не має спільного економічного ядра з Черкаською областю; вона має тісні економічні зв’язки з Кривбасом і є складовою частиною територіально-виробничого комплексу Дніпропетровської і Запорізької областей.

Виходячи з наукових основ економічного районування, викликає сумнів доцільність необґрунтованого виділення Поліського району у складі Волинської, Рівненської, Житомирської та Чернігівської областей. Необхідно враховувати ту обставину, що Полісся – це природна зона, а природний фактор хоч і має важливе значення, не може бути основним районоутворюючим фактором в економічному районуванні. Крім того, Київська, Житомирська, Чернігівська і Черкаська області – це нерозривні складові великого територіально-виробничого комплексу, що знаходиться в зоні інтенсивного районоутворюючого впливу Києва, мають з ним тісні багатогалузеві зв’язки (виробничі, транспортні, інфраструктурні).

Враховуючи необхідність здійснення державної регіональної економічної політики, Кабінет Міністрів України у 1998 р. уніс на розгляд до Верховної Ради України проект Закону України «Про концепцію державної регіональної економічної політики», в якому пропонується мережа економічних районів України у такому складі:

Донецький (Донецька, Луганська області);

Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);

Східний (Полтавська, Сумська, Харківська області);

Центральний (Київська, Черкаська, м. Київ);

Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська Чернігівська області);

Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);

Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області, м. Севастополь);

Прикарпатський (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька області).

Запропонований проект нової мережі економічних районів у цілому відповідає науковим критеріям економічного районування, але водночас не позбавлений певних недоліків. Насамперед, це стосується виділення Поліського району, про що йшлося вище. З точки зору географічного визначення, невдалою є назва Східного району. В усіх варіантах попередніх мереж економічного районування він був названий Північно-Східним.

Рис.5.1. Схема розміщення регіонів України

Питання для самоконтролю:

1. Який взаємовплив існує між основними районоутворюючими факторами?

2. В чому полягають відмінності між різними видами економічних районів?

3. Сформулюйте поняття економічного району, регіону, регіональної економіки.

4. Які риси та ознаки властиві регіональному економічному простору?

5. Які види економічних районів існують на території України?

6. Назвіть основні тенденції формування мережі економічних районів України.

7. Яка мережа економічних районів України є, на Вашу думку, більш досконалою? Чому?

Тестове завдання 5

1. Форма територіальної організації народного господарства, що утворюється на основі суспільного територіального поділу праці, виникнення і формування районних територіальних виробничих комплексів:

а) територіальний виробничий комплекс;

б) промисловий вузол;

в) економічний район;

г) правильної відповіді немає;

2. Поділ території країни на найбільші територіальні частини, які об'єднують кілька адміністративних областей, або адміністративні області з автономною республікою, або адміністративні краї з автономними областями:

а) макроекономічний інтегральний район;

б) макроекономічний галузевий район;

в) макроекономічний інтегральний регіон;

г) мезоекономічний інтегральний район.

3. До складу даного економічного району входять Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області:

а) Придніпровський;

б) Східний;

в) Центральний;

г) правильної відповіді немає.

4. Головним районоутворюючим фактором є:

а) територіальні виробничі комплекси;

б) територіальний поділ праці;

в) наявність економічного центру;

г) особливості економіко-географічного положення району;

5. До складу даного економічного району входять Полтавська, Сумська, Харківська області:

а) Придніпровський;

б) Подільський;

в) Центральний;

г) правильної відповіді немає.

6. Економічний район має наступні специфічні риси:

а) при його виділенні враховують принцип економічного тяжіння, тобто необхідність включення в його межі основної територіальної частини або і всієї зони, формуючого впливу його головного регіонального центру;

б) на його території повинен бути сформований досить потужний народногосподарський комплекс, основу якого становлять територіальні виробничі комплекси;

в) до складу регіонів повинні повністю включатися території адміністративних областей, країв, автономних республік без порушення їхніх меж;

г) правильної відповіді немає.

7. Географічно цілісна територіальна частина народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, тісні внутрішні економічні зв’язки і нерозривно пов’язана з іншими частинами суспільним територіальним поділом праці:

а) зона тяжіння економічного центру;

б) територіальний виробничий комплекс;

в) правильної відповіді немає;

г) територіальний поділ праці.

8. Економічний регіон має наступні специфічні риси:

а) він являє собою виробничо-економічну територіальну єдність, яка створюється розвиненими внутрішніми виробничими зв'язками, і має спеціалізацію господарства у масштабі країни;

б) на його території повинен бути сформований досить потужний народногосподарський комплекс, основу якого становлять територіальні виробничі комплекси;

в) при його виділенні повинно враховуватися економіко-географічне положення території і його вплив на спеціалізацію та особливості розміщення продуктивних сил;

г) при його виділенні враховують принцип економічного тяжіння, тобто необхідність включення в його межі основної територіальної частини або і всієї зони, формуючого впливу його головного регіонального центру.

9. Найнижчий ступінь інтегральних економічних районів, що органічно пов'язаний з низовим адміністративно-господарським районуванням, їх територія відповідає території внутрішньообласних адміністративних районів:

а) мікроекономічний галузевий район;

б) мікроекономічний інтегральний район;

в) правильної відповіді немає;

г) мезоекономічний інтегральний район;

10. До складу даного економічного району входять Донецька, Луганська області:

а) Донецький;

б) Подільський;

в) Центральний;

г) правильної відповіді немає.

11. Науковий метод територіальної організації народного господарства:

а) виділення територіально виробничих комплексів;

б) правильної відповіді немає;

в) суспільний поділ праці;

г) економічне районування.

12. До складу даного економічного району входять Волинська, Житомирська, Рівненська області:

а) Центральний;

б) Подільський;

в) Поліський;

г) правильної відповіді немає.

13. Територіальні спеціалізовані частини народного господарства країни, взаємопов’язані між собою постійним обміном виробленої в них продукції та іншими економічними відносинами:

а) економічний район;

б) економічний регіон;

в) регіональна економіка (як явище);

г) правильної відповіді немає;

14. До складу даного економічного району входять Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька області:

а) Причорноморський;

б) Подільський;

в) Прикарпатський;

г) правильної відповіді немає.

15. На території цих районів знаходяться ядра крупнорайонних ТВК або їх складові частини:

а) макроекономічний інтегральний район;

б) макроекономічний галузевий район;

в) макроекономічний інтегральний регіон;

г) мезоекономічний інтегральний район.

ТЕМА 6