Сучасне соціально-економічне районування України

Соціально-економічне районування – науково обгрунтований поділ країни на соціально-економічні райони для кращої територіальної організації виробництва та підвищення соціальних умов життя населення.
Соціально-економічний район – територія з відносно цілісною організацією економічного і соціального життя, що характеризується цілісністю та комплексністю розвитку природно-територіальних і соціально-економічних утворень.
Функції
1.політична – сприяти укріпленню стійкості держави
2. господарсько-соціальна – створювати найкращі умови для формування в країні раціональних територіальних пропорцій і розвинених ефективних регіональних комплексів господарства.
3.організаційна – забезпечувати керованість територіями
Рівні соціально-економічного районування: мікрорайонування, мезорайонування, макрорайонування.
Види соціально - економічного районування: загальне (або інтегральне) та галузеве.
Інтегральне районування здійснюється на двох рівнях:
– макрорівень;
– мезорівень;
Галузеве економічне районування поділяє територію країни на окремі райони, виходячи з однієї певної ознаки – однієї галузі виробництва.
Галузевий район – це територія з підвищеною концентрацією виробництва, продукції чи послуг відповідної галузі, що характеризуються специфічними місцевими умовами, їх структурою, проблемами і перспективами розвитку, його територіальною організацією і положенням в системі міжгалузевого господарського комплексу. Галузеве районування є обов’язковою аналітичною передумовою встановлення меж інтегральних районів.

Після здобуття Україною незалежності її було остаточно подвлено на 9 економічних районів:
1.Столичний (Київська, Житомирська, Чернігівська обл..)
2.Центральний (Черкаська, Кіровоградська)
3.Північно-Східний (Полтавська, Сумська, Харківська)
4.Донецький (Донецька, Луганська)
5.Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька)
6.Причорноморський (АР Крим, Херсонська, Одеська, Миколаївська)
7.Подільський (Хмельницька, Вінницька, Тернопільська)
8.Карпатський (Львівська, Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька)
9.Північно-Західний (Волинська, Рівненська)
Соціально-економічний розвиток районів повинен відбуватись на основі науково обґрунтованої регіональної політики, яку слід розглядати як необхідну і надзвичайно важливу складову загальнодержавної політики. Отже, вона повинна бути тісно пов’язана зі стратегічними напрямками розвитку національного господарського комплексу.
Стратегія розвитку регіонів – це набір таких установок, правил і законів, якими повинні керуватись, з однієї сторони, державні структури, з іншої – регіональні. Якщо немає розробленої стратегії розвитку регіонів, то по суті, не можна говорити про здійснення регіональної політики в державі.
В “Пояснювальній записці до проекту Концепції регіональної політики в Україні і Основних напрямів розвитку регіонів України” зазначається, що стратегія регіональної політики полягає у тому, щоб органічно поєднати інтереси держави і регіонів, створити умови для раціонального використання місцевих ресурсів та особливостей природно-виробничого потенціалу з метою найефективнішого розвитку продуктивних сил. Слід констатувати, що національна стратегія розвитку України повинна також передбачати розв’язання трьох наступних надзвичайно важливих проблем.
1. Розбудова державності і формування національногосподарського комплексу України.
2. Розробка ефективної внутрішньодержавної стратегії, тобто визначення шляхів повноцінного розвитку регіонів України.
3. Інтеграція національногосподарського комплексу з національними комплексами сусідніх держав і світовою економікою.
Отже, стратегія розвитку економічного району повинна базуватись на наступних принципах:
1. Трансформація структур господарських комплексів соціально-економічних комплексів з метою досягнення відповідності їх потенціалам їх територій.
2. Інтеграція господарських комплексів економічних районів в єдиний національний господарський комплекс України.
3. Послідовне покращення екологічної ситуації в регіонах. Зменшення соціальної напруги в регіонах.
4. Формування якісно нових взаємовідносин між державою і регіонами на взаємовигідних умовах.
Названі принципи в кожному з регіонів повинні реалізовуватись виходячи з урахування.

23. Населення як основна продуктивна сила суспільства, типи відтворення населення. Регіональні відмінності у демографічній політиці країн.
Населення, трудові ресурси – найголовніша продуктивна сила господарського комплексу світу. Населення виступає споживачем матеріальних благ і тим самим зумовлює розвиток насамперед галузей, які орієнтуються у своєму розміщенні на споживача. Трудові ресурси створюють можливість для повнішого використання наявних природних ресурсів, сприяючи тим самим підвищенню рівня комплексного розвитку території. На території добре забезпеченій трудовими ресурсами, розвивається система виробництв з високою трудомісткістю продукції.
У природному русі населення розрізняють типи його відтворення: традиційний (екстенсивний) та сучасний (інтенсивний).
Традиційний тип відтворення характеризується високою нерегульованою народжуваністю і високою смертністю, що пов’язано з нерозвиненістю медицини, низьким рівнем життя, війнами, епідеміями.
Сучасний тип відтворення обумовлений соціально-економічним розвитком, зростанням рівня життя, емансипацією та залученням в економічну діяльність жінок, збільшенням середньої тривалості життя та ін.
Демографічна політика - цілеспрямована діяльність державних органів та інших соціальних інституцій з метою збереження або зміни наявних тенденцій у демографічних процесах. Демографічна політика може розглядатись у двох напрямах: у царині народжуваності та смертності.
Чим більший рівень цивілізованості, тим нижчий народжуваності. Третина людства живе в країнах, де забезпеченість продовольством у середньому відповідає енергетичним і якісним нормам. Але саме в цих країнах рівень народжуваності має тенденцію до зниження. Розвинуті країни стоять перед загрозою " старіння" населення. Демографічну кризу в європейських країнах, США, Японії дослідники пояснюють переходом від традиційного типу суспільства до сучасного, у якому жінки мають більше альтернатив і не завжди готові пожертвувати ними заради дітей. Високий рівень життя спонукає їх до навчання, кар'єри чи відпочинку. Так, у розвинутих країнах демографічна політика передбачає пільги (економічні, соціальні) сім'ям, які планують збільшити кількість народжуваних дітей.
85% приросту населення нашої планети припадає саме країни, що розвиваються. Проте, і смертність в цих країнах досягає високого рівня. Тому батьки прагнуть мати кількох дітей на випадок хвороб, епідемій. У країнах, що розвиваються, завданням демографічної політики стає скорочення народжуваності. Індія стала першою країною, яка на державному рівні почала підтримувати програми планування сім'ї (1952 рік), і відтоді коефіцієнт сумарної народжуваності зменшився з 6 до 3, 6 наприкінці 90-х. Китай також проводить політику зменшення приросту населення. У містах сімейним парам дозволяється мати лише одну дитину, у сільській місцевості – дві, в іншому випадку на родину накладаються великі штрафи.
Демографічна статистика арабських країн свідчить про величезну перевагу молодих людей у структурі населення: 45% усього населення становлять діти та підлітки у віці до 14 років. Очікується, що населення подвоїться протягом наступної чверті століття. Прискорення темпів зростання населення не відповідає темпам економічного розвитку.
Традиційний тип відтворення характеризується високою нерегульованою народжуваністю і високою смертністю, що пов’язано з нерозвиненістю медицини, низьким рівнем життя, війнами, епідеміями. Сучасний тип відтворення обумовлений соціально-економічним розвитком, зростанням рівня життя, емансипацією та залученням в економічну діяльність жінок, збільшенням середньої тривалості життя та іншими причинами.