Лекція № 2

Лекція № 1

Тема: Індоєвропейські мови. Техніка лінгвістичної реконструкції. Індоєвропейська прамова.

Мета вивчення: ознайомити студентів з індоєвропейськими мовами, технікою лінгвістичної реконструкції у мовознавстві та поняттям індоєвропейської прамови.

Література

1. Арсеньева М.Г., Балашова С.П., Берков В.П., Соловьева Л.Н. Введение в германскую филологию: Учебник для филологических факультетов. – М.: ГИС, 2000. – 314 с.

2. Берков В. П. Введение в германистику [Текст]: учеб. для ун-тов / В. П. Берков. - М.: Высш. шк., 2006. - 199, [1] с.

3. Берков В. П. Современные германские языки [Текст]: учебник / В. П. Берков. - 2-е изд., испр. и доп. - М.: Астрель; АСТ, 2001. - 336 с.

4. Введение в германскую филологию [Текст]: учеб. для филол. фак. / М. Г. Арсеньева [и др.]. - 4-е изд., испр. и доп. - М.: ГИС, 2003. - 318, [2] с.

5. Гамкрелидзе Т.В., Иванов В.В. Индоевропейский язык и индоевропейцы. Реконструкция и историко-типологический анализ праязыка и протокультуры. - Б., 1998.

6. Левицький В.В., Кійко С.В. Практикум до курсу «Вступ до германського мовознавства». – Вінниця, НОВА КНИГА, 2003. – 192 с.

7. Левицький В.В. Основи германістики. – Вінниця, Нова книга, 2006. – С. 10-28

8. Мейе А. Основные особенности германской группы языков: Пер. с фр. / Под ред., с предисл. и примеч. В.М. Жирмунского. Изд. 2-е, стереотипное. М.: Едиториал УРСС, 2003. – 168 с.

9. Хлебникова И.Б. Введение в германскую филологию и история английского языка (фонология, морфология): Учеб. Пособие. – 3-е изд., исправ. – М.: 2001. – 184 с.

10. Baugh, Albert C. and Thomas Cable. A History of the English Language. 5th Ed. London and New York: Routledge, Taylor and Francis Group. 2003. – 448 p.

11. Reznik, R.V. and Sorokina T.S. A History of the English Language. Moscow: Flint Publishing House. 2001. – 496 p.

12. Verba, L. History of the English Language. Vinnytsya: Nova Knyha, 2004. – 304 p.

План

1. Загальна характеристика мовної сім’ї.

2. Поділ на мовні групи.

3. Докази існування індоєвропейської прамови.

Питання для самостійної роботи

1. Систематичні фонетичні відповідники.

2. Принципи лінгвістичної реконструкції.

1. Індоєвропейські мови — найпоширеніша сім’я споріднених мов, одна з понад 20 мовних сімей світу.

Належність окремих мов і мовних груп до сім’ї Індоєвропейських мов визначається на підставі подібності їхньої структури, досліджуваної за допомогою порівняльно-історичного методу і пояснюваної як результат їх походження від єдиної у минулому індоєвропейської прамови.

2. Поділ на мовні групи За ознаками ближчої спорідненості Індоєвропейські мови поділяються на групи мов і окремі мови на рівні груп.

Існує 7 груп живих Індоєвропейських мов і 3 окремі мови, до яких належать також відомі з історії близькоспоріднені з ними мертві мови, що були попередніми етапами розвитку сучасних мов або належали до відповідних груп як самостійні мови.

Найбільшу групу живих Індоєвропейських мов становлять індійські мови — 96, якими розмовляє понад 770 млн. чол. До них належать мови гінді та урду (2 різновиди єдиної літературної мови в Індії і Пакистані), бенгалі, панджабі, маратхі, гуджараті, орія, ассамі, синдхі, циганська та ін., а також мертві мови — ведійська і санскрит, на яких збереглося багато писем. пам’яток. До групи іранських мов належать живі мови — перська, таджицька, дарі (фарсі-кабулі), афганська (пушту), осетинська, ягнобська, курдська, белуджська, талиська, ряд памірських мов та ін. (всього 81 млн. носіїв) і мертві мови — давньоперська, авестійська, пехлеві, мідійська, парфянська, согдійська, хорезмійська, скіфська, аланська, сакська (хотанська). На підставі ряду спільних структур, ознак іранські мови об’єднуються з індійськими в індоіранські мови: є припущення щодо їхнього походження від колишньої мовної єдності.

Слов’янська група поділяється на 3 підгрупи (понад 290 млн. носіїв): східну (українська, російська, білоруська; див. Східнослов'янські мови), західну (польська, чеська, словацька, верхньолужицька, нижньолужицька) і південну (болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська); до західної підгрупи належала також полабська мова, яка зникла на початку XVIII ст.

Група балтійських мов складається з живих мов — литовської і латиської (4, 3 млн. чол.) і мертвих — прусської, ятвязької, куршської та ін. З огляду на особливу структурну близькість балтійських мов до слов’янських припускається існування у минулому якогось виду балто-слов’янської мовної спільності (прамови, походження від близьких індоєвропейських діалектів, тривалого контактування).

До групи германських мов (близько 550 млн. носіїв) належать живі мови: англійська — друга (після китайської) за поширеністю у світі, німецька, нідерландська, фризька, люксембурзька, африкаанс, ідиш, шведська, датська, норвезька, ісландська, фарерська і мертві — готська, бургундська, вандальська, гепідська, герульська.

Романська група мов (576 млн. чол.) представлена живими мовами — французькою, провансальською (окситанською), італійською, сардинською (сардською), іспанською, каталанською, португальською, румунською (мова румунів і молдован), аромунською, ретороманською, рядом креольських мов. Усі романські мови розвинулися на основі латинської мови, літературна форма якої відома тепер за численними писемними пам’ятками і застосовується досі як мова католицької літургії та (обмежено) як міжнародна мова науки. Латинська мова разом з мертвими мовами оскською й умбрською утворювали групу італьських мов.

Кельтська група мов складається з малопоширених живих мов — ірландської, гельської (шотландської), валлійської, бретонської і мертвих — менської, корнської, кельтіберської, лепонтійської, галльської. У минулому кельтські мови були поширені на великій території Європи — від нинішньої Великобританії до Карпат і Балкан. У структурі кельтських мов є ряд спільних ознак з італьськими мовами, з якими їх звичайно об’єднують у більш загальну італо-кельтську групу.

Грецька мова (12, 2 млн. чол.) посідає серед Індоєвропейських мов окреме місце на рівні мовної групи. В її історії виділяються давньогрецький (давньогрецька мова) і середньогрецький (візантійський) періоди.

Албанська мова (4, 9 млн. чол.) генетично пов’язана з мертвими іллірійською та мессапською мовами.

Вірменська мова (понад 6 млн. чол.) вважається наступницею колишньої мови хайаса-арменів у складі держави Урарту.

Численними писемними пам’ятками представлені дві групи повністю вимерлих Індоєвропейських мов — анатолійська, або хетсько-лувійська (мови хетська клинописна, або неситська, лувійська клинописна, палайська, ієрогліфічна хетська, лідійська, лікійська, карійська, сидетська, пісидійська) і тохарська (мови тохарська А, або карашарська, чи турфанська, і тохарська В, або кучанська). Менше відомостей збереглося про інші мертві Індоєвропейські мови — фригійську, фракійську, іллірійську, мессапську, венетську.

Протягом тривалого розвитку після розпаду прамови, що мала високорозвинену структуру синтетичного типу, Індоєвропейські мови зазнали значної структурної диференціації — від синтетизму (найкраще збереженого в балтійських і слов’янських мовах) до аналітизму (найбільше розвиненого в африкаанс), від фузійності (тісне морфологічне поєднання змінного кореня з багатозначними нестандартними афіксами, яке призводить до стирання меж між морфемами)) багатьох давніх Індоєвропейських мов до аглютинації (механічне приєднання однозначних стандартних афіксів до незмінних основ або коренів) у нових індійських та іранських мовах. Істотні відмінності з’явилися також у фонетиці Індоєвропейських мов. Існує думка (зокрема, докладно обґрунтована російським мовознавцем В. Іллічем-Світичем) про належність Індоєвропейських мов разом з афразійськими, уральськими, алтайськими, дравідськими і картвельськими до ширшої «надсім’ї» т. з. ностратичних мов.

3. Докази існування індоєвропейської прамови. За допомогою порівняльно-історичного методу вдалося реконструювати основні риси фонетичної і граматичної будови певної гіпотетичної мови, що отримала назву індоєвропейська прамова, або мова-основа. Припускають, що діалектами цієї мови розмовляли різні групи племен, які розселялися на великій території Європи й Азії. У науці висловлювалося кілька гіпотез про первісне розселення індоєвропейців, тобто тієї території, де сформувалася індоєвропейська прамова. Такі території прийнято називати прабатьківщиною.

Тепер, спираючись на дані мовознавства, археології та інших наук (наприклад, палеонтології), учені називають три основні регіони можливого первісного розселення індоєвропейців: Балкани, Мала Азія й область між середньою Волгою і Південним Уралом. Вірогідність цих гіпотез значною мірою залежить від того, наскільки кожна з них відповідає трьом незаперечним фактам: використанню індоєвропейцями бронзи, коней і колісниць. При цьому необхідно зважати на те, що сучасною наукою встановлено, що кінь був приручений у степах Причорномор'я ще в V тис. до нашої ери, бронза вироблялася на Кавказі, а колесо спочатку винайшли в Північній Месопотамії. Тому найбільш вірогідною вважається гіпотеза, яка наполегливо відстоюється у працях американської дослідниці М. Гімбутас, яка пов'язує індоєвропейські племена з носіями так званої " курганної культури" (носії цієї культури споруджували над могилами своїх видатних одноплемінників кургани). Прабатьківщиною індоєвропейців М. Гімбутас вважає територію між Волгою й Уралом, тобто – на північ від Кавказу. За оцінками фахівців (див., напр., Леман 1991), гіпотеза М. Гімбутас добре узгоджується з трьома компонентами індоєвропейської культури (бронза, кінь, колісний транспорт).

Друга гіпотеза (" Мала Азія") відстоюється двома мовознавцями - Т.Гамкрелідзе і В'яч. Вс. Івановим (див. Гамкрелидзе/Иванов 1984). Свої висновки вони обґрунтовують тим, що в індоєвропейській мові-основі є досить велика кількість запозичень із семітських мов (отже, індоєвропейці повинні були жити в безпосередній близькості від семітських народів), а реконструйована вченими фонетична система індоєвропейської мови виявляє типологічну подібність з фонетичною системою картвельських мов. Звідси випливає, то прабатьківщину індоєвропейців варто шукати на південь від Кавказу, тобто в області Верхньої Месопотамії.

Нарешті, третя гіпотеза (" Балкани") у найповнішому вигляді представлена у працях болгарина В. І. Георгієва і росіянина І. М. Дьяконова. Вона вважається менш вірогідною, ніж перші дві. Перевага все ж надається гіпотезі М. Гімбутас.

Інші гіпотези щодо прабатьківщини індоєвропейців викладено у працях Мосенкіса, Таранця, Шилова.

Лекція № 2

Тема: Лінгвістичні докази місцезнаходження індоєвропейської батьківщини. „Кентум-сатем” поділ індоєвропейських мов

Мета вивчення: ознайомити студентів з часовими рамками розвитку індоєвропейської цивілізації; з першими згадками про хетів у єгипетських та семітських джерелах; з аналізом словникового складу, як методом визначення місцезнаходження; з розподіл за велярними та лябеовелярними звуками; з особливості східної та західної груп мов.