Література

13. Арсеньева М.Г., Балашова С.П., Берков В.П., Соловьева Л.Н. Введение в германскую филологию: Учебник для филологических факультетов. – М.: ГИС, 2000. – 314 с.

14. Берков В. П. Введение в германистику [Текст]: учеб. для ун-тов / В. П. Берков. - М.: Высш. шк., 2006. - 199, [1] с.

15. Берков В. П. Современные германские языки [Текст]: учебник / В. П. Берков. - 2-е изд., испр. и доп. - М.: Астрель; АСТ, 2001. - 336 с.

16. Введение в германскую филологию [Текст]: учеб. для филол. фак. / М. Г. Арсеньева [и др.]. - 4-е изд., испр. и доп. - М.: ГИС, 2003. - 318, [2] с.

17. Гамкрелидзе Т.В., Иванов В.В. Индоевропейский язык и индоевропейцы. Реконструкция и историко-типологический анализ праязыка и протокультуры. - Б., 1998.

18. Левицький В.В., Кійко С.В. Практикум до курсу «Вступ до германського мовознавства». – Вінниця, НОВА КНИГА, 2003. – С. 16.

19. Левицький В.В. Основи германістики. – Вінниця, Нова книга, 2006. – С. 10-28

20. Мейе А. Основные особенности германской группы языков: Пер. с фр. / Под ред., с предисл. и примеч. В.М. Жирмунского. Изд. 2-е, стереотипное. М.: Едиториал УРСС, 2003. – 168 с.

21. Хлебникова И.Б. Введение в германскую филологию и история английского языка (фонология, морфология): Учеб. Пособие. – 3-е изд., исправ. – М.: 2001. – 184 с.

22. Baugh, Albert C. and Thomas Cable. A History of the English Language. 5th Ed. London and New York: Routledge, Taylor and Francis Group. 2003. – 448 p.

23. Reznik, R.V. and Sorokina T.S. A History of the English Language. Moscow: Flint Publishing House. 2001. – 496 p.

24. Verba, L. History of the English Language. Vinnytsya: Nova Knyha, 2004. – 304 p.

План

4. Часові рамки розвитку індоєвропейської цивілізації

5. Перші згадки про хетів

Питання для самостійної роботи

3. „Кентум-сатем” поділ індоєвропейських мов

4. Розподіл за велярними та лабеовелярними звуками

5. Особливості східної та західної груп.

1. Часові рамки розвитку індоєвропейської цивілізації. Ряд закономірностей і процес розгалуження безлічі етнічних і культурних стовбурів і окремих гілочок є метою і засобом розкриття індоєвропейської історії Євразії, цілісна картина якої малює шлях розвитку не тільки слов'янської спільності, але і всього західного крила індоєвропейського світу (германці, кельти, латини, етруски, іллірійці, елліни, фракійці, балти) і східного арійського крила індоєвропейців (хети, індоарії, іранці, тохари).

Початковою крапкою відліку в рішенні поставленої задачі варто вважати епоху завершення четвертого великого заледеніння планети. Тривало четверте заледеніння північної частини Євразії біля ста тисяч років. Три попередні заледеніння планети також тривали, кожне, біля ста тисяч років, і проміжки між чотирма заледеніннями зайняли, в середньому, по сто тисяч років кожне. Закінчення четвертого заледеніння відносять на XI-IX до н.е. Після завершення заледеніння на континенті Євразія склалися унікальні природно-кліматичні умови, що дозволили розвитися цивілізації, учасниками життєдіяльності якої ми є.

Шлях розвитку індоєвропейського світу Євразії складався непросто. Безліч катаклізмів природного характеру, зіткнення з іншими, не індоєвропейськими, народами, взаємні конфлікти, протягом останніх десяти тисячоліть кроїли ту карту розселення індоєвропейських народів Євразії, що ми можемо споглядати нині.

Ми звернемося до безкрайніх степів Євразії, що розкинулись від схилів Карпат на заході до відрогів Алтаю на сході. Початок осмисленої життєдіяльності на їхніх просторах варто віднести до V тис. до н.е. Саме в V тис. до н.е. на вододілі між Доном і нижнім Дніпром почався розвиток дніпро-донецької археологічної культури. Її творці виготовляли кераміку, випасали домашню худобу й обробляли культурні рослини. Антропологія й археологія свідчать, по-перше, про те, що творці дніпро-донецької культури були індоєвропейцями, а по-друге, відрізнялися великими розмірами тіла.

Біля середини IV тис. до н.е. великі, добре організовані спільності індоєвропейських кочівників почали широке проникнення в центральну і західну Європу.

Таким чином, світ індоєвропейських народів починаючи із середини IV тис. до н.е. почав поділятися, як мінімум, на дві великі групи – західну і східну. У Європі початок становлення західного крила індоєвропейців ознаменувалося появою великого числа курганних некрополів. Після середини IV тис. до н.е. у Євразії стали обертатися дві великі воронки – західна індоєвропейська в Європі і східна в степах Євразії й у Передній Азії.

Головними супротивниками індоєвропейських кочівників, які йшли зі степів Євразії в Європу в IV-II тис. до н.е., у долині Дунаю, на Балканах і в правобережній Україні були представники середземноморської раси. У XVIII-XVII ст. до н.е., з падінням трипільської археологічної культури правобережної України, суперечка між двома расами і культурами розв'язалася на користь більш рухливих, а отже і більш сильних індоєвропейців.

Індоєвропейці заселяли Європу багаторазово в IV-I тис. до н.е. Кожне нове заселення було наслідком одного з безлічі грандіозних навал, які йшли зі степів Євразії в Європу подібно океанській хвилі, від обрію до обрію. Кожна нова навала змітала археологічні культури в Європі, що встигли устоятися. І всякий раз прибульці на фундаменті зруйнованої культури будували власну культуру.

Переживала в IV-I тис. до н.е. вторгнення індоєвропейських кочівників, які йшли зі степів Євразії, і Азія, а вірніше міська цивілізація Малої Азії, Месопотамії, Ірану, півдня Середньої Азії, Афганістану, Пакистану і долини ріки Інд. Близькість, а часом, і повна подібність, з однієї сторони хетської, давньоіндійської, авестійської, тохарської мов, з іншого боку - латинської, грецької, слов'янської, кельтської, німецької, балтської мов навряд чи можна пояснити пізнішими запозиченнями. Це тим більше складно пояснити, звернувшись до карти Євразії і побачивши, що західних індоєвропейців від індоєвропейців східних відокремлюють тисячі кілометрів пустель, гір і морів.

Зіставляючи за часом вторгнення індоєвропейців, які йшли зі степів Євразії в Європу й Азію, можна помітити, що вони відбувалися одночасно, хоча і виникали з одного досить великого району. Із заходу даний вихідний район обмежений Карпатами, зі сходу Алтаєм, з півночі південним Уралом, з півдня узбережжям Чорного моря, Кавказом, Каспієм і гірським ланцюгом, що охоплює Середню Азію.

У XXIII-XIX ст. до н.е. зі сходу, з берегів Каспію, на нижній Дон просунулися індоєвропейські кочівники. Одночасно через Месопотамію, Малу Азію, Палестину і дельту Нілу в XX ст. до н.е. на бойових колісницях прокотилася хвиля індоєвропейців, відомих в історії як хети. Мова хетів, на щастя, розшифрована і доступна для зіставлення з західними і східними індоєвропейськими мовами. Близькість даних мов не просто велика. Вона свідчить про існування єдиної прамови і єдиної культурної прабатьківщини індоаріїв.

Одночасно, у XV-XI ст. до н.е. значні за площею райони центру Європи (басейн Дунаю) виявилися у владі індоєвропейців, які прибули на бойових колісницях.

У XIII-VIII ст. до н.е. південь Середньої Азії, Афганістан і Іран були затоплені новим потоком індоєвропейських кочівників. Основоположником духовної реформації в їхньому середовищі був Зороастр.

Висновок зі сказаного випливає той, що саме степи Євразії в IV-I тис. до н.е. стали районом результату європейського населення, яке йшло в середньому з частотою в 500 років, одночасно в Європу й Азію. Повторимо, що в кожного великого вторгнення індоєвропейців в Азію є близнюк - одночасне вторгнення індоєвропейського народу в Європу.

Варто помітити, що проникали індоєвропейці в Європу і через малоазіатський міст. Зокрема, можливо саме цей шлях таїть розгадку появи на півночі Італії етрусків. В даний час дослідники вгадують досить близьку культурну спільність між етрусками і хетами. Навряд чи даний напрямок досліджень йде по помилковому сліду. Посуха душила міста Малої Азії, Ірану і півдня Середньої Азії в III-I тис. до н.е. У той же час дивно швидко росли міста в Європі і, головним чином, на її середземноморських берегах. Між цими двома протилежними явищами існує прямий і досить тісний зв'язок.

Після потрясінь XV-XIII ст. до н.е. у Євразії відбулося остаточне (що намітилося ще в середині IV тис. до н.е.) розмежування між західною і східною групами індоєвропейських народів. У Європі після XV ст. до н.е. почалася епоха активної кристалізації протогерманців у Скандинавії, кельтів на захід від Альп і Рейну, латинів на Апеннінах, протогреків на півдні Балкан і в Пелопоннесі, ілірійців на північному заході Балкан, фракійців на північному сході Балкан, балтів на східному узбережжі Балтійського моря і слов'ян, що оселилися від Ельби і Заали на заході до середнього Дніпра і Дону на сході, під прикриттям Карпат і боліт Прип'яті. Таким чином, відокремленню окремих груп індоєвропейців у Європі, певною мірою, сприяла природа, а вірніше ландшафт континенту.

Відмітимо, що спільність індоєвропейських мов дозволяє відновити шляхом порівняння слів, узятих з окремих мов, той ряд явищ, що мав місце в середовищі індоєвропейців V-II тис. до н.е.

2. Перші згадки про хетів. Зіставимо колосальне за обсягом і глибиною літературну спадщину хетів, індоарійців і авестійських іранців. Для стислості обмежимося порівнянням імен божества трьох індоєвропейських цивілізацій стародавності.

З зіставлення видно, що основи мови, міфології і розвинених з неї релігійних учень хетів, індоаріїв і авестійських іранців, по суті, у своїй першооснові єдині. Це означає, що територія степів Євразії в V-II тис. до н.е. була землею, що сформувала найдавніші з відомих нині релігій планети.

У завершення помітимо, що всі три релігійні галузі східних індоєвропейців (хети, індоарії, іранці) не просто мають схожі імена богів і міфологічних персонажів. Найдавніші фамільні мандали Ригведи і найдавніший шар Авести – Гати разюче близькі за мовою і за поетичною традицією. При цьому мова найдавніших шарів Ригведи ближче мові авестійських Гат, ніж мові класичного санскритського епосу Індії I тис. до н.е. А вік мови хетів на 500 років старіше, ніж прамова і прарелігія ведичних і авестійських індоєвропейців. Таким чином, як мінімум у III тис. до н.е. на території степів Євразії, у країні іменованій східними індоєвропейцями Айріано-Ваеджо склалися індоєвропейська мова і релігійно-міфологічний світогляд, згодом (у II-I тис. до н.е.), які дали життя мовам і релігіям хетів, індоаріїв і авестійських іранців.

У реальності протокультури, протомови і проторелігії індоєвропейців Євразії як цілісні, повні яскравого своєрідності явища, активно формувалися в V-IV тис. до н.е.