Лекція № 5

Тема: Історія германської філології

Мета вивчення: ознайомити студентів з діяльністю провідних науковців, які працювали у галузі філології, зокрема германської філології

Література

48. Арсеньева М.Г., Балашова С.П., Берков В.П., Соловьева Л.Н. Введение в германскую филологию: Учебник для филологических факультетов. – М.: ГИС, 2000. – 314 с.

49. Берков В. П. Введение в германистику [Текст]: учеб. для ун-тов / В. П. Берков. - М.: Высш. шк., 2006. - 199, [1] с.

50. Берков В. П. Современные германские языки [Текст]: учебник / В. П. Берков. - 2-е изд., испр. и доп. - М.: Астрель; АСТ, 2001. - 336 с.

51. Введение в германскую филологию [Текст]: учеб. для филол. фак. / М. Г. Арсеньева [и др.]. - 4-е изд., испр. и доп. - М.: ГИС, 2003. - 318, [2] с.

52. Левицький В.В. Основи германістики. – Вінниця, Нова книга, 2006. – С. 10-28

53. Мейе А. Основные особенности германской группы языков: Пер. с фр. / Под ред., с предисл. и примеч. В.М. Жирмунского. Изд. 2-е, стереотипное. М.: Едиториал УРСС, 2003. – 168 с.

План

11. Семюель Джонсон

12. Йоганн Аделунг

13. Франц Бопп

14. Размус Раск

15. Якоб Грімм

16. Олександр Христофорович Востоков

17. Герман Пауль

18. Бертольд Дельбрюк

19. Вільгельм Штрейтберг

20. Антуан Мейє

Питання для самостійної роботи

11. Йоганн Гердер

12. Фердинанд Можин де Соссюр

1. Семюель Джонсон (Johnson) (народився 18.9.1709, у Лічфілді, - помер 13.12.1784, у Лондоні), англійський критик, лексикограф, есеїст и поет. Склав «Словник англійської мови» (A dictionary of the English language) (1755). С.Джонсон уперше висунув два головні принципи лексикографії: 1) чітке розмежування і перелік значення слова і 2) посилання на авторське вживання (цитата-ілюстрація). Словникова стаття у роботі С.Джонсона набула наукового вигляду. В ній відбивається всебічна характеристика слова: орфографічна, орфоепічна, етимологічна, семантична, граматична, стилістична. С.Джонсон запровадив також систему позначок – їх у нього до 90 видів, таких, що мають дорадчий або забороняючий характер, наприклад, barbarian (грубий), coarse (непристойний), elegant (витончений), improper (непристойний), vulgar (вульгарний), wrong (неправильний). С.Джонсон дав настільки прості, популярні і разом з тим точні визначення слів, що його практика і дотепер є зразком для лексикографів.

2. Йоганн Кристоф Аделунг (Adelung) (народився 8 серпня 1732 у місті Галль – помер 10 вересня 1806) – німецький філолог. Разом із І.С.Фатером видав працю «Мітрідат, або загальне мовознавство, яке має у якості прикладу «Отче наш» майже на 500 мовах і діалектах – свого роду лінгвістичну енциклопедію початку 19 ст.». «Мітрідат» подає класифікацію мов, в основному, за географічними, а не за генеалогічними ознаками із випадковими характеристиками. Автор словника німецької мови, вельми авторитетного у Німеччині у 18 ст. Праці Аделунга відображають прагнення філологів 18 ст. до всеосяжної обробки матеріалу, будучи важливим етапом у створенні порівняльно-історичного методу і теоретичного мовознавства.

3. Франц Бопп (Franz Bopp) (народився 14 вересня 1791 у місті Майнц — помер 23 жовтня 1867 у Берліні) — німецький мовознавець-санскритолог, один з основоположників порівняльно-історичного вивчення індоєвропейських мов і порівняльного мовознавства. Професор Берлінського університету (з 1821), член Пруської Академії Наук (з 1822). Вперше довів історичну спорідненість індоєвропейських мов. Морфологічна структура слів у санскриті наштовхнула Боппа на думку про граматичну схожість цієї мови з давніми мовами Європи і дозволила представити первинну структуру граматичних форм (у першу чергу дієслівних) у цих мовах. Свої висновки він виклав у книзі «Система відмінювання у санскриті у порівнянні з грецькою, латинською, перською і германськими мовами» (1816). Потім Бопп приступив до написання книги «Порівняльна граматика санскритської, зендської, вірменської, грецької, латинської, литовської, старослов'янської, готської і німецької мов» (1833—52). У 1835 р. Бопп включив до своєї праці старослов’янську мову, у 1838 – кельтські мови, а у другому виданні (1856-61) також і вірменську. Склав «Критичну граматику санскриту» (1834), опублікував ряд давньоіндійських текстів і перекладів.

4. Расмус Крістіан Раск (народився 22 листопада 1787 у Бренненкіллі на о. Фюн – помер 14 листопада 1832 у Копенгагені), датський мовознавець, бібліотекар (з 1829) і професор східних мов (з 1831) Копенгагенського університету. Один із засновників порівняльно-історичного мовознавства; уперше застосував порівняльно-історичний метод у вирішенні питання про походження ісландської мови і довів спорідненість германських мов із балто-слов’янськими, грецькою та латинською шляхом встановлення звуковідповідностей між ними і порівняння їх граматичних парадигм («Дослідження походження давньопівнічної або ісландської мови» (1818). Раск виявив більшу частину фонетичних змін, які склали загально германське та верхньонімецьке переміщення приголосних (так званий Закон Грімма). Він займався також порівняльно-історичним вивченням балто-слов’янських, фінно-угорських та індоіранських мов. Раск був засновником наукового мовознавства у Скандинавії.

5. Якоб Грімм (народився 4 січня 1785 у Ханау, Хессе-Кассель – помер 20 вересня 1863 у Берліні) – німецький фольклорист і філолог. Він провів більшу частину свого життя у бібліотеках, як бібліотекар і професор Геттингенського та Берлінського університетів. Більш за все він відомий як співавтор дитячих казок, котрі відомі як «Казки братів Грімм», збірки 200 оповідань, взятих, головним чином, з усних джерел, які допомогли заснувати науку фольклористику. Разом та окремо вони також написали багато інших наукових робіт та видань. Головною працею Якоба Грімма була «Німецька міфологія» (1835), яка стала дуже впливовим дослідженням дохристиянської німецької віри та марновірства. У «Обширній німецькій граматиці» Якоба Грімма (1819-37) із граматики всіх германських мов було розроблено важливий лінгвістичний принцип, зараз відомий як Закон Грімма. У 1840-х брати почали роботу над «Словником німецької мови» (Deutsches Wö rterbuch), великим історичним словником німецької мови, для якого знадобилося декілька поколінь, щоб завершити його, і він залишився стандартом роботи такого роду.

6. Олександр Христофорович Востоков (справжнє прізвище Остнєк) (народився 16 березня 1781 у м. Аренсбурс (зараз Кінгісепп в Естонії) – пішов із життя8 лютого 1864 у Петербурзі) – російський філолог-славіст, поет, академік Петербурзької Академії Наук (з 1841). Вчився у Петербурзі у кадетському корпусі і в Академії Мистецтв. У 1805-06 опублікував «Досліди ліричні та інші дрібні твори у віршах», у 1812 – «Досвід про російське стихосложение» - одне із перших досліджень системи російського тонічного стихосложения. У 1815 поступив на службу до Петербурзької публічної бібліотеки, займався вивченням пам’ятників давньослов’янської писемності, граматики слов’янських мов. Його «Міркування про слов’янську мову» (1820) заклали основи порівняльного слов’янського мовознавства у Росії. Він є автором двох граматик російської мови – «пространной» і «краткой» (1831), «Опису російських і словенських рукописів Румянцевського музею» (1812), «Граматики церковнослов’янської мови» (1863), видав «Остромирове Євангеліє» (1843). Редагував і брав участь у складанні «Словника слов’янської і російської мови» (1847). За його редакцією вийшли «Досвід обласного великоруського словника» (1852) і «Доповнення до нього» (1858). Востоков склав «Словник церковнослов’янської мови» (1858-61).

7. Герман Пауль (Paul) (народився 7 серпня 1846 у Зальтке (біля Магдебургу) – помер 29 грудня 1921 у Мюнхені) – німецький мовознавець-германіст. Викладав в університетах Фрейбурга (з 1874) і Мюнхена (1893-1916). Один із керманичів школи младограматизму, основні положення якого сформулював у книзі «Принципи історії мови» (1880). Паулу належать багато праць у галузі історії германських мов, «Словник німецької мови» (1897) та 5-томна «Граматика німецької мови» (1916-20). Разом із В.Брауне заснував і редагував журнал “Beitrage zur Geschichte der deutschen Sprache und Literatur” (Внесок в історію німецької мови та літератури) (з 1874). За редакцією та за участю Пауля видавалася колективна праця «Основи германської філології» (1891-93), які містила багатий матеріал з германської філології та етнографії.

8. Бертольд Дельбрюк (Delbruck) (народився 26 липня 1842 у Путбусі – помер 3 січня 1922 у Ієні) – німецький лінгвіст. Вчився у Галлі і Берліні. Професор санскриту і компаративістики у Ієні (з 1870). Засновник порівняльного синтаксису індоєвропейських мов. Дельбрюк разом із Ф.Віндішем написав «Синтаксичні дослідження» (1871-88), а разом із К.Бругманом «Нарис порівняльної граматики індоєвропейських мов» (1897-1916), у якому Дельбрюку належить синтаксична частина. Вивчав веди і видав «Ведійську хрестоматію» (1874). У полемічній праці «Основні питання дослідження мови» (1901) Дельбрюк захищав младограматичну концепцію мови (лінгвістична течія кінця ХІХ – початку ХХ ст. Її характерними рисами були постулат про непорушність фонетичних законів, які не допускають виключень; обмеженість діахронічним вивченням окремих явищ мови, без дослідження їх взаємовідносин у мовній системі; фізіологічна інтерпретація мовних змін; уявлення про абсолютний характер мовних кордонів (невизнання перехідних мовних станів); пізніше він відійшов від неї у своїй праці «Вступ до вивчення індоєвропейських мов» (1880).

9. Вільгельм Штрейтберг (Streitberg) (народився 23 лютого 1864 у Рюдесхеймі – помер 19 серпня 1925 у Лейпцигу), німецький мовознавець, професор Фрейбурзького (з 1889), Мюнстерського (з 1899), Мюнхенського (з 1909), Лейпцігського (з 1920) університетів, один із представників младограматизму. Його основні праці присвячені порівняльно-історичному германському мовознавству. Штрейтберг досліджував прагерманську, готську мови, видав готські тексти (паралельно із грецькими оригіналами), подавши коментар та критичний апарат. Він займався питаннями загальної індоєвропеїстики. Заснував разом із К.Бругманом журнал “Indogermanische Forschungen” (Індогерманське дослідження) (1892)

10. Антуан Мейє (Meillet) (народився 11 листопада 1866 у Мулені – помер 21 вересня 1936 у Шатомейтані) – французький мовознавець, член Академії надписів (з 1924), багатьох іноземних академій і товариств, член-кореспондент Петербурзької Академії Наук (з 1906). Навчався у Сорбонні. Професор Практичної Школи Найвисоких Знань (з1891) і Колежу де Франс (з 1906). Член (з 1889) і секретар (1906-36) Паризького лінгвістичного товариства. Мейє є послідовником Фердінанда де Соссюра, був головою соціологічної школи. Його основні праці у галузі порівняльного індоєвропейського мовознавства, а також окремих мовних сімей – слов’янських, германських, іранських і мов – грецької, латинської, вірменської, хетської та ін. Разом із М.Коеном видав колективну працю «Мови світу».

Тема: Загально європейські риси германських мов.

Мета вивчення: ознайомити студентів з наголосом: переходом тонічного наголосу до динамічного; з п’ятьма парами довгих та коротких голосних; із способами артикуляції приголосних; з морфологічною структурою слова; з особливостями іменникових частин; із зміною індивідуальних парадигм на регулярні утворення; із системою особових закінчень дієслів.