Особливості іменникових частин.

Ця частина мови (ім'я) являла собою семантичне й формально майже нерозчленоване ціле з функціями позначення предмета та його ознак. Інакше кажучи, іменник в іє. мові-основі виступав і в ролі іменника, й у ролі прикметника. Формальне розходження між іменником і прикметником полягало в тому, що прикметник міг змінюватися за родами (рід був словозмінною категорією прикметника), а іменник розрізнявся за родами (рід був словотвірною категорією). Що стосується відмінкових закінчень, то вони були єдиними (однаковими) як для іменників, такі для прикметників. Рудименти давнього формального синкретизму іменника і прикметника ми знаходимо в таких сполученнях, як грім-баба, краса-дівчина, пар-дзвін і т. ін., де перший компонент є функцією означення (" прикметника"), а другий - у функції найменування (" іменника").

Іменник мав у спільноіндоєвропейській мові наступні категорії: рід, число і відмінок.

На думку А. Мейє та інших лінгвістів, спочатку існувала відмінність не за родами, а за категоріями " живий-неживий предмет". Інакше кажучи, іменники поділялися на два класи – живі й неживі (до такої двокласної системи ближчою є хетська мова).

Оскільки іє. прамова була спочатку мовою активно-стативної будови, предмети та явища, що оточують людину, мислилися або як речі (камінь, ціпок), або як живі суб'єкти дії. При цьому необов'язково " істотами" могли бути тільки живі істоти (тварини, люди). Такі важливі у житті давньої людини " предмети", як вогонь і вода, також могли розумітися як жива божественна сила. Зовнішні частини тіла людини (наприклад, рука, нога, око, зуб) мислилися як живі (активні) предмети, а внутрішні органи (серце, печінка) – як неживі (інактивні) предмети. Живими (божественними) силами чоловічого й жіночого роду могли мислитися, і такі предмети, як вогонь і вода. Іменники, що позначали дерева, мислилися активними (істотами) предметами, а плоди цих дерев – як неживі (інактивні) предмети (пор. укр. яблуня - жін. роду (як дружина), але яблуко - середнього роду).

З категорії " речей" пізніше був утворений середній рід, а категорія істоти/неістоти була основою для виникнення чоловічого й жіночого роду. Вважається, що жіночий рід мовби виділився з єдиної категорії " чоловічин/жіночий рід" під впливом займенників, що позначали осіб жіночої статі — sâ і sī. Тому іменники жіночого роду одержали формальне (словотворче) позначення у вигляді закінчень -â і -ī. Однак іменники жіночого роду в парадигмі відмінювання виявляли помітну подібність з іменниками чоловічого роду – на противагу іменникам середнього роду.

Пізніше в деяких іє. мовах відбувалася втрата одного з родів (почасти середнього роду) чи категорії роду взагалі. Так, у романських мовах (наприклад, у французькій) утрачений середній рід, що був наявний у латинській мові, а в англійській мові категорія роду втрачена цілком, хоча вона й була притаманна давньоанглійській та іншим давнім германським мовам.

Відмінок – це граматична категорія, що служить для вираження зв'язку між предметами. Такими зв'язками можуть бути, наприклад, розташування одного предмета щодо іншого, віддалення одного предмета від іншого, наближення одного предмета до іншого, можливість предмета бути частиною іншого, чи приналежність одного предмета іншому, і т. д. Ці ж зв'язки можуть виражатися за допомогою службових слів (прийменників чи післяйменників). Звідси випливає декілька дуже важливих висновків.

1) мови, що використовують розвинуту відмінкову систему, меншою мірою використовують прийменники, і навпаки, там, де мало відмінків, повинно бути або більше прийменників, або прийменники повинні мати більше значень.

2) оскільки прийменники і післялоги виражають ті ж граматичні значення, що і відмінкові закінчення, дуже ймовірно, що відмінкові закінчення за своїм походженням і були післялогами, що зрослись із коренем.

3) кожна мова по-своєму сегментує план змісту, який відноситься до сфери вираження зв'язків між предметами. Ці сегменти можуть бути дуже дрібними – тоді у мові функціонує більше число відмінків із дуже вузьким граматичним значенням (як у сучасній фінській чи угорській); сегменти можуть бути відносно великими – тоді в мові виявляється порівняно невелике число відмінків, але семантика цих відмінків буде досить широкою. Так, наприклад, те, що в українській чи російській мовах виражається за допомогою різних відмінкових закінчень (різних відмінків), - " я пишу ручкою''', " я говорю про ручку", " я йду до ручкі» - у німецькій мові буде виражатися за допомогою датива (з різними прийменниками), а в англійській мові – за допомогою різних прийменників.

4) число відмінків варіює не тільки від однієї мови до іншої, але й у процесі розвитку тієї самої мови. У мові можуть з'являтися нові відмінки, чи – швидше за все – зникати раніше існуючі, передаючи свої семантичні функції іншим відмінкам.