Теорії юридичної особи

Кожна епоха створювала чи модернізувала свої погляди на юридичну особу. Одні з них мали загальноєвропейську цінність, інші - лише регіональну. Одні дожили до сьогодні, інші - відійшли з відходом тих умов, які викликали їх до життя.

До числа найважливіших теорій юридичної особи зачисляють теорію фікції та теорію соціальної реальності.

Теорія фікції Погляд на юридичну особу з точки зору

теорії фікції був започаткований Папою

Інокентієм IV. У XIX столітті теорія фікції була розвинута Ф. К. Са-віньї та Б. Віндешейдом. Теорія фікції розглядала юридичні особи як видумані творіння закону, викликані потребою законодавчої техніки. Вихідним началом цієї теорії було те, що носієм прав і обов'язків може бути лише persona - особа, тобто людина. Якщо появляється інший суб'єкт права - не людина, його слід розгляда­ти як людину.

Ця теорія одержала ще назву: «теорія персоніфікації».

Завдяки цій теорії було зроблено два висновки, що мали вагомі практичні наслідки:

1) якщо дієздатними є особи, які уповноважені для представни­
цтва та виконання організаційних функцій, то лише вони можуть
виступати від імені юридичної особи;

2) якщо юридичні особи існують не самі по собі, а на підставі
закону, то вони можуть виникати лише з державного дозволу".

Отже, ця теорія дала безперечні реальні здобутки, які прояви­лися у необхідності формування органів юридичної особи та у на­ступному запровадженні її обов'язкової реєстрації.

Теорія персоніфікації, проте, протягом 150 років піддавалася огульній критиці. Однак використання засобів «правової інжене-

Борисова В. 1. До проблеми сутності юридичної особи // Методо лопя приватного права: Збірник наукових праць.- К., 2003- С. 224.

Грешников И. П. Субьектьі гражданского права- СПб., 2002-

288

рії» (термін А. І. Камінки¹), до яких можна віднести конструкцію юридичної особи, не означало нереальності особливих суб'єктів права. «Називати реально існуючі установи та корпорації юридич­ними особами - цілком не значить створювати фікції»².

Фікція, - писав професор Г. Ф. Шершеневич, - це науковий при­йом, який допомагає здійснити життєве завдання розмежування ін­тересів. Смертоносні удари, спрямовані проти юридичних осіб, насправді б'ють по повітрю, оскільки вони не можуть усунути то­го реального явища, що в житті є права та обов'язки, не пов'язані з певною фізичною особою³.

Якщо у мові, - вважає І. П. Грєшніков, - фікцією є щось неісну­юче, видумане, то в праві фікція - це оператор, юридичний конст­руктор, який включає явища реального життя у сферу права⁴.

Термін «фікція», яким Ф. К. Савіньї оформив свій погляд на юридичну особу, містить у собі багато утаємничених розумінь та тлумачень. Починається ренесанс цієї, охаяної в радянський період, теорії. Оновлена вона буде на рівних конкурувати із тео­рією соціальної реальності.

Вважалося, що, оскільки юридична особа не їсть, не п'є, не радіє, не тужить, вона не може мати жодних прав⁵. За таким став­ленням до юридичної особи прийшло інше: юридична особа - це реальне утворення, тілесно-духовний організм, який має тіло, го­лову, функціональні частини, може хотіти і перетворювати бажане у дійсне.

Завдяки цій теорії, попри надмірне використання неправо-вих критеріїв, юридичні особи почали трактуватися як особливі суб'єкти, які створюються відповідно до закону і мають визнава­тися державою. Вона була базою для запровадження так званого явочного порядку реєстрації юридичної особи. На підставі теорії соціальної реальності викристалізувалася теорія волездатності, а отже, і деліктоздатності юридичної особи.

Теорія соціальної реальності, започаткована німецьким вче­ним О. Гірке, була предтечею теорії повної цивільної правоздат­ності юридичної особи.

Цит. за: И. Г. Грешников. Цит. праця.- С. 34. Трубецкой Е. Н. Знциклопедия права-СПб., 1999-С. 168. Шершеневич Г. Ф Учебник русского гражданского права.-М., 1914.-С. 148.

Грешников И. Г. Цит. праця.- С. 34.

Вислів Б. Н. Чичерина. Цит. за: И. П. Грешников. Цит. праця.- С. 35.

Українське цивільне право

Розділ IV. Учасники цивільних правовідносин

Не заперечуючи права людей створювати юридичні особи, Рудольф фон Ієрінг вва­жав, що істинним носієм інтересу (дести-

натором) є людина. І саме для задоволення цього інтересу вони і

створюються.

Теорія Р. Ієрінга, яка відкидала юридичну особу як самостійно­го носія прав, вважається тепер повністю віджилок). Проте ви­знання права однієї особи на створення господарського товариства мусить привести до відповідних теоретичних висновків. У цій си­туації за вивіскою юридичної особи реально виступає одна фізич­на особа, воля, інтерес якої є волею та інтересом юридичної особи і навпаки.

Смерть такої особи означає і смерть юридичної особи, якщо немає її (людини) правонаступника.

Теорії юридичної особи ^у радянській цивілістичній науці бу-
в науці радянського ^ли розроблені свої теорії юридичної
neoiodv особи, які значною мірою базувалися

на офіційній ідеології та чинному на той час законодавстві.

Теорія держави Автором теорії держави був професор

С. І. Аскназій. Оскільки у радянський пе­ріод нашої історії існували головним чином державні підприємства, які очолювалися призначеними керівниками, погляд на юридичну особу через «призму держави» мав обгрунтування. За кожним таким суб'єктом дійсно стояла держава. Ця теорія віддзеркалювала тодіш­ню реальність і залишилася у науці як історичний спогад про минуле.

Теорія директора Теорія директора була заснована на мо-

нополії державного сектору економіки.

Відповідно вважалося, що правами юридичної особи наділяється державний орган; директор уособлював цей орган, здійснюючи всі правомочності юридичної особи. Автором цієї теорії був професор Ю. К. Толстой¹. Відносини між юридичними особами трактували­ся ним як відносини між керівниками державних організацій.

Підстав для критики такої теорії було чимало: юридичні особи є не лише державними, а тому ця теорія не могла стосуватися зага­льного поняття юридичної особи; юридична особа не може отото­жнюватися з її керівником.

Толстой Ю. К. Содержание и гражданско-правовая защита права собственности в СССР.- Л., 1955.- С. 88.

Вважалося, що в юридичній особі кон-

Теорія колективу центруються інтереси певної групи лю-

дей. Тому, відповідно до цієї політичної

доктрини, академік А. В. Венедиктов запропонував вважати юри­дичною особою колективне суспільне утворення, певним чином організований колектив трудящих, очолений колективним або од­ноосібним керівником¹.

Такий погляд на юридичну особу був закріплений у Законі СРСР «Про підприємство». Він започаткував новий етап відносин між підприємством та його трудовим колективом.

§ 3. Ознаки юридичної особи

За статтею 13 ЦК 1922 р., юридичними особами визнавалися «об'єднання осіб, установи або організації, що можуть, як такі, на­бувати права на майно, вступати у зобов'язання, позивати і відпо­відати у суді».

У статті 23 ЦК 1963 р. поняття юридичної особи було сформу­льовано дещо інакше: «Юридичними особами визнаються органі­зації, які володіють відокремленим майном, можуть від свого імені набувати майнові та особисті немайнові права, нести обов'язки, бути позивачами та відповідачами в суді, арбітражному суді або третейському суді».

Це визначення відрізнялося від попереднього лише тим, що у ньому ознакою юридичної особи було названо володіння відокрем­леним майном.

Однак суть кожного правничого явища розкривають лише ті його ознаки, які необхідні для його появи та існування. Без хоча б однієї із цих обов'язкових ознак правове явище виникнути не може. Для одного явища необхідною є лише одна ознака, для іншого -Декілька. Ці необхідні ознаки є водночас і достатніми для появи нової правничої якості.

Поряд з такими необхідними і достатніми ознаками можуть іс­нувати похідні та додаткові, тобто не необхідні ознаки. Вони не можуть якісно змінити це явище, а лише підсилюють якусь із не­обхідних його ознак.

Якщо неупередженим оком поглянути на статтю 23 ЦК 1963 p., ^{то м}°жна було побачити у ній цілий набір різних за значенням

оенедиктов А. В. Государственная социалистическая собственность.— М., 1949.-С. 591.

Українське цивільне право

Розділ IV. Учасники цивільних правовідносин

ознак. Але необхідною та достатньою у ній була лише одна озна­ка: юридична особа - це організація.

«Юридична особа - це не окремий громадянин, а колективне утворення, певним чином організований колектив людей»¹. З цим можна було б повністю погодитися, якби закон, як уже зазнана-, лось, не передбачав надання статусу юридичної особи організації! що утворена однією особою. Закон України «Про адвокатуру» до. зволяє одному адвокатові створити адвокатське бюро із статусо\ юридичної особи. Закон України «Про фермерське господарство) І не виключає створення такого господарства однією особою.

Цей перелік можна б продовжити. Адвокат, фермер можуть ви
конувати все самостійно, нікого стороннього не приймаючи на ро­
боту. Тому «юридична особа однієї фізичної особи» (термін умов
ний) - для законодавця не дивина..

Юридична особа у цьому випадку - це нове суб'єктне утворен­ня. Громадянин К., який заснував, приміром, адвокатське бюро, не зливається з ним як з юридичною особою. Кожен з цих суб'єктів має своє коло функціонування, яке чітко відмежоване одне від другого: купуючи щось для адвокатського бюро, К. як орган юри­дичної особи не ототожнюється з К. як фізичною особою, коли він купує щось для себе.

Візьмемо релігійну громаду. На першому етапі її створення потріб­на воля, щонайменше, десяти громадян. Оформивши відповідні до­кументи (протокол загальних зборів, статут), уповноважений зборами громадянин вживає заходів до реєстрації громади. Така реєстрація означає легалізацію об'єднання громадян, її юридичне народження і одночасно автоматичне одержання статусу юридичної особи.

Підтвердженням наявності організації є її статут і (або) уста­новчий договір. Законодавчі акти, що регулюють діяльність комер­ційних і некомерційних юридичних осіб, вважають наявність стату­ту або установчого договору обов'язковою умовою їх створення.

Не можна, однак, не бачити того, що умови легалізації тієї чи іншої структури не є однаковими. Так, Закон України «Про госпо­дарські товариства» серед умов легалізації акціонерного товариства та товариства з обмеженою відповідальністю називає наявність ста­тутного фонду, тоді як Закон України «Про підприємства в Україні» наявності такого фонду для жодного з видів підприємств не вима­гав. За Законом України «Про страхування», наявність статутного фонду є обов'язковою, а Закон України «Про об'єднання громадян»

' Цивільне право України: Загальна частина // Під ред. В. Бобрової та П. Підопригори.- К., 1995.- С. 77.

акої вимоги не містить. Тому, наприклад, політична партія, спор-ивне товариство чи інше об'єднання громадян, приватне підприєм­ство можуть стати юридичною особою, не маючи жодної гривні.

Одержавши реєстраційне свідоцтво, директор чи інша особа як орган юридичної особи спішитимуть укласти договори, які будуть забезпечувати її діяльність.

Наступний етап діяльності - укладення та виконання інших договорів, завдяки чому юридична особа обростатиме своїм, від­окремленим майном, своєю речовою мускулатурою.

Опонент такої точки зору може висловити сумнів щодо того, чи хтось ризикне укласти договір з «голою» юридичною особою. Але це вже інша площина проблеми. Налагодження договірних кон­тактів пов'язується головним чином з довірою до засновників. До­віра ж до самої юридичної особи завойовується, як правило, не

відразу.

Тому наявність свого, відокремленого майна не була ознакою, обов'язковою для усіх юридичних осіб. Вона, як уже зазначалось вище, була лише обов'язковою умовою легалізації окремих комер­ційних організацій. Наявність свого майна: приміщення, технічних засобів, грошових коштів у банку тощо - це умова повноцінної діяльності юридичної особи, але не загальна умова її створення, тому конститутивною (обов'язковою) ознакою юридичної особи вважатися не може.

Візьмемо іншу ситуацію. У зв'язку з поганим фінансовим становищем директор фірми продав усе її майно, щоб розплати­тися з кредиторами. Окрім печатки, реєстраційного посвідчення та нульового рахунку в банку у фірми нічого не залишилось. Та все ж вона як юридична особа продовжує існувати. Чи вступить після цього хтось з нею у договірні відносини - це уже інша справа.

Як зазначав професор О. М. Гуляєв, та обставина, що у певної юридичної особи немає майна, не позбавляє її властивості юри­дичної особи, як і відсутність майна у фізичної особи не робить її неправоздатною'.

Гуляєв А. М. Русское гражданское право. Обзор действующего зако-нодательства и проекта Гражданского Уложения. В кн.: Антологія укра­їнської юридичної думки. Т. 6. Цивільне право.- С. 277.

Олексій Михайлович Гуляєв народився 1 березня 1863 р. у м. Києві. Доктор римського права, академік Всеукраїнської Академії Наук, ви­кладав цивільне право у Київському інституті народного господарства. Помер у Києві 27 листопада 1923 р. Див.: Там само- С. 268-270.

Українське цивільне право

Можливість від свого імені набувати цивільні права і обо­в'язки є наслідком створення юридичної особи, тобто ознакою похідною.

Наслідком самостійності юридичної особи у сфері цивільних відносин, тобто наслідком її участі у договірних і недоговірних зобов'язаннях, є її здатність бути позивачем та відповідачем у суді. Оскільки юридична особа є носієм обов'язку, то лише вона сама може відповідати за його невиконання.

При підготовці первинного варіанту проекту Цивільного кодек­су України ці абсолютно очевидні аргументи були відхилені, але у тексті проекту, поданому на розгляд Верховної Ради України у 1996 p., містилося уже дещо інше, ніж у Кодексі 1963 p., поняття юридичної особи: «Юридичною особою визнається організація, яка може, як така, мати право власності, інші права, нести обов'язки, бути позивачем та відповідачем у суді».

Тобто, знову пропонувалося поєднання необхідної та похідних ознак, а вислів «як така» мав би підтверджувати відокремленість юридичної особи від тих, хто її створив.

Це поняття юридичної особи дуже нагадувало те, що містилося у Цивільному кодексі УРСР 1922 р.

При науковому доопрацюванні проекту і підготовці його до третього читання було запропоноване дуже коротке і абсолютно достатнє за змістом поняття юридичної особи, яке і міститься у статті 80 ЦК: «Юридичною особою є організація, створена і за­реєстрована у встановленому законом порядку».

Отже, спільною рисою кожної, без винятку, юридичної особи є те, що вона є організацією, незалежно від кількості засновни­ків, складної чи простої внутрішньої структури, виду діяльності та мети¹.