Фізична особа як підприємець

Цивільний кодекс УРСР 1922 р. передбачав існування права приватної власності, а заодно - і приватного підприємництва, ви­значаючи предметом приватної власності підприємства торгівлі, підприємства промисловості з обмеженою кількістю найманих ро­бітників.

Мине небагато часу - і приватне підприємництво буде забороне­но. У Кримінальному кодексі УРСР появиться такий склад злочину, як «заняття забороненим промислом» (згодом - «заняття забороне­ними видами індивідуальної трудової діяльності»), каратиметься скуповування у державних або кооперативних магазинах хліба та інших харчових продуктів для згодовування худобі і птиці.

Складом злочину було, зокрема, виготовлення речей релігійно­го (церковного) вжитку.

Троє косівчан мало не сіли за грати за те, що на замовлення священика виготовили різьблений іконостас для однієї із ко-" —' § ''" * сівських церков. Чудовий інкрустований іконостас було зни- шено.

Суворо переслідувалася спекуляція («скуповування та перепро­даж з метою наживи товарів та інших предметів») - до шести років позбавлення волі з конфіскацією майна.

Косівчанин М. вирішив відвідати Ленінград і, щоб окупити до­рогу, привіз десять велюрових зелених капелюхів, які полюб­ляли верховинці, кілька відрізів шовкової тканини, інші дріб­ниці. Він був засуджений до позбавлення волі. Повернувся з неволі хворим на туберкульоз і незабаром помер.

Закон України від 7 лютого 1991 р. «Про власність» був пер­шим законодавчим актом України, який відкрив шлях до індивіду­ального підприємництва.

Об'єктами права приватної власності були названі засоби ви­робництва, земельні ділянки. Кожному власникові, в тому числі громадянинові, було дозволено використовувати своє майно для підприємницької діяльності (стаття 6); одночасно було дозволено ^при здійсненні підприємницької діяльності використовувати най­ману працю (стаття 5).

Право громадянина на підприємницьку діяльність набуло зако­нодавчого завершення у Конституції України: «Кожен має право

Українське ци вільне пі

на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом» (стат­тя 42), «Кожен має право на працю, що включає можливість за­робляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується» (стаття 43).

Суб'єктом права на підприємництво є фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Тобто, ним може бути не лише повноліт­ній, а й той, кому надана повна цивільна дієздатність згідно зі статтею 35 ЦК.

За статтею 42 Конституції, підприємницька діяльність депута­тів, посадових та службових осіб органів державної влади та міс­цевого самоврядування обмежується законом.

Закон України «Про боротьбу з корупцією» забороняє держав­ним службовцям та іншим особам, уповноваженим на виконання функцій держави, займатися підприємницькою діяльністю безпо­середньо чи через посередників або підставних осіб, бути повіре­ним третіх осіб у справах державного органу, в якому вони пра­цюють, а також виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної прак­тики); входити самостійно (крім випадків, коли державний служ­бовець здійснює функції з управління акціями (частками, паями), що належать державі, та представляє інтереси держави в раді то­вариства (спостережній раді) або ревізійній комісії господарсько­го товариства, через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів підприємств, кредитно-фінансових установ, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об'єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність.

Фізична особа-підприємець підлягає державній реєстрації. За­коном України від 15 травня 2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» визначено порядок такої реєстрації та видачу Свідоцтва про державну реєстрацію фі­зичної особи-підприємця.

Для зайняття певними видами підприємницької діяльності за­кон вимагає отримання ліцензії.

Фізична особа-підприємець є суб'єктом самостійної цивільної відповідальності. Вона відповідає усім своїм майном, а також часткою, що їй належить у спільній сумісній власності подружжя. Ця норма статті 52 ЦК є засобом охорони прав другого з подруж­жя. Тобто, навіть тоді, коли, наприклад, чоловік займається під­приємницькою діяльністю зі згоди дружини і в інтересах сім'ї, дружина за його зобов'язаннями відповідальності своєю часткою у спільній сумісній власності не несе.

Розділ IV. Учасники цивільних правовідносин

§11. Опіка та піклування над фізичною особою

„, „ Недостатність або повна відсутність у

Загальні зауваги ".. ^{J J}

^JU особи свідомості та волі зумовлюють не-

обхідність встановлення механізму охорони її інтересів. Складо­вими частинами такого механізму є встановлення над такою осо­бою опіки або піклування.

У радянський період нашої історії опіка та піклування вважали­ся інститутами сімейного права і входили в систему усіх республі­канських кодексів про шлюб та сім'ю. Проте достатніх підстав для цього не було, адже опіка та піклування призначалися не лише над дітьми чи одним із батьків, а опікунами та піклувальниками були не лише родичі, члени сім'ї, а й сторонні особи.

Опіка та піклування - інститути головним чином цивільного права, сфера використання опіки та піклування виходить за межі сімейних відносин.

З цих міркувань норми про опіку та піклування в процесі нау­кового доопрацювання проекту були включені у структуру Ци­вільного кодексу України.

Поряд із зміною місця інститутів опіки та піклування були вне­сені істотні зміни і до змісту відповідних правових норм.

Органи опіки Стаття 129 Кодексу про шлюб та сім'ю

та піклування 1969 р., хоча і мала назву «Органи опіки

та піклування», органів опіки та піклу­вання не перечисляла. У поданому в ній великому переліку держа­вних інституцій одні з них «встановлювали» опіку та піклування, на других було покладено «безпосереднє ведення справ», треті -«безпосередньо відали» справами опіки та піклування.

Дуже часто функції органу опіки та піклування фактично здійс­нювали Опікунські ради. Однак вони є лише дорадчим органом, позбавленим права приймати будь-які рішення.

Не вирішує проблеми і стаття 56 ЦК України, яка делегує ви­значення органів, які мають здійснювати опіку та піклування, спе­ціальному закону. І у Цивільному, як і у Сімейному кодексі, такий перелік не може бути визначений, оскільки це має бути зроблено окремим, спеціальним законом.

У Сімейному кодексі залишені лише норми щодо опіки та піклуван­ня над дітьми, які розглядаються у загальному контексті норм про влаш­тування дітей, позбавлених батьківського піклування.

Українське цивіль не право

Розділ IV. Учасники цивільних правовідносин

Q_n: _Ka Опіка - це система заходів, спрямованих на

забезпечення малолітнім дітям та недієздат­ним особам умов для життя та охорони їх інтересів.

Вона залежить від особи підопічного. Обов'язковими елемен­тами цієї системи є забезпечення підопічного житлом, одягом їжею, медичною допомогою. Дитина - підопічний має забезпечу­ватися, крім цього, умовами для розвитку та виховання.

Опікун не зобов'язаний витрачати свої власні кошти на утри­мання підопічного. Якщо ж підопічний не має власних джерел для життя, взяття його під опіку засвідчуватиме харитативні наміри опікуна. Опікун є законним представником підопічного, проте представництво є лише однією із його функцій.

Смерть опікуна чи звільнення особи від повноважень опікуна не є підставою для припинення опіки.

Опіка встановлюється над малолітньою ди­тиною, яка позбавлена батьківського пікл) вання, а також над особою, яка визнана cj дом недієздатною.

За Кодексом про шлюб та сім'ю 1969 р., опіка у всіх випадка встановлювалася органом опіки та піклування.

За статтею 60 ЦК України, суд встановлює опіку над фізичною особою у разі визнання її недієздатною. Ця новела сприяє не лише економії часу. За її допомогою досягається повніша охорона інте­ресів особи.

Суду надано право встановити опіку над малолітньою дитиною, якщо, розглядаючи справу, він встановить, що вона позбавлені батьківського піклування.

У інших випадках опіка може бути встановлена органо» опіки та піклування.

Піклування Піклування - це система заходів, спрямова-L

них на забезпечення інтересів неповнолітніх! дітей (підлітків) та осіб, дієздатність яких обмежена.

Якщо піклування здійснюється над неповнолітнім, ця система заходів включає виховання, фізичний, духовний розвиток, спри­яння створенню йому необхідних побутових умов, захист його інтересів.

Піклування призначається помимо волі неповнолітніх чи осіб, що обмежені у дієздатності, проте при виборі піклувальника ма­ють враховуватися їх побажання.

Піклування над особою, яка обмежена у дієздатності, полягає, насамперед, у контролі за її поведінкою.

Піклувальник не зобов'язаний утримувати підопічного. Але, як і статус опікуна, статус піклувальника зумовлює його підвлад­ність нормам звичаєвого права та моралі: подати допомогу страж-

душому.

Піклування призначається судом одночасно при вирішенні за­яви про обмеження цивільної дієздатності особи. В іншому випад­ку - органом опіки та піклування.

Призначення опікуна «Опікуна або піклувальника призначає
та піклувальника °Р^{ган ошки та} піклування», - так записа-

но у частині 1 стаття 63 ЦК.

Законом України від 3 травня 2005 р. були внесені зміни до статті 60, за якими суд призначає опікуна та піклувальника за поданням органу опіки та піклування. Отже, суд уповноважений не лише встановлювати опіку та піклування, а й призначати опікуна та

піклувальника.

Автор відповідної законодавчої ініціативи, певно, вважав, що від цього становище особи, яка потребує опіки чи піклування, змі­ниться на краще. Так воно, на перший погляд, і виглядає.

Насправді ж, ця новела може загальмувати вирішення судом справи про визнання особи недієздатною чи справи про обмежен­ня цивільної дієздатності особи, а заодно і призначення опіки та піклування, через відсутність того, хто погодився б бути опікуном чи піклувальником. На мій погляд, вона не має достатнього науко­вого обгрунтування, є помилковою.

У результаті внесеної зміни до статті 60 ЦК, виникла колізія між нею та статтею 63 ЦК, яка, звичайно, може бути подолана за допомогою принципу розумності.

Орган опіки та піклування призначатиме опікуна чи піклуваль­ника у всіх інших випадках, не пов'язаних із судовою процедурою, а також тоді, коли призначений судом опікун чи піклувальник від­мовиться від виконання своїх опікунських обов'язків або помре.

Опікун та піклувальник призначаються з числа повністю діє­здатних осіб, бажано, з числа родичів і виключно за їх заявою. Примусове призначення особи опікуном не допускається.

Фізична особа може мати не лише одного опікуна чи піклувальника.

Оплатність послуг За статтею 149 Кодексу про шлюб та

опікуна та піклувальника ^сі^м'^{ю 1969} Р-. обов'язки по опіці та пік­луванню мали виконуватися безоплатно.

У цьому, мабуть, і крилася одна з причин неможливості часто-густо знайти бажаючого виконувати непрості соціальні функції опікуна чи піклувальника, особливо, якщо мова йшла про особу,

Українське цивільн е право

Розділ IV. Учасники цивільних правовідносин

яка страждала на психічний розлад здоров'я або зловживала спиртними напоями.

Ідея безоплатності опіки та піклування домінувала при опрацю­ванні проекту Цивільного кодексу. її не вдалося подолати при опрацюванні проекту Сімейного кодексу: як записано у ст. 249 СК, опіка та піклування над дітьми здійснюється безоплатно. Саме на цьому наполягало Головне юридичне управління Верховної Ради України.

На його думку, оскільки опікунами та піклувальниками є час­то баба, дід, старші брати, сестри, інші близькі родичі, то немає морально-етичної підстави платити їм за любов, за родинні по­чуття.

При підготовці проекту Цивільного кодексу до третього читан­ня (на той час Сімейний кодекс уже був прийнятий) вдалося вклю-чити-таки до нього статтю 73 із іншим баченням розв'язання про­блеми. Цією статтею до компетенції Кабінету Міністрів України віднесено встановлення підстав виникнення у опікуна та піклу­вальника права на оплату, її розміру та порядку виплати.

Цінність цієї норми полягає у тому, що нею принципово визна­на подальша оплатність послуг опікуна та піклувальника. Хоча задля цього довелося свідомо йти на законодавчу колізію, але до­сягнутий результат виправдовує такий засіб.

Колізія між статтями 249 СК та 73 ЦК може бути усунена шля­
хом внесення до Сімейного кодексу відповідних змін, а доки це
станеться - питання оплатності послуг опікуна та піклувальника
має вирішуватися за допомогою розумності та справедливості.
Припинення опіки У Р^а31 досягнення дитиною 14-річного

віку опіка, призначена над нею, автома­тично перетворюється на піклування.

У разі відновлення за рішенням суду цивільної дієздатності особи, яка позбулася психічної хвороби, опіка над нею буде при­пинена автоматично.

Смерть опікуна не припиняє опіки, яку, до призначення нового опікуна, має здійснювати сам орган опіки та піклування або визна­чена ним установа (дитячий будинок, будинок інвалідів тощо).

Підстав для припинення піклування де­кілька: реєстрація шлюбу з неповноліт­нім, надання йому повної цивільної діє-зникнення інших обставин, які

8 12. Право особи, яка потребує допомоги, на помічника

За статтею 66 Кодексу 1926 p., піклування
Піклувальник. с-

ui*-v _ _над повнолітньою особою призначалося

ии ПОМІЧНиК... ^г

^ни на п клопотання про це, на прохання її

близьких або з ініціативи компетентних державних органів, або партійних, громадських чи профспілкових організацій та з ініціа­тиви опікунської установи, якщо ця особа через фізичні вади, ста­рість, хворобу або інші причини не могла належними чином вести свої справи або захищати свої інтереси.

За статтею 138 Кодексу про шлюб та сім'ю 1969 p., піклування могло бути встановлено і над повнолітніми, дієздатними особами, якщо вони за віком або станом здоров'я не могли самостійно за­хищати свої права і виконувати свої обов'язки.

Такий піклувальник не був законним представником, за жодних умов не міг відповідати за шкоду, завдану цією особою, не упов­новажувався давати згоду на укладення нею договорів, а був фак­тично її порадником, помічником.

Для чіткого відмежування інституту піклування від близького, але нетотожного правового явища, і було запропоновано запрова­дити фігуру помічника.

При опрацюванні проекту Цивільного кодексу України ця про­позиція була предметом дискусії. Доцільність заміни фігури пік­лувальника з особливим статусом, відмінним від статусу інших піклувальників, на фігуру помічника заперечувалася. І лише при підготовці проекту Цивільного Кодексу до третього читання до нього була включена стаття 78.

Особа помічника обирається вільно тим, хто потребує його допомоги.

Оскільки помічник не має права контролювати поведінку осо­би, його ім'я не затверджується органом опіки та піклування, але реєструється, з виданням відповідного документа.

У статті 78 ЦК названо повноваження помічника. У сфері циві­льних правовідносин він може одержувати поштову кореспонден­цію, вчиняти дрібні побутові правочини від свого імені.

Помічник є законним представником особи лише в органах Державної влади та місцевого самоврядування, а також в організа­ціях, діяльність яких пов'язана з наданням послуг.

Для звернення до суду помічникові потрібне окреме доручення.

Аналіз статті 78 ЦК дає підставу для висновку про договірний характер відносин між дієздатною особою, що потребує допомоги, та п помічником. Послуги помічника є платними, якщо сторони не Домовилися про інше.

Розділ IV. Учасники цивільних правовідносин

§ 13. Опіка над майном фізичної особи

Можливість призначення опіки над майном фізичної особи була передбачена у статті 19 ЦК 1922 р. Згідно із закріпленою у ній нормою, над майном громадянина, визнаного безвісно відсутнім, на підставі рішення суду встановлювалася опіка. На підставі цього рішення суду орган опіки та піклування призначав опікуна. Отже, опіка над майном безвісно відсутнього могла призначатися після спливу одного року з часу його зникнення.

Однак з цього загального правила був виняток: за заявою заін­тересованих осіб орган опіки та піклування міг призначити опіку­на для охорони майна відсутнього громадянина та управління цим майном і до закінчення одного року з дня одержання останніх ві­домостей про місце його перебування.

За статтею 559 ЦК 1963 p., державна нотаріальна контора при­значала хранителя майна до прийняття спадщини спадкоємцями. А в населених пунктах, де не було державної нотаріальної конто ри, виконавчий комітет міської, селищної, сільської Ради призна чав над цим майном опікуна.

У Цивільному кодексі України опіці над майном присвячено дв статті - 74 та 44.

У статті 74 «Опіка над майном» встановлено: якщо у особи над якою встановлено опіку чи піклування, є майно, що знахо­диться в іншій місцевості, опіка над ним встановлюється органо\ опіки та піклування за місцем знаходження майна. Отже, вихо-дить, що у разі, якщо майно недієздатного знаходиться за місцем його проживання, в обов'язки опікуна входить управління цим майном.

За статтею 74 ЦК опіка над майном може бути встановлена в інших випадках, визначених законом.

У статті 44 ЦК передбачено порядок встановлення опіки над майном особи, місце перебування якої невідоме. Вона встановлю­ється виключно нотаріусом «за останнім місцем її проживання». Це останнє застереження може, однак, викликати складнощі при його застосуванні, адже місце проживання особи та місце знахо­дження її майна, яке потребує опіки, може не сходитися.

Принцип розумності, закладений у пункті 6 статті З ЦК, мав би забезпечити вихід із цієї ситуації.

Якщо останнє місце проживання фізичної особи та місце знахо­дження її майна не сходяться, опіку над майном має встановлюва­ти нотаріус за місцем знаходження майна.

У статті 44 ЦК визначено повноваження опікуна над майном: 284

поиймає виконання цивільних обов'язків на користь власника ^ВШйна погашає за рахунок цього майна борги, виплачує аліменти, ^Мпоавляє цим майном в його інтересах. А це означає, що охоро-епь має право укладати цивільні договори від свого імені. Для ого щоби погасити борги, треба, очевидно, щось із майна прода-и Але у тексті договору має обов'язково фігурувати застережен­ня що стороною договору є опікун майна.

'у Цивільному кодексі України призначення опікуна над спад­ковим майном не передбачено.

За статтею 1283 ЦК, на нотаріуса, органи місцевого самовряду­вання у населених пунктах, де немає нотаріуса, покладено вжиття заходів до охорони спадкового майна, а це може полягати в укла­денні ними відповідних договорів щодо зберігання цього майна та управління ним.