Німецька школа

1) розмір держави збільшується з розвитком культури нації;

2) зростання держави супроводжується такими аспектами розвитку, як ідеї, торгівля, місіонерство, активність;

3) держава розширюється, приєднуючи та поглинаючи політичні одиниці меншого значення;

4) кордон — це периферійний орган держави, через який проявляється її зростання, сила або слабкість та всі зміни в організмі держави. Сильною є та держава, яка здатна підтримувати тісні у зв'язки між власним прикордонням та серцевиною, не допуска­ючи сепаратизму;

5) експансія держави полягає у першочерговому загарбанні найважливіших для її розвитку регіонів;

6) первісний імпульс експансії надходить до примітивних держав від більш розвинутих цивілізацій;

7) загальна тенденція до асиміляції слабших націй спонукає до по­дальшого збільшення території в русі, який підживлює сам себе.

«Нормальною» є така держава, яка найорганічніше поєднує географічні, демографічні та етнокультурні параметри нації. У працях Ф. Ратцеля простір перестає бути суто кількісною категорією і набуває якості, перетворюючись на «життєвий прос­тір» (Lebensraum), певну «геобіосферу», безперервне життєве тіло етносу, що займає цей простір. Простір — це не просто тери­торія, яку займає держава, він сам є політичною силою. Для тривалого існування держава має забезпечити себе достатнім життєвим простором. З поняттям Lebensraum пов'язані також терміни просторовий сенс та життєва енергія. Занепад держави є результа­том ослаблої просторової концепції.

Ф. Ратцелю належить авторство концепції «світової держави», або Weltmacht. На основі особистого знайомства зі США та узагальнень історії європейських держав він доводив, що властива державам макси­мальна географічна експансія зрештою має привести до збігу меж континентів і державних кордонів. Будучи націоналістом, долю континентальної держави він пророкував Німеччині.

Необхідною умовою набуття статусу світової держави Ф. Ратцель вважав розвиток військово-морських сил і панування на морі. Цим самим він започаткував ще одну важливу для геополітики тему: значення моря для розвитку людської цивілізації та протистояння морських і континентальних світових центрів. Океаном майбутнього вчений вважав Тихий океан, де у фінальному для людства протистоянні зійдуться Велика Британія, США, Росія, Китай та Японія.

Загалом Ф. Ратцель зробив першу серйозну спробу застосування просторового підходу для пояснення змісту політичних подій.

Не лише поглибив запропоновані Ф. Ратцелем основи нової науки, а й першим ужив для її означення термін «геополітика» шведський учений Рудольф Челлен (1864 – 1922), якого можна вважати представником німецької школи. Цей автор започаткував суперечку щодо належності геополітики до сфери географії чи політології (сам він був професором історії та політичних наук). Предметом дослідження геополітики вчений визначив великі держави.

Геополітика Р. Челлена — це лише одна з 5 (поряд з економічною політикою, демополітикою, соціополітикою та кратополітикою) складових науки про державу, яка розглядає останню «як живий організм (душею держави вважалася нація), втілений у просторі». Сила держави стави­лася в залежність від гармонічного поєднання території, господарства, народу, суспільства та влади.

У своїх працях «Держава як форма життя» (1899), «Великі держави: нариси зі сфери сучасної великої політики» (1914), «Основи системи політики» (1920) Р. Челлен:

• довів до логічного кінця концепцію «континентальної держави» Ф. Ратцеля. Саме Німеччина, інтереси якої протилежні інтересам інших західноєвропейських держав, має об'єднати нав­коло себе європейців, втіливши в життя формулу «Німеччина = Європа» або принаймні теорію «континентального блоку»;

• поглибив ідею Ф. Достоєвського, створивши концепцію «мо­лодих і старих народів». Саме «молоді» німці й росіяни за ра­хунок територій, що контролюються «старими» французами та англійцями, повинні витворити континентальні держави. Ідеологічний аспект протистояння вважався Р. Челленом похідним;

• розкрив поняття «трьох просторових факторів» — розширення, монолітності території, свободи переміщення населення — в динаміці геополітичних процесів.

Своєрідним продовженням ідей означених авторів стала теорія «Серединної Європи», запропонована і розкрита Ф. Науманном в однойменній праці (1915). Автор не акцентував головної уваги на етнічній єдності серединно-європейського простору, а призначення його існування вбачав у створенні конкурентних переваг щодо Великої Британії, США та Росії. Такі погляди дістали широку підтримку слов'янських народів Центральної Європи, в тому числі українців.

Певним прообразом ідеї ЄС можна вважати й концепцію «конгломерату держав» Й. Парча. Загалом німецькі геополітики вбачали в Серединній Європі од­ночасне втілення і континентальної, і морської сили.

Негативний аспект у становлення академічної геополітики вніс Карл Хаусхофер (1869—1946), близький до верхівки фашистсь­кої Німеччини. Більшість праць він друкував у редагованому ним же журналі «Geopolitik» (пізніше перейменованому в «Zeitschrift fur Geopolitik»).

Геополітична доктрина К. Хаусхофера базувалася на планетарно­му дуалізмі: протистоянні морських (таласократії) і континентальних (телурократії) держав. Майбутнє Німеччини як великої держави ба­чилось у створенні «континентального блоку» або осі Берлін – Москва – Токіо. Базуючись на ідеї великих просторів, К. Хаусхофер дійшов висновку про необхідність поділу світу вздовж меридіанів на гло­бальні економічні регіони. Цей новий геополітичний поділ дістав назву панрегіоналізму. Виділення панрегіонів мало ґрунтуватися на об'єднанні держав на основі спільних соціально-політичних та економічних проблем (рис. 1).

Ідея панрегіонів знову повернулася в геополітику наприкінці XX ст.

Ф. Ратцель, Р. Челлен, Ф. Науманн, К. Хаусхофер — яскраві представники німецького «органіцизму» та неєвразійського континенталізму.

Теоретиками і практиками «консервативної революції» («третього шляху») були Карл Шмітт, Артур Мюллер ван ден Брук, Ернст Юнґер, Ернст Нікіш, Генріх Лауфенберґ та ін. Спираючись на ідеї позитивізму з домішками езотерики та містики, вони вибудували версію націонал-більшовизму як поєднання антикапіталізму з нацизмом.

Збагатив геополітику своїми, певною мірою тенденційними, ідеями, викладеними у працях «Політична теологія» (1922), «Зем­ля і Море» (1942), «Номос Землі» (1950), «Планетарне протисто­яння між Сходом і Заходом та протистояння Землі і Моря» (1959) та ін., ще один представник німецької школи — Карл Шмітт (1887—1985). Головні з цих ідей:

• теорія «прав народу» — кожен народ має право на культурну незалежність, збереження власної ідентичності та духовності;

• концепція «номосу». Номос — це така форма організації буття, яка вста­новлює найгармонійніше співвідношення між природними та культурними особливостями людського колективу і навко­лишнім середовищем — як у соціальному ансамблі, так і між окремими складовими;

• на основі вивчення «номосу» Землі — висновок про глобальне протистояння між двома сутнісно різними цивілізаціями Су­ходолу (Бегемот, традиційна) і Моря (Левіафан, трансфор­маційна);

• гіпотеза Великого простору, згідно з якою поява держав-континентів є історичною та геополітичною необхід­ністю. К. Шмітт визнавав культурну та етнічну багатоманітність і широку ав­тономію складових. Його теза щодо того, що формування ве­ликих просторів спричинюється не агресією, а політичною волею держав чи народів, є аксіомою сучасних інтеграційних процесів.

Рис. 2. Панрегіони К. Хаусхофера

Через співпрацю К. Хаусхофера, А. Хаусхофера, К. Шмітта з на­цистами розвиток школи після Другої світової війни перериваєть­ся. Однак її окремі ідеї — континенталізм, протиставлення Європи атлантистському Заходові, германо- та русофільство — дістали про­довження у працях «нових правих», і не лише німецьких, уже в 60-х роках XX ст.