Слобожанщина: формування нового історичного регіону України у середині – другій половині XVII століття.

Слобідська Україна або Слобожанщина— історико-географічний край у східній частині України та прикордонних областях РФ, територія якого перекривається приблизно з територією п'яти Слобідських козацьких полків 17 — 18 століть, автономних формацій у межах Московського царства, а згодом Російської Імперії. Слобідська Україна межувала на заході з Гетьманщиною, на півдні із Запорожжям і володіннями Кримського ханства, на сході з Доном, на півночі з Московщиною. Вона обіймала частину Середньої височини й сусідню з нею Донецьку низовину, південно-східну частину Придніпровської низовини і невелику частину Донецького кряжа. В сучасних межах охоплює південну частину Сумської області, північну, центральну та південно-східну частини Харківської області та північну частину Луганської області України, південну частину Воронізької, Білгородської, Курської областей РФ.

Сліди найстаршого заселення пізнішої Слобожанщини походять з молодшого палеоліту. За ранньої доби Слобожанщина становила частину території сіверян, з кінця 9 ст. вона увійшла до складу Київської держави, зокрема в 11 ст. до Чернігівського, а згодом Переяславського й Новгород-Сіверського князівств. Після татаро-монгольської навали 13 ст. регіон запустів. З початку 16 ст. Слобожанщина переходить до складу Московського князівства. Територію Слобожанщини становила на той час майже не залюднене Дике Поле, крізь яке татари здійснювали набіги вглиб Московської держави — звичайно Муравським шляхом (він вів вододілом між Дніпром і Доном — від Перекопу аж до Тули), а також і його відногами — Ізюмським та Калміюським шляхами. На Слобожанщині глибоко в степ заходили українські промисловці — «уходники», «добичники», які займалися здебільшого бджільництвом, рибальством і мисливством, а також видобутком селітри й солі (на Торських озерах і в Бахмуті).

Починаючи із другої половини 16 ст., на Слобожанщині існували два потоки колонізації: з півночі йшла московська колонізація, пов'язана з будуванням військово-оборонних ліній для охорони Московської держави (з півдня від Криму, й з південного заходу від Польсько-Литовської держави); з заходу — українська, викликана, за одними версіями, польсько-шляхетською неволею й визиском, за іншими — силою промислово-добичницьких інтересів населення Наддніпрянщини. Цій масовій народній колонізації не могла дорівнятися не тільки московська урядова колонізація, але навіть і московські втікачі — селяни й холопи, які тікали від своїх поміщиків на вільні й незаймані простори Слобідської України і Дону. На початку 17 ст. було збудоване місто Царев-Борисів. Московська смута (1605-1613рр.) затримала це будівництво, але в першій половині 17 ст. московський уряд побудував міста Вільний, Хотмижськ, Усерд. У 1630-1640-их pp. розбудовано так звану Білгородську лінію, («черту»), яка проходила від Охтирки (1653р.) на заході до Острогозька (1653р.) на сході. Тоді ж постала низка міст перед Білгородською лінією: Чугуїв (1639р.), Обоянь (1649р.), Богодухів (1662р.) та інші. У другій половині 17 ст. збудовано Ізюмську лінію від річки Коломак до міста Валуйки (1679-1681рр.). У першій половині 18 ст., коли у процесі заселення Слобідської України Білгородська лінія втратила військове значення, спільними силами козацько-селянської людності Слобідської України і Гетьманщини утворено нову — Українську лінію, яка йшла від річки Орелі до річки Дінця (1731-1733рр.).

Населення Слобідської України складало наприкінці 17 ст. близько 120 тисяч осіб. За реєстром 1732 року кількість населення Слобідської України становила близько 400 тисяч, 1773р. — понад 660 тисяч. Завдяки заселенню українцями Слобідської України протягом одного століття українська етнічна територія збільшилася на майже 100 000 км2, а її межі пересунулися на 120 — 200 км на схід.

Полки, що існували на Слобідській Україні:

• Харківський полк,
• Сумський полк,
• Ізюмський полк,
• Охтирський полк,
• Острогозький полк,
• Балаклійський полк.