Початок відбудови народного господарства України та протистояння ОУН—УПА радянському режиму

Зі звільненням України розпочалася відбудова зруйнованого війною господарства. Основні зусилля були зосереджені передусім на відновленні роботи шахт, рудників, електростанцій, промислових підприємств. Було вжито заходів для повернення фахівців народного господарства в Україну, демобілізації їх з армії. Значні матеріальні й трудові ресурси були спрямовані з усіх регіонів СРСР в Україну. На селі відновлювалися колгоспи, радгоспи, МТС.

«Досить складним було становище в Західній Україні. Керівники ОУН—УПА, усвідомлюючи неминучість перемоги СРСР, передбачали, що скоріше всього німці вступлять в контакт із західними державами, щоб уникнути радянської експансії. Такі думки спонукали їх до необхідності боротьби з більшовиками. На цій підставі ОУН— УПА організувала широку агітаційно-пропагандистську роботу під гаслом «за самостійну Україну без більшовиків і москалів», всіма силами протидіяла мобілізації місцевого населення в радянську армію, його депортації, розправі з греко-католицькою церквою. Використовуючи терор проти партійно-радянських працівників, правоохоронних органів, командного складу радянської армії, ОУН—УПА прагнула показати свою силу і вселити страх у населення розплатою за підтримку радянської влади.

В результаті населення західноукраїнських земель зазнало важких випробувань. Жертвами диверсій та бойових зіткнень стали тисячі мирних мешканців.

Радикальна активізація боротьби радянських органів з повстанським рухом відбулася восени 1944 року. 9 жовтня нарком внутрішніх справ СРСР Л.Берія і нарком державної безпеки СРСР В.Меркулов підписали спільний наказ " Про заходи боротьби з оунівським підпіллям та ліквідацію збройних банд ОУН в західних областях УРСР". Ліквідація підпілля доручалася військам НКВС. Рекомендація посилити репресивні заходи щодо родин активних учасників підпілля - заарештованих, убитих або перебуваючих на нелегальному становищі. Наполягалось на широкому втягуванні місцевого населення в агентурно-інформаційну роботу, в збройні групи сприяння.

У листі до Й. Сталіна від 15 листопада 1945 року М.Хрущов писав, що розгром Німеччини і Японії, зміцнення воєнно-економічної могутності і зростання міжнародного авторитету СРСР викликають розгубленість і почуття приреченості серед " залишків банд українсько-німецьких націоналістів". Життя показало, однак, що велетенська наддержава не могла придушити підпільно-партизанську активність у західних областях УРСР впродовж десятка років — майже до середини 1950-х.

Інформуючи ЦК КП(б)У про ситуацію в західних областях, міністр внутрішніх справ УРСР Т. Строкач 28 травня 1946 року у черговий раз заявив, що націоналістам завдано " вирішальної поразки". Цього разу однак він змушений був додати, що повстанці і підпільники, котрі залишилися в лавах визвольного руху, є націоналістами-фанатиками, які вирішили боротися з радянською владою до кінця.

Що давало їм силу для боротьби у подібних умовах? Є таке свідчення дружини Р. Шухевича: " У сорок п'ятому перед арештом я бачилась з Романом. То було під цвинтарем Личаківським у Львові. І кажу: " Слухай, та ви нічого не маєте. Ви без машин, без нічого, та вони вас всіх вистріляють, вилапають". Він каже: " Ти знаєш як я тебе люблю. Але Україну - більше як тебе".

Під жорстоким силовим тиском лави повстанців ріділи. Внаслідок військово-чекістських операцій і агентурно-оперативних дій МДБ і МВС, постійних депортацій у віддалені регіони СРСР прихильного до повстанців та підпільників населення і колективізації сільського господарства зникала база на яку завжди спирався визвольний рух.

УПА як збройна формація вичерпала свої можливості. У зв'язку з цим і на підставі рішення УГВР головний командир УПА Р.Шухевич 3 вересня 1949року видав наказ, згідно з яким всі повстанські відділи і штаби припиняли свою діяльність як бойові одиниці і органи управління. Особовий склад відділів і штабів вливався в підпільні структури ОУН (Б).

Антикомуністичний опір ОУН і УПА в Україні мав чималий резонанс як в українському суспільстві, так і за кордоном. Безкомпромісний характер збройного конфлікту між визвольним рухом, репрезентованим українським націоналізмом, і силами сталінського тоталітарного режиму спричинив значні жертви серед цивільного населення західних областей і потягнув за собою загибель спеціалістів різних галузей економіки, культури і освіти з інших районів України і СРСР в цілому, котрі відряджалися на роботу в західні області. В результаті протиборства були завдані матеріальні збитки об'єктам виробничого і соціально-культурного призначення, особистому майну громадян.

У постанові президії ЦК КПРС " Про політичний і господарський стан західних областей Української РСР" від 26 травня 1953 р. були підбиті перші підсумки боротьби у цьому регіоні від 1944 р. до 1952 р. включно: репресовано державою до 500 тис. осіб, в тому числі заарештовано понад 134 тис, вбито понад 153 тис, вислано довічно з України понад 203 тис.осіб. Більш повні дані подані КДБ у 1957 р. У відповідній доповідці четвертого управління КДБ при Раді міністрів УРСР зазначалося, що за 1944-1956 рр. В ході бойових операцій, в результаті самогубств та " внутрішнього" терору безповоротні втрати підпілля становили 155108 осіб, з них у східних областях - 1746. За той же період вийшло з повинною 76753 особи. У 1943-1956 рр. за всіма " забарвленнями" націоналістичної діяльності було заарештовано 103866 осіб, з яких засуджено 87756.

У статті професор Ю. Шаповалов " Українська друга світова" підкреслює, що ми дожили в Україні до того, що можна писати не тільки про злочини і репресії нациської окупації, а і про злочини комуністичного режиму по відношенню до своїх власних громадян. Люди, які пережилицю катастрофу, знали, що український народ натерпівся від обох тоталітарних систем - як гітлерівської, так і сталінської.

Тому автор вважає, що прийшов час ревізувати один з фундаментальних постулатів історії - про звільнення України. У 1944 роцітакого звільнення, по суті, не було, а було вигнання нацистів з території України. Але " війна після війни, яку сталінський режим розгорнув на західноукраїнських землях і вів аж до середини 50-х років, - один з найбільш переконливих аргументів на користь якраз такої дезинфекції.

В інтерв'ю газеті " 24" за 8 квітня 2007 р. останній командир УПА 95-річний Василь Кук на запитання журналіста: " На що Ви надіялися" відповів: " Ми ні нащо не надіялися. Ми знали, що ні американці, ні англійці нам не допоможуть, тому, що вони були союзниками СРСР. Ми орієнтувалися тільки на свої сили українського народу. За державу треба боротися. Коли люди не здатні боротися за свою державу, вони ніколи її не отримають".