Критика культу особи

5 березня 1953 р. не стало Сталіна. Та його смерть ще не означала кінець сталінщини, яка пустила метастази в усі сфери життя суспільства. Люди, заморочені соціальною демагогією, відмежовані “залізною завісою” від зовнішнього світу, вірили Сталіну, він мав численних шанувальників серед усіх суспільних верств.

Систему, яка видавалася Сталіним за соціалізм, характеризували такі основні риси: одержавлення економіки; жорстке централізоване управління та адміністративно-командні методи господарювання; примусова праця, зокрема, фактично дармова праця колгоспників і рабська — мільйонів в’язнів; низький рівень життя населення; відсутність демократії; панування партійно-державної бюрократії; жорстоке придушення інакомислення, масові репресії, тоталітаризм політичної влади, соціальна демагогія.

Така система вічно існувати не могла, оскільки була вкрай марнотратною і неефективною, а терористично-репресивні способи керівництва країною — абсолютно нестерпними.

Суспільство не можна було вічно тримати у страшному напруженні. Це відчувало і нове керівництво. Постало питання про лібералізацію суспільно-політичного життя. Цей період, від середини 50-х до середини 60-х років, за влучним висловом російського письменника Іллі Еренбурга назвали “відлигою”. Нове керівництво СРСР спробувало реформувати тоталітарну радянську систему, бодай частково подолавши антагонізм між людиною і режимом, суспільством і державою. Хоч насправді основ тоталітаризму ці реформи не зачіпали.

Вакуум влади відразу після смерті Сталіна був заповнений так званим “колективним керівництвом” – компромісним союзом найвищих керівників партії та держави. Вже вночі з 5 на 6 березня 1953 р. найближчі соратники Сталіна розпочали розподіл влади, свавільно скоротивши обраний XIX з’їздом партії склад Президії ЦК з 25 до 10 осіб, а з 11 її кандидатів залишивши 4. Наверху нової ієрархії опинився Г. Маленков, обраний Головою Ради Міністрів СРСР. У Секретаріаті ЦК КПРС на першу роль вийшов М. Хрущов. МВС і МДБ об’єднали в одне Міністерство внутрішніх справ, яке очолив Л. Берія. Він же став першим заступником Голови Ради Міністрів СРСР. Берії були підпорядковані охорона Кремля і всіх найвищих керівників держави, прикордонні та внутрішні війська. В перші дні після смерті Сталіна частина цих військ була перекинута до Москви, де вони і залишилися. Складалося враження, що Берія готує державний переворот. Тому вже в день смерті Сталіна Хрущов твердо вирішив усунути Берію з політичної арени і почав шукати для цього спільників.

Йому вдалося умовити Маленкова й інших членів “колективного керівництва” арештувати і фізично знищити Берію. Заарештували його 26 червня 1953 р. на спільному засіданні Президії ЦК КПРС і Президії Ради Міністрів СРСР. За однією з версій, автором якої є М. Хрущов, Берію негайно розстріляли в сусідній кімнаті. За іншою — його судили й розстріляли наприкінці грудня 1953 р. Преса сповістила про арешт Берії як буцімто англійського шпигуна та “ворога народу” лише через два тижні. У Києві були заарештовані й згодом страчені міністр внутрішніх справ УРСР П. Мешик та його перший заступник С. Мільштейн; замінено було більшість начальників обласних управлінь МВС республіки.

Влітку 1953 р. сталися значні зміни і в керівництві УРСР. У червні пленум ЦК Компартії України звільнив з посади першого секретаря Л. Мельникова. На його місце призначили О. Кириченка — першого українця на цій посаді з часів створення КП(б)У.

У вересні 1953 р. пленум ЦК КПРС обрав першим секретарем ЦК М. Хрущова, що зміцнило його становище в “колективному керівництві”. Натомість став підупадати авторитет Г. Маленкова, якого у 1955 р. було звільнено з посади Голови Ради Міністрів. На цю посаду за пропозицією М. Хрущова обрали М. Булганіна. Це ще більше зміцнило становище М. Хрущова у керівництві країною. Поступово серед найвищих партійних і державних керівників у Москві за підтримки М. Хрущова з’явилися вихідці з України — О. Кириченко, Л. Брежнєв, М. Підгорний. Навесні 1953 р., хоч і дуже обережно, було порушення питання про необхідність припинення “політики культу особи”, який проголошувався “шкідливим та антимарксистським”. Зникло славослів’я на честь Сталіна. У другій половині 1953 р. запрацювали комісії з реабілітації невинно засуджених: живих випускали на волю, мертвим повертали добре ім’я. Але це стосувалося всього кількох тисяч осіб.

Тим часом всі в’язні ГУЛАГу вимагали перегляду їх справ і звільнення. У таборах Воркути, Норильська, Караганди, Конгура спалахнули повстання, серед учасників яких було чимало українців, переважно колишніх учасників ОУН-УПА. Повстання були жорстоко придушені, але процес реабілітації набирав сили.

Восени 1953 р. відбулася ліквідація органів масових чисток — військових трибуналів військ МВС та Особливої наради МВС. У 1954 р. було створено Комісію Президії ЦК КПРС з розслідування справ часів “великого терору” (1937—1939), а в 1955 р. затверджено положення про прокурорський нагляд, дещо пізніше відмінено постанову ЦВК СРСР про порядок ведення справ “щодо підготовки і здійснення терористичних актів” та про зміни в статтях карно-процесуального кодексу, за якими не дозволялося подавати касаційні скарги у справах про шкідництво, терор і диверсії. У квітні 1954 р. зі складу МВС виділили КДБ СРСР. При цьому штати КДБ значно скорочувалися. Розпочалося розширення прав союзних республік.

Уже на початку десталінізації в 1953— 1956 рр. відбулися помітні зміни в Україні. Були припинені ідеологічні кампанії проти інтелігенції, уповільнено процес русифікації, на керівні посади почали висувати місцеві кадри, в тому числі і в західних областях України. Із союзного у республіканське підпорядкування перейшло кілька тисяч підприємств та організацій.

Однак ці тенденції національно-державного будівництва не набули подальшого розвитку. СРСР продовжував залишатися унітарною державою, тому найважливіші питання вирішувалися в Москві. Взаємовідносини центру і республіканського керівництва будувалися на засадах бюрократичного централізму, будь-яка політична ініціатива знизу присікалася. Вимагалася безмежна відданість ЦК, найвищому радянському керівництву. Такі стосунки не сприяли формуванню в Україні лідерів, здатних взяти на себе повну відповідальність за національно-державне будівництво. Саме під таким кутом розгорталась діяльність перших секретарів ЦК Компартії України: О. Кириченка (1953-1957), М. Підгорного (1957-1963), П. Шелеста (1963-1972), В.Щербицького (1972-1989). Кожний з них був ставлеником тоталітарної системи й діяв у строго визначених межах.

Найважливішою справою М. Хрущова було розвінчування культу особи Сталіна. Особливу роль у цьому відіграла його таємна доповідь на XX з’їзді КПРС “Про культ особи та його наслідки” (лютий 1956 р.). У ній політика Сталіна характеризувалась як хибна, а у багатьох аспектах — злочинна (масові репресії, провокації, тортури під час слідства). Критика Сталіна, хоч була досить різкою та неглибокою, обминала фундаментальні причини сталінського режиму. Виникнення культу пояснювалося ворожим капіталістичним оточенням, гострою класовою боротьбою, негативними рисами характеру самого Сталіна. Особа Сталіна відділялася від системи, яка породила це явище. У доповіді не брався під сумнів жоден з етапів політики партії після 1917 р. Початком сталінського терору визначався 1934 р., що автоматично виключало з переліку злочинів режиму насильницьку колективізацію, голодомор 1932-1933 рр. тощо. Жертвами культу особи Хрущов визнав лише комуністів, які чітко дотримувалися офіційної партійної лінії, але і словом не згадав про опозиціонерів і простих громадян. Обійдено увагою в доповіді питання про відповідальність за скоєні злочини всієї правлячої компартійної верхівки. Загалом було зроблено все, щоб на противагу Сталіну возвеличити Леніна, партію, існуючий лад. Хрущов, як видно з його мемуарів, так і не зрозумів, що від Сталіна не можна відцуратися, не відмовившись від системи, яка його породила. У найстрахітливіших злочинах XX ст. винна передусім тоталітарна система, ідеологія марксизму-ленінізму, що породила цю систему. Тому, хоч удар по культу особи був досить відчутний, тоталітаризм утримався, оскільки в СРСР залишалася непорушною ідеологія марксизму-ленінізму.

Доповідь Хрущова “Про культ особи та його наслідки” залишалася засекреченою в СРСР до 1989 р. Основні її положення в значно пом’якшеному вигляді були покладені в основу постанови ЦК КПРС від 30 червня 1956 р. “Про подолання культу особи та його наслідків”. Однак критика, що прозвучала, справила величезний вплив на політичну і морально-психологічну атмосферу в країні, зробивши першу пробоїну в тоталітарній системі. Активізувалася реабілітація жертв сталінських репресій. Наприкінці 50-х років органами КДБ і прокуратури республіки було переглянуто справи майже 5, 5 млн. осіб, з них реабілітовано 3, 2 млн. осіб. Але поза реабілітацією залишилась більшість жертв репресій 20-х — початку 30-х років і всі, хто був звинувачений у так званому буржуазному націоналізмі.

Втім дозована критика Хрущовим культу особи налякала сталіністів, а тому в першій половині 1957 р. члени Президії ЦК КПРС В. Молотов, Г. Маленков, Л. Каганович, К. Ворошилов, М. Булганін та ін., змовившись, 18 червня 1957 р. на засіданні Президії ЦК раптово порушили питання про зміщення Хрущова з посади. Проте червневий (1957) Пленум ЦК КПРС підтримав Хрущова, виключивши зі складу Президії ЦК Молотова, Маленкова, Кагановича і примкнувшого до них Шепілова. До складу Президії ЦК увійшли ті, хто підтримав М. Хрущова, зокрема Л. Брежнєв. Іншого вихідця з України — О. Кириченка — було обрано секретарем ЦК КПРС. На посаду першого секретаря ЦК Компартії України у грудні 1957 р. був обраний М. Підгорний — теж з тих, хто підтримав М. Хрущова на червневому (1957) Пленумі ЦК.

У березні 1958 р. Хрущов домігся зміщення з посади Голови Ради Міністрів СРСР М. Булганіна й сам обійняв її, залишившись при цьому першим секретарем ЦК КПРС. Відтоді у вищому керівництві ніхто не заважав йому реалізовувати намічене, але й відповідальність за результати покладалась на нього.

У суспільно-політичному житті країни Хрущов вирішив поглибити курс на лібералізацію режиму і критику культу особи. На ХХІІ з’їзді КПРС, який відбувся у жовтні 1961 р., була висунута теза, що винуватцем і організатором масових репресій був не тільки Сталін, а й ті, хто оточував його, — В. Молотов, Л. Каганович, Г. Маленков та інші. Тіло Сталіна було винесене з мавзолею; його численні пам’ятники знищені; перейменовані названі на його честь міста; прізвище Сталіна зникло з назв вулиць, колгоспів; його твори вилучені з масових бібліотек; Молотова, Кагановича, Маленкова виключили з КПРС.

ХХІІ з’їзд КПРС підтвердив курс на розширення так званої “соціалістичної демократії”. Було висунуто положення про переростання диктатури пролетаріату в загальнонародну державу. Але збереження тоталітарної системи, навіть за деякої її лібералізації, вихолощувало реальний зміст “загальнонародної держави”. Певні зміни у функціонуванні політичної системи тільки намічалися.

Більшу увагу, зокрема і в Україні, зверталось на роль представницьких органів влади, розширення повноважень рад депутатів трудящих. На основі загальносоюзних законодавчих актів Верховна Рада УРСР ухвалила закони про бюджетні права УРСР і місцевих рад, про судоустрій та інші; прийняла кримінальний і кримінально-процесуальний, цивільний та цивільно-процесуальний кодекси.

Органи внутрішніх справ дещо поступилися своїми правами щодо охорони громадського порядку добровільним народним дружинам, зросла роль товариських судів за рахунок компетенції народних суддів. На практиці почали використовувати всенародне обговорення проектів законів та інших питань життя республіки й країни. Отримали більше можливостей профспілки, які вже могли виступати із законодавчими ініціативами, їм було передано окремі функції, що раніше належали державним органам, керівництво санаторіями, будинками відпочинку, а з 1962 р. розширено права у сфері соціального страхування.

Однак загалом механізм державно-політичного управління діяв по-старому, зберігаючи тоталітарний характер. Відкрита критика політичного режиму не допускалася. Вибори до рад усіх рівнів були формальними, а самі ради не мали реальної влади. Профспілки, комсомол, творчі спілки залишилися придатками державних структур. А головне — посилювався всеохоплюючий диктат партійного апарату.

Змінити стару систему Хрущов не зумів, хоч інтуїтивно робив кроки в цьому напрямі. Так, з його ініціативи ХХІІ з’їзд КПРС (1961) вніс до статуту партії пункт про оновлення на кожних чергових виборах складів ЦК та Президії ЦК не менше, ніж на чверть; про можливість бути обраним у керівні партійні органи — від бюро первинної організації до Президії ЦК не більше трьох строків підряд. Це зачепило високопосадових партапаратників за живе. Серед партійного керівництва почало наростати глухе незадоволення. Гнів та обурення номенклатури викликали постанови, відповідно до яких їх позбавляли багатьох привілеїв, дарованих ще за сталінських часів. Зокрема, ліквідація так званих “пакетів” — неафішованих і неоподатковуваних додаткових щомісячних грошових виплат певним категоріям апаратників. Потім надійшло розпорядження різко зменшити кількість службових персональних машин, ліквідувати закриті розподільники тощо. Проти Хрущова почала формуватися нова група змовників, що і спричинило події жовтня 1964 р.

Правляча верхівка розуміла, що в умовах критики культу особи і деякої лібералізації режиму народові потрібно дати якісь ідеологічні орієнтири, чимось захопити нові покоління людей. На XXI з’їзді КПРС (січень — лютий 1959 р.) було заявлено, що на рубежі 50— 60-х років соціалізм в СРСР переміг повністю й остаточно. Був зроблений висновок, що друга Програма комуністичної партії (1919 р.), яка ставила завдання побудови соціалізму, повністю виконана і назріла потреба в третій програмі.

Нова Програма КПРС, яку було прийнято на ХХІІ з’їзді КПРС у 1961 р. та охарактеризовано як програму побудови комунізму, оголошувала, що перехід до комунізму потребує одночасного вирішення трьох взаємопов’язаних завдань: створення матеріально-технічної бази комунізму, розвитку комуністичних суспільних відносин і виховання нової людини. Визначальним серед них вважалося створення матеріально-технічної бази комунізму, а тому в програмі були передбачені конкретні завдання щодо її створення в найближчі 10—20 років. Передбачалося, що до 1980 р. радянське суспільство повинно стати “в основному” комуністичним і перейти до розподілу “за потребами”. Утопічність цих завдань багатьом була очевидною ще в 1961 р. Однак комуністичний романтизм і пов’язана з ним соціальна міфологія на початку 60-х років міцно панували в офіційній ідеології. До реального життя радянських людей ця міфотворчість була дуже далекою. Тоталітарна система виявилася органічно неспроможною щось реально запропонувати суспільству, окрім чергового міфу, а її структури — нездатними до реформування. Для здорових сил суспільства не залишалося нічого іншого, як боротися за ліквідацію тоталітаризму.

Шістдесятники, самвидав,

дисидентський рух як вияв політичної опозиції

комуністичному режимові в Україні

У роки “відлиги” почало формуватися покоління людей, яке ставило під сумнів офіційно декларовані цінності. Нова морально-психологічна атмосфера в суспільстві дещо оздоровила політичний клімат, розширила можливості для творчої, наукової, культурницької діяльності. Особливо активно відреагувала на тогочасні суспільно-політичні процеси інтелігенція, в системі цінностей якої поступово почали окреслюватися нові орієнтири.

Покоління інтелігенції, яке пройнялося вірою в оновлення суспільства, торжество свободи і демократії, названо “шістдесятниками”, оскільки вершина його творчості припала на початок 60-х років. Цей термін саме тоді увійшов до вжитку. Це покоління, маючи високий освітній рівень, художній смак і непересічний талант, а передусім — громадянське сумління, щиро прагнуло до нового, прогресивного, не скованого догмами “соцреалізму”. Своєю творчою діяльністю шістдесятники здійснили прорив у системі офіційної радянської культури, розпочали нове українське національне відродження. Першими серед них були поети, оскільки поезія зачіпає глибинні струни людських почуттів, є наймобільнішим жанром. В Україні на повний голос зазвучали вірші В. Симоненка, Л. Костенко, В. Стуса, М. Вінграновського, Д. Павличка, І. Драча та ін. У прозі заявили про себе Є. Гуцало, Гр. Тютюнник, Вал. Шевчук, В. Дрозд, у літературній критиці – І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, у малярстві — П. Заливаха, А. Горська, В. Зарецький, Й. Якутович, Г. Севрюк, у кінематографі — С. Параджанов, Ю. Іллєнко, Г. Осика.

На початку 60-х років у Києві центром духовного життя творчої молоді став клуб “ Супутник”, заснований у 1959 р. студентами театрального інституту, консерваторії, а також літераторами та художниками. Очолював його Л. Танюк, активно співпрацювали в ньому М. Вінграновський, І. Світличний, Є. Сверстюк, І. Драч, А. Горська та інші.

Шістдесятники були досить активними у Львові, Харкові, на Донеччині. У Львові діяв клуб творчої молоді “ Пролісок”, який очолював М. Косів, у Харкові — гурт молодої, прогресивно налаштованої інтелігенції на чолі з поетом К. Чичибабіним. Хоча ці об’єднання були не так вже й помітними у вирі суспільного життя республіки, надалі їх діяльність стала важливим чинником у пробудженні громадської активності, започаткувала нову хвилю національного відродження. Позиція шістдесятників спочатку була лояльною щодо генеральної лінії КПРС, адже молоді люди, які народилися й виросли за радянських часів, здебільшого вважали соціалізм найсправедливішим ладом на Землі. Водночас вони бачили, що реальна дійсність дуже далека від пропагованого ідеалу, а тому серед них визріла концепція поліпшення соціалістичної системи методом критики її деформацій, зокрема щодо національних відносин. Здавалось, така позиція мала б бути підтримана керівництвом країни, зацікавленим в усуненні всього, що заважало прогресу. Однак шістдесятники стали об’єктом цькування компартійних ідеологів.

Письменники-шістдесятники були піддані критиці вже на серпневому (1962) пленумі ЦК Компартії України, що розглядав питання ідеологічної роботи. У грудні того ж року і в березні наступного відбулися зустрічі керівників партії та держави з діячами літератури та мистецтва, на яких прогресивні письменники, художники, режисери були жорстоко розкритиковані. Доклав до цього руку і М. Хрущов. У червні 1963 р. на пленумі ЦК КПРС, який розглядав ідеологічні питання, М. Підгорний накинувся на літературного критика І. Дзюбу, поета, режисера С. Голованівського. Секретар ЦК Компартії України з ідеології А. Скаба гостро критикував творчість В. Некрасова, М. Вінграновського, Л. Костенко, І. Драча. За “формалізм” і “бездушні абстракції” були затавровані художники П. Бедзір, Ф. Симон, А. Горська, Ф. Мануйло, І. Литовченко, Л. Кремницька, скульптори Т. Бриж, мистецтвознавець І. Врона та ін.

Не всі шістдесятники змогли витримати цей тиск, але найстійкіші не відмовилися від заявлених позицій, поставивши себе поза тоталітарною системою. Так у суспільно-політичному житті країни з’явився самвидав — непідцензурна, офіційно невизнана, заборонена, підпільна література. Починався він з поширення віршів В. Симоненка, Л. Костенко, роману Б. Пастернака “Доктор Жеваго”, творів О. Солженіцина та інших. Приблизно на рубежі 1963—1964 рр. стала поширюватися анонімна політична публіцистика (“Про сучасне і майбутнє України”, “Стан і завдання українського визвольного руху”, “Націоналісти? ”, “Дванадцять запитань для тих, хто вивчає суспільствознавство”, “З приводу процесу над Погружальським” та ін.). У статтях порушувались проблеми принизливого становища української мови та культури, нерівноправного статусу республіки у складі СРСР. Тогочасну самвидавну політичну публіцистику наскрізь пронизувало національне питання.

Органи КДБ всіляко намагалися задушити самвидав, але знищити його не змогли. У його поширенні головну роль відігравали два центри: Київ, де активно діяли І. Світличний, Є. Пронюк, В. Чорновіл, і Львів — М. Горинь, Б. Горинь, І. Гель та інші.

Самвидавна діяльність — це форма дисидентства (лат. dissidens — незгідний), а дисидентами вважають людей, незгідних з панівною ідеологією, існуючою системою, які борються з існуючим ладом.

Дисидентський рух в Україні був започаткований у середині 50-х років. Його виразниками були підпільні групи, організації, окремі особи. Протягом 1954— 1959 рр. в Україні було викрито 229 таких груп, притягнуто до відповідальності понад 2 тис. осіб. Більшість їх діяла у західних областях України й ідеологічно була близько до ОУН—УПА, орієнтувалася на збройну боротьбу за самостійну Україну.

Типовою щодо цього була підпільна організація “Український національний комітет” у Львові, яку каральні органи розгромили у грудні 1961 р. Керівників її — І. Коваля та Б. Грицину розстріляли, 16 осіб засудили до 10—15 років ув’язнення, решту покарали в адміністративному порядку.

Опір не міг продовжуватися в старих організаційних формах, оскільки це вело до посилення репресій з боку держави, цілковитого винищення борців за визволення. У дисидентських колах тривав посилений пошук нових форм і методів боротьби. Практичним виявом таких пошуків, що започаткував новий етап національно-визвольного руху в Україні, було створення в 1959—1961 рр. Л. Лук’яненком “Української робітничо-селянської спілки” (УРСС) у Львівській області. У проекті програми УРСС вказувалося на мирні, конституційні методи її боротьби, серед яких найважливішими визначалися агітація та пропаганда. Наголошувалося на необхідності боротьби на незалежну Україну на основі чинної союзної конституції, яка формально надавала республікам право виходу з Союзу. Ширшої роботи організація розгорнути не встигла: за доносом підпільників у січні 1961 р. заарештували. У травні того ж року Львівський обласний суд на закритому засіданні засудив Л. Лук’яненка до страти (Верховний Суд УРСР замінив вирок на 15 років ув’язнення), І. Кандибу, С. Віруна, В. Луцьківа, О. Любовича, І. Кіпіша, Л. Боровицького до 10—15 років ув’язнення. Закриті судові процеси над дисидентами відбувалися майже в усіх областях України.

Одночасно наприкінці 50-х — на початку 60-х років почастішали і стихійні народні виступи проти незадовільних умов праці, підвищення цін, зниження тарифних розцінок, нестачі або дорожнечі продуктів. Один з найбільших виступів стався у Новочеркаську в червні 1962 р., коли робітники, обурені черговим підвищенням цін за одночасного зниження оплати праці, вийшли на вулиці міста. Влада вдалася до розстрілу демонстрантів, а їх лідерів було страчено або покарано тривалим ув’язненням. Робітничі заворушення меншого масштабу відбулися у Донбасі, Кривому Розі, інших містах республіки. Всіх їх нещадно придушували, як і дисидентський рух.

Усім формам опору тоталітарній системі (діяльності шістдесятників, дисидентів, стихійним виступам робітників) була властива організаційна слабкість, локальність дій в часі й у просторі, нечисленність учасників. Робітничий і дисидентський рухи діяли поруч, але не злилися в єдиний опозиційний потік. Це давало змогу комуністичному режиму порівняно легко розправлятися, довго приховувати від власного народу і світової громадськості наявність опозиційних режимові сил. Водночас цей рух був свідченням нестабільності тоталітарної системи і провісником її краху.

Зміни в кремлівському керівництві в жовтні

1964 р. та їх політичні наслідки для України

“Відлига” не спричинила докорінних демократичних перетворень у державі. Навпаки, наприкінці 1962 р. намітився відхід від заявлених демократичних позицій. Реальні права так і залишились в руках номенклатури, виплеканої комуністичним режимом. Демократично налаштована інтелігенція, яка сподівалася на суспільні перетворення, була розчарована, її кращі представники потрапили в жорна репресій. Незадоволення висловлювали трудящі. Їх дратували перебої з постачанням продуктів харчування і підвищення цін на них. На селі ремствували проти невдалої аграрної політики, посилення адміністративно-командного тиску на колгоспи, обмеження розмірів особистих господарств. Незадоволеним був офіцерський корпус армії у зв’язку з його поспішним скороченням та зниженням пенсій. Невдачі Хрущова на міжнародній арені (“карибська криза”, різке погіршення відносин з Китаєм тощо) підривали його авторитет і в очах світового комуністичного руху, лідером якого була КПРС.

Серед партійно-державного керівництва країни поступово визріла нова змова проти М. Хрущова. Ініціатори її (Л. Брежнєв, О. Шелепін, М. Суслов, Д. Полянський), лицемірно прикриваючись вищими державними інтересами, вирішили усунути Хрущова, змінити політику, ліквідувати “відлигу”. При цьому виразно простежувалися як особисті амбіції учасників змови, так і групові інтереси номенклатури. Зацікавленою у заміні лідера держави й партії була більшість членів ЦК КПРС, наляканих перспективою ротації кадрів, роздратованих безкінечними реорганізаціями партійно-державних структур. 12 жовтня 1964 р. на засіданні Президії ЦК КПРС змовники остаточно сформували сценарій усунення Хрущова, який тоді перебував на відпочинку на чорноморському узбережжі Кавказу. Його викликали до Москви на засідання Президії ЦК. Голова КДБ В. Семичастний заздалегідь змінив охорону Хрущова, відключив телефони, звелів спецслужбам не виконувати жодних його наказів. Засідання Президії ЦК відбувалося дуже бурхливо. Одним з перших на Хрущова накинувся перший секретар ЦК Компартії України Шелест. Неабияку роль у зміщенні Хрущова відіграв Підгорний. Втративши підтримку членів Президії ЦК, Хрущов у ніч з 13 на 14 жовтня 1964 р. змушений був відмовитися від влади.

14 жовтня 1964 р. першим секретарем ЦК КПРС було обрано Л. Брежнєва, рекомендовано на посаду Голови Ради Міністрів СРСР О. Косигіна. В офіційному повідомленні лицемірно стверджувалося про добровільну відставку М. Хрущова у зв’язку з похилим віком і погіршенням стану здоров’я. Так до влади в СРСР прийшла консервативна частина партійної верхівки. Період “відлиги” завершився.

У другій половині 50-х — першій половині 60-х років з ініціативи М.Хрущова та його однодумців у країні відбувся відхід від терористичних методів управління державою, характерних для сталінського режиму, до більш поміркованих. Однак реформи були непослідовними, суперечливими, часто породжували нові проблеми. Характер тоталітарної системи не змінився. І все ж це не применшує значення змін, що відбулися в країні. Припинилися масові репресії, мільйони в’язнів ГУЛАГу повернулися додому, мертвим повернули чесне ім’я. Матеріальний рівень життя народу значно підвищився.

Проте М. Хрущов не зміг вийти за рамки тоталітарної системи. Партапарат не збирався повністю демонтувати сталінізм. Хоч багато йшлося про злочини часів культу особи, все ж у критичних для системи ситуаціях партійно-державне керівництво вдавалося до репресивних дій. Жорстко діяла цензура, будь-яке інакомислення, дисидентство негайно каралося. Партійна номенклатура утримувала всю повноту влади в країні, все життя регламентували центральні відомства. Інтереси України та інших республік СРСР цілком підпорядковувалися центру. Продовжувалася русифікація українського народу. Все ж роки “відлиги” справили вплив на суспільство. Повернути країну до сталінських часів уже ніхто не зміг. На ідеях критики культу особи постало “ шістдесятництво”, виростало нове покоління людей, яке протестувало проти тоталітарної системи. Безумовно, після смерті Сталіна була можливість розвитку країни на демократичних засадах, але в середині 50-х — середині 60-х років для реалізації цієї перспективи не було ні об’єктивних умов, ні реального бажання партійно-державного керівництва. Тому половинчасті реформи М. Хрущова були приречені на невдачу.

12.4. Реванш командно-

адміністративної системи.

Наростання кризи в Україні