Зміна геополітичного становища України

Міжнародна ситуація після Другої світової війни кардинально змінилася. Різко зросла політична вага і міжнародний авторитет країн-учасниць антигітлерівської коаліції. Світ розколовся на два ворогуючі табори — країн західної демократії і країн, в яких до влади з допомогою СРСР прийшли комуністи. У другій половині 40-х років між двома таборами розпочалася “ холодна війна”.

Важливу роль у відверненні загрози світової війни відіграла Організація Об’єднаних Націй, створена у квітні 1945 р. УРСР виступила однією із засновниць ООН нарівні з іншими державами. Після ізоляції, що продовжувалася понад двадцять років, вона знову вийшла на міжнародну арену.

Це було наслідком формального розширення у 1944 р. прав союзних республік у сфері зовнішніх відносин, що дало їм змогу укладати договори та обмінюватися дипломатичними й консульськими представництвами з іноземними державами. Але коли і в якій формі виступати республікам на міжнародній арені, вирішувала Москва. Так, протягом другої половини 40-х — першої половини 50-х років УРСР дозволили вступити до таких міжнародних організацій, як Міжнародний союз електрозв’язку, Всесвітній поштовий союз, ЮНЕСКО тощо. Проте договір щодо Закарпатської України (червень 1945 р.), договір про радянсько-польський кордон (серпень 1945 р.) були укладені СРСР, а не УРСР, хоча безпосередньо торкалися її інтересів. Разом з тим УРСР підписала Паризькі мирні договори 1947 р. з Болгарією, Італією, Румунією, Угорщиною, Фінляндією, які були противниками СРСР у Другій світовій війні.

Вибірковість міжнародних договорів, суб’єктом яких виступала УРСР, була продиктована інтересами союзного керівництва. Такою політикою уряд СРСР мав на меті кількісно зміцнити радянську присутність у міжнародних дипломатичних зносинах, підтримуючи фікцію міжнародно-правового суверенітету союзних республік. Фактично Україна була позбавлена ініціативи у дипломатичних переговорах, самодостатності як при укладанні, так і виконанні укладених нею міжнародних договорів. Втім, інколи інтереси союзного керівництва збігались з інтересами України, наприклад, при возз’єднанні Закарпаття.

Наприкінці Другої світової війни сталінське керівництво вирішило використати природне прагнення українців до возз’єднання в єдиній державі з метою приєднання Закарпаття до СРСР. 28 жовтня 1944 р. війська 4-го Українського фронту звільнили Закарпаття від фашистської окупації, а 26 листопада 1944 р. у Мукачеві перший з’їзд народних комітетів Закарпатської України у своєму маніфесті постановив: “Возз’єднати Закарпатську Україну зі своєю великою матір’ю — Радянською Україною і вийти зі складу Чехо-Словаччини”. 29 червня 1945 р. у Москві був укладений договір між СРСР і Чехо-Словаччиною, в якому зазначалося, що “Карпатська Україна” возз’єднується згідно з бажанням її населення і на підставі дружньої згоди Договірних Сторін зі своєю споконвічною Батьківщиною — Україною і включається до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки”. У січні 1946 р., на території Закарпаття було запроваджено законодавство УРСР і відтоді історична доля цієї української землі була такою ж, як і інших земель у складі УРСР.

Після Другої світової війни нагальною стала проблема врегулювання територіальних питань з Румунією та Польщею. З Румунією, що зазнала поразки у війні, воно було вирішене Паризьким мирним договором від 10 лютого 1947 р., який затвердив радянсько-румунський кордон, сформований на 28 червня 1940 р. Цим Румунія беззастережно визнала входження Північної Буковини і частини Бессарабії до УРСР.

На Ялтинській (1945 р.) конференції радянській делегації вдалося домовитися, що східний кордон Польщі пройде по так званій “ лінії Керзона”. У серпні 1945 р. між Польщею і СРСР було укладено відповідний договір, а в 1946 р. — проведено демаркацію кордону. Так західноукраїнські землі були офіційно визнані територією УРСР.

Ще раніше, у вересні 1944 р., між Польським Комітетом національного відродження та урядом УРСР була укладена угода про переселення українців з Польщі до УРСР, а поляків з України до Польщі. У прикордонних з УРСР польських землях — Підляшші, Холмщині, Посянні та Лемківщині (Закерзоння) — загальною площею 19, 5 тис. кв. км споконвічно проживало 750 — 800 тис. українців. Угода формально передбачала добровільне переселення їх в Україну. Однак більшість українців не бажала покидати землі своїх предків, тому почалося примусове переселення (депортація) українців із Закерзоння. Людей зганяли з рідних земель на підставі того, що вони не були поляками. У цьому питанні комуністична влада Польщі співпрацювала з польським антикомуністичним озброєним підпіллям, вояки якого вночі оточували українські села, вщент спалювали оселі, вбивали жителів. Так, лише на Холмщині було ліквідовано 150 сіл і вбито 15 тис. українців. Уряд УРСР ніяк не реагував на такий розвиток подій.

Рішучий опір депортації українців з прикордонних районів чинили підрозділи УПА, але зупинити депортацію українців вони не змогли.

Останнім актом цієї трагедії стада операція “ Вісла”, що проводилася з 28 квітня до кінця липня 1947 р. Шість відбірних польських дивізій чисельністю до 30 тис., частини НКВС і приблизно 10 тис. чехо-словацьких прикордонників заблокували повстанців. Операція мала на меті не тільки знищити загони УПА в Закерзонні, але й остаточно виселити звідти українців. Загони УПА були розгромлені (загинуло до 3 тис. бійців), частина прорвалась через територію Чехо-Словаччини до Західної Німеччини, українське населення депортоване: 150 тис. українців невеличкими групами були розселені в західних та північних районах Польщі, до 4 тис. було запроторено до концтабору Явожно (поблизу Освенцима), де багато з них загинули, до 520 тис. вислано в УРСР. (У 1990 р. Сенат Польщі засудив операцію “ Вісла” як злочинну акцію проти українського народу).

У лютому 1954 р. до складу УРСР був включений Крим, що здавна економічно і культурно тяжів до України. У 1944 р. сталінське керівництво депортувало з Криму 191 тис. татар, 15 тис. греків, 12, 5 тис. болгар, 10 тис. вірмен, 1, 1 тис. німців, огульно звинувативши їх у співробітництві з німецько-фашистськими окупантами. Кримська АРСР була ліквідована. До Кримської області було розпочато організоване переселення людей переважно з центральних районів РРФСР. Народне господарство області було у занепаді. За всіма економічними показниками вона відставала від довоєнного рівня розвитку. Для тодішнього керівництва РРФСР Крим, відрізаний від основної території Україною, із зруйнованою війною економікою, був складною проблемою. За фактично унітарного державного устрою СРСР, коли незалежність окремих радянських республік була декларативною, всі принципові питання вирішувалися у Москві, у радянського керівництва визріла думка про адміністративне підпорядкування Кримської області УРСР. При цьому враховували територіальну близькість, тісні господарські, культурні зв’язки, економічну спроможність України дотувати Крим. Був використаний і відповідний момент — урочисте 300-річчя так званого “возз’єднання” України з Росією 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла указ “ Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР”.

Таким чином, на початку 1954 р. територія УРСР стабілізувалася. Її площа склала 603, 7 тис. кв. км. Вона була поділена на 25 областей, межувала на сході з РРФСР, на півночі з БРСР, на заході з Польщею, Чехо-Словаччиною, Угорщиною, Румунією.

Частина етнічних українських територій залишалася поза межами УРСР, де українці зазнають асиміляції. Це північно-східні райони Слобожанщини і Кубань, що залишалися у складі РРФСР (частина території сучасних Білгородської, Воронезької областей і Краснодарського краю); південні райони Берестейщини у складі БРСР (частина території сучасної Брестської області); Підляшшя, Холмщина, Посяння та Лемківщина у складі Польщі; Пряшівщина у складі Словаччини; частина Мараморощини у складі Румунії. Але сучасна Україна немає територіальних претензій до своїх сусідів.

За політичним устроєм Україна у повоєнні роки залишалася радянською соціалістичною республікою в складі СРСР. У 1949 р. було прийнято новий прапор УРСР — червоно-лазурового кольору, 31 січня 1950 р. утверджено Державний гімн Української РСР. Але ці формальні ознаки державності не змінили фактичного становища України в складі СРСР. Вона залишалася повністю залежною від союзного центру. Внутрішня та зовнішня політика УРСР повністю підкорялася інтересам Москви.

Єдиною політичною партією в УРСР залишалася Компартія України, діяльність інших політичних партій, сил, груп, рухів була заборонена і нещадно переслідувалася каральними органами тоталітарної радянської держави. Формально за Конституцією 1937 р. державна влада в УРСР належала трудящим міста і села в особі рад депутатів трудящих, а насправді вся повнота влади знаходилася в руках партійного апарату.

Наступ реакційних сил на спроби

лібералізації політичного режиму в повоєнні роки

Процес повернення до мирного життя, подолання повоєнної розрухи перебував під пильним контролем Комуністичної партії. Вона формувала адміністративно-господарський та радянський апарат республіки. Першим секретарем ЦК КП(б)У залишався М. Хрущов (з червня 1938 по березень 1947 року і з грудня 1947 по грудень 1948 року). До грудня 1947 року він обіймав і посаду Голови Ради Міністрів УРСР, проявивши себе послідовним прибічником тоталітарної системи. Однак у важку зиму 1946-1947 рр., коли в багатьох областях України лютував голод, він все-таки поставив перед Й. Сталіним питання про продовольчу допомогу республіці, на що той розізлився, обізвавши М. Хрущова “сумнівним типом” і прислав в Україну Л. Кагановича.

Обіймаючи з березня по грудень 1947 р. посаду першого секретаря ЦК КП(б)У, Л. Каганович зосередився не на подоланні голоду, а на пошуках ворогів, викоріненні “ українського буржуазного націоналізму”, передусім серед наукової й творчої інтелігенції. Після відкликання його до Москви, на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У повернули М. Хрущова, та через два роки знову перевели до Москви. Першим секретарем ЦК КП(б)У став Л.Мельников (1948-1953), запопадливий виконавець вказівок Й.Сталіна, відвертий русифікатор, за що й був знятий з посади, коли після смерті Й.Сталіна розпочалася тимчасова лібералізація режиму.

У повоєнні роки більшість радянських громадян вірила у можливість щасливого та заможного життя. До того ж радянська пропаганда підігрівала цю віру. Вибори до Верховної Ради СРСР, Верховної Ради УРСР, місцевих органів радянської влади відбувалися за високої активності населення, але вони були декларативними, оскільки ніяких альтернатив під час голосування не передбачали. Про реальне народовладдя не могло бути й мови — все, що відбувалося, мало створювати видимість для чужого ока.

Це стосувалося і профспілок, діяльність яких було поновлено після війни. Наприкінці 40-х років вони об’єднували 85 % робітників та службовців (понад 4, 2 млн. осіб). Але за тоталітарної системи профспілки залишалися придатком партійно-державних структур і не виконували головної своєї функції — захисту трудящих.

Повоєнні роки — час безмежного поширення культу особи Сталіна. Майже у кожному населеному пункті бовванів йому пам’ятник. Його іменем називали центральні вулиці, сквери, площі. Його славословили в гімні Радянського Союзу. Всі досягнення народу, перемогу в війні приписували “наймудрішому із мудрих, геніальному товаришу Сталіну”.

Гнітюча атмосфера страху придушувала будь-який вияв самостійної думки, будь-який спротив. Розгалужений партійно-державний апарат, органи МВС-МДБ (“озброєний загін партії”) тримали під невсипущим контролем всі сфери життя суспільства. Але почали проявлятись певні тенденції, розвиток яких міг у майбутньому спричинити появу опозиційних тоталітаризму сил.

Відразу після війни проявилося стихійне невдоволення демобілізованих воїнів, які почали активно виступати проти бюрократизму й адміністрування. Серед студентів, здебільшого вчорашніх фронтовиків, з’явилися сміливці, які критично висловлювались щодо існуючих у суспільстві догм й авторитетів. Окремі господарники усвідомлювали необхідність змін надцентралізованої системи управління економікою. У селах ширилися чутки про ліквідацію колгоспів і передачу землі селянам. Зростаюче самоусвідомлення народу було несумісне з існуючими порядками. І хоча це ще не був відкритий протест, режим усе-таки відчував ймовірну небезпеку.

Велике занепокоєння в адептів тоталітарної системи викликало і те, що кілька десятків мільйонів осіб жили під час війни на окупованих землях, мільйони були вивезені на примусові роботи до Німеччини, перебували у полоні. Всі вони зазнали чужих для системи ідеологічних впливів. Мільйони солдат та офіцерів побували в країнах Східної та Південно-Східної Європи й бачили там значно вищий рівень життя, ніж його описувала радянська пропаганда, що теж впливало на їх свідомість. Тому сталінський режим намагався за всяку ціну відновити тотальний контроль над їх свідомістю, вибудувати неподоланний бар’єр між СРСР і рештою світу. Для цього були використані різноманітні засоби тиску, передусім гучні ідеологічні кампанії та репресії.

Першими постраждали військовополонені та особи, які перебували на примусових роботах у Німеччині й були після війни репатрійовані з німецьких таборів до СРСР. Тільки кожний п’ятий з них пройшов фільтраційні пункти і повернувся додому. Решту було звинувачено в зраді Батьківщині й запроторено у сталінські табори. За різними даними у таборах і в’язницях чисельність в’язнів коливалася від 4, 5 до 12 млн. осіб, третина серед них — українці. Абсолютна більшість громадян потрапила у табори за порушення численних репресивних законів, а нерідко й за те, що взяла з колгоспного поля жменю колосків, за необережне висловлювання тощо.

В Україні репресії були особливо жорстокими. Сталін намагався викорінити саму можливість національно-визвольного руху в республіці.

Найрельєфніше після війни критичні настрої окреслилися в середовищі творчої та наукової інтелігенції. Приборкання її було доручено секретарю ЦК ВКП(б) А. Жданову, який грубо й некомпетентно втручався у діяльність творчої та наукової інтелігенції, звинувачуючи її у формалізмі, безідейності, низькопоклонстві перед Заходом, космополітизмі, а щодо української — і в буржуазному націоналізмі. Саме у 1946—1948 рр. прийнято ідеологічні постанови ЦК ВКП(б) “Про журнали “Звезда” і “Ленинград” ”, “Про репертуар драматичних театрів і заходи щодо його поліпшення”, “Про кінофільм “Большая жизнь”, “Про оперу “Великая дружба” В. Мураделі”.

Перебуваючи у фарватері такої політики, ЦК КП(б)У ухвалив постанови “Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури” (серпень 1946 р.); “Про журнал сатири і гумору “Перець” (вересень 1946 р.); “Про журнал “Вітчизна” (вересень 1946 р.); “Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення” (вересень 1946 р.). Критика інтелігенції у них здійснювалася зневажливим тоном, безцеремонним навішуванням ярликів “українського буржуазного націоналізму”, супроводжувалася вимогами викривати “ворогів народу” тощо.

Для створення такої атмосфери багато зусиль доклав Л. Каганович. Під його тиском на пленумі Спілки письменників України у вересні 1947 р. було піддано цькуванню письменників М. Рильського, Ю. Яновського, І. Сенченка. Під заборону потрапила сатира — критичний струмінь у письменстві. Особливо нещадний рознос був вчинений щодо Остапа Вишні за “ відхід від радянської ідеології і здачу класових позицій”.

Кампанію критики поширили й на істориків. У постанові ЦК КП(б)У “Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР” (29 серпня 1947 р.) нищівно були розкритиковані за “серйозні помилки та перекручення буржуазно-націоналістичного характеру” праці Інституту історії України: “Короткий курс історії України” (1941 р. за редакцією С. Білоусова, К. Гуслистого, М. Петровського та ін., “Нарис історії України” (1942 р. за редакцією К. Гуслистого, Л. Славіна, Ф. Ястребова), перший том “Історії України” (1943 р. за редакцією М. Петровського).

2 липня 1951 р. у газеті “Правда” з’явилася редакційна стаття “Проти ідеологічних перекручень у літературі”, в якій в образливій формі критикувався вірш В. Сосюри “Любіть Україну” як “ідейно порочний твір”. “Правда” знайшла крамолу у таких рядках поета:

“Любіть Україну, як сонце любіть,

Як вітер, і трави, і води...

В годину щасливу і в радість любіть,

Любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,

Вишневу свою Україну,

Красу її вічну, живу і нову,

І мову її солов’їну”.

М. Рильського було звинувачено в “серйозних ідеологічних помилках”, суворо засуджено оперу К. Данькевича “Богдан Хмельницький”, вказано на “серйозні хиби і помилки в ідейно-виховній роботі на Україні”.

Одночасно з критикою “українського буржуазного націоналізму” розгорнулося цькування “безрідного космополізму”, яке мало відверто антисемітське спрямування. Письменників, музикантів, вчених єврейської національності звинувачували в індивідуалізмі, антиросійських настроях, сіонізмі, антипатріотизмі тощо. Єврейський антифашистський комітет було розпущено, кілька сотень єврейських інтелігентів — заарештовано, багатьох з них за сфабрикованими звинуваченнями у 1952 р. розстріляно.

У 1947 р. була започаткована дискусія щодо питань філософії, яка пропагувалася як “ зразок більшовицької критики і самокритики”. Подібні дискусії почалися в мовознавстві, політекономії, інших науках, мета яких — залякати наукову інтелігенцію, розгромити інакомислення, встановити ідеологічний контроль партії в усіх сферах духовного життя.

Яскравим прикладом такої “дискусії” була сесія ВАСГНІЛу в серпні 1948 р. у Москві, яка довершила розгром радянської школи генетики. Кількасот вчених-генетиків і біологів втратили роботу. Цю кампанію очолив “народний академік” Т. Лисенко. “Лисенківщина” яскраво віддзеркалювала політику тоталітаризму в царині науки, була тріумфом псевдонауки, догматизму. Окремі галузі наук взагалі було заборонено. Так, кібернетику оголосили “буржуазною лженаукою”, а генетику – “блудною дівкою імперіалізму”.

Загалом усе це створило гнітючу атмосферу. Суспільство перебувало у тривожному передчутті нового витка репресій. Але 5 березня 1953 р. помер Сталін. Морально-політичний клімат в країні повільно почав пом’якшуватись.

12.2. Політична ситуація

в Західній Україні

Утвердження радянського тоталітаризму

в західноукраїнських землях

У другій половині 40-х років відбувалося форсоване інтегрування західноукраїнських земель у радянську тоталітарну систему. Це вимагало значної кількості партійно-радянських, інженерно-технічних працівників, вчителів, лікарів, кваліфікованих робітників тощо. В повоєнні роки зі східних областей України та з РРФСР сюди були направлені десятки тисяч спеціалістів, партійно-радянських працівників.

Сталінський режим нехтував місцевими особливостями, звичаями, традиціями, намагаючись уніфікувати управління економікою, соціально-політичною і культурною сферами буття людей. Всюди безцеремонно запроваджувалася російська мова: на виробництві, в установах, в торгівлі, на транспорті, в системі освіти. Всі відповідальні посади обіймали росіяни або русифіковані вихідці зі східних областей. Так, у 1946 р. із 15120 номенклатурних посад в обкомах партії західного регіону місцеві кадри обіймали лише 1939 (12, 8 %).

У жовтні 1946 р. ЦК КП(б)У прийняв спеціальну постанову “Про заходи щодо посилення масово-політичної та ідеологічної роботи в західних областях України”. Відповідно все доросле населення було взяте під невсипущий контроль. Злочинні методи колективізації, які свого часу застосовувались на Сході України, були повністю повторені у західному регіоні: адміністративний і податковий тиск, так зване “розкуркулення”, арешти й депортація селян до Сибіру. За офіційними даними, протягом 1944—1951 рр. із західних областей УРСР було вивезено 66 тис. родин (204 тис. осіб).

Одним з елементів радянізації західноукраїнських територій і встановлення тотального ідеологічного контролю над місцевим населенням була заборона греко-католицької (уніатської) церкви та приєднання її до руської православної церкви. У листопаді 1944 р., відразу після смерті митрополита А. Шептицького, на спеціальну вимогу до Москви їздила делегація греко-католицької церкви на чолі з ігуменом К. Шептицьким. Делегації поставили вимогу підтвердити співпрацю греко-католицької церкви з радянським урядом через активну участь у ліквідації ОУН—УПА. Таке домагання Москви перевищувало можливості, суперечило ідейним засадам церкви. Вимогу сталінського керівництва греко-католицька церква не змогла виконати. Це стало однією з причин для її ліквідації.

У квітні 1945 р. в газетах “Радянська Україна” (Київ), “Вільна Україна” (Львів) з’явилася велика стаття за підписом В. Росовича (насправді Я. Галана) під назвою “З хрестом чи ножем”, яка містила гострі нападки на уніатів, зокрема й на покійного А. Шептицького. Греко-католицьку церкву звинуватили у співробітництві з німецько-фашистськими окупантами та українськими буржуазними націоналістами. Того ж місяця органи НКВС заарештували у Львові митрополита Й. Сліпого, єпископів М. Будку, С. Чарнецького. Згодом були заарештовані й інші єпископи церкви. Всіх їх засудили до багаторічного ув’язнення.

У травні 1945 р. в пресі з’явилася відозва “Ініціативної групи по возз’єднанню греко-католицької церкви з православною”, яку очолив греко-католицький священик, професор Львівської духовної академії Г. Костельник. Група, яка була створена під егідою партійно-радянського апарату та за всебічної підтримки органів НКВС, розгорнула активну роботу в продекларованому напрямі.

8 — 10 березня 1946 р. у Львові відбувся церковний собор, який прийняв таку постанову: “Собор греко-католицького духовенства, скликаний ініціативною групою по возз’єднанню греко-католицької церкви із православною, вирішив ліквідувати Берестейську унію 1596 р., відірватися від Риму і возз’єднатися з нашою православною церквою”. З огляду на канонічне право, собор не мав правочинності, оскільки на ньому не було жодного єпископа. Після рішення собору кожному священнослужителю було надіслано повістку з пропозицією дати письмову згоду на перехід до православної церкви. Тих, хто не підкорився, було негайно заарештовано органами МВС— МДБ і депортовано до Сибіру. Загалом було вислано майже кожного третього священика греко-католицького віросповідання.

Ліквідувавши унію в Галичині, більшовики взялися за Закарпаття. Ужгородська унія 1646 р. була анульована, а місцева єпархія навернена у православну віру рішенням Мукачівського собору 1949 р.

Грубий і безцеремонний натиск на греко-католицьку церкву без згоди переважної більшості віруючих викликав глухий протест. Греко-католицька церква на західноукраїнських землях не зникла — вона пішла у підпілля, почався “ катакомбний” період її існування (1946-1989). Г. Костельник був убитий в 1948 р. у Львові членом ОУН.

Отже, відновлення сталінського терористичного режиму принесло на західноукраїнські землі нові випробовування: насильницьку колективізацію сільського господарства, масові репресії, русифікацію і релігійні утиски.