Проза І. Франка

У прозових жанрах І.Франко працював із 1875 по 1908 р.р. За життя письменника вийшло 18 книжок його прози. Це 115 оповідань, новел, “образків” (“малюнків”), нарисів, казок. Окрім того, письменник написав 10 більших обсягом творів – по­вістей і романів. Його оригінальна проза в п'ятдесятитомнику займає дев'ять книжок. Цей епічний невіршований набуток є цілою енциклопедією життя українців заходу, справжньою суспільною епопеєю. Проза І.Франка відбила еволюційний розвиток – від “запізнілого” романтизму ранньої повісті “Петрії й Довбущуки” через натуралізм бориславського цик­лу до модерних тенденцій “малої” прози початку XX ст.

Уже в ранніх творах письменника (“Петрії й Довбущуки”, дебютні оповідання) важливе місце посіли актуальна суспільна проблематика громадсь­ке корисної роботи інтелігенції на благо народу, тяжких обставин його буття, тема покращення ук­раїнсько-єврейських взаємин. Цьому підпорядковувалися ракурс пригодництва, увага до психо­фізіологічного життя людей тощо.

У 70-х р.р. прозаїк уже мав творчу програму, згідно з якою брався висвітлити образ тогочасної суспільності Східної Галичини в представниках різних її прошарків, осягнути но­вітню добу на різних її рівнях – від соціально­го до індивідуально-психологічного. Багато важила в обраному напрямку творчої діяльності настанова на життєву справжність. Як коментував сам автор, усі його оповідання “показують дійсних людей, котрих я колись знав, дійсні факти, на котрі я дивився або котрі чув від свідків, малюють крайобраз тих закутків нашо­го краю, котрі я... переміряв власними ногами”.

Оповідання й інша проза циклу “Борислав”

Прагнучи відтворити “образ життя, праці, бе­сіди, думок того часу”, І.Франко спочатку написав “картини з життя підгірського народу” – оповідання “Ріпник”, “На роботі” й “Навернений грішник”. Присвячено їх початкам нафтодобування в Бориславі, розкриттю громадських і особистих імпульсів учинків людини. У передмові до збірки “Борислав” (1877) автор визнав: це місто перетворилося на пастку, де гине “наше щасливе Підгір'я”, марнуються здорові сили українського народу через пролетаризацію і деморалізацію селян. Тому письменник прагнув привернути увагу громадськості до суспільних виразок і цим посприяти їх усуненню.

Оповідання “Ріпник” відоме в двох авторсь­ких редакціях – 1876 р. та в переробленій 1899 р., удвічі довшій порівняно з першою. За другою редакцією воно й друкується після смерті І.Франка як варіант тексту, що найповніше відбиває остан­ню авторську волю. В обох редакціях селяни, при­гнані недолею в Борислав, зображені жахливими подобами Божого створіння, зів'яленими тяжкою і небезпечною працею, напівтваринним існуван­ням у вкрай поганих побутових умовах. Тож нічо­го дивного, що це середовище є криміногенним. В оповіданні ріпник (нафтовик) Іван убиває лю­бов заробітчанки Фрузі, а його полюбовниця Ганка при нагоді позбавляє життя вагітну суперницю. Муки сумління злочинниці, загострені хворобою, змушують Ганку признатися в скоєному злочині.

Та ще більшим порушником морального закону “Не вбий” зображений (безсторонньо, без видимого осуду автора, тобто художньо ефективно) “касієр” Мендель. Цей єврей продумує і здійснює план убивства Йвана, щоб привласнити гроші, залишені йому на зберігання. Так ріпник, позбувшись життя, назавжди втратив можливість спокутувати провину, здійснити мрію (висловлену у внутрішньому монолозі восьмої ча­стини) – перетворитися з невільника власника нафтової ями на господаря власної ниви. При­вабливість ідеалу просвітницького типу – чесно­го й чистого “природного” життя, протиставлено­го антигуманності міста, де на потові й крові зби­ваються капітали, не знімається новаторським фіналом оповідання. Інші картини Борислава різняться творчою манерою. Оповідання “На роботі” офор­млене як потік свідомості ріпника. Воно цікаве засобом умовності (діалоги Гриня з володаркою підземного світу Задухою), багате на виробничі подробиці й навіть цифри, що розкривають ме­ханіку визиску робітників підприємцями. Оповідання з біблійною назвою “Навернений грішник” розповідає про трагедію родини Півтораків. На їх землі відкрили нафту, але це не призвело ні до чого доброго. У творі підкреслено принизливу за­лежність заможного господаря від шинкаря, неповноцінність існування “грішника” з розладнаними духовними силами.

Інші твори про відкриття нафти, оповідання “Яць Зелепуга”, показали: навіть ця усмішка долі не змінювала життя селян на краще. Багач Мендель обдурив довірливого Яця, заплативши за нафтоносну землю мільйон, але не ринських, а крейцарів (копійок). А потім позбавив селянина життя. Бажання поглибити коло художніх спос­тережень покликало до життя твори, де ідеться про віднайдення себе на підземній роботі. Герой оповідання “Вівчар” уже не пов'язує власну жит­тєву перспективу з поверненням додому.

Малій бориславській прозі властива оригі­нальність висвітлення міжлюдських взаємин, аналітичний і пізнавальний підхід до побутових та психологічних обставин, до самосвідомості персонажів.

Більшу прозу циклу “Борислав” уклали пси­хологічна повість “Воа соnstrictог” (латин, “змій-полоз”, перша редакція 1878 р., друга – 1907 р.) та роман “Борислав сміється”. Повість охоплює життя нащадка бідної єврейської родини, який під час нафтового буму збив найбільший у краї капітал. Суспільний план повісті розкрив історію “спекуляційної гарячки” в Бориславі та її результати. Коли українські селяни вважали чорну на­фтову ропу, що випалювала їм сіножаті, то для новочасних єврейських “лицарів” багатство надр стало нагодою для здобуття капіталів. Нормою при тому було цинічне ошукування й нищення “гоїв”. Автор вважає нафту й інші скарби землі даром Божим, яким народові треба вміти скористатися для виходу з нужди і пітьми. Тож відтворене в циклі руйнування сіл і цілих родин.

Герман Гольдкремер, який є дійовою особою також роману “Борислав сміється”, розкрився в повісті “Воа соnstrictог” як той, хто особливо відзначився в поширенні довкола себе “без ліку нужди, бідності і знищення”. Але він – постать трагічна. Неначе геній роду помстився Германові за зневаження передсмертного наказу матері “Чесно жий! ”. Врешті й у ньому, сухому прагматикові, пробудилася свідомість власної вини в збільшенні числа “суспільних ран”. У серці Германа прокинувся біль від порушення “вічних законів братолюбства, чесноти”.

З незвичайним хистом психолога-людинознавця І.Франко показав, як злочинна “фізіологія” на­буття капіталу призвела Германову родину до ви­родження. Змій багатства пожирає і його самого: син Готліб за відмову в грошах кинувся душити сплячого батька. Франко майстерно зблизив страшну дійсність і сон-видіння Германа, в яко­му той відчув себе в смертельних обіймах полоза (це сюжет його улюбленої картини). Болісний пе­реворот у душі Гольдкремера веде до доброго вчинку: він кинув гроші у вікно бідної вдови. Але так, наголосив автор у фіналі видання повісті 1884 р., життя людей не змінити.

Повість, гідна в живописанні виявів психологічного “дна”, багата на різнорідні описи (вперше в українській літературі зображено казино), побутові картини та колоритні образи. В другій її редакції з'явилися художні новації (прийом пульсації думки в другій частині), а головне, глибше розкрита індивідуальна психологія Германа. Він шукає виправдання в соціальному біологізмі – полоз, мовляв, не може жити тра­вою, насолоджується пануванням над людьми, життя яких втрачає для нього цінність у золотій лихоманці.

Докладніше подано в цій редакції особливості розвитку Галичини: переважання “права п'ястука” (кулака) в запеклій конкуренції підприємців, їх початків (від “жебрацької торби” і дрібної крадіжки). Він критикує свавілля властей щодо підприємців Галичини. Не сприяючи промисловому руху, вона не давала на­годи простим людям подолати “тісноту та безрадність” життя, “пізнати більше світа, розвину­ти свою волю”.

Експериментальним є незавершений роман “Бо­рислав сміється”, що друкувався в журналі “Світ” 1881 – 1882 р.р. Тематично і сюжетно роман по­в'язаний із попередньою повістю (мотивом повстання Борислава проти всевладдя власників). Коло спільних персонажів поєдна­ло родини Гольдкремерів і Півтораків, старого Ма­гія, касира-вбивцю Мошка (Мортка). Композиційними планами роману є: змагання робітни­цтва за свої права; боротьба з ним підприємців; родинне життя.

Роман поглибив образ Германа. У фаб­рикантському супокої він зловтішається з посухи в виразній мовній характеристиці: “Сонце – то мій вірний отаман... згонить дешевих і покірних робітників до моїх ям, до моїх фабрик! ” У новому творі символічною є вже зав'язка. При закладенні фун­даменту будинок капіталіста Леона Гаммершляга скропила людська кров. А показ організованого виступу ріпників проти підприємців уведено через прозоро-алегоричну тему заворушення бджіл у вулику проти трутнів.

Так, І.Франко намагався спопуляризувати ідеї “робітницької спільності та взаємності” в боротьбі проти “кривди народної”. Носієм “велико­го побратимства” змальований Бенедьо Синиця, мулярський помічник. Робітничий нащадок, чулий до чужого горя і вразливий на неправду, він хотів би пробудити початки робітничої свідомості в місті. Таку ідейну позицію І.Франко протиставив безперспективності виявів стихійного гніву чи індивідуальної помсти братів-“карбівничих” Андруся і Сеня Басарабів. Високо ставлячи роль лідера, письменник підкреслив, як крок за кроком зростала свідомість нафтовиків під про­водом Синиці.

Напружені перипетії роману (підготовка страйку і страйк, спілка з навколишніми селами і відсіч штрейкбрехерам) розкривають робітничі можли­вості. При цьому автор, видаючи бажане за дійсне, перебільшив темпи “важної переміни” в ріпниках. Однак аналітичне осмислення І.Франком сутності суспільних процесів продиктувало йому об'єктивне розв'язання теми страйку.

Підступні єврейські фабриканти викрали громадську касу. Страйк програно. Перспективою зали­шилися дієвіші форми організації робітників. Поки що перемоги ідея помсти братів Басарабів. Із надіями розпрощався Синиця. Після закриття “Світу” робота над продовженням роману перервалась. Як виявилося, назавжди. Залишився лише архівний план дальших подій: смерті Леона й Матія, нещастя Бенедя, міська пожежа, суд над Андрусем, взаємини Фанні й Ривки – матері Готліба. Епілогом мислилася “тюремна” повість “Андрусь Басараб”.

“Воа соnstrictог” – це монографія душі Германа, а “Борислав сміється” – картина суспіль­не важливих настроїв різних типів робітників і підприємців. Наприклад, консерватор Гольдкремер, громадячи капітал, на прак­тиці дійшов думки: “воли не ревуть, як ясла повні”. Гаммершляг удає з себе ліберала, тому на словах вітає західні форми робітницької організації. Та насправді хоче мати їх контрольованими. Показово, що йому належить кримінальна ідея викрадення каси. Романіст розкрив об'єктивні прикмети розвитку: концентрацію капіталу (через одруження дітей), загострення конкурентної боротьби за ринки збуту і пере­дові технології.

Цей роман – твір свідомо дещо меншої ху­дожності. “Борислав сміється” можна назвати художньо-публіцистичним репортажем із “гарячих точок” соціальних зіткнень. Водночас він увібрав виразні й емоційні картини народного лиха – неврожаю, голоду й хвороб, динамічні масові сце­ни, промовисті портретні та психологічні харак­теристики, жваві полілоги.

Як і весь цикл, пізніше продовжений ще кількома оповіданнями, роман “Борислав сміється” – нова­торський твір, що започаткував прозу про робітничі змагання.