Драматургія І.Франка

Ще з гімназійної лави І.Франко пробував сили в драматургії і перекладах. Студентом університету був на аматорській виставі власної драми “Три князі на один престол”. А у середині 80-х р.р. не тільки повернувся до драматургії комедією “Рябина”, а й започаткував ряд театрознавчих виступів. У статтях “Руський театр в Галичині”, “Наш театр”, “Руський театр” та ін. запропонував систему поглядів на це мистецтво як на школу життя і чинник національного відродження. Захищав сус­пільну драму і народний театр, “де би виводи­лись такі люди, яких ми бачимо, такі інтереси і колізії драматичні, яких ми самі є свідками”.

Реалістична психологічно-побутова драма “Ук­радене щастя” (1894) заснована на народній “Пісні про шандаря”. Автор психологічно поглиблено розкрив внутрішній світ подружжя Миколи й Анни Задорожних та жандарма Михайла Гурмана, вмо­тивував трагізм подій. Боротьба за земельну спад­щину і її фатальний вплив на долю кохання Анни й Михайла, деградація останнього на посаді жан­дарма визначили недолю всіх персонажів. Щастя не можна відокрасти за рахунок нещастя ближнього, людську гідність не можна безкарно при­нижувати – такі ідейні висновки випливають із цієї абсолютно сценічної драми великої психоло­гічної правди, художньої сили і понад столітньої славної театральної історії.

У романтичному, ключі написано “драму-каз­ку” “Сон князя Святослава” (1895), віднесену в XII ст., але сучасну закликом до об'єднання українців і покарання ворогам України, та драматичний етюд “Великі роковини” (1898). Недрукований із політичних причин за радянських часів, етюд присвячено сторіччю виходу “Енеїди” І.Котляревського – вияву “відродин української на­родності”. У центрі поеми – Україна і українці. І.Франко підніс у п'єсі незнищенність волелюбства українського народу, вустами козака Невмираки гостро скритикував зрадників. Запо­вітом поколінням урочисто зазвучала націєтворча наука гострити розум і насталювати волю, пам’ятати про відповідальність за долю мільйонів і сто­яти твердо в боротьбі за свободу нації і людини.

У першій частині поеми І.Франко вказує на ті об’єктивні й суб’єктивні причини руйнації українства, серед яких чітко виокремлюються: трагічні сторінки історії України, що призвели до занепаду її автономії і руйнівних процесів на українських землях; втрата української політичної еліти, національних лідерів, провідників духу, які ставили на службу сусідам заради власної користі; вади і “хвороби” української ментальності, що утворився протягом історії в природі самого українця. У другій частині твору автор, використовуючи певні прийоми та засоби, розмірковує над перспективами подальшого буття України, над їх умовами.

В активі драматурга – серйозна комедія “Учи­тель” про самозречену працю вчителя серед меш­канців гір, реалістичні одноактівки прозою (“Май­стер Чирняк” і “Будка ч.27”) та віршем (романтично-“відфольклорна” “Кам'яна душа”), драма­тичний “образок” для дітей “Суд Святого Николая”. Драматургія І.Франка піднесла українську літературу для театру на вищий щабель, наклала на неї свій відбиток (наприклад, “Сон князя Свя­тослава” – на історичні драматичні поеми І.Ко­черги та ін.).

6. Літературно-критичні праці І.Франка: І.Франко про завдання літератури, її творчий метод (“Література, її завдання і найважніші ціхи”), про особливість творчої праці мит­ця, завдання літературної критики, своєрідність поезії (“Слово про критику”, “Із секретів поетичної творчості”), І.Франко як шевченкоз­навець (“Темне царство”)

7. Переклади І.Франка: переклади творів російської класики (О.Пушкін, М.Некрасов), слов'янських літератур (А.Міцкевич, К.Гавлічек-Боровський), західноєвропейських та античної літератур (У.Шекспір, Д.Мільтон, Р.Берне, В.Гюго, Г.Гейне, І.Гете, Софокл)

У царині художнього перекладу внесок І.Фран­ка є одним із найбільших у всьому слов'янському світі. Його поетичні переклади і переспіви складають цілу антологію поетичного слова від давніх часів. До того ж І.Франко прагнув інтер­претувати адекватно, споряджав переклади власним солідним науковим апаратом. Особливо любив романтичну класику, близького духом Г.Гейне (переклав 93 його твори) і В.Гюго, фольклорну епіку (від давньоісландських балад до албансь­ких пісень). Широким був і діапазон перекладів зарубіжної прози – від західноєвропейської, ро­сійської літератури до американських і австра­лійських (уперше) новел. Франко здійснив інтерпретації шедеврів Шекспіра й Гете, Кальдерона й Гюго, Лессінга й навіть кількох оперет (для театру галицького товариства “Руська бесіда”). Всі ці майстерні переклади, як і численні літературознавчі розвідки І.Франка та його широке лис­тування, є переконливим свідченням плідних мистецько-наукових зв'язків із світом.

Таким чином, І.Франко – саме той письменник, який зумів сказати освіченій людськості своє вагоме слово у великих питаннях, що хви­лювали її. При цьому він зумів сказати “те сло­во в такій формі, яка найбільше відповідала його національній вдачі”. Націєтворець і великий європеєць, він вивів українську літературу в коло світових, силою потужного й універсального та­ланту зумів надолужити її відставання від роз­винутих європейських, надихнув художню творчість вірою в “день воскресний” рідного на­роду. Врешті, сам гідно ввійшов не тільки в без­смертя, а й у велику літературу – від новели “Дід Гриць” В.Стефаника до потужної поетичної Франкіани Д.Павличка.