Регулювання міграційних процесів.

Негативні наслідки міжнародної міграції робочої сили та високий рівень нелегальної міграції викликають необхідність регулювання даним процесом зі сторони держави та міжнародних організацій.

Державна міграційна політика – це ціле направлена діяльність держави по регулюванню процесів експорту та імпорту робочої сили. Державна міграційна політика поділяється на два види: еміграційну та імміграційну.

Еміграційна політика включає непрямі методи регулювання, завданням яких є створення сприятливого еміграційного клімату. А також прямі методи, направлені на регулювання об’ємів та структури еміграційних потоків.

До непрямих методів входять:

1) валютна та банківська політика стимулювання валютних переказів із –за кордону (надання пільг по валютних вкладах, продаж робочим – мігрантам цінних паперів, що не оподатковуються;

2) митна політика, яка передбачає митні пільги, для емігрантів які повертаються на батьківщину;

3) спеціальні еміграційні програми

Прямі методи включають:

1) вимоги до суб’єктів трудової міграції: до фірм – посередників; працівників – мігрантів;

2) експансивна політика, направлена на завоювання робочих місць на зарубіжних ринках;

3) структурна політика, елементами якої можуть виступати лімітування видачі закордонних паспортів; заборона (пряма і непряма) на виїзд окремих категорій робітників та введення еміграційних квот; встановлення термів обов’язкової роботи в країні після отримання освіти за державний рахунок.

Імміграційна державна політика покликана захистити національний ринок праці від неконтрольованого притоку мігрантів, забезпечити раціональне використання їх праці.

В різних імміграційних програмах мігрантів класифікують за трьома критеріями:

1) сімейна еміграція (передбачає обов’язкову наявність родича – громадянина країни. Який може поручитися за мігранта);

2) економічна еміграція (передбачає наявність кваліфікації, особливих здібностей, досвіду підприємницької діяльності які можуть бути корисними в економічному розвитку країни);

3) гуманітарна еміграція (передбачає визнання статусу біженця і т. д.)

Розрізняють три основних типи імміграційних політик, які можуть використовуватися одночасно в залежності від категорій мігрантів:

· політика, яка базується на обмеженні перебування іммігрантів в країні (за кількістю і термінами);

· політика що передбачає проживання без визначеного терміну з правом в’їзду членів сім’ї;

· політика, яка дозволяє постійне проживання іммігрантів і передбачає право на отримання громадянства.

Інструментами імміграційної політики є:

1. Кількісні вимоги до іноземної робочої сили: наявність сертифікату про освіту; стаж роботи за спеціальністю.

2. Віковий ценз.

3. Стан здоров’я.

4. Пряме квотування імпорту робочої сили.

5. Фінансові обмеження.

6. Часові обмеження.

7. Заборони у явній формі, що виражаються в прийнятті законів, в яких міститься детальний перелік професій, займатися якими іноземцям заборонено, і у непрямій формі, коли визначається перелік пріоритетних професій для в’їзду.

8. Обмеження особистісного характеру (так звана соціальна чистка).

9. Національно –географічні пріоритети.

10. Система санкцій, які діють по відношенню до незаконних працівників-мігрантів, осіб, зайнятих незаконним імпортом робочої сили, роботодавців, які незаконно використовують працівників – мігрантів.

11. Програми репатріації, завданням яких є стимулювання відтоку трудящих – мігрантів. Використовується, як правило, три види програм:

· програми матеріальної компенсації, що передбачають грошові виплати іммігрантам за передчасне переривання їх діяльності;

· програми професійної підготовки з метою полегшити імпортерам від’їзд на батьківщину та їх працевлаштування в дома;

· програми економічної допомоги регіонам масової еміграції.

Характерною особливістю регулювання міграційних процесів є те. що пріоритети в даній галузі віддаються національним державам.

На міжнародному рівні створено декілька організацій, діяльність яких спрямована на впорядкування процесів міграції. Найвпливовішою серед них є Міжнародна організація праці (МОП), яка була створена у 1919р., а в 1946р стала спеціалізованим закладом ООН. Завданнями МОП є:

· сприяння забезпеченню соціальної справедливості для трудящих;

· розробка міжнародної політики і програм, направлених на покращення умов праці і життя;

· розробка міжнародних трудових стандартів, покликаних служити в якості керівних принципів для національних урядів при проведенні цієї політики;

· регламентація набору робочої сили;

· боротьба з безробіттям;

· гарантії заробітної плати, що забезпечує нормальний рівень життя;

· захист від професіональних захворювань та нещасних випадків;

· захист дітей і жінок;

· регламентація питань соціального страхування та забезпечення;

· організація професійно – технічного навчання.

В структуру МОП входять:

· Міжнародна конференція праці – вищий орган МОП, що виконує законодавчі функції;

· адміністративна рада – керує роботою різних комітетів та комісій при МОП;

· Міжнародне бюро праці – інформаційний та консультативний орган.