Укр. поети романтики (олександр корсун, пилип морачевський, михайло макаровський).

ОЛЕКСАНДР КОРСУН (1818-1891)

Олександр Олексійович Корсун — один із маловідо­мих сьогодні діячів української культури, хоча для її розвитку він зробив свій внесок як поет, перекладач, інтерпретатор народних повір'їв, а також видавець.

О. Корсун народився 8 червня 1818 р. в селі Богданівська Актипівка, тепер Ростовської області Росії, в сі­м'ї поміщика. Початкову освіту здобув удома. В 1842 р закінчив юридичний факультет Харківського університе­ту, після чого служив столоначальником у Харківській кримінальній палаті та чиновником особливих доручень при військовому губернаторі у Дербенті (Дагестан). Ви­йшовши у відставку, з 1861 р. жив у рідному селі, за­ймався збиранням та вивченням етнографічного мате­ріалу. Тут він і помер 6 листопада 1891 р.

Початок літературної діяльності припадає на сту­дентські роки, коли ним була написана низка ліричних віршів. У 1841 р. видав альманах «Сніп», в якому опуб­лікував твори М.Костомарова, П. Кореницького, М. Пет­ренка, Степана, Марти і Петра Писаревських, а також свої оригінальні вірші, поетичні переклади з чеської (Франтішек Челаковський) та польської (Адам Міцкевич) літератур, власні, оброблені у віршовій формі українські народні повір'я. Кілька його поезій було на­друковано в московському журналі «Маяк» за 1842 і 1845 р.

Цикл О. Корсуна «Українські повір'я» («Звідкіля узялись ведмеді», «Що таке була черепаха і звідкіля вона узялась», «Звідкіля узялись жаби і чому вони кри­чать «Нум! Нум!» та інші), як і «Наські українські каз­ки запорожця Іська Материнки» О. Бодянського чи опо­відання П. Куліша російською мовою, засновані на українських легендах, характеризує один із етапів роз­витку романтизму, пов'язаний з художнім осмисленням міфологічного світобачення народу.

Водночас образний світ інтимно-особистісної та пей­зажної лірики О. Корсуна («Коханка», «Від чого?» «Зрада», «Кохання») переконує, що поет природно при­йшов до притаманного зрілому романтизмові прагнення заглибитися у внутрішній світ людини, передати порухи її серця. У деяких віршах цієї групи («Старі пісні», «Ко­зак та гулянка», «Рідна сторона», «Могила», «Дорошен­ко») з'являється характерний для української романтич­ної творчості образ козака, звучать елегійні ноти смут­ку за старовиною, за славою запорожців, що вже безпо­воротно відійшла в минуле. Нащадкам залишилися ли­ше «старі пісні дідів старих, луна козацька з домо­вини».

У вірші «До Шевченка» («Скажи, брате, Кобзареві»), написаному в 1841 р., О. Корсун трактує ранню твор­чість поета у дусі своїх романтичних захоплень. Пізніше у спогадах «Микола Іванович Костомаров» (1890) О. Корсун передав те глибоке враження, яке справило на харківську літературну молодь перше видання Шев-ченкового «Кобзаря». Відомо, що Т. Шевченко у січні 1842 р. надіслав О. Корсуневі для проектованого друго­го випуску альманаху «Сніп» уривок з поеми «Мар'яна-черниця» і вірш «Човен» («Вітер з гаєм розмовляє»), однак це видання не було здійснене.

О. Корсун переклав російською мовою романтичну трагедію М. Костомарова «Переяславська ніч» й опуб­лікував цей переклад у журналі «Северный вестник» за 1886 р.

Поетична спадщина О. Корсуна розширює уявлення про шляхи становлення і розвитку нової української лі­тератури, зокрема особливості кристалізації в ній різних романтичних тематично-стильових течій.

МИХАЙЛО МАКАРОВСЬКИЙ (1783—1846)

Михайло Михайлович Макаровський — один із забу­тих українських поетів, у творчості якого переплелися реалістичні описи побутового характеру з сентименталь­но-романтичними мотивами й образами, що давало під­стави дослідникам називати його запізнілим романтиком і вміщувати його поеми «Наталя, або Дві долі разом» та «Гарасько, або Талан і в неволі» в антологіях ро­мантичної поезії.

М. Макаровський народився 19 вересня 1783 р. на Полтавщині в сім'ї флотського священика. Освіту здо­був у Полтавській духовній семінарії, проте віддав пе­ревагу світській діяльності, зокрема педагогічній праці. Він певний час навчав дітей у поміщицьких родинах, а з 1818 р викладав російську та латинську мови, історію, географію в Гадяцькому повітовому училищі. Відомо, що
згодом він став завідуючим цього училища

А. Метлинський, публікуючи в «Южном русском сборнике» (1848) згадані вище поеми М. Макаровсько­го дав авторові високу оцінку: «Справедливістю розу­мом і даром слова завоював славу і повагу з боку своїх учнів і мешканців Гадяча та своєю ретельністю ствер­див у школі прекрасні порядки. Він знав і говорив ла­тинською, французькою і німецькою мовами, мав добру дикцію, написав чимало творів, але російська літератур­на мова, внаслідок життєвих обставин, залишилася в нього дещо книжною, застарілою. Далеко виразніше і сильніше виявилося його епічне обдарування в творах народних (тобто українських. - Ред.), і якраз тому що

він глибоко знав мову і побут свого народу, і здається, коли б він почав займатися цим раніше, то міг би ста­ти творцем прекрасної народної епопеї»

Таке враження створилося у видавця насамперед від поеми " Наталя" колоритно зображена етногра­фічно-побутова сторона народного життя, причому опи­си були повністю позбавлені бурлескних деформацій притаманних творам наслідувачів «Енеїди». Більше того, у творах М. Макаровського відчувалася й залежність від тієї групи оповідань і повістей Г. Квітки-Основ'яненка, де реалістичні прийоми органічно єдналися з сен­тиментальними та преромантичними.

П. Куліш вважав також, що поема «Наталя» «за епічним складом, за шліфуванням віршів і красою простонародних типів являє істинну дорогоцінність». Так само й В. Горленко захоплювався етнографічно-побуто­вими описами, котрі «блищать такими живими барвами що не бояться часу».

У поемі «Наталя, або Дві долі разом», завершеній автором за два роки до смерті, наголошується на тому що невсипуща, працьовита селянка за свої тяжкі випробування була винагороджена щасливою старістю. Харитина віддала дочку Наталю у порядну сім'ю до­чекалася повернення з неволі чоловіка Тараса. Тому мав рацію М, Петров, коли розглядав поему як «пане­гірик простому, працелюбному життю й домовитості українського селянина»¹. Уже те, що М. Макаровський поставив у центрі своєї уваги святковий бік селянського патріархального побуту (на не промовисто вказують на­зви пісень твору — «Любощі», «Весілля»), що в поемі йдеться про минуле народу, згадуються такі лицарі сте­пу, як Кальниш і Сава, Харко і Дорошенко, все життя яких асоціюється з «Запорожжя славою», дає підстави розглядати «Наталю» в річищі романтичної літератури.

Друга поема — «Гарасько, або Талан і в неволі» — менше вдалася М. Макаровському. Дія твору відбуває­ться переважно то на Кавказі, де впродовж тривалого часу герой перебував у черкеському полоні, то в Таган­розі, де Гарасько оселився після втечі з неволі і зайняв­ся купецьким ремеслом. Критики відзначали залежність поеми від «Кавказького бранця» О. Пушкіна. Отже, й цей аспект поряд із екзотичним кавказьким мотивом, ха­рактерним для російської романтичної поезії, зближують твір М. Макаровського з романтизмом.

Таким чином, творчість М. Макаровського дає ма­теріал для з'ясування шляхів розвитку української ро­мантичної літератури, для розуміння нелегких процесів становлення в ній жанру поеми.

ПИЛИП МОРАЧЕВСЬКИЙ (1806—1879)

Пилип Семенович Морачевський (псевдонім — Филимон Галузенко) — український поет-романтик, автор лі­ро-епічної поеми «Чумаки», написаної під безпосереднім впливом ранньої романтичної творчості Т. Шевченка.

П. Морачевський народився 26 листопада 1806 р. в селі Шестовиця, тепер Чернігівського району Чернігів­ської області, в сім'ї дрібного службовця. Вчився у Чер­нігові, в повітовому училищі та гімназії. Вищу освіту здобув у Харківському університеті, після закінчення якого у 1828 р. впродовж: трьох десятиріч учителював, викладаючи російську словесність у гімназіях Луцька, Кам'янця-Подільського та Ніжина.

Потяг до літературної творчості виявився у П. Морачевського ще в студентські роки, але перші віршові спроби російською та українською мовами належать до по- чатку 30-х років. В «Украинском альманахе» (1831) бу­ло вміщено кілька віршів початківця («Первое мая» «Дорога», «Монастырь»). Окремим виданням з'явилася в Києві поема «До чумака, або Война янгло-хранцузо-турецька у 1853 і 1854 роках» (1855). У журналі «Вечерниці» (1863) опубліковано поезію «На Вкраїну»

Найвизначнішим твором П. Морачевського, над яким він працював протягом тривалого часу, є велика за об­сягом поема «Чумаки, або Україна з 1768 року». Вперше вона оула надрукована окремою книжкою в 1864 р з Чернігові під назвою «Чумаки, або Смутні часи Украї­ни» з підзаголовком «Поема у шістьох піснях, співана свідком тих часів столітнім чумаком Іваном Чуприною на мочлігах чумацьких у 1848 році, а списана Хвилимоном Галузенком». Це видання не виявляло авторського бачення, бо через цензурне втручання з твору було ви­креслено 127 віршових рядків – саме ті картини, в яких показувалося підневільне становище українського наро­ду у XVIII ст. До того ж книжка була тільки частиною твору. Повністю поема була надрукована 1930 р. в шо­стій книжці збірника «За сто літ».

За жанром «Чумаки» є ліро-епічною поемою, в якій переплелися романтичний і реалістичний способи худож­нього моделювання української дійсності в бурхливі тривожні дні піднесення національно-визвольної " бороть­би народу проти польськошляхетського гніту Оскільки твір писався після виходу Шевченкових «Гайдамаків» також присвячених змалюванню Коліївщини, а П Морачевський був захоплений творчістю Кобзаря, на змісті й_ стилі його поеми виразно позначилися впливи шевчен­ківської музи. Типологічно ж близькість до «Гайдама­ків» помітна й в ідейному пафосі твору, і в його компо­зиційній структурі, образності, мові. Проте П. Морачевський охоплює минуле України дуже широко — з 1597 аж до 1830 р., отже, Коліївщина в нього постає як один із епізодів багатовікової боротьби України за незалежність, і тому назва видання 1864 р. повніше відповідає змісту твору. Центральні постаті поеми Іван Чуприна та його кохана Ганнуся поведінкою, почуттями пережи­ваннями нагадують Ярему Галайду та Оксану з Шевченкових «Гайдамаків». Уся поема пройнята духом визволь­ної боротьби народу, романтичним пафосом

Помітні численні ліричні відступи, в яких поет ви­являє своє ставлення до зображуваного, причому Морачевський, як і Т. Шевченко, постійно звертається до образу рідного краю, щиро переживає за народом.

Як видно з наведеного прикладу, П. Морачевський наслідує великого поета не тільки в плані глибокого осо­бистого переживання народного лиха, використання фольклорної образності, а й вживання коломийкового вірша. Драматичність оповіді посилюється численними риторичними звертаннями, запитаннями, окликами, за допомогою яких глибше розкривається трагічна історія України. В цьому зв'язку поет нагадує долю видатних синів народу — Наливайка, Сагайдачного, Тараса Трясила, Павлюги, Остряниці, Хмельницького, Ґонти. Влас­не, вже вступ яскраво виражає ідейно-художню концеп­цію України, реалізовану в усіх частинах поеми.

Багато творів П. Морачевського різних жанрів (вір­ші, поеми, комедії) так і залишилися в рукописах.

Помер поет 29 квітня 1879 р.