Творчість Я. Головацького.

Яків Федорович Головацький —український лінгвіст, етнограф, фольклорист, поет, священик УГКЦ, і педагог. Співзасновник об'єднання «Руська трійця», співавтор збірника «Русалка Дністровая».

У 1831 р. після закінчення Львівської гімназії вступив на філософський факультет Львівського університету. У 1832 р. перервав навчання і два роки мандрував, переважно пішки, по містах і селах Галицької Русі і Закарпаття.

У 1835 р. поступив у Кошицьку академію, а потім — у Будапештський університет. У 1836 — 1839 рр. продовжив навчання у Львівському університеті, а потім закінчив Львівську духовну семінарію 1842). Був греко-католицьким парохом у с. Микитипці (1842 — 1846), Хмільова (1846 — 1848). Учасник Собору українських вчених у Львові у 1848 р.

У 1848 — 1867 рр. професор «руської мови і словесності» (української мови та літератури) у Львівському університеті. У 1858—1859 рр. займав посаду декана філософського факультету, а у 1862—1864 рр. — ректора університету. Під впливом Михайла Погодіна перейшов на москвофільські позиції, за що був у 1841 р. відзначений званням академіка Санкт-Петербурзької АН. У 1868 р. переїхав в Росію, склав із себе духовний сан і перейшов у православ'я. Цього ж року очолив Віленську археографічну комісію, а з 1871 р. і Тимчасову комісію з створення Віленської публічної бібліотеки і музею.

Разом із Маркіяном Шашкевичем та Іваном Вагилевичем утворив у 1831 р. національно-патріотичний гурток галицької молодої інтелігенції т.з. «Руську трійцю». У Будапешті зблизився з чеськими, словацькими і сербськими славістами, з допомогою яких у 1837 р. там було підготовано і видано перший галицький альманах «Русалка Дністрова», що відіграв велику роль в галицькому літературному відродженні.

Свої поетичні твори надрукував у " Русалці Дністровій та альманаху «Вінок русинам на обжинки» (ч.1— 2, Відень, 1846—1847), у виданні якого брав участь. Численні літературні та етнографічні праці розкидані по різних збірниках, богословські й мемуарні твори надруковані переважно в «Науковому збірнику Галицько-Руської матиці».

91.. " Перебендя", " На вічну пам'ять Котляревському", " До Основ'яненка".

Єднання поезії й фольклору особливо виразно підкреслено в образі Перебенді. Це образ не тільки народного співця, кобзаря, а й натхненного поета. Народний співець Перебендя — старий, сліпий носій народнопоетичних традицій.

Він тісно зв'язаний з масами. Співає дівчатам на вигоні, парубкам на шинку, жонатим на бенкеті, на базарі тощо. Люди люблять його пісні, бо вони розганяють тугу, є виявом народних поглядів на суспільне і родинне життя.

Водночас Перебендя наділений і рисами романтичного поета. Він, як двічі підкреслено у вірші, " химерний", тобто дивний. " Заспіває, засміється, а на сльози зверне", " Заспіває весільної, а на журбу зверне." Перебендя наділений надзвичайними здібностями, він " все знає", " все чує", його думка намагається проникнути в таємниці всесвіту, вона " край світа на хмарі ґуля".

А в години творчого натхнення він тікає від людей і свої задушевні пісні співає " в степу на могилі, щоб ніхто не бачив", " щоб люди не чули".

В степу на могилі, щоб ніхто не бачив,

Щоб вітер по полю слова розмахав,

Щоб люде не чули, бо то боже слово,

То серце по волі з богом розмовля...

Про роль поета в житті народу йдеться не тільки в поезії " Перебендя", а також і в інших творах: " На вічну пам'ять Котляревському", " До Основ'яненка", " Гайдамаки".

У поезії " На вічну пам'ять Котляревському" соловей-поет виспівує для сиріт, дівчат, і від його щебету " сохнуть дрібні сльози". В іншій поезії поет мріє писати так, щоб на " ввесь світ почули". У " Гайдамаках" кобзар співає в бойових лавах повстанців, надихає їх на визвольну боротьбу, його пісні ведуть народних месників уперед. Це кобзар Волох. Співець, який виражає погляди і прагнення народу Репертуар його, як і Перебенді, дуже широкий, про що свідчить розмова гайдамаків: " А мудро співає! Коли не послухаєш, усе іншу". У своїх піснях Волох прославляє боротьбу, яку вів народ в минулому проти турків і татар, проти польської шляхти. Пісні Волоха звернені не лише в минуле, а оспівують і сучасну йому боротьбу, учасником якої є він сам, прославляє ватажка повстанців Максима Залізняка. З'явившись за кілька годин до початку повстання, кобзар супроводить гайдамаків у боях, співає їм пісні, надихаючи на подвиги. Образом кобзаря Шевченко підкреслює зв'язок поезії з життям і боротьбою народу, велику силу пісні.

Образ Волоха реалістичний, взятий із дійсності. У поясненнях Шевченко засвідчив: " За гайдамаками ходив кобзар; його називали сліпим Волохом. (Дід розказував)". Участь у повстанні 1768 року народних співців і музикантів, які виконували роль натхненників, підтверджується історичними даними. Так, у селі Кодні разом з селянами, що повстали, було страчено трьох кобзарів і одного скрипаля. Біля Канева страчений бандурист Грицько Кобзар. Волох із " Гайдамаків" був типовим для того часу.

Поезія для Шевченка дуже дорога: це квіти його душі, це рідні діти його серця.

Тема ролі поета в суспільному житті багатьма аспектами перегукується з цією ж темою у творчості Пушкіна. Молодий Шевченко формував свої погляди на поета і поезію під впливом передової російської, української та польської літератури.

92. Тематичні джерела та історія написання поеми Т.Шевченка «Кавказ»

Безпосереднім поштовхом до написання поеми стала звістка про загибель у так званій даргинській експедиції Шевченкового друга художника Якова де Бальмена – ілюстратора рукописного «Кобзаря». Здавалося б, Шевченка мав опанувати гнів до убивць його друга, але ж поет добре знає, хто й для чого посилав на Кавказ вільнолюбних інтелігентів у військових мундирах. Тому в очах Шевченка убивцею «Якова доброго» є російський царизм.

Якщо в поемі «Сон» автор викриває самодержавну Росію з позиції селянина й інтелігента України, то в поемі «Кавказ» таке викриття йде вже з позиції представника усіх поневолених Росією народів. Отже, своїм ідейним виміром «Кавказ» ширший від «Сну», а ступінь викриття тут ще вищий. Саме в «Кавказі» знаходимо вбивчу характеристику царської імперії як тюрми народів, де «од молдаванина до фінна, на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує». Уперше Шевченко вдається до вїдливої іронії, водночас показуючи, що означає це «благоденство» для багатонаціонального «Кавказу» - постійні війни, нові військові експедиції, пролиття крові упродовж десятиріч.

Оспівуючи боротьбу вільнолюбних горців за своє визволення, поет згадує жертовного титана Прометея, прикутого до скелі в горах Кавказу. Прометей символізує велич духу кавказьких народів, стає запорукою їх перемого в майбутньому. Народ, що рве кайдани, безсмертний у своєму пориві до волі, як безсмертний титан Прометей. Тому навіть моря пролитої народом крові не звернуть його з обраного шляху. Для масштабного зображення жорстокої боротьби Шевченко застосовує таку гіперболічність, яка ще не траплялася в його творах: «А сльоз, а крові? Напоїть всіх імператорів би стало з дітьми і внуками…»

Далі гіпербола подається у градації – за картиною сліз дівочих, материнських, батькових йде остаточний підсумок: «Не ріки – море розлилось. Огненне море!» і тут же поет проголошує саркастичну похвалу «нашим батюшкам – царів» поміж хортами, гончими та псарями.

У статті «Темне царство» І.Франко дав порівняльний аналіз обох поем і дійшов висновку, що вони «взаємно доповнюють себе» і що «Кавказ» стоїть трохи вище від «Сну» своєю ідейною загостреністю.

93. Найширше тема поколінь простежується в розділі «треті півні». Там поет звертається до минулого неньки України, а також ам описується сучасне становище країни. Висловлюється невдоволення поета пасивністю народних мас та покорою панам.
- А онуки? їм байдуже,
- Панам жито сіють.
З болем у серці поет говорить про те, що нащадки гайдамаків забули героїчну боротьбу минулого, що вони не знають «де Гонти могила», де поховали мученого праведного», де спочиває Залізняк, прославлений ватажок гайдамаків.
Тепер на Україні кат панує а їх не згадують. Це пасивність широких мас, відсутність боротьби, забування нащадками своїх традицій і змусила Шевченка звернутись до історії. Він мріяв про нову гайдамаччину. Поет постійно наголошує на глибоко повчальних уроках Коліївщини.
Слухайте, щоб дітям розказать,
Щоб і діти внукам розказали,
Як козаки шляхту тяжко покарали.
Приклад ватажків гайдамацького руху, на думку поета, повинен нагадувати сучасникам про славні традиції народного опору панівним класам, їх імена не повинні забуватись.
Заключний наголос Яреми містить мотив-тему, що посідає важливе місце в поемі, тему памяті, нетлінності національної історії.
«Хто-небуть згадає» - мовить герой. Автор-оповідач, який охоплює всі часові площини стверджує протилежне:»ніхто не згадає, кат панує, їх не згадають». Байдужості онуків гайдамаків протиставляється вірність їхній памяті самого автора.
У «Епілозі» присутній символічний натяк на те, що надалі словянські народи брататимуться(образ поля з житом).
У творі діють дві символічні постаті: Яреми, що єдиний лишився живим, і єдиного нащадка, автора – оповідача, який про козацьку славу розповість своїм нащадкам, бо «тими шляхами», де йшли гайдамаки, малими ногами ходив… та плакав»