Проблематика поеми «Сон» Тараса Шевченка

Гострою сатирою на російський царизм стала поема Т. Шевченка “Сон”, сам факт написання якої був одним із головним пунктів обвинувачення проти Т. Шевченка під час його арешту в квітні 1847 р. Викриття монарха Миколи І, що на той час став “жандармом Європи”, було важливим завданням письменників-демократів. На це першим відважився український Кобзар, який сміливо поглумився над вінценосцями. Його цар “неначе з барлоги ведмідь виліз” — лютий, сердитий. А в іншому епізоді він усього-на-всього “кошеня”, нікчемне і пусте. Від пияцтва імператор “одутий, аж посинів”. Ще нищівнішу характеристику дає автор цариці: “мов опеньок засушений, тонка, довгонога…, хита головою”. Письменник з гострим сарказмом пише не тільки про сучасних йому монархів, а й про їхніх “славних” попередників. Бачачи напис на постаменті пам’ятника Петру І, ліричний герой поеми поринає у спогади:

“Це той Первий, що розпинав нашу Україну, а Вторая [Катерина II] доконала вдову сиротину”. Шевченко ненавидить обох, називає Їх катами, людоїдами, бо вони зруйнували залишки козацької вольниці, знищили сотні тисяч українців (”наїлись обоє”); вони — грабіжники багатств нашого народу (”накралися! ”), руйнівники його традицій, мови, культури. Обвинувачами колонізаторської політики Петра І перед його пам’ятником є козаки, яких цар зганяв у невські плавні будувати свою нову столицю.

Образ панства поданий Шевченком узагальнено. Але вже навіть їхня зовнішність викликає огиду. Порівняння з годованими кабанами та індиками, емоційно-оцінні епітети пикаті, пузаті і метафора золотом облиті вичерпно увиразнюють їх портрети. Ще гидкіші Шевченкові придворні: це підлабузники (блюдолизи), кар’єристи (та товпляться, щоб то ближче стати коло самих), людці, які повністю втратили почуття власної гідності (може, вдарять, або дулю дати благоволять). Особливо вражаючою характеристикою панства є сцена, яку І. Франко образно назвав “генеральним мордобитієм”. Кулак у цій сцені є влучним символом російської державно-бюрократичної системи. Жало Шевченкової сатири не обминає і наших нікчемних “землячків”. Тішачись “циновими ґудзиками” свого чиновницького стану, один з них називає себе “просвіщенним”, що означає для нього вигідно нажитись: “Не поскупись полтинкою”. Сатиричною картиною всього тогочасного суспільства стає знаменитий вступ до поеми. У ньому викриваються ненажерливі магнати (”Той неситим оком За край світа зазирає, Чи нема країни, Щоб загарбать…”), шахраї (”Той тузами обирає свата в його хаті”), богобоязливі лицеміри, що в будь-який момент готові запустить “пазурі в печінку”, без’язика і безпринципна інтелігенція — “братія”, що “мовчить собі, витріщивши очі”. Гротеск, сарказм, іронія — типові художні засоби першого в українській літературі твору політичної сатири. Водночас важливе місце в поемі займають умовність і фантастика.