Проблематика Шевченкової прози.

Крім поезії, Тарас Григорович Шевченко також писав прозові твори. Проза Шевченка складається із російськомовних творів різної величини. Більшу частину цих оповідань і повістей автор створив на засланні протягом 1853-1856 р. До прози Шевченка ще належить його «Журнал» (щоденник), написаний в період з 12 червня 1857 до 13 липня 1858 року. Після Шевченкової смерті рукописи повістей і деяких драматичних творів перейшли на збереження до М. М. Лазаревського. З цих рукописів дев'ять переписані рукою Шевченка цілком, - одна - наполовину, а інша її половина і ще один рукопис тільки виправлені автором:

1) Наймичка, написанна 25 лютого 1844 року, в Переяславі.

2) Варнак, 1845 р. в Києві.

3) Княгиня, 1853 р. Підписано Дармограй (псевдонім Шевченка);

4) Музикант, 28 оистопада (почата), 15 января 1854 г. (закінчена).

5) Нещасний, 24 січня і 20 лютого 1855 р.

6) Капітанша, 15 березня.

7) Близнюки, 10 червня і 21 липня.

8) Художник, 25 січня и 4 жовтня 1856р., тощо.

Протягом 80-х років XIX ст. драматичні та прозові твори Шевченка друкувалися окремо в різних виданнях, а незабаром з’явилися окремим виданням. Деякі з них вперше побачили світ на сторінках журналу «Киевская старина». Проте в усіх публікаціях припущено багато відступів від Шевченкового тексту. Після видання російськомовних творів Шевченка «Киевской стариной» деякі повісті публікувалися у перекладі українською мовою: Княгиня, Варнак, Художник.

Тарас Шевченко у своїй творчості відобразив саме ті думки і настрої, які були важливими в житті українців його часу. Одним з найзворушливіших образів у шевченковій творчості є образ матері. До зображення нового аспекту морально-психологічної драми матері-покритки звернувся Шевченко в повісті «Наймичка».Трагізм образу матері був продиктований суворим моральним народним законом, за яким Ганна змушена соромитись свого материнства. Але водночас Шевченко підніс у поемі образ жінки-матері на найвищий п'єдестал чистоти, глибини й вірності почуттів, моральну красу і велич материнства, прекрасного за своєю суттю.

Фабула поеми «Варнак», значно ширше розроблена сюжетно, лягла в основу повісті російською мовою «Варнак» (1853—1854). Образ Кирила вибудований в біографічному часі, де значне місце надане зображенню його виховання під опікою доброчесноі панни Магдалени — втіленоі святоі Цециліі. Романтичний ореол безжального месника усунуто, й образ шляхетного розбійника переведено у сентиментальний ключ. Головний мотив поведінки Кирила — муки сумління, прагнення залишити ватагу й здатися владі, — що він, при підтримці Магдалени й своєї колишньої нареченоі Марисі (теж втіленого ангела), й чинить.

Головна проблема твору «Близнюки» — проблема виховання. На утвердженні суспільного та естетичного ідеалу в повісті певною мірою позначилась сентиментально-романтична традиція Г. Квітки-Основ’яненка, П. Куліша. Водночас у «Близнюках» Шевченко вперше звертається до педагогічних ідей Г. С. Сковороди. Український філософ-просвітитель не тільки одна з дійових осіб твору. Його думки про необхідність для щастя людини обрання праці за покликанням, високої моральності, гармонійного розвитку особистості сповідують герої повісті Никифор Федорович та Саватій Сокири.

Т.Шевченко розумів мистецтво як духовно-практичне освоєння дійсності людиною. Він

вважав, що художник, відображаючи природу й точно передаючи її засобами мистецтва, осягає її внутрішній зміст.. Показовими в цьому плані є захоплюючі картини гри кріпака-музиканта(в повісті “Музикант”), емоціойні описи виставок художніх творів і самого процесу художнього творення (в повісті “Художник”).

80.

81. У перші десятиріччя ХІХ століття зароджується нова українська драматургія. Вона виникає на традиціях шкільної драми, інтермедії, вертепу. Церковно-канонічний характер драм-містерій був витіснений сценами повсякденного життя, апокрифічними виставами, інтермедіями.

Під впливом німецького просвітителя Лессінга в українській літературно-критичній думці загострюється інтерес до питань теорії мистецтва і художньої творчості. Лессінг вважав, що «театр здатен своїми засобами впливати на «моральну поведінку» людини, показувати трагічні наслідки брутальних пороків та насильства. Морально-дидактична настанова має реалізуватися тут не як відсторонена від життя абстракція, а підпорядковуватися специфічній мові мистецтва. Справжня просвітительська драма спирається не на характеристику промов героїв (класицизм), а на об’єктивний аналіз їхніх вчинків і дій» [1, 15]. Ідеї Лессінга виявилися близькими І.Котляревському та Г.Квітці-Основ’яненку, які реалізували їх у своїй драматургії Г.Квітка-Основ’яненко є автором статті «История театра в Харькове», що описує етапи становлення театру в Харкові, приміщення театру, трупи, репертуар. Так Г.Квітка-Основ’яненко зазначає, що театр у Харкові почав діяти з 1780 року, до складу трупи входило дванадцять акторів, ставились п’єси й балети. Фінансувався театр за рахунок пожертв міського населення. У репертуарі були російськомовні комедії Княжніна «Без обеду домой еду», «Князь-трубочист, трубочист-князь», Сумарокова «Вздорщица», «Скупой», Верьовкіна «Так и должно», Фонвізіна «Недоросль»; опери «Два охотника», «Говорящая картина», «Добрые солдаты», «Розана и Любим», «Любовная ссора», «Несчастье от кареты» та інші.

У 1818 році Іван Петрович Котляревський був призначений директором Полтавського театру. Він виконував не лише адміністративні функції, а й актора та режисера. До написання драматичних творів українською мовою І.Котляревського спонукав ряд причин: відсутність україномовного репертуару, потреба довести і розширити творчі можливості українською мовою, стати на захист українського народу від карикатур на зразок п’єс Шаховського, показати велич простої людини, глибину її душевних поривань.

В основу однієї з перших п’єс І. Котляревського «Наталка Полтавка» покладений дійсний факт. До селянина Мефодія Семижона, який працював у Полтавському театрі, приїхала з села племінниця, силувана матір’ю вийти заміж за писарчука. Дівчина ж вірно чекала на коханого, що пішов на заробітки.

Малоросійська опера, (за жанровим визначенням І. Котляревського) «Наталка Полтавка» – викликала дискусії серед літературних та театральних критиків. І. Котляревському закидали штучність характерів і вчинків героїв, мелодраматизм, невмотивованість розв’язки повісті. Петро Хропко довів, що «зіставлення твору з життям цілком спростовує ці необґрунтовані закиди. Адже існує відмінність між природною чутливістю і штучною, хворобливою сльозливістю. У «Наталці Полтавці» окремі персонажі, зокрема Петро й Наталка, справді показані людьми чутливими, сердечними, але й вони ні в яку афектацію не впадають. Усі їхні вчинки й дії цілком природні, зумовлені характером самих обставин, і ніякого дивування в нас не викликають. Терпилиха, хоч і журиться за долю дочки та й свою, але теж тримається природно. Останній вчинок возного, як ми бачили, теж психологічно обґрунтований».

У «Наталці Полтавці», написаній у 1819 році, Іван Котляревський реалістично зобразив побут українського народу, звичаї, світогляд. Євген Нахлік провів паралелі між драмою Котляревського й епістолярним романом Ж.–Ж. Руссо «Юлія, або Нова Елоїза», зазначивши, що у цих, написаних в різні роки творах є спільні риси: поєднання просвітницької ідеології з сентименталізмом. У «Наталці Полтавці» І. Котляревського головний «конфлікт батьків і дітей... виростає із суперечностей між авторитарними нормами патріархальної сім’ї (насамперед тих, що знаходили своє вираження у батьківському деспотизмі) і правом молодих іти за покликом власного серця».

Творчий доробок українських письменників першої половині ХІХ ст. відрізняється саме поєднанням у межах одного твору ознак різних літературних напрямів. У п’єсі «Наталка Полтавка» конфлікт між почуттями і обов’язком Наталки є результатом зародження посилення уваги до внутрішнього світу людини. У драмі І.Котляревський показує внутрішню боротьбу Наталки: спочатку рішуча відмова возному; згода вийти заміж за першого, хто посватається; молитва до Бога з проханням забути Петра; вияв непокори, заява залишитися самотньою або бути лише з коханим.

У той же час у п’єсі реалістично виведені різні людські типи, які уособлюють різні суспільні і моральні ідеали, характерні риси вдачі.

І. Карпенко-Карий назвав п’єсу «Наталка Полтавка» І. Котляревського «праматір’ю українського театру». Це пов’язано з тим, що драматург зміг у ній відтворити неперехідні цінності для кожного українця: вірність у коханні, повагу до батьків, відстоювання права на щастя. Саме тому драма не знімається з репертуару професійних і аматорських театрів. У Західній Україні п’єсу було перероблено І. Озаркевичем у драму «Дівка на виданню, або На милування нема силування» і поставлено в 1848 році.

Досить цікавим є припущення Євгена Нахліка щодо гармонійного співіснування в п’єсі сентиментальних і просвітительсько-реалістичних елементів, так званої «пісні згоди»: «Для «Наталки Полтавки» як просвітительської п’єси закономірним є виражений у ній ідеал «згоди в сімействі», адже з погляду просвітителів сім’я – це зразкова спільність людей. Водночас у Котляревського йдеться про згоду в ширшому розумінні – згоду в національній громаді, соціальний мир («Де згода в сімействі, де мир і тишина, Щасливі там люди, блаженна сторона. Їх Бог благословляєть, Добро їм посилаєть І з ними вік живеть». Підносячи до ідеалу національну згоду, автор мислить собі можливість забезпечення її на ґрунті визнання цінності особистості, моральних вартостей народу, шанування патріархально-сімейних традицій, на засадах гуманізму, людяного ставлення до бідних («Коли хочеш буть щасливим, то на Бога полагайся; Перенось все терпеливо І на бідних оглядайся» з одночасним збереженням суспільно-станової ієрархії». Останнє припущення зумовлене світоглядними позиціями Івана Котляревського, який вважав, що шляхом реформ, просвіти можливо гуманізувати стосунки між різними станами...

Розвитку української драматургії в першій половині ХІХ ст. сприяв своїми творами і діяльністю Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко. Він був директором театру в Харкові, намагався урізноманітнити репертуар. У 20-30-х роках ХІХ століття Квітка виступив із сатиричними російськомовними комедіями «Приезжий из столицы, или суматоха в уездном городе», «Дворянские выборы», «Турецкая шаль», «Шельменко – волостной писарь», «Ясновидящая», у яких використано принципи сатири класицизму – різкий поділ персонажів на позитивних і негативних, їх статичність, вживання імен-ярликів.

Українською мовою Г. Квітка написав «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик», «Щира любов, або Милий дорогше щастя», «Бой-жінка». Григорія Федоровича можна назвати першим українським комедіографом. Його драматичні твори поєднують у собі ознаки різних жанрів: комедії, інтермедії, «міщанської драми», комічної опери.

Кращою у драматичному доробку письменника є комічна опера «Сватання на Гончарівці», написана в 1835 році під впливом «Наталки Полтавки» І. Котляревського. Твір спочатку мав назву «Сватання», а під час постановки на сцені було додано «на Гончарівці». Відомо, що Квітка кілька разів брався за написання комедії. Перші два варіанти відповідно мали назви «Отак ти москаля одури!» і «Купала на Івана». Автор зрозумів, що ці спроби не є високо художніми творами. Лише третя редакція стала довершеним твором драматургії. В основі твору – соціально-побутовий конфлікт – бідний кріпак Олексій не може одружитися із заможною, «вільною» Уляною. Як зазначає О.Гончар, «у побудові драматичного конфлікту, в організації й спрямуванні дії втілюється просвітительсько-гуманістична ідея віри в людину, в силу її розуму й твердої волі. Людина виступає творцем своєї долі». З подібним розв’язанням конфлікту в драмі ми вже зустрічалися в «Наталці Полтавці» І.Котляревського, коли Наталка обстоює право на власне життя, кохання. Але в п’єсі Котляревського перешкодою була соціальна нерівність, у «Сватанні на Гончарівці» – кріпацтво. Просвітительські світоглядні позиції Г.Квітки, його віра в ідеальний суспільний лад дають можливість розв’язати конфлікт мирно: Уляна виходить заміж за кріпака Олексія завдяки кмітливості відставного солдата Скорика, бо в нареченого «пани добрі». Як Наталка і Петро з драми І.Котляревського, так і Уляна й Олексій представляють найкращі риси українського народу: щирість, доброту, працьовитість, повагу до старших, вірність. Реалізм зображуваних подій, людських характерів органічно поєднуються з вимогами театрального мистецтва, що зумовило їй довге сценічне життя. В Західній Україні вона була перероблена І.Озаркевичем на комедію «Жених навіжений».

Новою інтерпретацією сюжету про нерівний шлюб є драма Тараса Шевченка «Назар Стодоля». І Франко вважав розв’язання конфлікту драми «Назар Стодоля» невмотивованим. Відгуки критиків були суперечливими, зокрема О.Огоновський зазначив: «Не один критик міг би Тарасові закинути, що він не придержувався теоретичних правил драматургії. Та ніде й правди діти, в сім творі нема одвітної зав’язки драматичної, і із-за того інтрига розв’язується вельми швидко, мов-то знічев’я.

Появі драми «Назар Стодоля» Тараса Шевченка передувало кілька спроб. Під час перебування в 1841 році в Петербурзі Якова Кухаренка, який привіз свою п’єсу «Чорноморський побит», Шевченко написав драму в трьох актах «Данило Рева», що була першою редакцією «Назара Стодолі». «Никиту Гайдая» письменник переробив на драму «Невеста». Тексти цих творів до нас не дійшли, як і текст п’єси «Спящая красавица». «Назара Стодолю» Шевченко написав у 1842 році, і 1844 року драму було поставлено в Петербурзькій медико-хірургічній академії. Надруковано ж текст українською мовою лише в 1862 році в журналі «Основа» Пантелеймоном Кулішем. У 20-х роках ХХ століття виникла дискусія щодо авторства драми й її жанру. Літературознавці називали твір мелодрамою через «поділ персонажів на дві певно окреслені групи, відсутність логічності і стрункості в розгортанні інтриги, недостатня психологічна характеристика героїв. Усі персонажі розкладаються на полички за наперед заданою схемою, а аналіз їхнього внутрішнього світу відсутній...»

Але проглядає неузгодженість між сценічною долею п’єси і відгуками критики. Про успіх театральних постановок писали А.Бучма, Б.Варнеке, О.Борщаговський, М.Йосипенко та інші. Що ж зумовило його? Очевидним є той факт, що Шевченко використав вже традиційний для української драматургії сюжет: перешкоди до щастя закоханих через майнову нерівність. Цей же сюжет у «Наталці Полтавці» І.Котляревського та «Сватанні на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка. Особливістю драми Тараса Шевченка є той факт, що події, зображені у творі, висвітлюють життя українського народу XVII століття, в добу Хмельниччини. Шевченко реалістично зображує класові суперечності того часу, прагнення козацької старшини збагатитися. Сотник Хома Кичатий мріє породичатися з чигиринським полковником Молочаєм, видавши за нього єдину доньку Галю, й таким чином зробити кар’єру.

Основний конфлікт в творі розгортається між Хомою Кичатим і Назаром та Гнатом Карим. Вони уособлюють козацтво, якого сотник боїться, бо не дадуть можливості досягти омріяного.

У історично-побутовій драмі Тараса Шевченка «Назар Стодоля» поєднано традиційний побутовий конфлікт з героїчним оспівуванням минулого України, поглиблено традиції І.Котляревського й починання М. Костомарова.

Байка

Ба́ йка — один із різновидів ліро-епічного жанру, невеликий алегоричний, здебільшого віршовий твір повчального змісту.

Байка — це оповідання, дійовими особами якого, поряд з людьми (точніше — схематичними фігурами людей), виступають тварини, рослини, неживі предмети, котрі уособлюють певні ідеї та людські характери. Розповідь, як правило, супроводжується на початку або в кінці твору прямо сформульованим афористичним моралістичним висновком, що надає оповіданню алегоричного звучання. Комізм ісатира — невід'ємні особливості байки.

У перші десятиліття 19 ст. у часи формування нового національного письменства байка була одним із панівних і найпродуктивніших жанрів, який помітно сприяв демократизації літературного процесу.Петро Гулак-Артемовський, Левко Боровиковський та Євген Гребінка збагатили жанр байки структурно й тематично, наповнили новими життєвими реаліями, народним колоритом.

Розквіт жанру в українській літературі пов'язують із іменем Леоніда Глібова. До байки також зверталися Іван Франко, Борис Грінченко.

83.

84. Система образів-персонажів у поемі Т.Шевченка " Гайдамаки"

За жанром " Гайдамаки" — ліро-епічна поема героїчного характеру. Провідна ідея твору — звеличення національно-визвольного руху на Україні.
Поема складається із вступу, 11-ти основних розділів, «Епілогу», прозової передмови і «Приписів». Вступ і «Епілог» є композиційним обрамленням поеми. У вступі поет декларує свій ідейний задум — оспівати гайдамаків. Тут він утверджує ідею народності літератури і право українського письменства на існування та розвиток.Кожен розділ поеми сповнений драматичного напружененя.
У творі дві сюжетні лінії, які переплітаються між собою: розгортання та хід повстання під назвою Коліївщина та історія особистого життя Яреми.
Розвиток сюжетних ліній часто переривається ліричними відступами й пейзажами в романтичному дусі. Характери розкриваються в складних життєвих конфліктах. У Яреми почуття помсти за свої наймитські кривди посилюється звісткою про драматичну долю його нареченої — Оксани. Глибокого трагізму й художньої сили сповнений розділ про те, що Іван Гонта в ім'я присяги вбив своїх дітей.
Логічним завершенням основної сюжетної лінії є зображення гайдамацького повстання — «Епілог», в якому розповідається про поразку повстання.
«Епілог» перейнятий сумним настроєм, характерним і для народних пісень про Коліївщину.
Свій твір Шевченко назвав бунтарським іменем гайдамаків — учасників війни проти шляхти — Коліївщини (1768), історичні події якої і відображено в поемі.
У своїй історичній поемі Шевченко використовує народні пісні, перекази про гайдамацьке повстання. У творі є образ кобзаря Волоха, який бере участь у поході, співаючи пісні і прославляючи гайдамаків, викликаючи патріотичні почуття згадкою про Богдана Хмельницького («Згадаймо Богдана, старого гетьмана»). Цим Шевченко підкреслює, що народний визвольний рух 1768 року має давнє коріння і бере свій початок у визвольній війні XVII століття.
Яскравими виразниками патріотичних прагнень повсталого народу виступають у поемі Ярема Галайда, Гонта, Залізняк.
Ярема — типовий представник селянської бідноти. Це сирота-наймит, який тяжко працює у корчмаря Лейби, покірний своїй долі Він кохає дочку титаря Оксану і мріє про одруження з нею. По натурі Ярема добрий, не мстивий, ніжний, чутливий. Але він перетворюється в грізного месника, коли довідується, що конфедерати вкрали його кохану.
Але не лише особисті інтереси керують Яремою. У селах, через які проходять гайдамаки, він бачить картини жорстоких знущань шляхти з народу і тому мстить за свій народ, мріючи завдати панам пекельної муки. Шевченко зображує Ярему навіть жорстоким, але ця жорстокість викликана звірячою розправою панів над трудящими.
У боротьбі Ярема змінюється як особистість: він відчуває себе не рабом, а людиною, у нього, як пише Шевченко, «виростають крила». Це невтомний борець, який «з ножем в руках і днює й ночує». Зображуючи Ярему, Шевченко показує, яка велика могутня сила криється в народі. Своєю поведінкою, хоробрістю, патріотизмом він нагадує образи героїчного епосу.
У передмові до поеми Т. Г. Шевченко відзначав, що «Галайда вполовину вигаданий». Історичними у творі є образи Залізняка і Ґонти.
У бою Залізняк постає хоробрим і безстрашним народним ватажком. Він тепло і дружньо ставиться до гайдамаків, вміє піднести їхній настрій. Образ Максима Залізняка — романтично-героїчний, що відповідає героїчному характеру всієї поеми. Залiзняк змальовується як цiлiсна особистiсть, що живе лише однiєю метою, проте це не заважає йому спiвчувати простим людям (наприклад Яремi) i взагалi бути близьким до них, за що гайдамаки називають його «батьком». Вiн вмiє не лише битися, а й вчасно пiдбадьорити гайдамакiв, пiдтримати їхнiй бойовий дух. Його образ – образ улюбленця народу, «громади в сiряках». Ярема, виведений в поемi саме як представник цього народу, символiчно стає Залiзняковi за сина. Залiзняк змальовується як цiлiсна особистiсть, що живе лише однiєю метою, проте це не заважає йому спiвчувати простим людям (наприклад Яремi) i взагалi бути близьким до них, за що гайдамаки називають його «батьком». Вiн вмiє не лише битися, а й вчасно пiдбадьорити гайдамакiв, пiдтримати їхнiй бойовий дух. Його образ – образ улюбленця народу, «громади в сiряках». Ярема, виведений в поемi саме як представник цього народу, символiчно стає Залiзняковi за сина.
Образ Ґонти — також героїчний і водночас трагічний. Суворими барвами змальовано Івана Гонту. Головна його риса – почуття обов'язку перед народом, відданість його інтересам. Автор навмисне підкреслює його винятковість, навіть перебільшує риси його характеру – мужність, незалежність, силу волі. Приєднавшись до повстанців, узявши в руки «свяченого ножа», Гонта ні перед чим не зупиняється. Особливо яскраво це показано у глибоко трагічній сцені вбивства Гонтою своїх дітей. Образ Гонти як людини Шевченко змальовує в дусі народних традицій. Своїх дітей, що стали католиками, він убиває в ім'я того, щоб не було поговору, щоб не було зради. Відомо, що такого історичного факту не було. Але поет використовує народні перекази про Ґонту, щоб показати його вірність даному перед народом слову. Водночас Шевченко показує глибину батьківських почуттів Ґонти, його страждання.
Яскраві у поемі масові сцени, де показана «громада в сіряках», гайдамаки, які піднялися на священну війну за національне визволення. Психологію народу, прагнення до свободи відбито в піснях кобзаря, які звучать протягом усієї поеми. Поет показує, що рух гайдамаків був усенародним і носив грізний масовий характер.
У поемі Шевченко змалював образ української дівчини Оксани. Основа образу Оксани народнопісенна, тому вона – «зоря», «ясочка», «серцем грибка». Її карі очі, як зіроньки, сяють, у неї «білі рученята», «чорні брови». Проте Оксана ще красивіша духовно: читачеві імпонує її глибоке кохання до Яреми, вірність у почуттях, турбота про хворого батька, солідарність із повсталими. Ніжність Оксани – риса національного характеру українок.
Народ постає в поемі як головна сила в лавах повстанців. У визвольній війні знімаються соціальні протиріччя: убогий і багатий поєдналися у боротьбі проти конфедератів.
Гайдамаки — це, стверджує поет, герої, орли. Вони нещадні й непримиренні у своєму всенародному визвольному пориві, у відплаті панам за заподіяні кривди, знущання.
З великою любов'ю й ніжністю поет ставиться до гайдамаків, називаючи їх «сини мої».
Гайдамаки нещадні й непримиренні в своєму всенародному визвольному пориві, у відплаті панам за заподіянні кривди, знущання.
Повстанці палко прагнуть визволення. Т. Шевченко змальовує сильних, мужніх людей, які піднялися на захист Батьківщини від польських панів-по-неволювачів. Безумовно, сам автор наголошує на всенародному характері повстання.

85. «В казематі» — цикл поезій Тараса Шевченка, написаних, крім вірша «Згадайте, братія моя», в казематі «Третього відділу» в Петербурзі під час слідства над учасниками Кирило-Мефодіївського братства між 17 квітням і 30 травням 1847.

У казематі написано тринадцять поезій: «Ой одна я, одна», «За байраком байрак», «Мені однаково, чи буду», «Не кидай матері! — казали», «Чого ти ходиш на могилу?», «Ой три шляхи широкії», «Н. Костомарову», «Садок вишневий коло хати», «Не спалося, — а ніч, як море», «Рано-вранці новобранці», «Неволі тяжко, хоча й волі», «Чи ми ще зійдемося знову?», «Косар» (назви подаються за редакцією в «Більшій книжці»). Первісний варіант цих творів — в окремому автографі (зберігається в інституті літератури імені Тараса Шевченка АН України). Весь цикл Шевченко переписав до «Малої книжки» (захалявної книжечки 1847) в Орській фортеці, додавши як заспів новостворений вірш «Згадайте, братія моя». До " Більшої книжки поет вніс цикл у Москві 18 березня 1858, надавши йому назви й присвяти «В казематі. Моїм соузникам посвящаю». Вірш «Не спалося, — а ніч, як море» до «Більшої книжки» не переписано.

Протягом 1858—1867 рр. всі вірші циклу опубліковано в різних виданнях. Казематним циклом розпочинається новий період творчості Тараса Шевченка — від арешту 1847 до звільнення з заслання.

У циклі — думки, настрої, життєві спостереження Шевченка, характерні й для наступних поезій періоду заслання. Тут уперше з'являються мотиви неволі, в яких настрої туги за батьківщиною поєднуються з утвердженням незламності переконань і поглядів поета. За жанровими формамим цикл — ліричні медитації, алегорії, ідилії, варіації на народнопісенні мотиви, романтичні балади, віршовані діалоги тощо.

" Невольнича поезія (1847-1857)" Тараса Шевченка..

У невольничих поезіях Тараса Григоровича Шевченка цілком приро-

дно переважають ліричні мотиви.У брудній казармі він лишався нао-

динці зі своїми думами єдиними.

У вірші " Сонце заходить, гори чорніють" поет серцем лине в " тем-

ний садочок на Україні", розкриває свою душу, і серце поета відпочиває.

Поезія " В Козачковському" за жанром є ліричним посланням давньо-

му знайомому другові, своєрідною сповіддю.Спогади про дитячі шкіль-

ні роки переплітаються з роздумами про віршування, про побут у польсь-

кій казармі.З іронією пише він про поетичні мотиви: безпечні і небезпеч-

ні.

Безмежну любов до України, турботу про її майбутнє висловив Шевченко в поезії «Мені однаково…». Цей вірш увійшов до циклу «В казематі. Моїм соузникам посвящаю». Головний мотив поезії - занепокоєність поета-громадянина долею рідного краю. Висловлює поет цю думку за ґратами каземату, коли вирішується його власна доля.

Спогади про Україну лягли в основу вірша «Садок вишневий коло хати», що справедливо вважається шедевром світової пейзажної лірики. Перед духовними очима поета постає спомин весняного надвечір’я його рідної землі.

До найвидатніших творів, написаних Шевченком на засланні, належить автобіографічний вірш «Якби ви знали, паничі». Як і в інших автобіографічних творах цього періоду, поет згадує своє дитинство, батьків, сестер та братів. Та він не обмежується ліричними спогадами. Шевченко продовжує розвивати тему викриття фальшивого «раю» українського життя. Дворянські літератори, названі в поезії «паничами», описували «райське» життя кріпаків на Україні. Шевченко переконливо доводить, що в дійсності в тому «раї пекло розвели».

Особливою соціальною гостротою вирізняється лірика Шевченка останніх років життя. У той час, коли Росія й Україна жили очікуванням скасування кріпацтва, Кобзар пише поезію «Я не нездужаю, нівроку…». Ідейно-тематичний зміст цього твору - викриття реформи, палкий заклик до селянської революції. Символом селянської революції виступає образ сокири.