Поеми Шевченка періоду заслання

В поезії Шевченко знаходив свій порятунок, тому писав, як тільки з᾽ являлася найменша нагода. Не можна сказати, що заслання кардинально змінило тематику чи естетику його творчості, враження і досвід засланського життя входили в його поезію як додаткові, ситуативні подразнники. Але якщо в петербурзький період він посилає свої думи на Україну, то в період заслання діти-думи «прилітають» до нього з України і радують «одиноку душу убогую».

Велику групу становлять вірші, в яких Шевченко звертається до картин народного побуту і людських колізій у традиційній сільській спільноті, подаючи їх у своїй узагальненій, ідеалізованій версії. Образи цих віршів органічно близькі до високих народно-поетичних стереотипів, але позначені інтимною пережитістю та індивідуальністю вислову. На відміну від петербурзької пори, переважають не балади, а етнографічні та психологічні етюди, змальовки. Серед них і жартівливі пісні про дівочі витівки, і сумні – про дівоче безталання, і драматичні колізії, що виникають у родині чи між закоханими. Взагалі мотиви дівочої недолі – це частина великої Шевченківської теми: втрати людьми раю, який вони перетворили на пекло...

У віршах цього, умовно кажучи, фольклорного циклу Україна постає як замкнений традиційний світ без великих життєвих перспектив для особистості. Власне, таку перспективу давала козаччина, що залишилася в минулому. Це нагадує мотив «раннього» Шевченка, проте тут виклик рутинній долі виглядає не як поривання до звитяжного успіху, а як безжурна готовність до красної смерті на очах товариства, що віддячить щирою повагою і нехитрими поминками як уміє.

З козакуванням перегукується його знижений варіант – «чумакування» («Ой не п᾽ ютьсяпива-меди»). Твори з таким мотивом здаються варіаціями на тему чумацьких пісень, проте мистецько довершеністю ніби унезалежнюються від конкретних пісенних джерел.

У річищі фольклорної традиції написано і кілька віршів про неволю («Та не дай, Господи, нікому...»), в яких поет зобразив своє становище символічно: ліричного героя – «старого» - не випускають з «хати» погуляти степом-лугом. Це більш «загальний план», проте є і персоналізовані поеми, в яких з᾽ являється Шевченкове «я» (н.п. у «Сонце заходить, гори чорніють»).

Найбільшим щастям уявляється жівоча пам᾽ ять – коли «карі очі» шукатимуть твою «зорю» на «небі синім». Дівоча слоза – символ-відгук самої України на поетову посвяту їй себе самого. (зоря – посередник між ним і Україною).

Мотив чужини також різний – то розпачливий, то смиренний. Відчувається розчарування, крах надій на швидке постання України з історичного небуття, свідчення світоглядної кризи. Проте це все не заволодіває поетом, і він не раз на засланні говорить голосом то «гайдамацьким», то «пророчим». Не зважаючи на ще недавні немилосердні заборони писати, Шевченко пише «Іражвця», в якому гнівний антимосковський, антиімперський пафос звучить із не меншою силою і викликом, ніж у творах, за які він опинився в засланні.

Одна за найскладніших за розвитком думки і настрою «засланських» поезій Шевченка – «Сон» («Гори мої високії...»). Важко уявити відчайдушнішу формулу любові до своєї занепащеної землі. Але треба зрозуміти, що саме занепащеність рідної землі дала поетові змогу так говрити. За це багато хто закидає Шевченкові звинувачення у блюзнірстві та атеїзмі, але це все неправда. Він бачив осквернення образу Божого і правди Божої і мучився цим. У «другому акті» як антитеза з’являється образ «старого», який розповідає про свій вигнанський досвід (це і є Шевченко). Але запитально-звинувачувальний монолог «старого» згасає, коли той бачить красу дніпровських краєвидів. Від цього у нього на серці потеплішало і покотилися сльози, вилившись в молитву. Тут є прихованиї перегук із «Заповітом», який чіткіше простежуєтся у заключному третьому акті драми, що є її катарсисом:

Дай же, боже, коли-небудь,
Хоч на старість, стати
На тих горах окрадених
У маленькій хаті,
Хоча серце замучене,
Поточене горем,
Принести і положити
На Дніпрових горах.

Це своєрідний заповіт самому собі.

Вище згаданий мотив втрати раю наявний у «Н.Н.» («Мені тринадцятий минало»). Хвилеве піднесення поетової душі змінюється картиною реальності – сонце, яке «горіло, не пекло», враз «запекло, почервоніло І рай запалило». Миттєве прозріння - «Поглянув на я на ягнята – Не мої ягнята! Обернувся я на хати – Нема в мене хати!.. Не дав мені Бог нічого...». Але є і третій акт містерії – на «тяжкі сльози» хлопчини озвалася дівчина – «прийшла, привітала, Утирала мої сльози І поцілувала» (чи не з цього дитячого спогаду, який загніздився в серці на все життя, - у Шевченка оте постійне адресування до дівчини і дівчат, постійне жадання дівочої пам᾽ яті, співчутливої сльози), і

Неначе сонце засіяло,

Неначе все на світі стало

Моє... Лани, гаї, сади!..

І ми, жартуючи, погнали

Чужі ягнята до води.

Звернімо увагу, що «... все на світі стало моє», - і зцим почуттям «погнали Чужі ягнята до води». Тобто, для райського світовідчування вистачило душевного, а не предметного привласнення світу.

Ще один суто Шевченківський мотив, який є у «Н.Н.» - жаль за тим, що не залишився у стані неусвідомлення світу і себе.(Такий мотив часто зустрічається і в героїнь поем Шевченка)

Умер би орючи на ниві,

Нічого б на світі не знав.

Не був би в світі юродивим,

Людей і Бога не прокляв!

Але видимий жаль за свій вибір не означчає відмови від нього, це тільки спосіб дати відчути його стражденність, його вагу, зрештую.

Україна являється Шевченкові не лише «Дніпром широким», але й «поганим панством», яке і вві сні ввижається, «не дає спать...», бо діла його страшні. Тут уже промовляє Шевченкове глибоке класове почуття, яке нині багато хто воліє оминати, хоч власне в ньому і є реальність Шевченкового зовсім не риторичного гуманізму.

Серед засланських поезій Шевченка особливе місце посідає цикл «Царі». Здавалося б, після тяжкого покарання за образу «помазаника Божого» Миколи І, Шевченко мав би охолонути до цієї теми, проте йому не терпиться взяти реванш у дошкульній сатирі – її він уже був добряче випробував на «коронованих головах» і хоче знову «подержати в руках Святопомазану чуприну», поскубти і попатрати її. Травестійне зниження образів цілком підтверджене історичним і побутовим змістом діянь «царів, катів людських». Але не глумливість чи жадання відігратися бодай у словесній формі керують Шевченком, а розуміння веливої істини:

...Де нема святої волі,

Не буде там добра ніколи.

Нащо ж себе так дурить?

В «Царях» є певна антитеза до писаних в Україні «Давидових псалмів». Тут Давид – не великий мудрець, поет-гусляр, речник Божої слави, а великий фарисей і хорстокий злодюжка – за ним угадується російський самодержавець.

Є в Шевченка один вірш, написаний під враженням від небуденної пригоди, коли експедиція серед голої пустелі зустріла дивне дерево, увішане знаками ритуальної поваги тутешнього люду. (Існує легенда про це дерево, що воно єдине вціліло від чарівної сокири, яка рубала все на своїму шляху. Цю сокиру хитро вкрав один кайзак в Бога для того, щоб в густому лісі знайти заблукавшу там худобу.). Деякі з дослідників тлумачать символізм шевченкового вірша так: вціліле дерево – це надія, яка залишилася не зважаючи на погром (вирубка лісу) Кирило-Мифодіївського братства.

Ще в казематі Шевченко написав вірша «Не спалося, - а ніч як море», який не був включений до циклу «В казематі», але який ніби започаткував поезію солдатської неволі. Поштовхом до написання стала почута розмова двох вартових про своє «солдатськеє небитіє». Одного з них, росіянина, забрили, коли барин «подсмотрил», якого роду послуги від нього дістає бариня. Другий, українець (тут радянські коментатори Шевчнка мали нагоду говорити про нього мало як не про співця дружби народів, хоча насправді поет співчував бідам людей будь-яких національностей) – українець сам пішов у москалі з розпачу після того, як, повернувшись із заробітків, дізнався, що дівчина, з якою він хотів одружитися, втопила дитину від панича і покарана Сибіром. Тема сексуальних злочинів – одна з провідних у Шевченка, однак і цьому вірші є дещо нове – з᾽ являється настрій християнського прощення кривдникові. «І досі страшно, як згадаю. Хотів палати запалить Або себе занапастить, Та Бог помилував...».

Першим ввеликим твором на засланні стає поема «Княжна», написана в Орському укріпленні наприкінці1847 року. Ніхто не викликав у Шевченка такого гніву й зневаги, як ті кріпосники, що вдавали із себе лібералів, бо їхній лібералізм полягав у тому, щоб розкошувати за рахунок селянських злиднів. Шевченко не тільки малює картини панської сваволі, а й зауважує економічне підґрунтя парадоксальної зацікавленості великих поміщиків у народних злигоднях... Серед цього пекла Шевченко знаходить ще одне зболіле серце – серце княгині, яка так само намагається допомагати людям, і люди її люблять. Він звертається до неї, але не звинувачує її у тому, що спокусилася звабою соціальної вищості, а навпаки, переживає за неї, співчуває їй. Тут чітко видно властивість Шевченкового генія: стан інтимної близкості – на відстані серця, - стан душевного поєднання зі своїми героями, а здебільшого героїнями... Шевченко ніби стає співучасником іхньої драми, хоче підтримати, застерегти, втрутитисяу людську долю. Тут знову маємо незмінну «шевченківську тему» - трагічну невідповідність людського призначення і людської долі.

У недолі княгиня занедужала і згодом померла, залишивши свою донечку сиротою. Княжна опиняється серед сільської дітвори, покинута батьком, з неї знущаються, але знаходяться добрі люди, які приймають її і відвозять до Києва, «у інститут». Там вона так же, як і матір, намагається допомагати всім, за що всі її люблять. Це ще один доказ того, що Шевченкові не був притаманний сліпий класовий детермінізм, бо він бачив людину, а не соціальний знак.

Однак таке життя княжної тривало недовго. П᾽ яний батько одного разу знаходить її і оскверняє. Після цього молода княжна, спаливши батьківський маєток, іде в монастир замолювати свої і чужі гріхи, де згодом помирає.

Колізія помсти й прощення в сюжетах нещасливого кохання або сексуального насильства є темою майже всіх Шевченкових поезій періоду заслання.

Можливо, в засланні, за обмеженості й одноманітності вражень, Шевченка опосідали спогади про якісь справжні історії, згадувалися поголоски або чиїсь оповідки; у «Москалевій криниці» з᾽ являється співрозмовникк, який радить: «пиши отак», посилаючись на «бувальщину»; у поемах «Марина» і «Сотник» уведено діалоги та елементи драматичної дії, - тобто, Шевченко урізноманітнює форму оповіді.

До періоду заслання також належать поеми «Петрусь», «Титарівна» та «Меж скалами, наче злодій». (але, думаю, їх вже не треба аналізувати... Єдине – сюжет «Титарівни» - красуня титарівна насміялася з парубка байстрюва Микити, а той вирішив помститися їй. Пішов із села, а повернувшись через три роки славним борцем, звабив її, а потім зрадив і втопив у криниці їхню дитину так, наче то зробила сама титарівна. Але його Бог покарав «Не смертію! – він буде жить, І сатаною-чоловіком Він буде по світу ходить...». А так загалом, то все).