Поезія Віктора Забіли.

Вірші почав писати в середині 30-х pоків, але тільки деякі з них надруковані за життя поета. Три його вірші опублікував Євген Гребінка у 1841 році в альманасі «Ластівка». Видрукована на початку 40-х pоків збірка з невідомих причин не дійшла до читача (єдиний примірник, без титульної сторінки, виявив у 1936 році літературознавець Є. Кирилюк). Прижиттєвими публікаціями Забіли є два вірші, надруковані у 1857 році в «Черниговских губернских ведомостях». Повну збірку творів — «Співи крізь сльози» — видано в 1906 році у Львові заходами Івана Франка.

Тим часом вірші поета були добре відомі в народі, поширювались у рукописних збірках, виконувались як народні пісні.

«Гуде вітер вельми в полі» - описується зажурений козак, що проклинає свою нещасну долю та говорить до вітру.просить його «одірвати од серця тугу» або ж кинути його у море, щоб його горе разом з ним потонуло.щодва рядка повторюються рядки «гуде вітер вельми в полі, реве, ліс ламає» - для підсилення опису зображуваної картини.

«Не щебечи, соловейку» - розповідь про нерозділене кохання юнака, описується його туга і біль через те, що навіть не бачить милої. Просить не співати солов; я свою гарну пісню, бо вона роздирає його душу. «Гуде вітер вельми в полі» та «Не щебечи, соловейку» покладено на музику Михайлом Глінкою. До своїх віршів «Не плач, дівчино», «Голуб»(в основі сюжету твору паралельно зображується туга голуба, який втратив свою сизокрилу з діточками і тепер не знає як дальше жити, та туга козака за коханою, його нарікання на нещасну долю. Козак вирішує забути кохану, щоб потім не було кого втрачати), «Човник»(автор порівнює свою долю із нікому не потрібним човником, якого занесли далеко хвилі ріки і вщент робили. Так і доля самого поета: «і я в світі, як той човник, де пристань не знаю, де б хотілось, там не можна, бо щастя не маю». Автор каже, що не буде похований поряд з рідними, а його тіло буде розтерзане птахами та звірами. Можливо цей вірш написаний під час служби Забіли у війську, тому простежуються саме такі мотиви сумної загибелі) та інших Забіла сам створив мелодії. Джерелом глибокого ліризму його поезії є народна пісня, її образні і мовні багатства. У багатьох віршах («Зовсім світ перевернувся»,

«Маруся»- розповідається про Марусю-сироту, яка не дочекалася зустрічі із милим Грицьком.потім дізналася від його матері, що забрали його в некрути. Маруся дуже тужила за коханим та невдовзі померла. Закінчується твір роздумами автора про розлуку та порвінюєзажурене від розлуки серце із зірваною квіткою.

«Сирота» - автор порушує проблему соціальної нерівності, роздумує над сумною долею сироти «без худоби», описує важке життя сирітки, адже він не одружиться, всі дивляться не на душу, а у кишеню. Він не буде мати до кого схилити голову та у розпачі вкоротить собі віку.) поет порушував тему соціальної нерівності. Йому належать також гумористичні поезії, що є обробкою народних оповідань у бурлескному стилі («Остап і чорт», «Весілля»), твори на побутову та історичну тематику, послання знайомим.І. Франко відзначав помітний внесок Віктора Забіли у розвиток української поезії і ставив його в ряд найталановитіших сучасників Тараса Шевченка.

66.. (22 вересня 1839 р., с.Вовків на Львівщині - 22 липня 1903 р., с.Довге на Львівщині) - письменник і живописець.

Найстарший син Миколи Устияновича – священника, людини, яка була близька до оточення «Руської трійці». Навчався у Віденській академії мистецтв. Займався розписами церков.

Устиянович був різносторонньо обдарованою людиною. Він проявив себе не тільки як художник – монументаліст і живописець різних жанрів, графік-ілюстратор і карикатурист, але також як письменик, поет, драматург, публіцист і гуморист, як громадський діяч. Проте найціннішою є діяльність Устияновича в галузі образотворчого мистецтва. Саме тут найповніше виявився його талант, саме тут його найбільші заслуги в розвитку української культури.

Молодий Устиянович, ще навчаючись у школі, дуже багато читав. Він рано виявляє свої літературні здібності й живий інтерес до питань національного життя. Ось як згадує пізніше художник про свої шкільні роки і про думки, які тоді його хвилювали: «Під кінець моїх гімназійних студій попав я в читальні бібліотеки Оссолінських на патріотичні повісті польські, а в польській літературній часописи «Пшияцєль домови» на декотрі цікаві для мене статті і поезії, Що тикали Галицької Русі і козацтва. Теплі історичні співи за часи князів галицьких польського поета Моргенбессера визвали в моїй душі більше патріотичного чуття, ніж Зубрицького «Історія», котру я насилу читав, а польські повісті Чайковського (Садика-паші) як: «Гетман України» і другі наповнили моє серце народною горделивостею і тугою за нашою славною, хоть нещасною минувшостею».

Одного разу, замість української теми письмової роботи в школі, він написав патріотичний вірш «Елегія над Дністром». Але учитель української мови перестеріг Устияновича, щоб в майбутньому він не писав подібних поезій, бо через її «бунтарський» зміст може мати від австрійської влади великі неприємності. Це на час знеохотило молодого ентузіаста до літературної діяльності, тим більше, що й товариші не захоплювались його віршами.

Ще за життя, у 40-річчя творчої праці, в ювілей, який ніхто не відзначив навіть серйозною статтею у пресі, Устиянович писав: «Півсотні церков має мої ікони, п’ятнадцять – іконостаси, одинадцять – стінописи, у сімох залишив я, крім декоративних картин, вартісні твори мистецтва за час від 1862 р. до 1902 р. І тих 40 літ праці не принесло мені ані грошей, ані слави. Так само, як моя літературна праця не діждалася заслуженого признання. Був я і загину загальновідомим, але ніким не поважним, не любленим щиріше і дилетантом у всьому. Не захопив я нікого і так зійду зі світу, хоча бачиться мені, що так воно бути не повинно…»

Устиянович як письменник вперше виступив 1861 з поезіями, писаними язичієм; з 1872, під впливом української літератури, друкував народною мовою у «Галичанині», «Слові», «Зорі», «Правді», «Ділі», «Основі» статті про галицьке мистецтво. У 1870-х pp. появилися перші його іст. поеми — «Іскоростень», «Вадим», «Святослав Хоробрий» і драми — «Ярополк», «Олег Святославич, князь Овруцький» — обидві були виставлені в театрі «Руської Бесіди» у Львові (1878 і 1883), в якому Устиянович працював деякий час сценографом. Устиянович видав свої твори під назвою «Письма Корнила Устияновича» (3 тт., 1875—77) й окремо брошуру «М. Ф. Раевскій и российскій панславизмъ. Споминки зъ пережитого и передуманого» (1884)

Як письменник К.Устиянович вперше виступив у 1861 р. з поезіями, писаними язичієм, але під впливом української літератури з 1873 р. вже всі свої поезії і драми, літературні твори, есе та дослідження друкував українською, народною мовою. Перші твори з'явилися у «Галичині» та «Основі». Поеми «Вадим», «Коростень» (1875), трагедію «Олес Святославович Овруцький», думу «Святослав Хоробрий» (1876), трагедію «Ярополк і Святославович, великий князь київський» (1877) не завжди справедливо критикував І.Франко.

У 80-і роки К.Устиянович редагував гумористично-сатиричні часописи, серед яких найбільший успіх мали «Зеркало» (1883 - 1885) та «Нове зеркало» (1885 - 1887). У першому з них якийсь час працював І.Франко. К.Устиянович також ілюстрував ці видання. Ряд розвідок було надруковано у збірнику «Руська хата» (Чернівці, 1877). Цінними для історії мистецтва були «В Римі і Неаполі», «Подорож до Риму» та стаття «Дещо о нашій живописі церковній» («Діло», (1888).

Найвідоміша поезія «проклятий Іван».
Заклятий Іван.
Над горою круки в'ються
Годі розігнати
Під горою на руїнах
Спить " Іван проклятий"
Спить, заклятий чорним лихом
На біду, неволю
Спить не рушиться з розвалин
Вижидає долю
Спить віки, хотя й по нему
Вороги місили
І глибокі рани в тілі
У єго лишили.
Та прийшов до нього німець
Каже: " Встань Іване
Я тобі розпутав ноги
Чей кайдани за нами"
Прийшла к нему Ромунія
Тай стала гукати:
" Приставай до нас, Іване
Будеш пановати..."
І прийшов до него Русин
Кров єго родная
І просвітою сонному
В очі зазирає
І усівся біля нього
Та й не кличе, Йване!
А слезою рідненькою
Умиває рани

Пере слізьми сорочину
П'ятсот літ немиту
І кладе тепленьку руку
На серденько вбите
І співає пісню тихо
Про степи, могили -
Пісню віри і надії
І волі і сили
І труп задрожав від неї
І став оживати
Ще сліз капля впаде в серце
І прозрить заклятий.
" Буковина". 1 лютого 1886 року.
Корниль Н. Устиянович. Заставна