Посилення ролі людського ресурсу в глобальній економіці та проблема підвищення його якості (освіти, кваліфікації).

Тенденції економічного розвитку нового інституціонального середовища вимагають приділяти особливу увагу можливостям застосування досвіду розвинутих країн щодо формування людського капіталу як необхідної умови конкурентоспроможності національної економі- ки. За таких умов набуває актуальності проблема ресурсного забезпечення соціально- економічного розвитку країни. Йдеться не тільки про фінансові та матеріально-технічні ресурси, а саме про ті види ресурсного забезпечення, що пов’язані з людьми. Людський капітал як потенційний ресурс економічного розвитку країн впливає на якість і рівень життя населення та соціально-трудові відносини. У структурі різних видів капі- талу нагромадження людського капіталу, його раціональне використання стає стратегічним ресурсом суспільного розвитку, ключовим чинником створення конкурентних переваг і зростання добробуту суспільства.

Макроекономічні показники потре- бують адекватного відображення у рівні і якості життя населення, тому першочерго- вим завданням є надання економічному зростанню соціальної спрямованості. Ниніш- ній етап суспільного розвитку визначається активізацією соціальних чинників еконо- мічного зростання, насамперед тих, що відповідають за процес формування людського капіталу. Оскільки наука активно розвивається, передові країни ставлять за мету при- скорення переходу від постіндустріального етапу розвитку до інформаційного. Украї- на перебуває на шляху до індустріального етапу, і тому її науковий і освітній потенці- ал має стати пріоритетним фактором розвитку суспільства. Підвищення ефективності управління підприємством на основі використання всіх його ресурсів, серед яких важ- ливе місце належить людському капіталу, інтелектуальному капіталу та соціальному капіталу, потребує визначення нових підходів і методів. Можна виділити дві основні причини виникнення інтересу до цього поняття. По-перше, це загальна закономірність розвитку сучасної науки в цілому, яка виявляється в концентрації уваги вчених на до- слідженні проблем людини. По-друге, це визнання того факту, що активізація інте- лектуального потенціалу, творчого потенціалу людини, розвиток висококваліфікова- ної робочої сили є найефективнішим способом досягнення економічного зростання. Капітал як економічна категорія є відносинами економічної власності між капі- талістами та найманими працівниками з приводу раціонального використання сукуп- ності матеріальних і нематеріальних чинників виробництва, робочої сили, інтелекту- ального потенціалу, фінансового капіталу з метою відтворення себе як системи, ство- рення конкретних цінностей, доходу на основі відособленого економічного інтересу. Основним чинником економічного розвитку, що має об’ємний ресурс як за якісно- кількісними, так і за часовими параметрами, є людський капітал. Людський капітал – міра втілених у людині природних здібностей, таланту, рів- ня освіти, кваліфікації, професійного досвіду, стану здоров’я, якості харчування та їх здатність приносити доход [3]. Залежно від роду виконуваної роботи людський капітал поділяють на загальний людський капітал, специфічний людський капітал, людський інтелектуальний капітал [1]. Найбільш загальне визначення людського капіталу: знання, компетенції та влас- тивості, що втілені в індивідах, які сприяють створенню особистого соціального і еко- номічного добробуту. У ряді визначень людського капіталу підкреслюється ринковий характер категорії, в інших визначеннях увага акцентується на відтворюваності люд- ського капіталу як економічного ресурсу, підкреслюється необхідність цілеспрямова- них зусиль для його створення. Зростає багатоманітність підходів як до змістового на- повнення цього поняття, так і до способів вимірювання та оцінки запасів людського капіталу, його віддачі, ефективності використання, внеску в економічне зростання [7]. У національному багатстві країн Великої сімки та ЄС на початку ХХІ ст. частка людського капіталу становила 78% (59% світового підсумку) порівняно з 50% і 11% відповідно, що припадали на країни СНД. Людський капітал як частину сукупного капіталу суспільства, що є накопичени- ми витратами на загальну освіту, спеціальну підготовку, охорону здоров’я, переміщен- ня робочої сили, методологічно доцільно класифікувати за видами інвестицій, вкладе- них у людський капітал. В Україні визначено узагальнюючі індикатори основних аспектів людського роз- витку на загальнодержавному рівні (демографічний розвиток, розвиток ринку праці, матеріальний добробут населення, умови проживання населення, рівень освіти насе- лення, стан та охорона здоров’я, соціальне середовище, екологічна ситуація, фінан- сування людського розвитку) та аспектів людського розвитку на регіональному рів- ні (макроекономічна ефективність, фінансова сфера, зовнішньоекономічна діяльність, економічна інфраструктура, інвестиційна привабливість регіону) [6]. Україна остан- нім часом лідирувала серед країн СНД за темпами скорочення населення. Депопуля- ційні процеси в нашій державі потребують посилення уваги до таких факторів, як під- вищення середньої тривалості життя, поліпшення стану здоров’я, підвищення рівня життя, сприяння відновленню в українському суспільстві сімейних цінностей. Україна входить до двадцятки країн світу з найстарішим населенням. За часткою осіб віком від 60 років ми посідаємо 11-те місце. Утім, незважаючи на те, що у нас значна кількість населення переживає 60-річний поріг, багато хто з них не доживає до 65 років. Відпо- відно до даних Світового банку, до 2025 р. населення України зменшиться до 37 млн. А в ООН стверджують, що до середини нинішнього століття у нашій країні прожива- тиме лише 26 млн осіб. Прогнози українських демографів більш оптимістичні. В Інсти- туті демографії та соціальних досліджень НАНУ підрахували, що в 2025 та 2050 роках в Україні за серединними показниками проживатиме, відповідно, 42, 3 та 37, 7 млн осіб. Одним із показників, які найбільш точно відображають демографічну ситуацію в країні, є коефіцієнт смертності немовлят, тобто кількість дітей, які померли у віці до одного року в перерахунку на 1000 чол. Виявляється, що він найнижчий в найбільш економічно розвинених країнах. Щоб забезпечити хоча б просте відтворення населен- ня (тобто нульовий приріст), треба аби сумарний коефіцієнт становив 2, 6. У країнах з високою смертністю він повинен бути вищий, у країнах з низькою смертністю (і, від- повідно, з більшою тривалістю життя) він понижується. В Україні він дорівнює 2, 12; саме стільки дітей має (у середньому) народити жінка протягом життя, щоб у країні за- безпечувалося просте відтворення. Значення Індексу людського розвитку (ІЛР) України за 2011 р. дорівнює 0, 729 – у високій категорії людського розвитку – що ставить країну на 76-ту позицію з 187 країн і територій. За період з 1990 до 2011 рр. значення ІЛР України зросло з 0, 707 до 0, 729, або на 3 відсотки, чи в середньому приблизно на 0, 1 відсотка за рік. Від Європи та Цен- тральної Азії країнами, які розташовані близько до України у рейтингу ІЛР 2011 р. та мають порівняну з Україною чисельність населення, є Казахстан і Російська Федера- ція. Вони мають рейтинг за ІЛР відповідно 68 і 66 [5]. У Доповіді про людський роз- виток за 2013 р. наведено значення і рейтинги ІЛР для 187 країн та визнаних ООН те- риторій разом з ІЛР, скоригованим на нерівність, для 132 країн, Індексом гендерної нерівності для 148 країн та Багатовимірним індексом бідності для 104 країн. Значен- ня ІЛР України за 2012 р. дорівнює 0, 740 – цей показник потрапляє до високої кате- горії людського розвитку, що ставить країну на 78-му позицію серед 187 країн і тери- торій. Проте, якщо це значення скоригувати на нерівність, то воно впаде до 0, 672. Ін- декс гендерної нерівності (ІГН) відображає гендерну нерівність у трьох вимірах – ре- продуктивному здоров’ї, розширенні можливостей та економічній активності. Репро- дуктивне здоров’я вимірюється рівнями материнської смертності та народжуваності серед дорослих; розширення можливостей вимірюється частками місць у парламенті, що займають жінки й чоловіки, та рівнем середньої і вищої освіти жінок і чоловіків; економічна активність вимірюється частками участі жінок і чоловіків у ринку праці. ІГН України становить 0, 338, що ставить її в індексі за 2012 р. на 57-ме місце серед 148 країн. За період з 1980 до 2012 рр. очікувана тривалість життя при народженні в Укра- їні зменшилась на 0, 5 року, середня тривалість навчання зросла на 3, 9 року, очікувана тривалість навчання збільшилась на 2, 9 року. ВНД на душу населення в Україні за пе- ріод з 1990 до 2012 р. зменшився приблизно на 22% [2]. Про погіршення ситуації в Україні свідчить звіт Всесвітнього економічного фору- му «Про глобальну конкурентоспроможність 2009-2010». Україна у 2010 р. погіршила результат на 10 позицій, посівши 82 місце серед 133 країн світу. Україна демонструє, що за такими показниками, як «Інститути» (120-те місце), «Макроекономічна стабіль- ність» (106-те місце), «Розвиненість фінансового ринку» (106-те місце) та «Ефектив- ність товарних ринків» (109-те місце) значно поступається країнам з розвинутою еко- номікою. Як і раніше, інституціональні проблеми залишаються однією з основних пе- решкод для поліпшення конкурентоспроможності України: захист прав акціонерів, ефективність законодавчих органів, захист прав власності, ефективність влади в ре- гуляторній сфері, використання державних коштів, незалежність судової влади, при- йняття державних рішень, ефективність державного регулювання, прозорість держав- ної політики, суспільна довіра. Негативна оцінка, надана Україні за показником інфля- ції, погіршила позиції України в категорії «Макроекономічна стабільність». У 2009 р. ВЕФ шляхом опитування провів дослідження щодо оцінки топ-менеджерами компаній факторів, які перешкоджають веденню бізнесу в країнах: 16, 5% респондентів Украї- ни визначили політичну нестабільність фактором, який переважно перешкоджає ве- денню бізнесу. Серед інституційних проблем респонденти визначили також корупцію (10, 3% респондентів), зміни урядів (9, 8), неефективну бюрократію (8, 2), злочинність (2, 6); 13, 5% респондентів визнали проблеми, пов’язані з фінансуванням, серед факто- рів, що перешкоджають веденню бізнесу, 8, 4 – інфляцію, 10, 1 – податкове законодав- ство, 6, 5 – валютне регулювання, 3, 9% – податкові ставки. Останнім часом Україна демонструє регрес у більшості світових рейтингів, зо- крема складених Всесвітнім економічним форумом за Індексом глобальної конкурен- тоспроможності, the Heritage Foundation & the Wall Street Journal за Індексом економіч- ної свободи, Transparency International за Індексом сприйняття корупції. Це переваж- но пояснюється нерозв’язаними інституційними проблемами (насамперед, йдеться про низьку прозорість та неефективність державної політики, відсутність незалежної судо- вої влади та захисту прав власності тощо). Майже в усіх рейтингах позиції України по- гіршені через зростання корупції, рівень якої є одним з найвищих у Європі. Сукупність названих факторів призводить до погіршення макроекономічних показників і слабкос- ті фінансової системи, а отже, зумовлює подальше послаблення позицій України у сві- тових рейтингах. У макроекономічному плані рівень витрат на охорону здоров’я на душу насе- лення відображає рівень добробуту країни та відмінності в розвитку систем охорони здоров’я. Відмінності в основному пояснюються відмінностями у добробуті країн, що розглядаються. OECD з’ясувало, що на кожні 100 доларів різниці у ВВП на душу на- селення різниця витрат на охорону здоров’я на душу населення складає 10, 50 долара. 10%-на різниця у ВВП на душу населення відповідає 14% дефіциту у витратах на охо- рону здоров’я. Аналіз даних показує, що різниця у ВВП на душу населення пояснює 77% розбіжностей у витратах на охорону здоров’я. Зв’язок між ВВП та витратами на охорону здоров’я підтверджує складний комплекс взаємозв’язків між різними аспек- тами соціального та культурного життя, структурами економіки, демографії та специ- фічних змінних, що стосуються сектора охорони здоров’я. Найбільш вражаюча риса останніх чотирьох десятиліть – швидке зростання витрат на охорону здоров’я в усіх індустріалізованих країнах, у результаті чого частка внутрішнього валового продукту (ВВП) на охорону здоров’я фактично подвоїлась. Економіка ринкового типу породжує необхідність вирішення питань стосовно розшарування населення за рівнем доходів, зростання безробіття у різноманітних фор- мах, рівня державних соціальних гарантій тощо. Багато країн, що розвиваються, за останні роки, порівняно з розвинутими країна- ми досягли більшого темпу розвитку здоров’я і освіти, проте подолати межу, що від- різняє країни з низьким доходом від багатих країн, значно важче. Таким чином, краї- ни можуть увійти до числа країн з найбільшим рівнем розвитку людського потенціа- лу двома шляхами – за рахунок швидкого зростання доходу (Китай) чи за виняткового прогресу у сфері здоров’я та освіти (Іран, Того, Венесуела). Дослідження багатьох вчених світу виявили незначну взаємозалежність між змі- нами у сфері доходу (економічного зростання), і змінами, що стосуються не пов’язаних з доходом вимірників розвитку людини. Хоча кореляція між зростанням доходу і змі- нами в здоров’ї та освіті вкрай незначна, але при цьому вона існує між національними рівнями доходу і національними рівнями здоров’я і освіти. Така ситуація, по перше, пояснюється тим фактом, що кореляція не передбачає причинно-наслідкових відносин у певній сфері. Навіть якщо причинний взаємозв’язок існує, невідомо, в якій сфері він виявиться: більш високі доходи можуть покращити якість життя, чи поліпшення у сфе- рах здоров’я і освіти роблять суспільства більш продуктивними. По-друге, відсутність кореляції змін ставить під сумнів те, що ситуація в певний конкретний момент точно відображає зв’язок між змінними. Слід відзначити, що з три валістю часу кореляція між доходом і не пов’язаними з доходом вимірниками розви- тку людини зсувається в бік збільшення. У той час як населення більш багатих країн у середньому більш освічене і більш здорове, люди в країнах з будь-яким рівнем доходу відчули прогрес, завдяки поліпшенню рівня здоров’я і освіти. Це відношення не лише посилюється, але й вирівнюється. За результатами досліджень змін у здоров’ї та доході протягом минулих 40 років країни з низьким та середнім рівнем розвитку людського потенціалу можуть досягти більш високих показників здоров’я за допомогою недорогих втручань. Однак країни, досягаючи більш високого рівня розвитку, використовують більш витратні технології для поліпшення, і доход знову починає прийматися в розрахунок.

Висновки та перспективи. Людський потенціал сус- пільства в цілому можна розглядати як сукупну здатність суспільства до освоєння і на- копичення знань, створення на цій основі інтелектуальних продуктів та системи прийняття, переробки, використання, відтворення і передавання інформації, визначає міс- це, яке посідає держава у світових економічних відносинах, її вагу й конкурентоспро- можність. Оскільки людський потенціал є складною соціально-економічною систе- мою, його стан характеризується сукупністю показників, які доповнюють один одно- го: життєвий потенціал населення, інвестування у формування та нагромадження люд- ського потенціалу; потенціал зайнятості, освітній потенціал, потенціал здоров’я, куль- турний потенціал. В умовах переходу від індустріального до постіндустріального сус- пільства головним чинником виробництва стає людський капітал та його форми: інте- лектуальний, соціальний та ін. З погляду застосування термінологічного інструмента- рію до опису сучасних господарських процесів найбільш затребуваним є трактування економічної категорії «людський капітал», що відображає дійсне джерело інновацій. Людина – носій інтелекту та продуцент новітніх знань, результат діяльності якої висту- пає на поверхні господарських відносин як людський капітал, що детермінує в цілому економічний розвиток на макрорівні [2].