В системі економічних відносин

Специфіка сільськогосподарського виробництва зумовлює численні особливості відтворення в усій системі агропромислового комплексу (АПК).

АПК – це сукупність галузей, що здійснюють виробництво, переробку, збереження та доведення до споживача продукції, виготовленої із сільськогосподарської сировини. До АПК входять чотири сфери:

− галузі, що виробляють засоби виробництва для сільського господарства та інших галузей, які входять до комплексу;

− безпосередньо сільськогосподарське виробництво;

− галузі, що здійснюють переробку та збереження продукції із сільськогосподарської сировини, транспортування й доведення до споживача;

− виробнича і соціальна інфраструктура.

Аграрні відносини являють собою особливу систему економічних відносин, що складається в суспільстві щодо земельної власності, землеволодіння і землекористування в сільському господарстві. Їх специфіка визначається тим, що головним і не відтворюваним засобом виробництва агрокультури є земля. Розподіл землі між класами і соціальними групами в різних економічних системах визначає характер аграрних відносин, що складаються в них, породжуючи часом гострі протиріччя в суспільстві. Радикальні вирішення цих протиріч здійснюються в ході прогресивних аграрних реформ, мета яких – створення таких умов, у яких би безпосередній виробник займав положення хазяїна на землі, вільно вибираючи виробничий напрямок для свого господарства, розпоряджався зробленим продуктом і доходом.

Аграрні відносини - це вся сукупність економічних відносин, що виникають у сільськогосподарському виробництві з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання сільськогосподарської продукції та послуг.

Об'єктами аграрних відносин є: земля, земельна рента, сільськогосподарська продукція, засоби виробництва.

Суб'єкти аграрних відносин – це підприємці-орендарі, землевласники, наймані сільськогосподарські робітники, фермери, селяни, держава.

В АПК розвинених країн Заходу залучено від 20 до 30 % всього працездатного населення. Сучасний земельний фонд України складає 60, 4 млн. га. За оцінками вчених при оптимальній структурі землекористування, відповідному рівні землеробства держава здатна прогодувати 300-320 млн. осіб

Типовою для сільського господарства є ситуація, за якою земельна ділянка здається в оренду. При цьому кожен суб'єкт аграрних відносин одержує віддачу від фактора виробництва, яким він володіє.

Землевласник здає в оренду земельну ділянку і одержує за це земельну ренту як складову частину орендної плати.

Підприємець-орендар орендує земельну ділянку, вкладає в неї капітал і отримує середній прибуток.

Наймані сільськогосподарські робітники обробляють земельну ділянку, вкладають в неї свою працю і за це одержують заробітну плату.

Як відомо, у промисловості при визначенні орендної плати за користування будь-яким об'єктом, основу складає вартість самого об'єкту. У сільському господарстві основу орендної плати за користування землею складає земельна рента.

Орендна плата за користування землею (ОП) визначається за формулою

ОП = ЗР + А + %к,

де ЗР – земельна рента,

А – амортизація споруджень і будівель на землі;

%к – відсоток на вкладений у землю капітал. Зазвичай він дорівнює банківському відсотку і показує мінімальну межу економічної ефективності використання об'єкту, тому що, якщо землю продати і отримані гроші покласти в банк, то з банку на розміщений капітал можна щорічно одержувати доход у вигляді банківського відсотка.