Птах як словесний образ у ліричній творчості Лесі Українки

Птах як словесний образ-символ посідає в творчому доробку поетеси особливе місце. Насамперед це символ приходу весни, пробудження природи:

Не дивуйте, що серце так рв’яно,

Щиро прагне і волі, і діла, –

Чули ви, як напровесні рано

Жайворонкова пісня бриніла?.. [18, c. 55];

Тепер я знаю, що весна надворі,

Бо соловейки здалека щебечуть,

Лунає гомін листя молодого... [18, c. 244].

У системі української національної поетики образ солов’я (соловейка) є традиційним. До того ж це не лише символ весни, а й неперевершений співець, дорівнятися до якого неможливо:

Той голос надземний часами лунає

В піснях соловейка навесні, –

І тільки обранець між людьми здолає

Співать тії гімни небесні. [18, c. 31];

Соловейковий спів навесні

Ллється в гаю, в зеленім розмаю,

Та пісень тих я чуть не здолаю [...]

Тії співи та квіти ясні,

Наче казку дивну, пригадаю – У сні!.. [18, c. 48].

Важливим є функціонування у творах Лесі Українки і такого позитивного образу-символу в українській традиції, як голуб. Згідно з народними уявленнями, „голуб – пташка чиста, свята” [16, c. 317]. Відомо, що під час хрещення Ісуса Христа Дух Святий зійшов з небес у вигляді голуба, тому в народі вірять, що „голуб – улюблена пташка Господа” [16, c. 317]. Поетеса обирає саме цей образ для протиставлення єхидні, вкладаючи в уста Міріам, яка звертається до Месії, такі слова:

Якби єхидна

Могла покинути свою отруту,

Вона була б не гірша від голубки [18, c. 132];

Чим ти мені ясніше,

Тим душі ворогів мені темніші,

Тим менш єхидна схожа до голубки [18, c. 133].

У фольклорі та літературі голуб найчастіше символізує „подружню вірність, чисте кохання” [16, c. 61]. Леся Українка теж враховує традиційну для національного поетичного словника сполучуваність назви:

На весіллі бринять чарочки, –

Хай здорові живуть молодята!

Хай живуть, як в гніздечку пташки,

Хай кохаються, мов голуб’ята! [18, c. 64].

Міфопоетична символіка зозулі у свідомості українців пов’язана передусім у свідомості українців з образом жінки, дівчини, матері, дочки. У поетеси зозуля є птахою, яка здатна розвеселити людину в журбі:

Єсть у мене ще просьба і друга;

Сюю просьбу я шлю твоїй музі, –

Хай вона, як зозуленька в лузі,

Звеселить твого смутного друга [18, c. 224].

Орел в українській культурній традиції – „символ відваги, сміливості, гордості, чоловічої краси, далекоглядності, емблема сили й могутності окремих людей (царів, героїв), королівств, народів” [16, c. 154]. У поетеси орел символізує ще й недосяжність, висоту:

Непереможно прагну я поставить

Там високо червону короговку,

Де й сам орел гнізда не сміє звить! [18, c. 195].

Поетична традиція здавна послуговується світовими образами, які беруть початок, зокрема, з грецької міфології. Леся Українка розвиває ці словесні образи в новому літературному контексті:

Брати мої, нащадки Прометея!

Вам не орел розшарпав груди горді, –

Бридкі гадюки в серце уп’ялись [18, c. 142].

Орлиця у Лесі Українки не просто самиця орла, а горда, відважна птаха:

Коли мені не дано крил міцних,

Щоб я могла орлицею підбитись

Геть високо понад найвищі гори,

То прагну я собі потоків сліз,

Гарячих сліз, нестриманих, раптових... [18, c. 197];

Чи, може, глянути орлицею високо,

Геть понад кручі, у простор безмежний,

Вхопити з хмари ясну блискавицю,

Зірвати з зірки золотий вінець

І запалати світлом опівночі? [18, c. 149].

Навіть мрії свої, духовні пориви поетеса порівнює з гірськими орлицями:

Там ангел помсти злий, суворий дух темниці,

Проймав мене знов зором огневим

І мрії чистії, мої гірські орлиці,

Геть розганяв мечем своїм кривим [18, c. 177].

Лірично забарвлюється у поетеси образ білокрилого лебедя – символу чистоти, невинності, особливої гармонійної краси [2, c. 15]. Так, в умовах тихої чарівної ночі зірниця у поетеси асоціюється з білокрилим лебедем. У цьому вірші ознаки образу підсилюються фразеологізмом лебедина пісня:

То була тиха ніч чарівниця,

Покривалом спокійним, широким

Простелилась вона над селом,

Прокидалась край неба зірниця,

Мов над озером тихим, глибоким

Лебідь сплескував білим крилом.

І за кожним тим сплеском яскравим

Серце кидалось, розпачем билось,

Замирало в тяжкій боротьбі.

Я змаганням втомилась кривавим,

І мені заспівати хотілось

Лебединую пісню собі [18, c. 120].

В уривкові створюється розгорнута метафора, яка містить два плани: рухи, сплески крил птаха співзвучні порухам душі ліричного героя (серце кидалось, розпачем билось…). Ще один пласт метафори – водна глибінь (над озером тихим, глибоким) – утілює глибину душевних переживань. Індивідуальність розгорнутої метафори увиразнюється контрастом: колористичний в основі (кривавий – білий), він надає словесному малюнкові особ- ливого драматизму.

Отже, вживання образу птахів, складовими частинами якого є назви птахів орел (орлиця), сокіл, соловей, лебідь, зозуля, голуб та похідних, дає підстави для того, щоб зробити висновок про відображення в словесних образах на їхній основі традиційних мотивів і разом з тим про їхню яскраву самобутність [17, c.21].