Квіткові образи-символи у ліричній творчості Лесі Українки

Досліджуючи квіткові образи-символи у ліриці Лесі Українки, Федір Кислий у своїй вступній статті до одного з видань творів поетеси назвав “Огниста квітка поезії Лесі Українки” [8, c. 12].

Багатство образів та символів, новаторське їх трактування та надання нових відтінків традиційному звучанню – все це в повній мірі притаманне ліриці Лесі Українки. Вона тонко відчувала слово, могла за допомогою найпростіших штрихів, стислих фраз намалювати прекрасні пейзажі, передати найтонші порухи душі, відтворити найпотаємніші мрії та почуття [8, c. 8].

Леся Українка любила квіти – від пишної троянди і до ледь помітних тернових квіточок. Ця любов була безмежною, квіти для поетеси були мірилом чистоти помислів і вчинків:

Не плямив поцілунок мій зроду квіток,

чи то пишні були туберози,

чи квітки, що зродив найпростіший садок,

чи до краю вразливі мімози [8, c.153].

Через двопланове трактування каменю і цвіту Лесі Українці вдається протиставити дієве життя й душевну свободу пустці, камінному спокою. Вона неодноразово використовує цей прийом і досягає небаченого результату. Квітка як джерело творчості і натхнення, як носій кращих традицій козацтва, як символ служіння своєму народу постає у поезіях “Уривки з листа”, “Contra spem spero” та “Ой високо сонце в яснім небі стало”. Камінь, переліг, “кора льодовая, міцна”, “темная темниця” – символ камінної смерті, душевного заціпеніння, бездіяння, яке долає тендітна квіточка, утверджуючи перемогу добра над злом. І поетеса захоплюється цією мужньою красою:

Нам, поетам, годиться назвати її ломикамінь

І шанувать її більше від пишного лавра [8, c. 105].

Інший план зіставлення – конкретна вказівка на відсутність квітів як ознака повного запустіння, мертвого духу, відсутності іскри життя:

Палкого сонця промені ворожі

На кладовища сиплються, мов стріли,

На те каміння, що вкрива могили,

Де правовірні сплять, піддані божі.

Ні квітів, ні дерев, ні огорожі…[8, c.59].

Соціального звучання набувають квіткові образи і в поезіях “Обгорта мене туга, болить голова”, “Я знала те, що будуть сльози, мука”, в яких поетеса трактує квіти як одну з нагород для переможця. Та вже в наступних віршах (“Епілог” із циклу “Невольницікі пісні” та “Мій шлях”) вона доводить, що для народного співця квітчання славою – то недосяжна мрія, що йому дістаються лише тернові вінки та сльози.

Не можна не вказати на те, що не всі квіти беззастережно чарували Лесю Українку. Вона не любила тепличних рослин і квітковий їх аромат ставав для неї трутою (“В магазині квіток”). Тоді простенькі дикі проліски в сотню разів були для неї миліші, ніж міські троянди, гвоздики чи геацинти, бо вони несли до міста пахощі весняного лісу, волі.

Інтимна лірика Лесі Українки рясніє квітковими образами та символами, бо поетеса не могла собі уявити кохання без квітів. Червоні квіти граната символізують поцілунки закоханих, урочиста магнолія – прекрасна наречена, нікотіана – квітка палкого забуття. Але власне уособленням кохання є троянда, пишна, горда та чарівна красуня:

червона рожа – То кохання квітка та розкоші! [8, c. 32].

Але троянда є також символом смутного, нездійсненного, але не забутого кохання (“Твої листи пахнуть зов’ялими трояндами”) та померлого кохання, втрати дорогої людини.

І зчорніють червоні троянди,

Наче в ранах запечена кров [8, c. 155].

Мак Леся Українка порівнює з досадою (“зійшла моя досадонька, як мак серед збіжжя”), проліски та ряст є провісниками весни (“Талого снігу платочки сивенькії…”), яблуневий цвіт повертає хвору поетесу до життя, наповнює новою силою її душевну волю (“Давня весна”).

Лілії у творчості Лесі Українки набувають зовсім нового, нетрадиційного звучання. У фольклорі лілія – це символ смутку, а в неї – втілення надії – ніжної, іноді недосяжної, але такої бажаної та хвилюючої:

... лілія біла –

квітка чистої та любої надії! [8, c. 32].

В юності поетеса творила “квітчасті вірші”, які “жартуючи лилися з-під пера” [19, c. 79]. Пізніше Леся Українка звернулася до громадянських та соціальних мотивів, і квіти стали зустрічатися набагато рідше. Навпаки, тепер постійно поетеса нагадує, що вони на шляху дієвої людини трапляються дуже рідко, вони створені лише для улюбленців долі і тому стають недосяжною мрією.

У поезіях Лесі Українки зустрічається більш як сорок інтерпретацій образу-символу квітки. Вони стали невід’ємною частиною багатої образності творів поетеси, надали їм оригінальності, барвистості, розмаїтості.

І.Я. Франко, оцінюючи її вірші, так охарактеризував їх: ”Цвіти і зорі, зорі і цвіти…”[20, c. 69]. З цим не можна не погодитися, бо ніхто з українських поетів ні до, ні після Лесі Українки не змальовував так багато квітів і не надавав їм такого значення. Кожен її вірш – то окрема квітка в саду поезій.